Художник

«А, так, забув сказати, хто твоя ціль. Тобі треба знайти Тимура Глазкова, поганяло Глаз. Ну шо, берешся?»

«Зрозумів, берусь. Ось медикаменти, що я маю, прошу, допоможи йому.» сказав я, не маючи іншого вибору. Я мушу вижити, а для початку, вирішити проблему з Сашком.

«Ну молодець, знав, що не відмовиш. Скинув координати на твій КПК. Давай там поспішай, я хоч і відтягнув час, але вічність чекати не буду.» сказав Сидорович і почав усіма жестами посилати мене подалі від себе. Що з ним не так? Це питання вирішив поки що відтягнути, може, задамся ним потім, якщо виживу.

Коли я вийшов із підвалу, вирішив переночувати десь тут, бо я був на ногах і у стресі вже майже 24 години. Місцевим хлопцям не можу довіряти, тому вирішив просто відійти трохи від основних груп. Я не був дуже товариським, якщо цього не вимагала ситуація. Пройшовши кілька десятків метрів, я побачив вагон від якогось поїзда. Оглянувши округу, я вирішив там і переночувати. Акуратно прикривши двері, коробками та дерев’яними палетами, пройшов углиб вагона і вмостившись, я почав засинати. Спати було складно, але бувало й гірше. Хоч я і залишався напівготовим, але тіло вимагало відпочинку, тому десь за годину, я повністю заснув.

***

Ранок цього разу був легшим. Я вже починаю звикати, до цього стресу під час пробудження, швидко перевіряючи, чи не відірвали мені ногу, чи не сперли всі мої речі. На щастя, все обійшлося. Потягнувшись і перекусивши консервою, я підняв свою вже легшу сумку і подався на координати, на яких востаннє виходив на зв’язок цей Тимур. Тільки-но вийшовши зі свого укриття, я почав відчувати поколювання в спині. За мною явно хтось спостерігав, але озирнувшись, я не побачив нікого, крім пари собак, що тікають від якоїсь більшої тварі. Хоча відчуття, що за мною спостерігають, не залишало, я просто насторожився і почав йти у бік «Звалища». Небо було затягнуте хмарами. Може, незабаром піде дощ? Краще поквапитися.

Взагалі види тут і хороші, є щось у всьому цьому. Дорога була некваплива, я швидко йшов, акуратно оглядаючи все, що бачив. Ішов швидким кроком, оглядаючись, все ще намагаючись зрозуміти хто за мною стежить, може, просто здається? Людей та різної нечисті на дорозі не було. Дивно трохи, куди це всі поділися? Зустрів перших людей уже тільки під мостом. Обійти їх було ніяк, тож довелося йти прямо.

«Ким будеш? Я тебе вперше бачу. Ти з військових, так? Під прикриттям?!» одразу підбіг до мене якийсь чоловік і мало не стрибнув на мене.

«О боже, скільки разів тобі говорити, вистачить до людей лізти…» підійшов досить великий чоловік у розмірах і почав його відтягувати від мене. «Той, вибач його, будь ласка, у нього іноді буває таке. Вперше тебе бачу, новенький? Я Мітяй, якщо шо.»

«Ага.» багатозначно відповів на поставлене запитання я, але згадавши, що треба звикати, що до тебе кожен підійде поговорити, лише змирився. Може вийти йому щось дізнатися? «Слухай ти про Глаза щось чув?»

«А, ти Тимур чи що? Шукаєш його? Невже він зник? Ух йому від Сидоровича дістанеться… Пробач, навряд чи чим зможу допомогти, пам’ятаю, що він проходив пару днів тому тут, але назад поки що не повертався.» сказав Мітяй, на що я лише зітхнув і лише збирався піти далі, як мене схопили за плече. «Так розумію все ж таки Сидорович, так? Єдине що можу сказати, що до одного мого знайомого бандити підходили і теж за Тимура питали, так що ти там цей, акуратніше. Будь-яке буває, але мені здається, що навряд чи вони йому щось повернути хотіли.»

