Цвіт папороті

Демонолог Дін Вінчестер прибуває в Карпати, щоб дослідити слов’янську міфологію. Там він зустрічає дивну істоту. Кастіеля.

Гуляє тиха ніч довкола.
Іде хлопчина, йде у воду.
Наповнить до країв свій келих,
Візьме вино у власних венах.

Сорочка біла, біла шкіра,
Біду співає ніжна ліра.
Серця розбиті, наче скло.
Його кохання підвело.

Палає місяць ясним сріблом,
Вмирає хлопець тонким світлом,
Вбирають води людську душу,
Викидають тіло на сушу.

Топись хлопчина, топись рідний!
Гляди в небо, цілуй південь!
Тебе вбиває нічна спека,
Тепер ти сторож цього пекла.

Дін Вінчестер не вірив у демонів. Звісно ні… Проте він все ж дещо бачив… Те, що неможливо пояснити. На той момент неможливо, зараз він знає все. Майже.

Декілька років тому Дін навчався в медичному університеті на медбрата. Він проходив практику в пологовій клініці. В однієї жінки, на дивне ім’я Бітег, почалися потуги. Дін точно знає, що жінка була здоровою, як і її дитя, у неї дуже добре проходила вагітність, але в той день щось пішло не так… Дін пам’ятає тільки сіру істоту, яка мерехтливим силуетом кружляла довкола неї та щось наспівувала. Жінка померла разом із дитиною.

Дін довго приходив у себе. Все це було таким дивним і жахливим, Вінчестер навіть записався до психолога, який нічим не допоміг, тоді він звернувся до тактових щоденників. Ламашту. Це була крилата демониця, Дін зазначив, що малюнок дуже схожий на те, що бачив він сам. Ламашту вбивала жінок і дітей під час пологів. Можливо це все нісенітниці, можливо Дін закінчить так само як його батько: помре в психлікарні. Але нехай так. Дін бачив те, що він бачив.

А потім він побачив це знову.

Згодом щоденник батька вичерпав себе. Тож Дін почав активно вивчати демонологію. Саме це і завело його сюди, в зелені Карпати.

Дін збирався взяти участь у щорічному святкуванні Івана Купала, крім того, він хотів трохи більше дізнатися про слов’янських богів і… демонів. Тому він приїхав сюди на початку літа. Йому було важко вивчити мову, ще важче було розуміти діалект місцевих, але він впорався з перекладачем, та й зустрічалися люди, які володіли англійською.

<span;>Він жив в дерев’яній хатинці, яку знімав, таких тут багацько. Неперевершеним був краєвид на широчезні гори та ліси, щось чуже, щось інше і незнайоме, та від цього захоплювало подих.

У цьому селищі він зустрів Бенні, американець екскурсовод, який емігрував в Україну близько семи років тому.

– Через тиждень тут буде велике свято, раджу тобі взяти участь, це дійсно приголомшує, – каже Бенні, коли вони сидять у Калибі після екскурсії на озеро Синевир.

Вони з цим чоловіком дійсно порозумілися, Бенні розповідав міфи та легенди, які дуже цікавили Діна.

– Так, знаю, саме для цього і приїхав сюди. — посміхається він, сьорбаючи холодне пиво. – Завтра планую сходити в он той ліс, – Дін киває на дерева за вікном, – кажуть, смачні гриби можна знайти.

Бенні одразу напружується. Він нахиляється ближче, та шепоче, наче таємницю:

– В той не раджу, щось недобре зустріти можеш…

Дін вигинає брову. Бенні якось ніяково продовжує, наче соромиться.

– Я тут багато чого вже бачив і чув. Не все це казочки, далеко не все…

– Про що конкретно ти кажеш?

– Мавки.

Коротке слово ножем вирізає літери на внутрішніх повіках. Дін має їх побачити.

