Хьон дуже гарний. 

    У дні, коли так багато спалахів камер, що вони всмоктуються під шкіру, хлопці особливо заморені. Не те щоб вони грали ролі: камери бачать майже те, що і стіни гуртожитку, але стояти кілька годин на ногах, держачи спину рівно, а голову трохи припіднявши — справді важко.  

    З популярністю з’являлося більше таких сліпучих днів, а під кінець року, здається, що все життя є одним довгим спалахом фотоапарата.  

Вдих.  

    А далі все, як в тумані: репетиція, потім зачіски, макіяж, червона доріжка, інтерв’ю за інтерв’ю, дивовижні виступи нових артистів, перемога, нагорода, промова, сцена, крики фанатів чутно через навушники, кінцева поза.  

    Тільки б не впасти.  

    Перемога, нагорода, промова, нагорода, промова, нагорода, промова, нагорода, промова. 

    Гупають дверцята машини, наче відрізають цей день від десятків таких же, оголошуючи його кінець. Намджун роззирається: Хосок, Чонгук, Чімін. Решта має бути в іншому автомобілі. Доказом того приходить повідомлення від менеджера, що всі на місці й можна рушати.  

    Авто заповнює тиша, яка зараз необхідна кожному. Вона не давить, навпаки — розслабляє і заспокоює. Намджун заплющує очі і ледь помітна посмішка з’являється на його вустах.  

    — Намджун, приїхали, — голос Хосока захриплий, цьогорічна зима холодна, але відмовити собі в задоволенні погратися в сніжки з молодшими він не міг. Віддавши молодість роботі, вони залишилися дітьми.  

    Намджун потягається, тре очі та голосно клацає язиком, зрозумівши, що макіяж ще на ньому, а на очах, скоріш за все, тепер все розтерто.  

    Дзеркало на весь зріст показує дві заморені фігури: волосся скуйовджене, сорочка натягнута, комір неправильно зігнутий — наслідки сну в автомобілі.  

    — На добраніч, — майже шепоче Хосок, ледь відчутно стискаючи плече лідера, і виснажено посміхається, але щиро. 

    Втома, здається, наповнює Намджуна, але сну в жодному оці. Він засідає у вітальній на великому синьому дивані і закидає голову на спинку сидіння. Підсвічування під стелею фіолетового кольору: Техьон відразу налаштував її, як переступив поріг будинку. Він десь вичитав, що цей колір має заспокійливі властивості, і тепер вечори у них ніжно-фіолетового кольору.  

    Чудовий вечір. 

    Мабуть. 

    Дзвін скла об скло висмикує Намджуна зі власних думок. Він дивиться на кавовий столик, на якому з’явилися дві філіжанки, запах кави почав наповнювати кімнату. 

    — Я так і знав, що ти будеш тут. Хоч би раз після премії пішов у ліжко, — хлопець повертає голову на звук тихого голосу. Джин сів на крісло і закинув на нього ноги, воно занадто маленьке для нього, але він відчайдушно показує, що йому зручно, і тим самим впевнює лідера в цьому.  

    — А ти чому не в ліжку? — ігноруючи претензії старшого, питає він і бере філіжанку до рук. 

    Джин єдиний, хто запам’ятав, що улюблена філіжанка хлопця — це та біла з червоним держаком і те, що він п’є каву з однією ложкою цукру. Він підносить напій до вуст і чекає відповідь на своє питання.  

    — А чому ти думаєш, що позиція лідера дає тобі право вказувати старшим? – Джин підіймати брови, і вони вдвох думають, наскільки по-дурному звучить цей діалог після стількох років під одним дахом.  

    — Хьон, я… — починає Намджун, але його погляд чіпляється за руки старшого, який міцно стискає свою філіжанку (Джин визнає лише киплящий чай і не градусом нижче). 

    В голові лідера борються дві думки: по-перше, не так вже й холодно вдома, щоб гріти руки, а по-друге, у нього завжди були такі довгі пальці? 

    — Що ти? — перепитує Джин, коли розуміє, що хлопець і не думає продовжувати. 

    — Я втомився, — швидко знаходить відповідь Намджун і тримає себе в руках, тепер досліджуючи все навколо, окрім пальців співбесідника.  

    — Я знаю, я теж. Це важко, так? — сміється якось невесело. — Навіть після стількох років… Звикнути до цього важко, — він вигинає одну руку і проводить в повітрі, а молодший вже не може не дивитися, — просто неможливо. Щовечора дивуюсь, як я ще не зносив себе. Здається, скоро розвалюсь.  

    Він каже це наче в жарт, у звичній йому манері говорити, але коли вони сидять ось так, віч-на-віч у півтемряві та голоса звучать на тон нижче, Намджуну здається це трохи недоречним, але він вирішує нічого не відповідати на це. Замість цього він вперше за вечір оглядає Джин з голови до ніг. Він чіпляється поглядом за широкі плечі, обтягнені сорочкою, на кошлате, але все так же гарне волосся, за довгі ноги і, нарешті, на незграбні пальці. 

    — Не розвалюєшся, — занадто серйозно підсумовує Намджун. 

    — Та’, дякую, лікарю, і скільки мені ще залишилось? — знову з насмішкою питає Джин, а лідер раптово ніяковіє і, наче не почувши питання, робить інший підсумок: 

    — Хьон, ти гарний. 

