Художник і його модель

Модерн АВ, де Енакін – художник-студент, який програв суперечку подрузі Асоці. І тепер він має запропонувати першому зустрічному протягом місяця бути його моделлю.

– Ну що, Енакіне, ти програв, – вдоволено промовила Асока Тано, – отже, слухай моє завдання.

– Давай потім, скоро заняття, – неохоче озвався її друг. Він не поспішав радіти. Безглуздим чином вплутався в суперечку і так само безглуздо програв. Але тут уже сам винний, ніхто хлопця не змушував.

– З якого часу ти став старанним студентом? – здивувалася Асока. – Ні, я від тебе не відстану. І ти не відвертаєшся, як минулого разу.

– Гаразд, – погодився Скайвокер, – і що я маю зробити?

– Все просто, – усмішка дівчини не віщувала нічого хорошого, – обери собі людину з перехожих і нехай вона буде твоєю моделлю протягом місяця.

Скайвокер видихнув. Завдання Асоки було цілком адекватним. Щоправда, хлопець звик працювати з людьми, які свідомо готові позувати кілька годин поспіль. Не хотілося вибрати вередливого скиглія, через якого доведеться зупиняти роботу кожні п’ять хвилин.

– Ну так що? – Тано дивилася на друга, підстрибуючи від нетерпіння.

– Я обираю, – відповів Енакін, поглядом шукаючи когось особливого серед нечисленних перехожих. Був осінній ранок. Кожен поспішав у своїх справах. На двох студентів університету мистецтв не звертали уваги. Асока чекала, а Скайвокер розглядав людей. Більшість – у чорних та коричневих куртках. Діти вирізнялися яскравими плямами. Ніхто не викликав інтересу. Художник раптом помітив людину, що крокувала повз них, у білій куртці та синіх джинсах. Обличчя розгледіти не вдалося. Проте Енакін чомусь пішов за незнайомцем.

Опустивши голову, Обі-Ван Кенобі неквапливо йшов на роботу. Сонний чоловік не помічав нічого навколо і мріяв про велику чашку кави. Тому й ледь не врізався в людину, що раптово перегородила шлях.

– Доброго ранку, вибачте, я художник і шукаю модель. Мені хотілося б, щоб ви були моєю моделлю.

Обі-Ван завмер. Підняв голову і зустрівся поглядом з темноволосим синьооким незнайомцем.

– Перепрошую, що? – перепитав Кенобі, не зрозумівши жодного слова зі сказаної на одному видиху тиради. Співрозмовник повторив повільніше.

– Я Енакін Скайвокер, художник, – представився він, – мені потрібна модель, щоб малювати з натури. Ваша зовнішність здалася мені цікавою, тому я хочу, щоб ви були моєю моделлю цілий місяць.

– Я? Але… – здивований Кенобі досі не вірив, що звертаються до нього. Яка з нього модель? Молодий митець явно щось переплутав. – Слухайте, я не модель. Я ніколи не позував, нічого не…

– Все одно я хочу, щоб це були ви, – впевнено промовив Енакін, – повірте, це зовсім нескладно. Ви просто сидітимете, я – малюватиму. Хоча б кілька годин на день. Нічого більшого я не вимагатиму.

Поки Скайвокер вів монолог, Обі-Ван думав. З одного боку, він міг відмовитись, адже нічим не зобов’язаний цьому хлопцеві. Та йому і допомогти неважко. Художник малюватиме, і через місяць все закінчиться. Тим більше, чоловікові стало цікаво. Все одно після роботи він нічим не зайнятий. Тож коли Енакін замовк, щоб перевести дух, Кенобі сказав:

– Добре. Я згоден.

Скайвокер, котрий приготувався видати ще одну тираду, здивувався.

– Правда? – бачачи, як киває світловолосий незнайомець, художник усміхнувся. – Дякую, я вже не сподівався вас вмовити. Коли вам буде зручно прийти?

– Я працюю до шостої, – відповів Обі-Ван, – у вихідні вільний.

Енакін дістав із рюкзака блокнот і написав на сторінці номер телефону.

– Ось. Зателефонуйте, коли зможете прийти. Я скажу, куди, – Скайвокер простягнув листок. Співрозмовник кивнув і пішов далі. – Зачекайте, як вас звати? – Кенобі спинився і згадав, що не представився.

– Обі-Ван Кенобі, – відповів він і поквапився на роботу, дивуючись, що погодився на таку дивну пропозицію. А Енакін повернувся до Асоки.

– Бачиш? – художник був задоволений. – Я це зробив. Той чоловік погодився.

– Будь-хто погодився б, аби тільки ти заткнувся, – хмикнула Тано, пригладивши біло-сині кіски, – і взагалі, може, він погодився, щоб швидше втекти і ніколи більше тебе не бачити.

