Фанфіки українською мовою

    УВАГА! В творі можуть міститися детальні описи всяких найнеприємніших сцен і видовищ, читайте на свій ризик.


    Я прокинулася раптово, розіпнувшись. Очі одразу через раптовий рух засвербіли від потрапившого в них піску та пилу, і я почала лихоманливо витирати їх. Оглянувшись, помітила лише темряву, можливо було б можна рухатись на дотик, але нічого не вдалося відчути руками. Вони рухалися, але ніби ом’яли і майже втратили всі тактильні відчуття. Я відчула стінки, але не змогла визначити, з якого матеріалу вони зроблені. Тим часом очі продовжували жахливо свербіти, а сльози так і не з’являлися, щоб помити стороннє сміття.

    Як тільки я подумала про вологу, миттєво забажалося пити, а засушливість защемила носоглотку.

    Мені потрібно було шукати вихід, але його не було. Те, на чому я лежала, за формою нагадувало труну, і тільки так я змогла визначити, що вона, ймовірно, дерев’яна. Кожен мій рух супроводжувався звуком осипання піску та пилу.

    Тут я усвідомила, що пройшло вже п’ять хвилин з моменту мого пробудження, і я ще не зробила жодного подиху. Я спробувала вдихнути, але знову защемило горло і відмовило. В паніці я почала бити ногами, руками, головою по кришці ящика.

    Пролунав тріск дерева, і десь під моїми ногами стало важче. Я зупинилася і прислухалася: прямо під вухом тихо скрипіли старі дошки, з обіцянкою, що в будь-яку секунду вони обваляться, як це вже зробили в ногах, під вагою, мабуть, землі наді мною.

    Паніка знову нахлинула та стиснула горло, і я почала битися ще сильніше. Мені лишалося сподіватися, що шар землі не такий товстий.

    Земля з гнилими дошками все ж завалила мене, але оптимістично припустивши, що я не померла через те, що декілька хвилин сиділа без повітря, і зараз не помру, я почала самовіддано копати.

    Я почувалася як кріт або земляний черв’як. Хоча, скоріше, все-таки кріт: я схоже розкопувала землю руками над собою. Але до справжнього експерта мені ще потрібно багато вчитися, оскільки я робила це довго, та майже не просувалася взагалі. Оцінити свої навички мені повністю вдалося тільки тоді, коли я вже вибралася зі своєї домовини і відпочивала на траві під сонцем. Ідилія тривала недовго: я згадала, що не можу вдихнути, а потім побачила своє тіло, і стан глотки та легень відійшов на другий план.

    Це була не я, це був анатомічний підручник під назвою “що, якщо патологоанатому принесли однорічне тіло”. Я бачила свої кістки, шматки шкіри, напівпрозорі ласти звисаючі з мене, бачила майже відмерлу м’якоть, брудну, в землі і пилу, звисаючу з кісток огидними, засохлими струпами. Одягу на мені не було взагалі. Я помітила жахливі пролежні, залишки м’яса та шкіри, на яких прийняли форму площини, на якій лежали. Тоді я побачила купу щепок, які просто всохли в мене на спині, на ліктях… майже скрізь, де тіло доторкалося до поверхні.

    Я підняла свої скелетоподібні руки до обличчя і почала ощупувати його тонкими безнігтьовими пальцями. На обличчі все було не краще: волосся я майже не знайшла, очі, які продовжували пекти, дивно збереглися, хоча у трупів зазвичай починають гнити одними з перших. Безгубий рот, в деяких місцях гола кістка. Я майже не відчувала своїх дотиків, тому випадково пальцем порвала суху тонку шкіру з м’язами під щелепою і занурююся в пусту порожнину, звідки – коли я витягаю палець – почало щось текти. Від гріха подалі я вийняла палець і судорожно почала обирати його об траву.

    Простоявши таким чином з хвилину, обробляючи в голові все, що сталося, я дійшла до висновку, що вірю собі як Арестовичу. І хоча настільки бреше самому собі моє тіло вперше, у нього справді добре виходить.

    Та я й можу це пробачити насправді: стрес, страх невідомості, можливо… раптом мене викрали і якимось наркотиком накачали, от я і люблю галюни всякі.