В цю саму ніч Вінчестер йде в густий сосновий ліс. Він вдягає високі чоботи, на випадок, якщо наступить на змію, та бере з собою ліхтар. Яскраві зорі майже не видно за чорними кронами дерев. Гриби в таку ніч не назбираєш, та він і не за ними прийшов. Дін блукає до самого світанку, але нічого не бачить. Ховаються. Бояться. Добре, у наступну ніч Дін зайде в ліс глибше…

Він втомлений, виснажений та незадоволений. Вже четверту ніч поспіль він блукає в лісі, заходить все глибше й глибше, але нікого не бачить! Дін майже не спить. Він одержимий ідеєю побачити мавку. Побачити щось. До свята Купала залишилось три дні, Вінчестер не впевнений скільки ще в нього залишилось сил.

Він йде далі й далі, ліс становиться гуще й гуще. Аж раптом Дін натрапляє на галявину… Він чує спів, гарний, незвичний, точно янгольський! І точно не жіночий. Причарований, Дін виходить з-за дерев, він бачить хлопчину в білій сорочці, який сидить на траві під високою сосною. Хлопець співає, дивлячись на квіти у своїх руках, він ворушить ними, він… він плете віночок. Його шкіра срібна, вона сяє у місячному світлі, волосся гарне, чорне, але на кінчиках, на самісеньких кінчиках зелене… це дивно. Хлопець раптово замовкає. Його яскраві сині очі без зіниць втуплюються у Діна. Він посміхається.

– Чи є в тебе гребінчик? – ллється на вітру.

Зовсім юний, він говорить тутешньою мовою, але Дін без перешкод його розуміє.

– Ні… – Навіщо гребінчик? Дін уважніше дивиться на його волосся, воно довше, ніж у Діна, трохи заплутане, але дуже гарне.

На обличчі юнака з’являється пустотлива посмішка. Хлопець знову починає співати та віночок плести.

Ой вигляни, срібний місяцю,
Із-за хмароньки,
Бо повинна вийти з води
Сестра русалонька.
Розпрощалась вона з світом…

Хлопець переривається знову. Тремтіння проходить по спині Вінчестера, йому стає гаряче і важко, він підходить ближче, ближче до хлопця, ближче до краси, до сяйва.

А хлопець все сидить нерухомо. Він доплітає віночок, та кладе собі на волосся. Його руки торкаються літньої землі, він тішиться та каже:

– А чи покохаєш мене миленький? А чи полюбиш?

Дін опускається на коліна, причарований, мов несправжній.

– Як тебе звати?

– Кастіель, – каже хлопець.

– Незвичне ім’я…

Хлопець підповзає до нього, та шепоче:

– На честь янгола названий в цьому житті, а в минулому… не пам’ятаю… може Дмитро, може Михайло…

Його ніжна шкіра пестить шию Діна. Це лагідно і мрійливо, Дін заплющує очі. Кастіель торкається губами до вуха, та тихо, тільки для нього, співає іншу пісню:

Зелененький барвіночку,
Стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!

Зелененький барвіночку,
Стелися ще нижче!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься ще ближче!

Голос гарний, інтимний. Дін, збуджений, притуляє Кастіеля до себе, коли той заповзає йому на руки. Дін пальцями обережно знімає з нього сорочку, та цілує спокусливі губи. Дін п’є з цих вуст пісні та вишні, зорі й води, небесну насолоду… Чи диявольську?

Вони падають у зелену траву, тіло Кастіеля лине до нього, струнке й гнучке. Вони поєднуються у таємничій ночі, та лише місяць є їхнім свідком.

Дін прокидається на світанку. Від того, що чиясь рука стиснута на його шиї, намагається його придушити. Дін раптово розплющує очі, в паніці бачить Кастіеля, він намагається скинути його руку, але така тендітна вчора – зараз несе в собі убивчу силу. У Діна темніє перед очима… Він збирає в собі останні крихти сили та б’є коліном Кастіелю в груди. Той падає з нього на траву й розгублено зиркає довкола.

