Цей Вельмишановний не крав

Розділ 5 – Цей Вельмишановний не крав

 

Зала Дансінь[1] була залита сліпучим сяйвом.

 

[1] Дансінь (丹心 dān xīn) — безмежна відданість, вірне серце.

 

Мо Жань розпрощався з Ши Меєм та пішов до кімнати слідом за Сюе Меном. Спочатку він не міг уторопати, що ж такого сталося, але побачивши сцену всередині, все зрозумів.

Жон Дзьов, цей паплюга. Я всього-на-всього позичив у нього трошки срібла та коштовностей, а він, ви гляньте на цього нахабу — приперся на пік Сишен жалітися.

Красень заливався гарячими сльозами, згорнувшись калачиком в обіймах дебелого чоловіка. Коли юнаки увійшли, ридання шльондри стали на три тони вищими. Здавалося, якщо впустити Жон Дзьов з обіймів, він із піною в роті зомліє.

На помості, за бісерною завісою, сиділа тендітна жінка; весь її вигляд випромінював розгубленість та збентеження. Мо Жань не вшанував цих сучих педиків навіть поглядом, а вклонився дамі:

— Тітонько, я вернувся.

Ця жінка була володаркою вершини Життя та Смерті, пані Ван.

На відміну від героїнь, що ні на йоту не поступалися своїм чоловікам, вона була лагідною ґаздинею, що ніколи не лізла в чужі справи. Без чоловіка вона не знала, як упоратися з цим. Пані Ван нерішуче промовила:

— А-Жаню, нарешті ти повернувся.

Юнак удав, немов не помітив, що огидна парочка приповзла сюди жалітися та чарівно усміхнувся:

— Люба тітонько, ви так пізно встали, я вам для чогось знадобився?

— Гм. Розумієш, пан Жон каже, що ти… що ти взяв із нього срібло?

В неї була тонка шкіра та їй було дуже ніяково казати, що Мо Жань був у борделі, тому вона вирішила зачепити дрібну провину.

В очах Мо Жаня зажевріла прекрасна усмішка:

— Правда? Я зовсім не відчуваю нестачі у грошах, тож нащо мені брати їх? Тим паче ці люди не здаються мені знайомими, я вас узагалі знаю?

Кремезний чоловік посміхнувся:

— Мене звуть Чан, я старший у сім’ї. Для ділової людини дрібні умовності не мають значення, тому називайте мене просто Чан Да(старший син).

Губ юнака торкнулася глузлива посмішка й він навмисне перекрутив його ім’я:

— Ааа, так це пан Да Чан(товста кишка). Для мене велика честь урешті-решт познайомитися з вами, пробачте мені неввічливість. А инший чоловік, пане?..

Пан Товста Кишка:

— Хех, пане Мо, бачу ви любите прикидатися дурником. Ми з вами зустрілися вперше, втім за цей місяць половину ночей провели в кімнаті Дзьов-ера. Невже ви осліпли? Як ви можете не впізнати його?

Мо Жань був байдужим, але все ще посміхався, дивлячись на Жон Дзьов:

— Намагаєтесь знеславити моє добре ім’я? Я порядна та чесна людина, звісно я в житті не спав ні з однією Сан-ер чи Дзьов-ер.

Обличчя Жон Дзьов почервоніло від люті; він іще сильніше припав до грудей Чана, постійно скиглячи:

— Мо, пане Мо, я знаю, що мій статус низький та мерзенний… якби ви не скористалися мною так жорстоко, я б не прийшов… але щоб так зі мною поводилися, я… я…

Інтонація Мо Жаня була такою, ніби його образили:

— Я дійсно гадки не маю хто ви й навіть не певен чоловік ви, чи жінка, тоді як ми могли зустрітися?

— Ви приділяли мені увагу вчора ввечері, як ви можете бути таким черствим… Пане Чан, пане Чан, ви повинні досягти справедливості від мого імені.