– Неправда, – заперечив Скайвокер, – він зателефонує сьогодні. І я почну малювати його портрет.

– Тоді я зазирну біля восьмої та перевірю, – сказала Асока.

А Енакін раптом захвилювався. Що, якщо Обі-Ван не зателефонує? Що, коли він уже викинув сторінку з номером? Художник жалкував, що не знає, як зв’язатися із новим знайомим. Лишалося сподіватися, що чоловік дотримається обіцянки.

Скайвокер дарма переживав. Обі-Ван був не з тих, хто кидав слова на вітер. Він зателефонував після шостої. І Енакін, котрий кілька разів перевіряв, чи не вимкнув звук на телефоні, одразу відповів. Назвав адресу своєї квартири, куди Кенобі швидко дістався. Скайвокер чекав його біля під’їзду. Він тепло привітав чоловіка і ще раз подякував за допомогу. Бачачи ентузіазм художника, Обі-Ван відчув ніяковість через те, що не виглядає, як справжня модель. Він неуважно слухав монолог Енакіна, який натхненно розповідав про все на світі, перескакуючи з однієї теми на іншу.

Скайвокер жив у квартирі-студії, де безладно нагромаджувалися полотна, книги, альбоми та зошити. Тим не менш, тут було приємно знаходитися хоча б через різноманітні роботи художника, які перетворили приміщення на подобу виставкової зали. Поки Обі-Ван з цікавістю розглядав картини, Енакін підготував робоче місце: поставив мольберт із полотном, розклав пензлі різної товщини, вибрав фарби. Гостя посадив на м’яке крісло навпроти.

– І що мені робити? – спитав Кенобі.

– Оскільки я вирішив почати з портрета, мене цікавить ваше обличчя, – відповів Енакін, підбираючи палітру кольорів, – розслабтеся і підніміть голову. Світло буде гарно лягати. І постарайтеся не рухатися.

Над портретом Обі-Вана митець працював кілька днів. Чоловік приходив вечорами і позував. Він жодного разу не поскаржився, що йому нудно чи незручно, і за це Енакін був йому вдячний. Іноді зазирала Асока – перевірити, як ідуть справи в друга. У такі дні вона пригощала Обі-Вана чаєм з печивом, оскільки Скайвокер, поглинутий малюванням, забував про це.

Портрет вийшов напрочуд ніжним і світлим, у золотисто-коричневих тонах. Майстерність хлопця оцінили всі, включно з університетськими викладачами. Скайвокер чудово передав дрібні деталі і штрихи, вималював кожну волосину, зобразив трохи втомлений вираз обличчя Кенобі, й передав дивовижний колір його сіро-блакитних очей. Обі-Ван, глянувши на роботу, був приємно вражений. Йому здавалося, що Скайуокер явно перебільшив, намалювавши чоловіка таким привабливим. Проте Кенобі схвально посміхнувся. І Енакіну чомусь ця посмішка була важливіша за всі похвали.

На наступних картинах Скайвокер малював Обі-Вана на тлі осінніх краєвидів. Художник знав безліч естетичних місць, оскільки раніше робив замальовки міста. Для цього хлопець обирав час перед сутінками і намагався виконати побільше роботи, бо знав, що ввечері стає доволі холодно. Іноді він розповідав кумедні історії. Іноді його монологи кількома реченнями доповнював Обі-Ван, але робив він це рідко. Енакіна було приємно слухати. І спостерігати, як він працює, також. Під час малювання Скайвокер перетворювався на серйозного, зосередженого майстра. Його майже завжди приховувало полотно, але Обі-Ван бачив уважні сині очі, що запам’ятовували будь-яку дрібницю. Усі пейзажі згодом здобули високі оцінки від викладачів. Хоча Скайвокера більше турбувала реакція Обі-Вана. Побачивши, що Кенобі, розглядаючи картину, усміхається, художник розквітав. І обіцяв собі, що наступна робота буде ще кращою.

В черговий вечір Кенобі прийшов до Енакіна. Кілька днів тому Скайвокер закінчив останній краєвид. Чоловікові було цікаво, що вигадав молодий художник цього разу.

Енакін виглядав схвильованим. Обі-Ван не розумів, у чому справа, доки художник не озвучив свою думку:

– Обі-Ване, я хотів би намалювати тебе… без одягу.

Кенобі здивовано дивився на хлопця. Енакіну явно було ніяково. Обі-Ван відчув себе так само. Як митець додумався до такого? Хоча це не мало значення. Як на це відреагувати – Кенобі не знав, тому ввічливо перепитав. Але був певен – Енакін повторить те ж саме, що й хвилину тому. Художник так і зробив. Правда, за мить додав:

– Ти можеш не роздягатися повністю, я не наполягаю.