    І затишна тиша не стає незручною, як це могло трапитись у фільмі чи книзі, а усмішка Джина раптом стає зовсім іншою і замість: “А що ти очікував від всесвітнього вродливця?” — він скромно шепоче “дякую”. 

Видих.  

    Нарешті це відбувається. 

    — Ти довго тут ще будеш сидіти? — зненацька питає старший.  

    — Так. 

    — Гаразд, тоді… 

    — Ні, не йди, хьон, — благає Намджун, не давши Джину закінчити речення.  

    — Я і не думав. Я хотів запропонувати подивитися фільм у тебе в кімнаті. Чонгук же переїхав до Техьона, там ми нікому не завадимо, — жебонить він, а лідер знічується під його поглядом.  

    — Тоді зустрінемося через сорок хвилин. Душ і зручний одяг ніхто не відмінював.  

    Весь той період, що дав їм Намджун, він тільки і думає про свої слова і реакцію Джина на них. Що це за раптова зміна настроїв у їх розмові? Йому здалося в цій напівмряці, чи Джин справді знітився? Чому він взагалі сказав ті слова? 

    Намджун не знав, як відповісти на такі дурні підліткові питання, які він давно вже переріс і які так раптово повернулися, але він точно знав, що це не було помилкою.  

    Через сорок одну хвилину у двері стукають. Намджун киває, дозволяючи ввійти, але після більш наполегливо стукоту розуміє, що за закритими дверима його кивку не було видно. 

    Він підіймається з ліжка, залишає ноутбук завантажуватися, а сам йде відчиняти. На порозі стоїть Джин, його мокре волосся липне до лоба, навіть в темноті видно його розпарені гарячою водою щоки, а в руках він тримає глибоку тарілку з баранцями.  

    Намджун стримує різке бажання зачинити двері прямо перед його носом, тому що це все дуже дивно. Він намагається не показувати цього і посміхається: 

    — Я знав, що у тебе є потайник.  

    Намджун забирається на ліжко, Джин лізе за ним і щось бурмоче про те, що сподівається поїсти баранців, а не збирати їх з підлоги, на що лідер відповідає змученим зітханням.  

    Вони з кілька хвилин сперечаються, але врешті-решт вирішують передивиться “Спілку мертвих поетів” невідомо який раз.  

    На тридцятій хвилині Намджун повністю забувається і заспокоюється. Все, як завжди, а те, що відбулося раніше, — йому просто привиділось. Ігри втомленого розіграного розуму — і нічого більше. Бажаючи довести власні думки, він переводить погляд на Джина, який розвалився на ліжку і мимоволі час від часу штовхає лідера ногою.  

   — Хьон, — кличе його Намджун, це було неочікувано навіть для нього. Старший відгукується миканням, але хлопець продовжує: — Хьон! 

    Джин різко тисне на кнопку клавіатури, зупиняючи фільм, і повертає голову, з питанням у погляді дивиться на Намджуна.  

    А в того спирає дихання, а з вуст вилітає дурне: 

    — Ти правда-правда гарний, — прикрість від сказаного б’є червоним по щоках, але погляд не відводить.  

    Джин підіймається, сідає навпроти й детально дивиться, намагаючись зрозуміти, у чому річ.  

    — Я здаюсь. Навіщо ти мені це говориш? Кажи вже, цікаво. Ти мій светр поносити хочеш і це твій новий спосіб добитися цього? 

    — Ні. 

    — А що тоді? Як я маю це сприймати, коли ти говориш це так, наче це не всім відомо, а якась інтимна річ.  

    — Так і є, — десь в Намджуна взялася смілість, яка закипала всередині та допомогла йому сказати те, що він сам до кінця не усвідомлював. — Я маю на увазі те, що ні камери, ні фанати, ні навіть ти сам не бачили тебе таким. Замореним, розпатлуватим, який обіймає філіжанку в руках так, наче це єдиний порятунок. Ніхто не бачив тебе тільки після душу, що намагається впоратися з неслухняним волоссям. Ти не маєш жодного уявлення про те, на скільки ти гарний, коли просто дивишся фільм, який обожнюєш. 

    Погляд Джина змінювався з тим, що говорив Намджун. Коли той закінчив, у старшого в очах пломеніли зірки, хоча вони вже були у повній темряві, екран ноутбука змеркнув. Молодший не розумів такої реакції і вже відкрив рота, щоб продовжити, але Джин його перебив: 

    — А ти навіть не розумієш, наскільки закоханий.  

    Мить, і їх вуста зітнулися.  

    Намджун відчув смак жасминового чаю, карамельних баранців, кокосового гелю для душу і мурашок по шкірі.  

    Джин відчув, що все було правильно. 

    Тепер стіни гуртожитку знають трохи більше, ніж камери.  

Не маю уявлення, як додавати авторські коментарі до фф чи після нього, тому напишу тут. Це не оригінальний твір, а переклад замальовки, колись написаної російською мовою моєю любою подругою. Ця робота присвячена мені і написаний він для мене. Цей переклад — подарунок для неї. Права на авторство належать моїй подрузі, на переклад — мені. Буду рада відгукам і рецензіям, ви зрозуміли 🙂 Якщо будуть зауваження чи питання, теж в коментарі.