Він іще глибше поринув у обійми чоловіка, не забуваючи ридати на весь голос.

У Сюе Мена, що сидів у стороні, обличчя побіліло од гніву, а насуплені брови здригалися, коли він слухав цей абсурд. Якби не стриманість виховання молодого майстра, він би давно побив цю огидну парочку та скинув із гори. 

Пан Товста Кишка гладив по голівці Жон Дзьов, м’яко заспокоюючи, а потім загрозливо заявив:

— Пані Ван, пік Сишен — доброчесна праведна школа, але цей пан Мо — вульгарний та огидний. Дзьов-ер працює в поті чола, щоб заробити гроші й скоріш купити свободу. Але цей молодик!!! Ніби поганого ставлення до Дзьов-ера було недостатньо, він навіть поцупив усі накопичення, які Жон Дзьов заробив потом і кров’ю. Сім’я Чан не заклиначі, проте ми заможні люди й займаємось торгівлею декілька поколінь. Якщо ваш орден не дасть прийнятної відповіді сьогодні, ми обов’язково влаштуємо всім вам тяжкі часи в Башу!

Пані Ван захвилювалася:

— Ах, пане Чан, будь ласка, заспокойтесь, я, я…

Мо Жань посміхнувся в душі. 

Сім’я Чан була торговцями сіллю, сміховинні багатії. Хто б повірив, що старший син не може викупити свободу цієї повії, а дозволить Дзьов-еру заробляти на життя самотужки? Від цього віяло чимось підозрілим.

Але він промовив із тією ж чарівною усмішкою на вустах:

— А, так виходить брат Товста Кишка — син заможної сім’ї крамарів Їджов, настільки разючий та владний, я приголомшений до глибини душі. Воістину заслуговує на захоплення!

Пан Товста Кишка виглядав пихато:

— Гмф, бачу ти знаєш своє місце. Чому б тобі не полегшити задачу й не зізнатися, де речі Дзьов-ера? Поквапся та поверни їх.

Мо Вейю зареготав:

— От дивина, ваш Дзьов-ер щодня приймає стільки гостей, чому ж він не звинувачує инших у втраті своїх накопичень, а тільки мене, га?

— ТИ!..

Зуби пана Товстої Кишки заскрипіли, а губи скривилися в посмішці:

— Гаразд-гаразд-гаразд, я знав, що ти спробуєш вийти сухим із води! Пані Ван, як ви могли побачити, пан Мо не бажає вчиняти розумно й відмовляється зізнаватися у своїх провинах, тому я не маю наміру це більше терпіти. Ви — господиня, вам і вирішувати! 

У таких справах Мадам Ван нічого не тямила, а від нервів у неї язик заплітався:

— Я… А-Жаню… Мен-ер…

Не бажаючи, щоби матінка втрапила у халепу, Сюе Мен утрутився в розмову.

— Пане Чан, на піку Сишен установлені суворі правила дисципліни. Якщо ваші звинувачення підтвердяться та якщо Мо Жань дійсно порушив заповіді проти надмірної жадібності й розпусності, ми, безсумнівно, справедливо покараємо його. Проте зараз ваше слово проти його, ви маєте докази?

Пан Да Чан вищирився:

— Я підозрював, що ваша школа викине щось подібне, тому ми й поспішали до прибуття пана Мо, щоби поспілкуватися з вами, пані Ван.

Він перевів подих та промовив:

— Слухайте уважно. У Дзьов-ера вкрали двісті п’ятдесят каратів перл, десять золотих злитків, декілька золотих браслетів із квітами сливи, кілька нефритових шпильок та нефритовий кулон у вигляді метелика. Просто перевірте, чи є при панові Мо ці речі й тоді правда спливе назовні.

Мо Вейю заперечив:

— Яке ви маєте право обшукувати мене?

— Гм, це докори сумління? 