Кенобі зітхнув. Єдине, що йому хотілося – піти. Але щось його тримало.

– Чим тобі заважає мій одяг? – поцікавився чоловік, не сподіваючись на відповідь.

– Він приховує твою красу, – сказав Скайвокер. Обі Ван не був готовий почути таке. Збентежений, він опустив голову, гарячково розмірковуючи, що сказати. Як на зло, на думку нічого не спадало, окрім думки: “Він вважає мене вродливим”.

Обидва мовчали, не знаючи, як розрядити напружену обстановку. Кенобі дивився на підлогу. Енакін проклинав себе за безглузду ідею. Як можна було пропонувати таке людині, котра і так погодилася позувати майже місяць тому? Скайвокер згадав також, як обіцяв, що не вимагатиме чогось більшого. Що про нього зараз думає Кенобі – краще не уявляти. Слід перевести тему.

– Вибач, – порушив мовчання Енакін, – я не повинен був… Якщо ти вирішиш піти – я не зупинятиму. Місяць майже пройшов і…

– Я згоден, – Скайвокер подумав, що йому почулося. Обі-Ван не міг таке сказати. Але глянувши на чоловіка, художник зрозумів, що той не жартує.

– Послухай, я не наполягаю… – почав Енакін, все ще відчуваючи незручність через запропоновану ідею.

– Як мені краще позувати? – спитав Кенобі, знімаючи куртку. Художник невідривно стежив за кожним рухом, зазначивши, як вигідно біла сорочка підкреслює тіло чоловіка. Енакін труснув головою і плутано пояснив Обі-Вану, в яку позу краще сісти. Потім знову спробував відмовити його. Кенобі не чув хлопця. Що на нього найшло? Скайвокер швидко підготував полотно, пензлі та фарби. Він намагався зайняти себе чим завгодно, аби не дивитися на Обі-Вана. Погляд все одно повертався до чоловіка. Той зняв сорочку. Лампи денного світла висвітлювали оголену спину, лопатки, лінію хребта. Рвано видихнувши, Енакін сховався за полотном. “Я хочу торкнутися до нього”, – раптом подумав він. І обсмикнув себе: – “Ні, це нечуване нахабство з мого боку. Треба зосередитись”.

Коли Обі-Ван роздягнувся, то відчув, як по тілу пробігли мурашки. Найімовірніше, вигляд у нього зовсім не модельний. І чому він раптом погодився? Чоловікові було дивно зізнатися, та він хотів, щоб художник бачив його без одягу. Кенобі кинув на Енакіна короткий погляд і здригнувся, помітивши, як уважно спостерігає за ним хлопець. Прохолода квартири змінилася на прилив жару. Обі-Ван сів. Шкіру приємно холодила оббивка крісла. Він намагався приховати хвилювання і виглядати впевнено. Художник малював, час від часу дивлячись на Кенобі. Потемнілі очі зупинялися на вигинах шиї, на оголених плечах і грудях, вивчали лінії тіла, щоб найкраще передати їх м’якість на полотні. Обличчя Енакіна було незворушним. Кенобі трохи розслабився. Ну от, нічого страшного. Складніше було вгамувати легке збудження, що виникало щоразу, коли чоловік і художник випадково перетиналися поглядами. Час ішов повільно. Весь світ ніби завмер, занурившись у тишу. Тому Обі-Ван здригнувся, почувши незвично гучний голос Скайвокера:

– Я закінчив на сьогодні.

Кенобі полегшено видихнув і відчув, що замерз. Машинально обійняв себе, відчуваючи незахищеність. Треба було одягнутись, а чоловік не міг поворухнутися.

Тепла долоня торкнулася його плеча. Обі-Ван поволі підняв голову. Енакін схилився над ним. Ця мить, здавалося, тривала нескінченно. Потім Кенобі відчув дихання на губах. І дотик губ Скайвокера. Він чомусь не здивувався такому завершенню. М’яко торкнувся обличчя художника, запустив пальці в хвилясте волосся і притягнув до себе. Їхній поцілунок був довгим і неймовірно ніжним. Кожен хотів висловити невисловлені емоції, що накопичилися в душі.

Коли Скайвокер відсторонився зі словами: “Замерзнеш. Одягнися”, Обі-Ван послухався. Ховаючи посмішку, пішов до дверей.

– Обі-Ване, – голос Скайвокера зупинив його, – ми ж… продовжимо завтра?

Кенобі не витримав і обернувся. Подарувавши художнику найтеплішу усмішку, відповів:

– Неодмінно.