Цей Вельмишановний одружується

Розділ 14 – Цей Вельмишановний одружується

 

Напівпрозора червона вуаль огортала точене обличчя. Насупивши брови, Вчитель кинув похмурий погляд на примарну служницю та все ж дав провести себе до приймальної зали.

Багряна пелена застилала очі.

Перед ним височіла постать. Коли Чу Ваньнін придивився, температура навколо миттю впала на декілька градусів.

Мо Жань теж скам’янів від здивування.

Ну ні… Ні-ні-ні-ні… Хіба переді мною не мав стояти Ши Мей?

Вуаль огортала лице “нареченої” у вишуканому жаристому вбранні. Хоч риси були злегка розмиті, за тканиною, без сумніву, ховалося гарне, однак сповнене льоду обличчя Чу Ваньніна. Незадоволений подив бажав лиш одного: спопелити все дотла.

Мо Вейю:

– ……

Спочатку юнак закляк на місці надто приголомшений; вираз обличчя було складно прочитати. На лиці промайнули різноманітні емоції, а опісля настала моторошна тиша. Молодик стояв віч-на-віч із Наставником; обидва з сум’яттям дивились одне на одного.

Тоді золотий хлопчик та нефритова діва позаду них захихикали й заляскотіли в долоні, а після завели пісню:

Правителя Білого води[1] чи́сті,

Хвилі прозорі мигтять і́скрами.

Качки-мандаринки підносять квітки,

У ціле єднають двох у труні.

Закохані в храмі будуть лежати,

У смерті незроблене зможуть пізнати. 

З цієї пори в потойбіччі у згоді,

Їх душі ніколи не будуть самотні.

 

Переклад з англійської, частково китайської: haibett

Редакт: Miarr

 

[1] Бай ді швей (白帝水 bái dì shuǐ) – Води Білого Імператора, це води провінції Сичвані. Білий Владарь правив у цій місцевості. Саме зараз у Сичвані відбуваються дії роману.

 

Між рядками пісні ховалися смуток та жаль.

Якби тільки Мо Жань міг щось сказати це було б: “Гидота.”

Але ця фраза так і не побачила світ.

Перед вівтарем стояла пара паперових ляльок. Безликі чоловік та жінка, одягнені у витончені пишні вбрання, імовірно, мали представляти батьків примарних пар.

Примарна церемоніймейстерка виспівуючи промовила:

– Закохана наречена така сором’язлива. Подив з-під чарівно довгих вій просякнутий ніжністю, червона органза охоплює лагідну усмішку. Нехай суджений підніме вуаль.

– ……

Юнак не бажав робити нічого подібного, але коли почув слова примари, ледве з глузду не з’їхав, намагаючись стримати сміх.

АХАХАХАХАХАХАХ, не можу зараз живіт лусне з реготу!!! Закохана. Наречена. Нітиться. АХАХАХАХА!

Обличчя Чу Ваньніна нагадувало чорну хмару. Силкуючись вгамувати гнів, Наставник закрив очі, наче це могло допомогти нічого не чути.

Привид-служка тихо засміявся та простягнув Мо Жаню складнé віяло; “доброчесний” та “віяло”[2] промовлялись однаково, увиразнюючи, що цей шлюб – благословенний небесами.

 

[2] (扇 shán) й (善 shán) є омофонами й промовляються як “шань”.

 

– Хай наречений підніме фату.

Стримавши регіт, юнак згодився і віялом підняв червону вуаль, що покривала очі Чу Ваньніна. Від стримуваного сміху навіть вії молодика затріпотіли, коли він споглядав схвильоване обличчя Вчителя. 

Наче відчувши єхидний погляд учня, Наставник спробував стриматись, однак, зрештою, всі його спроби пішли намарне. У крижаних очах із вбивчою силою зажевріло полум’я та запроменіли блискавки.

Шовкове волосся в багряній органзі. Ясно-червоне вбрання охоплює ніжне тіло.

Досі лютий погляд. Але… Але ці злегка почервонілі кутики очей у яких плюскотілась злість і образа зовсім неждано змалювали незабутню, надзвичайно привабливу картину.

Зазирнувши в очі фенікса, Мо Жань мимоволі здригнувся; посмішка скам’яніла на вустах. Усього на мить юнакові здалося, що Вчитель нагадує того себе з минулого життя. Навіть цього крихітного видіння вистачило, аби два образи, теперішній і минулий, злилися, зчепилися воєдино, спантеличили, не даючи зрозуміти, в якому моменті часу він знаходиться.

