ХХ/ХХ/1989

Ґілберте Б.,

До твоїх по-стмодерньому білих дверей було прибито голову чорного металевого орла. Орел тримав у клюві кільце, що ним загадано стукати перед входом. Його пусті очі без особливих зусиль уособлювали порожнечу, неприродньо і ніби вимушено зливаючись в цьому з тлом до абсурду картонних дверей. Ет, мімікрія, — промовляли хижі очі змарніло до мене, — ниньки не виживеш не мімікруючи. Я співчував йому все щиріше. Король небес! Яка до біса мімікрія? Цей король був таким голим і зайвим там, у коридорі (колись-східно)берлінської хрущовки, яка навіть орла перетворила на хруща, й глузуючи, мов трофей, прибила до дверей абсурдистського шаржу на мінімалізм.

Preußischer Adler!
Орле! Раз уже взяв до рота кільце, стукай хоча б в непробивні металеві, або відсирілі від часу дерев‘яні двері Бранденбурзьких фортів. Там ти-таки король, Aquilla. Ну ж бо. Злети просто крізь розбиту шибку, з сьомого з половиною поверху цього монументального символу повоєнної окупації.

Тікай, орле, поки хоч голову маєш.

Мені-бо здається, я її вже втратив. Лети, я не чіпатиму тебе, орле.

Саме тому я стукаю у двері саме рукою.
А ти(ти, уже не орел. Пруссія? Вермахт? Східна Німеччина, хто ти тепер взагалі?) відчиняєш просто блискавично. Я навіть не встигаю почути твоїх звичних кроків у наш з дверима бік. Не менш блискавично, – втім радше як грім, і з характерним гуркотом, – ти їх зачиняєш, притягуєш мене до себе, й лишивши там, за цими безглуздими картонними дверима і орла, і окупацію, і весь світ, – замість «здрастуй» цілуєш мої уста.

І коли ти невимушено притиснеш мене дверей, я цілуватиму тебе у відповідь, одчайдушно силкуючись збагнути – невже тепер я перетворююсь на такого ж орла, як ззовні?

Ти робиш крок назад й смієшся.

Сміються твої очі. Я запам’ятав їх червоними, але тепер вони радше кольору бронзи, нещадно-сліпуче відбивають світло жовтих променів мінімалістичої люстри. Я ненавиджу жовте світло. Воно спотворює кольори. Я ненавиджу мінімалізм. Він спотворює реальність, маскує бідність думки під дурноверхий задум. Я ненавиджу…

«…З яких пір ти носиш лінзи, Ґілберт..?»
«Які збіса лінзи?»
Ти знов смієшся.

Не такою в моїй уяві поставала твоя квартира. Гадав, що в ній зможу більше знайти подібности з власною. Мушу визнати: навіть білостіний передпокій цього мешкання беззаперечно більший і просторіший аніж той, до якого мені звично приходити на берег Неаполю. Дивно не перечіплятись через гостроверхий поріг й не лаяти табуни клунків, дивно бачити білизну стін замість клаптикуватих шпалер, увішаних сумнівними трофеями й саднами мого життєйка – від магазинових чеків ліворуч од дверей до полароїдних фото й незвершених нотаток аж ген-ген до стелі. Я вважав нас за більш схожих. А втім, ну хто я аби судити твій вибір?

Всього лиш пройдисвіт, що за старою звичкою по-гедоністськи топиться в певних червоних очах.

Вони ж досі червоні, правда?

А ти, ніби приревнувавши мій погляд до цих стін, знову нівелюєш відстань і береш моє обличчя в свої бліді долоні, сливе відрубану голову того орла.

Каюсь.

Якби ти лиш міг уявити, от просто зараз, – коли мої пальці мимохідь перебирають твоє платинове волосся, – скільки лірики цьому нерівномірно обстриженому жахіттю було присвячено. Скільки епітетів й метафор підібрано у спробах заплести усе в якийсь логічно-довершений образ, скількократ твоїми білими віями стрибали анапести й хореї..! Я!
Я збиватимусь з ліку щораз як намагатимусь систематизувати тебе. Я буду зіжмакувати рукописи після кожної спроби описати тебе вручну, окреслити, й повісити як жалюгідний трофей туди, до чеків на стіну. Ні, ти на це не заслуговуєш. Це все немає сенсу. Я найбільш того й боюсь, що ти перетворишся на експонат з об’єкту дослідження. Я мовчу. Усі слова безглузді. Окреслюючи доторками риси твого лиця, од скронь до вилиць, я лиш сподіваюсь, що ніколи не зможу до кінця тебе збагнути.

Саме тому я і надалі знищуватиму свої вірші.

У передпокої,
моє вихрасте волосся ще більш скуйовджене. Натомість твоя долоня сплітається з моєю і ти тягнеш мене вглиб цієї яснобілої насмішки над інтер‘єром. Кухня. Ти не вмикаєш світла, проте навіть графіт темряви не затонує тупого білого у щось заокрім сірих тонів. Але тоді я майже механічно штовхнув тебе на перший-ліпший білоніякий стілець за столом й сів зверху, лицем до лиця, мої ноги обабіч твоїх і я безсоромно затягнув краватку на твоїй шиї, змусивши тебе різко видихнути повітря.
І мої пальці знову на залізному хресті.
Близько.
Близько.