Пан Товста Кишка з погордою підняв підборіддя:

— Пані Ван, яке покарання передбачено за крадіжку та розпусту на піку Сишен?

Мадам Ван пролопотіла:

— Мм… мій чоловік завжди займався справами ордену, я дійсно… не тямлю в цьому…

 — Навряд-навряд. Я думаю, пані Ван свідомо корчить із себе дурепу, щоб вибілити племінника. Хто б міг подумати, що вершина Життя та Смерті таке брудне та продажне місце…

— Достатньо з вас. Моя тітонька вже сказала, що не звикла приймати такі рішення. Може вже досить знущатися з господині?

Втомившись від балаканини, Мо Жань перервав цього йолопа. Навіть безтурботна усмішка, яка зазвичай жевріла на обличчі юнака, трішки згасла. Він косо глянув на гидотну парочку.

— Гаразд, обшукайте мене. Але якщо ви нічого не знайдете, що ви збираєтесь робити з образою, яка була нанесена ордену через ваші звинувачення?

— Тоді я без вагань попрошу вибачення в пана Мо.

— Нехай, — молодик із легкістю погодився.

— Втім попрошу про одне: якщо ви помиляєтесь, аби перепросити, вам доведеться повзти рачки з піка Сишен.

Побачивши впевнений погляд Мо Жаня, пан Товста Кишка відчув, що в серці зароджуються сумніви.

У дитинстві він із заздрістю спостерігав за заклиначами, бо сам, на жаль, не мав таланту до гартування тіла й духу. 

Декілька днів тому він почув, що його колишній коханець — Жон Дзьов зміг здобути прихильність Мо Жаня, саме тому вони уклали договір: паплюга підгадає момент, щоби заволодіти рівнем заклинацтва Мо Вейю, а пан Товста Кишка натомість викупить його свободу. Крім того, він обіцяв прийняти шльондру у свій дім та все життя піклуватися про нього.

Пан Товста Кишка жадав здібностей до заклинацтва, а курвій — багатства. У змові ці падлюки ідеально спрацювалися.

У минулому Мо Вейю втрапив у їхні підступні тенета. Врешті-решт він помстився їм, проте все ж сильно постраждав. У цьому житті двоє чоловіків намагалися викрасти курку, але тільки просипали жменю рису[2]. Ще декілька днів тому він був у п’яному маренні, затишно влаштувавшись в обіймах Жон Дзьов, то з одного боку, то з иншого. Але сьогодні зранку він двічі жорстоко відшампурив цю хвойду, несподівано забрав його речі та накивав п’ятами.

 

[2] Ідіома тво дзі бу чен джи ба мі (偷鸡不成蚀把米 tōu jī bù chéng shí bǎ mǐ) — намагатися вкрасти курку, але розсипати жменю рису => нічого не отримати, а й ще втратити/отримати зовсім протилежні результати.

 

Пан Товста Кишка наче сказився та одразу потяг хвойду жалітися на пік Сишен. Торговець сіллю був головастим та вельми кмітливим ділком: якщо він спіймає парубка на гарячому, тоді зможе змусити пані Ван розсіяти заклинацтво Мо Жаня. Він прийшов із нефритовим кулоном, який поглинав енергію вдосконалення, щоб зібрати легку здобич та приєднати її до свого моря ці.

Однак, поглянувши на Мо Жаня, пан Да Чан засумнівався.

Мо Жань — примітний юнак. Що як він вже продав награбоване й просто чекав, щоб виставити мене на посміховисько? Проте з иншого боку, ми дійшли до точки, коли здатися було б нерозумно. Можливо він водить мене за ніс? 

Пан Товста Кишка сидів і боровся з думками, а Мо Жань почав роздягатися.

Він зняв верхній шар одягу, байдуже відкинув у сторону й запрошуюче посміхнувся:

— Ідіть уперед й не кваптеся з пошуками.