Дін кляне себе за тупість, за те, що дозволив себе приворожити. Мавки, чи в цьому випадку нявкун – демони, які вбивають людей. Добре, що Дін приготувався. Доки Кастіель роздратовано підіймається на ноги, Дін тягнеться до своєї одежі, він дістає з потаємної кишені гілочку полина, та вдаряє нявкуна по нозі. Кастіель знову падає, такий наляканий, що Діну трохи стає його шкода. Але ця істота намагалась вбити його!

Проте Дін не хоче вбивати Кастіеля, не для цього він чотири ночі поспіль шукав його.

Багряна кров сочиться з голої ноги Кастіеля, Дін бачить в його очах сльози. Очі без зіниць… це вражає.

– Будь ласка… – просить Кастіель, і так дивиться на нього, з таким болем. Хіба демонам дозволено глядіти так?

– Ти душив мене! – гарчить Дін, бо чомусь відчуває образу, а й справді, чому?

Кастіель присоромлено дивиться вниз, тримаючись за ногу.

– Мені шкода… я не міг, я не знаю як інакше!

І він звучить щиро. Дивно, але потойбічний дух звучить щиро та чесно. Кастіель тягнеться блідими пальцями до руки Діна, шкіра сяє, він миттєво відчуває як біль на шиї зникає. Кастіель дивиться на нього, а по щоках стікають сльози, стікає кров у траву, його підборіддя тремтить, коли він каже:

– Не роби мені боляче, прошу…

І це ламає Діна. Він не може! Не може вбити цього хлопця. Кастіель виглядає як маленька дитина, та й скільки йому? Років вісімнадцять, було, колись…

На ньому все ще той віночок із польових квітів. Кастіель приворожив його минулої ночі, хоч туман і зник тепер, та серце й досі завмирає при погляді на нього.

Сяйнисте обличчя Кастіеля втрачає свій блиск, його очі темніють, він слабшає. Дін відчуває провину, Дін відчуває біль. Кастіель не має померти, не знову, не від його руки! Він підхоплює хлопця на руки й несе по між дерев. Дін йому допоможе, він зобов’язаний! Вінчестер приносить Кастіеля до своєї хатинки, вона найближча до лісу, ніхто не помічає. Дін кладе його на свою одрину, приносить Кастіелю воду та мазь із трав. Він придбав її нещодавно, у якоїсь бабусі.

Кастіель стогне й тремтить. Мазь допомагає, але лише трохи, адже хлопець вже не людина.

– Х-холодно, – каже він досі оголений, Дін вкриває його ковдрою.

Кастіель то впадає в дурний сон, то плаче, то п’є воду. Дін піклується про нього весь день, і під вечір Кастіелю стає краще. Дін якраз сидить біля нього, та перебирає пальцями його м’яке волосся, зелене на кінчиках.

– Дякую, – ніжно шепоче Кастіель, дивлячись йому в очі.

Дін усміхається.

– Хочеш, я розчешу твоє волосся гребінчиком?

Кастіель киває. Дін виймає із шухлядки чорний гребінь, та починає розчісувати їм гарні пасма. Потім Дін відкладає його й лягає до Кастіеля, так вони й засинають – в обіймах один одного.

Ранок починається з тихого хриплого співу, який доноситься з сухих вуст Кастіеля.

А вже смерть та по дворі ходить,
А вже потихеньку до мене приходить,
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить…

Дін стрімко підіймається та оглядає ногу Кастіеля, яку забинтував пізньою ніччю. Там кров видніється через білу тканину, вона заливає собою ліжко…

– Ні-ні-ні! – Дін починає перев’язувати рану, він знову дістає мазь, доки кляне себе та той полин. Кастіелю знову стає гірше, й навряд мазі допоможуть йому.

– Що мені робити? Касе, що мені робити?! – верещить Дін. Емоції, почуття втрати – пожирають його.

Кастіель нарешті доспівує ту чортову пісню й обережно дивиться на Діна.

– Є дещо… що виконує будь-які бажання… якщо ти справді цього бажаєш…

– Кажи! – приголомшений, Дін усвідомлює, що продав би душу.