Лиш мить, проте цього вистачило, аби на душі молодика все захололо.

У минулому Мо Жань скоїв три бузувірські вчинки щодо Чу Ваньніна.

Перший – убивство. Він застосував проти Вчителя заборонену техніку, яка зрештою стала причиною його смерті.

Другий – приниження. Він примусив Чу Ваньніна задовольняти свої низенні бажання.

А третій…

Третій був приємнішим від усіх гріхів минулого і тим, що врешті-решт стало його найбільшим жалем.

Безумовно, володар людського світу в житті б не покаявся в скоєному, однак десь далеко, в глибинах зачерствілого серця, все ж залишився непідйомний тягар вини. 

Їдрона мать! Чому це я згадав своє божевільне минуле? З дідька лисого в пам’яті постав цей бісів Чу Ваньнін?

Юнак хитнув головою і закусив губу в надії викинути з пам’яті яскравий образ Вчителя та зрештою окинути чоловіка свіжим поглядом.

Лютий погляд Чу Ваньніна все ще пророкував юнакові смерть у муках. Мо Жань не наважився більше розпалювати гнів цього складного чоловіка, тож зміг тільки перепрошуюче посміхнутись, безпорадно глянувши на Наставника.

Примарна церемоніймейстерка сказала:

–  Суджений та наречена, настав час виконати обряд воґвань[3].

 

[3] Во ґвань (沃 盥 wò guán) – обмивання рук та обличчя.

 

Обряд воґвань велів молодятам спочатку очистити себе, а потім омити руки одне одного.

Примарний служка виніс порцеляновий глечик із чистою водою та підняв його, запрошуючи пару обмити руки. Вода стікала в тацю під глеком.

Обличчя Чу Ваньніна було сповнене огиди: спочатку йому довелося помити свої руки, а потім ще й чужі. Мо Вейю витав у емпіреях, мовчки виконуючи звичай та не підіймаючи зайвого шуму. Учитель був не в кращому гуморі. Він просто безпардонно виплеснув глека на Мо Жаня, змочивши до рубця його рукава.

– ………………

Мо Жань утупився в промоклий рукав. Хтозна-куди полетіли його думи, але лице було пустим, лишень ледве вломивий слабкий проблиск вгадувався у вугільно-чорних бездонних очах.

Серце шалено калатало, а думки вирували в голові.

Чу Ваньнін не змінився, ніколи не мінявся.

Кожен вчинок, кожна ідея, минуле і теперішнє – все було таким самим…

Молодик повільно підняв голову. Усього на секунду йому здалось, що він знов на піку Сишен, стоїть перед палацом Вушань. Чу Ваньнін підіймається  довжелезними імператорськими сходами. Наступної миті він стане навколішки перед Мо Жанем; гордовита голова торкнеться підлоги, рівна спина принижено схилиться, чоловік опуститься перед ногами владаря та ще довго буде вклонятись.

– Обряд омивання завершено!

Різкий вигук служки вирвав юнака з лап спогадів.

Оговтавшись, Мо Вейю стрівся з очима Наставника; чорні зіниці заіскрились крижаним сяйвом, немов відблиск ятагана в снігу, змушуючи стигнути кров у жилах.

Мо Жань:

– ……………

…Минуле життя – це, врешті-решт, минуле життя! Єдине, що мені лишається в цьому – віддаватися думам про Чу Ваньніна на колінах. Ціна ж за таке наяву надто велика…

Після звичаю воґвань вершать обряд тонлао[4], а опісля – хедзінь[5].

 

[4] Тон лао (同牢 tóng láo) – молодята ділять шматок м’яса, що символізує початок спільного життя.

[5] Хе дзінь (合卺 hé jĭn) – жених та наречена відпивають по половині чаші вина, а потім обмінюються кубками.

 

Привид-служка мляво наспівував:

– Нехай молодята розділять вино, життя так ділити їм вже суджено́!

Жених та наречена обмінялися кубками з вином, а після за обрядом уклонились небу і землі.

Крижані очі фенікса загрозливо звузились, здавалось, ще трохи й Чу Ваньнін не на жарт розсердиться. Коли все скінчиться, Мо Жань би не здивувався, якби Вчитель не лишив би від церемоніймейстерки й на насіння.