Після цього балагану вони не знайшли нічого, окрім декількох срібних монет. Обличчя пана Товстої Кишки миттю побіліло.

— НЕМОЖЛИВО!!! ВИ МЕНЕ ОБДУРЮЄТЕ, ЦЕ БРЕХНЯ!!!

Мо Вейю примружив чорно-фіолетові очі й, торкнувшись підборіддя, промовив:

— Ви вивернули мій халат навиворіт разів із десять, сім-вісім разів торкалися тіла. Залишилося постати перед вами голяка, а ви все ніяк не вгамуєтесь?

— МО ЖАНЮ, ТИИИИ…

Юнак несподівано вигукнув:

— Йой, я збагнув! Невже пан Товста Кишка бажав насолодитися моєю красою і влаштував цю виставу лише для того, щоб скористатися мною та вдосталь надивитися?

Пан Да Чан був ладен зомліти від люті; злісний вираз застиг на почервонілому обличчі, він яро вказував на молодика, проте не міг вимовити ані слова. Сюе Мен спостерігав осторонь — умить його терпець увірвався.

Хай я тебе й терпіти не можу, Мо Жаню, однак ти все ще член піка Сишен, і принижувати тебе на очах инших — я не дозволю!

Сюе Мен зухвало зробив крок уперед, змахнув рукою та без вагань зламав крамарю пальця, злісно промовляючи:

— Ми півночі тебе розважали, а виявилося, що ти створюєш проблеми на порожньому місці!

Пан Товста Кишка заскиглив від болю, пригортаючи зламаний палець:

— Ви всі!!! Ви всі в це вляпані! То й не дивно, що на Мо Жаневі речей не знайшли, ви напевно все сховали! Нумо, роздягайся, я тебе теж обшукаю!

ХТОСЬ НАСМІЛИВСЯ НАКАЗАТИ ЙОМУ, ЩО ТРЯСЦЯ ЗРОБИТИ?! РОЗДЯГНУТИСЯ?!

Почувши це, Сюе Мен оскаженів від образи:

— БЕЗСОРОМНИИИИК!!! НЕВЖЕ ТИ ДУМАЄШ, ЩО ТВОЇ “СОБАЧІ” ЛАПИ МОЖУТЬ ТОРКНУТИСЯ НАВІТЬ КЛАПТИКУ МОГО ВБРАННЯ?! ТА ЯК ТИ СМІЄШ?! ЗАБИРАЙСЯ ПІД ТРИ ЧОРТИ!!!!!!

Коли молодий пан “висловився”, служки зали Дансінь, яким уже в печінках сиділа ця балаканина, одразу кинулися на двох беззахисних смертних та щосили витурили їх з піка.

Здалеку доносилися шалені викрики пана Товстої Кишки:

— МО ЖАААНЮ, ТИ ЩЕ ПОЧЕКАЙ! ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ, Я З ТОБОЮ ПОКВИТАЮСЬ!

Мо Вейю вийшов на вулицю, зала Дансінь відлискувала сріблом у місячних променях. Юнак вдивлявся у нічну темряву; в очах промайнула безтурботна усмішка й він тихо зітхнув:

— Мені так лячно.

Сюе Мен свердлив його крижаним поглядом:

— Чого ти боїшся?

Молодик відповів з непідробним сумом:

— Вони продають сіль, я так жахаюся, що в майбутньому в мене більше ніколи її не буде…

— …………

Юнак на мить закам’янів, а опісля запитав:

— Ти дійсно не спав із тою шльондрою?

— Ні.

— І ти справді не крав?

— Справді не крав.

Сюе Мен холодно форкнув:

— Я тобі не вірю.

Мо Жань, заливаючись сміхом, простягнув руку:

— Нехай мене блискавкою вразить, якщо я брешу.

Парубок несподівано витягнув руку та схопив Мо Жаня в лещата. Мо Вейю вирячив очі від несподіванки:

— Що ти робиш?