«Коли здається хреститися треба… Гаразд дякую, врахую. Бувай» сказав я вже за кілька метрів від Митяя і помахав рукою назад. Як не вистачало Сашка, який міг говорити за нас двох і ще пару незнайомців, тільки дай йому чарку горілки. Хоч і дратував постійний регіт і не змовкаючий сміх, але так хоча б я не встрявав у розмову. Далі на щастя, мене ніхто не чіпав. Може по мені й було видно, що коли до мене підійти, то не факт, що я не пущу кулю в лоб у відповідь? Ну, це мене ніколи не хвилювало.

Нарешті дійшовши до того місця, де востаннє бачили цього Тимура, я почав озиратися. Ні слідів боротьби, ні чого. Може він просто забрав речі та звалив? Може бути. Але почавши детальніше розглядати землю, я помітив, що з болтів йде невелика доріжка. Її досить складно помітити, але хід досить розумний навіть якщо це пастка. Ну, оскільки інших варіантів і немає, треба перевірити цей. Болти вели у бік «Агропром». Якщо про «Сміттєзвалище» була хоч якась інформація з моїх файлів, то про «Агропром» я нічого не знав. З богом…

Болти вели, на щастя, не в основні будівлі, напад на які самотужки був самогубством, а до невеликого табору біля пагорба. Забравшись на цей пагорб, я побачив невелике вогнище і поряд з ним 4 людей. Троє сиділи біля багаття і про щось говорили, а четвертий був пов’язаний біля дерева. Мабуть, це і є Тимур Глазков. Може, Мітяй все ж мав рацію у своїх здогадах, і не просто бандити питали про Тимура. Вони були озброєні дуже непогано, і навряд чи я зміг би просто так перебивати їх з пістолетом. На щастя, заручник, помітив мене, хоча між нами й було метрів 50, не менше, мабуть, через це його Глазом прозвали, коли бачив так без бінокля. Зрозумівши, що нарешті його прийшли рятувати, він кивнув і перевів погляд на своїх наглядачів, а я почав просуватися ближче.

«Бооооже, хлопці ну, коли ви мене вже відпустите, я ж сказав у мене нічого немає, і мене нема кому рятувати, ви тільки час витрачаєте» сказав хлопець максимально награним голосом.

«Ти заткнешся чи ні? Ти вже півдня ниєш.» простогнав один із бандитів. «Честе слово, хоч звук видай, я особисто тобі язика відріжу». Мабуть, він встиг їм набриднути, що мені на руку, оскільки вони вже навіть не помітили, що хтось підходе до них. Оскільки Тимура тільки і зробили що зав’язали руки за деревом, я перерізав мотузку і вручив у його руки другий пістолет.

«Ой, я ссати хочу, відведіть мене хтось.» сказав Тимур, на що отримав три роздратовані стогін.

«Ах … Я минулого разу його водив, Слава, твоя черга.» на що мабутьСлава, ще більше роздратовано застогнав і пішов до Тимура. Я вже встиг на той час знову обійти цей міні-табір. І тільки-но я почув звук пістолета, одразу вбив одного, і поки другий у повному шоці намагався підняти автомат, теж встиг отримати кулю.

«Ох, не знаю, як тебе звуть, але дякую за допомогу. Мене Тимур звуть, поганяло Глаз. А тебе як звати мій дорогий і чудовий рятівник?» у цього Тимура було досить миле личко, одне з тих, що були популярні серед дівчаток. Чому я так вдивляюсь у його обличчя?

«Максим.» відповів я. Був би на моєму місці Сашко, він би встиг розповісти і ім’я, і ім’я кішки, і все життя кішки, і життя її батьків, і життя батьків її батьків, але таким ентузіазмом я все ж таки не володію, тому ми стояли хвилину дивлячись один на одного.