Юнак не міг розглядати Наставника в такому стані.

Один зайвий погляд – і він ризикував знов загрузнути в тенетах брудних, безладних спогадів минулого, від яких несила звільнитись.

– Перший уклін – Небу та Землі!

Молодик гадав, що хоч вони й підігрують одне одному, горделива натура Чу Ваньніна нізащо не дозволить тому схилити коліна. Несподівано, аби закінчити почате, Вчитель закрив очі, брови його злісно сіпнулися і він дійсно вклонився. Разом з юнаком вони торкнулись бровами землі.

– Другий уклін – батькам!

“Прекрасно”, давайте ж уклонімося безликим паперовим лялькам! Їх взагалі батьками назвати можна чи як?

– Третій уклін – чоловік та дружина вклоняються одне одному!

Густі вії Наставника опустились, він міцно стиснув зуби. Не вшанувавши Мо Вейю і поглядом, Учитель повернувся та став навколішки.

Хто б міг подумати, що ці двоє настільки незграбно вклоняться, що з усього маху зіткнуться лобами.

Чу Ваньнін поморщився від болю, схопився за лоба й підняв вологі очі, мстиво глянувши на Мо Жаня, що теж потирав забите місце.

– ……

Юнак міг тільки тихо прошепотіти: “Пробачте.”

Учитель відповів мовчанкою та, насупившись, завів очі вгору.

Після цього настав час звичаю дзєфа[6], під час якого церемоніймейстерка співоче промовляла:

 

[6] Дзє фа(结发 jié fà) – сплітання відрізаних пасм волосся молодят червоною стрічкою, немов зв’язують два життя.

 

– Сплітаючи волосся воєдино, ви стаєте чоловіком та дружиною, кохання подружжя – річ безсумнівна!

Примарна служниця простягнула золоті ножиці. Молодик не міг не здриґнутись, побоюючись, що незадоволений Чу Ваньнін невбачай приріже його. Така думка дійсно на мить промайнула в голові Вчителя. Зрештою вони лишень відрізали одне одному по пасму волосся та поклали до парчевого мішечка, що подарували золотий хлопчик і нефритова дівчинка. “Наречена” мала залишити його в себе.

Мо Вейю жадав поставити питання:

Розумію, ти зараз достобіса розгніваний, однак ти ж не збираєшся використовувати моє волосся, аби зробити з нього ляльку вуду чи проклясти мене?

Розпорядниця церемонії урочисто проспівала:

– Церемонію завершено!

Обидва полегшено зітхнули та піднялись на ноги. Зненацька церемоніймейстерка продовжила:

– Щаслива година настала, най молодята увійдуть до шлюбних покоїв!

ПЕРУН. БИ. ТЯ. ТРАФИВ. ЙОБАНА. ХВОЙДО!!!

Мо Жань умить застиг.

І ледве не сплюнув цілий рот крові!

Оце б звісно жартик був, якби я увійшов до шлюбних покоїв із Чу Ваньніном! Це весілля насправжки перетворилось би на чортовий примарний шлюб!

Як рече приказка: “Як помреш під квіттям півоній, будеш вродливим, неначе примара”, проте в цьому житті…

Гей, зачекайте, в обох життях я жадав і жадаю тільки добросердечного Ши Мея, а не цього крижаного демона Чу Ваньніна, що зв’яже будь-кого хто його забажає та втопить у багні!!!

Сподіваюсь ще не пізно дати драла від цього шлюбу?

 

Нотатки авторки:

Ой це, стосовно весільної лірики. Я намагалась відшукати щось з традиційних звичаїв, проте не знайшла нічого дійсно путнього. Ба більше, весілля примар, ясна річ, відбуваються не так само, як звичайні весілля, тож і тексти мають бути інакшими. Критиків прохаю не надто сильно до цього чіплятися.

Ще маю сказати, що декілька деталей було зумисне додано до тексту пісень. Якщо вам стане сил все ж дочитати до кінця це творіння, повернувшись сюди й переглянувши тексти ще раз, ви виявите, що весільні вірші не така вже й шварганина й в них насправді є більш глибокий сенс.

*П’яти мигтять*

Он, дивіться! Час вже йти до шлюбної кімнати, і ніяка качка мене не копнула)))