Сюе Мен переможно гмикнув і хутко промовив заклинання. З рукава Мо Жаня посипалася жменя намистинок, кожна з соєве зернятко, й дзвінко покотилася по землі.

Юнак зібрав духовну енергію в руці та махнув долонею в сторону намистин. Вони замерехтіли й збільшилися в розмірах, зрештою, перетворившись на купу коштовностей і дорогоцінного каміння, браслетів із квітами сливи, нефритових сережок та сусального золота на землі. 

Мо Жань:

— …Але ж ми учні однієї школи, можливо, не варто ускладнювати ситуацію?

Сюе Мен розлючено загарчав:

— Мо Вейю, ти — дійсно безсоромник.

— Хаха, пташко.

Юнак сердито промовив:

— Ніхто не буде з тобою розважатися!

Мо Вейю зітхнув:

— Утім, я не можу плакати за твоїм наказом.

Обличчя молодика спохмурніло:

— Так от як ти послуговуєшся секретною технікою піка Сишен?

— Вік живи — вік учись, мій любий брате Мен-Мене~.[3]

 

[3] Ідіома хво сюе хво йон (活学活用 huó xué huó yòng) — “Вік живи — вік учись”, творчо мислити, вміло застосовувати.

 

Сюе Мен знов розлютився:

— Той торговець сіллю був набридливим собацюрою, тільки тому я не став допитувати тебе як належить у його присутності. Однак в одному він мав рацію: незалежно в якому ордені ти перебуваєш, але, порушивши заповіді про злодійство та розпусту, ти отримаєш по заслугах.

Не втрачаючи спокою, Мо Жань пирснув зо сміху:

— І що ти збираєшся з цим робити? Почекаєш, доки дядько повернеться і розпатякаєш йому все?

Він аніскілечки не хвилювався. Дядько міг панькатися з ним до неможливості, щонайбільше злегка посварить Мо Вейю, проте відлупцювати в нього духу не вистачить. 

Сюе Мен обернувся, відкинув волосся, яке одразу розтріпав легенький вітер; його очі презирливо спалахнули в нічній темряві.

— Батько? Ні, він поїхав у Квеньлвень та боюсь повернеться тільки через місяць чи два.

Усмішка юнака закам’яніла, душу обійняло зловісне передчуття. Раптом він згадав одну людину.

Але…

Якби він був тут, тоді саме він приймав би пана Чана в залі Дансінь, але ніяк не забудькувата пані Ван.

Цієї людини… не має бути тут… правда ж…? Скажіть, що це брехня… будь ласка…

Презирлива зверхність Сюе Мена стала ще більш явною, коли він побачив вогники в очах Мо Жаня.

 — Батько надто панькається з тобою, але тут, на вершині Життя та Смерті, невже є хтось, хто тебе не любить, га?

Мо Вейю повільно ступив на кілька кроків назад; на обличчі з’явилася вимушена посмішка:

— Мій шановний двоюрідний брате, вже така пізня година, давай не будемо порушувати чуливий сон та спокій старійшини, я схибив, наступного разу вже не буде, що на це скажеш? Нумо, піди відпочинь, хе-хе, у тебе такий змучений вигляд.

А після він дав дьору.

Ви, певно, жартуєте, так?! Цей хлопчисько Сюе Мен надто безжалісний! Зараз я не Тасянь-дзюнь, володар світу смертних, як я міг так ризикувати потрапити до рук цього чоловіка? Якщо він дізнається, що я крав та блудив, він, імовірно, зламає мені обидві ноги! Треба негайно виносити ті ноги, поки вони ще цілі, иншого шансу вже не буде!

Нотатки авторки:

Як вважаєте, чому в пана Да Чана нема мізків?

Це ж логічно, бо його мозок сповнений товстих кишок ╮(╯▽╰)╭

У наступному розділі з’явиться Вчитель)))))))))))))))))