«Добре… Ну так ось, дякую за допомогу, але мені треба бігти, а то мене приб’є один пухкий хер…» тільки договорив Тимур, як обидва наших КПК запищали.

«Увага сталкери, з хвилини на хвилину розпочнеться викид. Всім, хто хоче жити, терміново шукати укриття.» Я здивовано намагався зрозуміти, що за викид. Про нього не було сказано в жодному документі.

«Ой чорт, тільки цього не вистачало.» пробубнив Тимур собі під ніс і почав озиратися. «Гей, Максиме, так? Чого встав як укопаний, побігли.» не встиг я сказати й слова, як мене схопили за руку і кудись бігцем потягли. Через дві хвилини ми прибігли в якусь стару кидку. Вже перейшовши на крок, ми пройшли всередину будівлі. Тимур при цьому закривав всі двері через які ми проходили. І ось коли вже був тупік, Тимур нарешті впав на підлогу. «Ух, було близько.» все ще захеканий, сказав Тимур. «Знову як укопаний стоїш, сідай, давай, викид мінімум хвилин 10, а то й 30. Постояти, а тим більше набігатись потім встигнеш.» сказав Тимур, дивлячись прямо мені в очі і поплескуючи долонею на місці біля себе. Я на свій подив, без роздумів сів поруч із ледь знайомою мені людиною. З чого раптом я не відчуваю дискомфорту чи близько того, і куди зникла звична настороженість? «Ти так і будеш мовчати?» обернувся Тимур до мене, схиливши голову. Я лише глянув на нього, не знаючи, що сказати. «Ну і мовчи далі.» закотивши очі, сказав Тимур і почав шукати щось у сумці.

Через хвилину він нарешті дістав досить старий блокнот часів СРСР, мабуть знайшов його десь тут. Слідом за блокнотом він дістав олівець і, повернувшись до мене обличчям, з розумним виглядом почав щось малювати, періодично дивлячись то в блокнот, то на мене. «Ти… мене малюєш?» здивовано і збентежено видавив я, повернувши голову і дивлячись прямо в очі Тимуру. Вони були досить красиві, кольори океану. Тимур знову підняв голову, щоб, мабуть, подивитися якісь деталі, але побачивши, що за ним спостерігають, лише приємно посміхнувся, а я не обривав зорового контакту.

«А що, ти проти?» з тією ж пустотливою усмішкою відповів Тимур.

«Та ні.» Чому я почав заїкатися? Це просто якийсь хлопець, якого я врятував, щоб допомогли Саші. «Просто, мене зазвичай називають хмарою, яку обходять і таке інше…» чому я взагалі йому відповів?

«Хм, так? Ну не знаю, як на мене ти дуже красивий» Тимур фліртував зі мною …? Так, ні. Це був комплімент, заспокойся, Максиме. Просто дивись у ту стіну, дістань КПК і з розумним виглядом дивися на карту.

Через довгих п’ятнадцять хвилн, обидва КПК задзвеніли від повідомлення. Викид, на щастя, закінчився, значить можна встати і уникнути цього сорому. «О, вже і викид закінчився.» сказав Тимур, почавши ховати свій блокнот у сумку. «М? Куди це ти зібрався, треба почекати ще кілька хвилин, а потім іти можна. До речі, ти так і не сказав, чому мене врятував. Невже цей старий хер вже на мене повісив завдання?»

«Мгм» схвально промимрив я, все ще не розуміючи, що зі мною відбувається. Тимур, мабуть, звик до моїх коротких відповідей, і лише закотив очі на щось своє і рахував хвилини.

«Так ну гаразд, думаю можна йти. Нам же, до речі, одним шляхом. Якщо ти не зайнятий, я б з радістю побув в оточенні сильного чоловіка, може, так мене ще раз не зв’яжуть.» сказав Тимур, почавши поступово виходити з будівлі. «Ну йдеш?» Тимур повернувся до мене, запитавши. За що мені все це… Не знаючи відповіді на свої запитання, я просто поплентався за Тимуром.