– Квітка. Цвіт папороті. – Кас мрійливо заплющує очі. Він усміхається та продовжує, наспівуючи, – Що квітне лише раз у житті для кожної люди. В ніч на Івана Купала. Та щоб зірвати її – самого чорта перемогти треба!

Кастіель зітхає й, здається, засинає. Йому трохи краще, але не надовго. То нехай відпочине.

Ніч на Івана Купала. Це буде сьогодні. Дін вирішив не гаяти часу, тож він збирає всі свої амулети й обереги, святу воду, хрест, часник та полин. Він переможе чорта. Він врятує Кастіеля.

Ближче до ночі Вінчестер міцно цілує Каса в губи та вдихає його трав’янистий запах. Тому вже геть погано, він не спроможен навіть розплющити очі…

Дін заходить у той самий ліс. Він біжить, біжить й шукає очима. Темніє, та він не вмикає ліхтар, бо має побачити жар, яким квітне чарівна папороть. Дін обшуку всі кущики й раптом бачить! Щось палає, на краю ліса, він бачить! Дін біжить до жару, підбігає ближче… розчаровано опускає плечі. То велике кострище біля річки, і люди, які водять хороводи та стрибають через вогонь. Святкують. Дін біжить далі й далі. Добігає до тої галявини, у якій зустрів Кастіеля.

З поміж листя росте тендітна квіточка. Її пелюстки червоні, пекельні, з самісінького вогню! Дін звідси відчуває її жар. Він підходить ближче, обережно дістає полин й озирається. Нікого. Сідає на коліна і вже простягає руки, щоб зірвати квітку, як перед ним з’являється Кастіель.

– Діне… не треба, прошу, не зривай…

Місяць високо-високо над головою. Вже дванадцята година. Вже час.

– Діне,

І Кастіель дивиться на нього, дивиться так само, як тоді, коли Дін ранив його полином. В блакитних очах сльози… прямо як тоді.

Це не Кас. Це точно не Кас!

Кастіель торкається його руки, повільно, пестливо… він відводить її від квітки якомога далі.

– Не зривай її, я без неї проживу, тільки не зривай, прошу! – Кас шепоче у вухо, торкається губами, заривається пальцями в м’яке волосся.

Дін обережно проводить по його шиї полином… Це ж не Кас…

Шия Кастіеля вкривається кров’ю, а потім чорним бридким димом. З його голови ростуть роги, одразу після розсипаються вугіллям! Чорт в образі Кастіеля верещить, наче скажений. Дін швидко зриває квітку, й біжить не озираючись! Спотикається о каміння, гілки впиваються в його лице, але Дін не озирається, ніколи не озирається.

Дін біжить довго, здається ліс водить його колами. Ноги підгинаються, пити хочеться, та води нема. Дін не зупиняється, він все біжить і знаходить вихід тільки коли півні в його селі кричать вже втретє.

Він спішить у хатинку. Там Кас, який майже не дихає… Дін не знає, що робити далі! Він в надії кладе квітку йому на груди, сам сідає поряд, та бере холодну долоню у свої руки й притискає до губ.

– Живи, живи, тільки живи, будь ласка… – його сльози котяться Касу на шкіру. Дін заплющує очі й засипає, сидячи біля його тіла.

Коли він знову прокидається, вже обід. Кастіеля нема, квітки теж. Чи означає це, що Кастіель вижив? Що чари подіяли?

Роса в очах й у запалених річках
Осяє нове сонце променем ласкавим,
Дарують боги тобі вічну славу
За те що запалив вогонь в погашених свічках.

Іде кохання небом доленосним,
Проходить повз чумацький шлях.
І попри біль і попри лютий страх
Зустрінемось ми в кожний високосний.

Я дякую тобі за це життя
І обіцяю колисати тебе ніччю,
Зігрію в білу зиму тебе піччю,
І я віддам тобі всі почуття.

Наші обручки це всі квіти на землі!
Ти з гордістю свою носи завжди!
Одного дня прийду до тебе, жди.
І ми одружимося скоро, у імлі.