«Чорт забирай..!»

«Кави?» – невимушено спитав тоді ти, коли я однією рукою відліпив твою спину від стільця, пальці поступово проводили хребцями вниз до талії; твоя біла рука знову охопила стан й притягнула до себе. Мимоволі вигинаюсь. Спершу я відчув, що на твоєму передплеччі побільшало шрамів, а тоді зовсім про це забув, відчувши смак твої вуст.

Питання неґречно позбавили відповіді. Гілберте, ти бляха, знав відповідь! Розірвавши поцілунок ніби для того, аби вхопити повітря, ти рвучко скинув мене, зіскочив, і з найхитрішою посмішкою кинувся у бік кавомашини, а я ледь не впав тоді з того клятого стільця, хрипло вторуючи нерозбірливими італійськими матюками твоєму хихиканню.

Антракт, у залі ввімкнули світло.

Ми не бачились скільки? Що значить 50 чи 40 років для Націй? Твій силует засипає мене недоречними питаннями, шукаючи то молоко, то розчинну каву, метушиться, метається, знову заповнює пустопорожнєбілу залу кухні словами, як невдячні глядачі у театрі, спраглі оговорити побачений акт один з одним. Розумієш, якщо глядачі не сидять у шоці й прострації, ледве дихаючи півантракту, значить актори чортові лінюхи.

Що ж. Я ловлю всі питання, я чесно кручу їх у руках, роблю спроби розплутати й видати зв‘язне розв‘язання-відповідь. І ось ми вже варнякаємо направо й наліво за горнятком кави, ти розказуєш і про ремонт, і про перезїд, і про пташеня, і зрештою питаєш мене про дорогу. Я мимоволі обпікаю язика ковтнувши каву зарізко. Яке нахрін пташеня? Що мені тобі розказати? Про цей день, що вмисно відкладався якнайдалі? Навмисно некуплені квитки? Разів зо три пропущені потяги. Станції , переповнені жахом, наступний потяг?

Хіба ти хочеш чути про хворобливий і майже тваринний страх їхати? Страх не впізнати тебе, після цього всього? Що ти перестанеш бути таємницею, пошуком, загадкою й станеш неймовірно нудним, запиленим результатом, який не потрібен дослідникові щойно пошуки добіжать кінця?

Відчуваючи нервову усмішку на власних устах, ховаю погляд кудись за комір й відказую щось на кшталт «незле». Ти з награним розумінням всміхаєшся й продовжуєш стругати ляси.

Королівство Пруссія,
Ти ж ніколи не хотів, аби Німеччина став окремою нацією. Ти ж думав об‘єднання тоді, в 1871, просто поширить твій вплив, але коли тебе було винесено за дужки, мав робити вигляд, що це частина плану. Бо ти ж ніколи не програєш, Пруссіє. І ти думав, я такий же.

Королівство Пруссія,
а чи ти колись намагався зрозуміти мене, поза тим, що я давав тобі зрозуміти? Ти так боїшся скаламутити воду зони комфорту, що виникає враження ніби ти не вмієш плавати. Ти ховаєшся за своїм чортовим его, як за цим всим картоном, хоча я, я то знаю, ти, там вглибині, ти
також
безнадійно
боїшся.

І цю каву хочеться виплюнути собі на коліна.

Знаєш, у мене є стіна, до якої я приколював твої листи.

Я звик цілувати тебе літерами, адже чекання кількадень на твою відповідь у власній поштовій скриньці неймовірно надихає на лірику. Втім незвчино бути в метрі від тебе. Я розучився цілувати вустами.

Зазвичай прочитавши лист, я йду писати вірш про те, як хтів би бути з тобою поруч.
І ось ми поруч. Репортажна проза.

І в якийсь мент, коли не ще, а вже нічого сказати, я помічаю, що останній ґудзик моєї сорочки розстібнуто, очі, рамена, і тіло твоє вже підо мною. Нівельовано відстань. Ціловано вуста. Білий світ крутиться білою кімнатою й допіру добіла нагрівшись, вибухає до біса. На біс! Бісові білі вії напівзаплющують бісові очі. І все знову закрутиться.

Окреслено,
кордони Королівства, якого вже немає на мапі,
контур білого тіла на білому простирадлі. Шедевр. Фреска. Карта. Полароїд. Чек з магазину.
Моє серце завсігди обривається, сягнувши глибини. Я ніколи не розумів, як одну виставу можна дивитись більш ніж раз.
Але ти – mise-en-scene. А я знову нещасний п‘єро з блазнівської постановки Commedia dell’arte, який вперто приходить знову і знову.
Ти, ти тепер хто?
Пруссія, Вермахт, Східна Німеччина?
Куди далі? Скільки б я не пірнав, я не можу сягнути дна, кордону. Чи можна перетнути кордон країни, якої не…

…адже коли я випадково прикусив твою губу до крові тоді, незначне поранення не загоїлось на ранок…

І я дивлюсь на тебе вниз.

Відстань.

З тих пір, як наступного ранку, я вкрав чорного орла з твоїх вхідних дверей, ти мені більше ніколи не писав листів.

— Лавіно Варґас.