Всю дорогу Тимур говорив, говорив і ще трохи говорив. Я вже знав його повне ім’я та ім’я, яке хотіла дати його бабуся та все про його хобі. До Сашка звичайно не дотягувало, але теж було непогано. Тимур Глазков, народився у Владивостоці, недовго служив в армії, але почувши про місце, де можна і зі смертю побитися і роздобути грошей, прийшов сюди. Тимур, до речі, був на 8 років молодший за мене, але на вигляд мисливець ні краплі не гірший, хоча факт, що його просто зв’язали, спростовував це. Тимур дуже любив малювати, і те, що я побачив у його блокноті, чесно кажучи, мене вразило. Виглядало ніби то були фотографії. Кожну деталь було видно. Показувати, що він встиг намалювати, поки ми сиділи під викидом, Тимур відмовлявся. Гаразд, ніби я б виривав блокнот, просто щоб подивитися. За балачками Тимура, я навіть не помітив, як ми вже повернулися на Кордон і підходили до бункеру Сидоровича.

«О, дивіться, хто приперся, і місяця не минуло. Де тебе чорт тягав?!» вже мало не кричав Сидорович, як тільки побачив Тимура.

«Ех, мене тут зв’язали бандити, які якось довідалися, що я в тебе взяв завдання на той кейс, і мало не вбили, а ти так мене зустрічаєш… Як так, як так». дуже ємоціанально сказав Тимур, дістаючи з рюкзака ящик. Ну актор прям. «Ось, тримай, як і просив, все на місці.»

«Ну хоч щось ти вмієш робити. Так, так, все на місці. Ось твоя нагорода, йди вже з очей моїх». перераховуючи гроші, Тимур почав насуватися до виходу.

«Гей, чекаю тебе нагорі, не затримуйся.» прошепотів Тимур мені на вухо, і швидко пішов із підвалу.

«О боже, що знову цього малолітку зачепило… Ах, так, точно, ще ти. Твій друг лежить у мене, йому вже краще і бла-бла-бла. Він лежатиме ще день або два. Відпочинеш, тягни свій і зад Глаза сюди, справа є. Ну, а тепер вали вже.» Сидорович поводився як завжди … Піднявшись, я побачив, як Тимур стояв до входу в село, і помітивши мене, почав махати мені рукою.

«О, Максим, ну шо ти, Сидорович затримав? А гаразд, знаю, що знову промовчиш. Втомився? Я тут знаю одне місце на горищі, там можна спокійно поспати, там майже не чути навіть місцевий галас. Пішли?» чому він до мене був такий доброзичливий? І чому я не відчував себе в небезпеці чи бодай насторожі поруч із ним? Але ідея спокійно поспати звучала привабливо, тому я лише пішов за художником. Це було горище крайнього будинку, біля якого нікого не було. Там вже була пара спальних мішків, мабуть, хтось спеціально залишив їх заздалегідь для тих, кому просто треба поспати. «Ну що, ти спати?» я лише сонно кивнув, викликавши усмішку на обличчі Тимура.

«Добре, я, напевно, піду поки що біля вогнища посиджу, якщо що. Приємних снів.” у відповідь я лише сонно промимрив і вже почав лягати.

Коли мені востаннє взагалі бажали добраніч? Чому цей Тимур такий добрий і прилипливий до мене? Невже закохався? Ой, звичайно, хто закохається в цю похмуре і самотнє диво. Чому мене взагалі хвилюють усі ці питання? Я міг би трохи подумати про це, але мозок вже вимагав відпочинку, і я лише швидко вирубався. Останнє, що я пам’ятаю, як хтось заліз на горище і після недовгих шумів, я відчув, як мені стало тепло. Ніби повернувся у дитинство під приємний вовняний плед.