Хто я?

   1

⁃ Мирославчику! Ти що знову пишеш свої віршики? – хихикнула Марія, падаючи біля мене на диван.

⁃ Ох, мила моя Марія. Чи не ти полюбляєш слухати ці «віршики» темними, затишними вечорами в нашому тісному колі друзів? – усміхаючись промовив хлопець.

Дівчина лише відвела погляд та закопилила вуста.

⁃ Справжня жінка ніколи не визнає, що їй подобається твір, де вона зображена слабкою. Запам’ятай це, любий мій поете!

Я тихо спостерігав за веселою перепалкою друзів. За вікном плакав нудний дощ, вітер колихав опавше листя. Люблю звуки дощу. Коли краплинки падають на дах, стукають в шибки вікон я відчуваю спокій. Здається, я знаю Марію й Мирослава все життя. Мирослав завжди хотів стати відомим поетом. Поетом, який пише українською мовою. Він неймовірний. Ніколи не боїться говорити правду про владу, навіть якщо за це його покарають. Любить галасливі вечори, з пихатими панянками й панами. Він як риба у воді серед людей, а як його тінь. Його вічно тихий приятель з дитинства. Та мені подобається ним бути, дивитися на його посмішку, слухати його. Я міг би слухати його вірші хоч все життя. Мій батько завжди казав мені, що я маю бути як він. Досягати чогось, жадати слави і людей. Та я не можу, як би не старався. Що це за музикант, який боїться виступати на сцені? Вибач, тату. Вибач. Вибач.

⁃ Гей, Іриней! Все гаразд? – перед моїм обличчям з’явилась Марія. Її карі очі стурбовоно дивилися на мене, а тендінтна рука торкнулася мого плеча. Вона завжди хвилюється про мене. Особливо, після того як побачила як жалюгідний я ридаю над скрипкою, вночі посеред нот. Вона не мала це побачити. Не повинна була дізнатись. Я гадав, що в той вечір вона буде з Мирославом на вечірці. Та вона прийшла. Тихо, немов мишка хотіла мене налякати, але налякав її я. Марія пообіцяла мені, що нікому про це не розповість. Що забуде про це. Вона не забула, непомітно для інших стежить за мною. Не хочу щоб вона мене жаліла. Не хочу бути невдахою в Марієних, глибоких, чаруючих очах.

⁃ Все гаразд. Як там твій портрет таємно коханця? – фиркнув я, грайливо дивлячись на Мирослава.

Той швидко підхопив і кепкуючи почав:

⁃ Ох, невже наша мила, Марія знайшла своє кохання? Якийсь чоловік вартий твоєї уваги?

⁃ Помовчи, дурню. Йди далі пиши про палке кохання, краще б знову писав про Україну та її гірку долю!

Дівчина поглянула сумно у вікно. Чи стане вона колись вільною в рідній країні? Я впевнений, що вона думала про це. Вона ніколи не була звичайною дівчиною. Марія завжди прагнула бути на рівні з чоловіками.  Я досі пам’ятаю маленьку Марійку з впевненим поглядом та вогником в очах. Вона не цуралася, так званих, чоловічих справ. Завжди готова захищати себе та свою честь. Часто мені, здається, що ця жінка готова вбити за нас будь кого.

Мирослав підскочив до Марії, пригорнув її до себе та поцілував в чоло.

— Моя люба, про кохання теж треба писати. Така доля кожного творця! Без кохання нас немає, немає сенсу і буття. Нам завжди потрібна муза.

Можливо, мені теж потрібна муза? Останнім часом мені бридке все повʼязане з музикою. Я хочу зникнути. Я вже не відчуваю спокою та радості коли беру скрипку до рук. Як тільки я її візьму мене починає огортати бажання померти. Що ж я, чорт забирай, роблю не так.

Мирослав та Марія весело сміялись, кидаючи в один одного аркуші та фарби. Я споглядаючи цю прекрасну картину задумався. Що я тут роблю? Я зайвий. Я пустий. Краще мені піти. Так буде краще для всіх. Фальшиво посміхаючись, я встав з дивану і підійшов до дверей.

— Дощ вже вщух. Варто мені вже піти додому, якщо я не хочу знову потрапити під зливу. Та і кішка моя вже зачекалася. Гарного вам вечора, мої любі друзі!

— Іринею, залишайся з нами ще на трохи – Марія прохально поглянула на мене, – ми ще кави хотіли випити.

— Та ні, вибачте. Справді хочу додому.

Я поглянув на Мирослава. Він лише мило посміхнувся і я пішов. Опинившись на вулиці я зрозумів, що злива почалась сильніша ніж була. Та мені було начхати. Я просто хочу додому. Сховатися від усіх, навіть від самого себе. Моє волосся прилипло до обличчя, на одягу не залишилось сухого місяця. Люди бігли, ховались від дощу, намагались втримати парасольки. А я просто йшов, дивлячись собі під ноги. Я давно вже не відчуваю холоду. Я нічого не відчуваю.

Ось і моя квартира, моя вежа і мій сховок. Зачинивши двері, я просто впав на підлогу. Я не розумію, що за почуття розривають мене з середини. Чому так боляче. Я задихаюсь, сльози течуть рікою. Я забившись в куток, поглядаю на свою чорну кішку, що стоїть в темному коридорі і пронизує мене своїм поглядом. Вона знає, що я є причиною і їй мене не шкода.