    Я знову подивилась на свої руки: виглядає реалістично, не прикопаєшся.

    Взагалі, якщо це наркотик то в принципі відчуття прикольні, завжди хотіла щось таке спробувати а от і випадок: навіть гроші витрачати чи шукати дилерів не прийшлося. І це добре, бо я б в пошуку точно в халепу потрапила, бо ж не шарю в цій справі…

    Жах, зовсім мене поплавило.

    Врешті-решт я поплелася вперед.

    Дуже швидко мені вдалося дійти до великого озера, і не довго думаючи, я вирішила поплавати, щоб просто змити бруд, охолонути, або ж протверезіти… раптом з наркотою так само як з алкоголем? Хоча в житті мені не доводилося напиватись щоб швидко протверезіти, але кажуть працює.

    Я занурилася у воду і глотнула трохи. Дивовижно, але мені вдалося, і дискомфорт пройшов.

    Озеро було дивовижно прозорим, скрізь плавали дрібні рибки, які їли весь зелений водорість.

    Я закрила очі і відчула повний спокій, лежачи на дні, недалеко від берега.

    Відкрила очі тільки коли стемніло. Я, не одразу розуміючи, де я, стрибнула і швидко побігла до берега. На пісок я буквально вивалилася і повернулася обличчям до повного місяця. Заворожуюче видовище: зірки, місяць, ще й моє улюблене глибоко синє небо… Чесно кажучи, таке красиве неба я бачила лише в аніме.

    Ах точно… чорт забирай, я ж не могла весь цей час проспати під водою?

    Це просто не можливо, якого дідька?

    Ну… повернулась я і поглянула на озеро. Мені просто здалося, що я сплю під водою, що не придумаєш під важкими речовинами всякими.

    З такими думками я втупила глибше в ліс. Неочікувано з’явилась невеличка пагорбина землі, за нею – яма, а поряд з отвором було щось наляпано. Якась рідина виблискувала в світлі місяця… то з мене й справді щось витекло тоді?

    О, Боже, ні! Про що я тільки думаю? У всього є логічне пояснення.

    Як там мої батьки? Я схопилася за голову: Боже, вони ж там можуть зійти з розуму! Мої бідні старі батьки. Батько ще спокійніший, але у мами може статися серцевий напад, якщо я зникну. Вони можуть просто не пережити цього! І якщо так, то куди діватимуться мої молодші сестрички?

    Зачекай, заспокойся, потрібно думати розумно.

    По-перше, як я тут опинилась? Я бачу яму, значить, ця частина мені не снилася. Ймовірно, мене погано поховали, і тому мені вдалося вибратися, а в стані шоку чи наркотичного приходу я придумала собі історію про живого трупака, п’ятиметрову яму і навіть те, що коли я вилізла, було сонце.

    Останній мій спогад – це те, як я сиджу у своїй кімнаті. Але, якщо подумати логічно, мене не могли викрасти з кімнати, це означає, що частина спогадів була втрачена. Ймовірно, це вже середа, коли я збиралася прогулятися, а не вечір вівторка, який я пам’ятаю. Я гуляла, і саме тоді мене могли викрасти…

    Отже, зрозуміло, на що може знадобитися молода вісімнадцятирічна дівчина майже без грошей. Я поки не відчуваю слідів насильства чи згвалтування, але це, ймовірно, через шоковий стан, який рано чи пізно пройде, і через погане освітлення я не бачу. Потім вони гралися з моїм тілом, накачавши наркотою, а награвшись, вони вирішили вбити мене, тому вдарили по голові чимось важким, це повністю пояснює втрату пам’яті. Також насильники перелякалися свого вчинку і, панікуючи, відправили мене не на той світ, а всього лише у непритомний стан. Потім швидко викопали яму і поклали мене у якусь скриню… навіщось. Вони не дуже професійно все зробили, тому я, окрім того, що виявилась жива, також змогла вибратися.

    Отже, я у лісі, логічно, де ще можна поховати жертву? І мало пройти часу…Врешті-решт, без води й їжі я б не змогла так швидко прокопати собі шлях до волі. А яке “без їжі й води”? Я б загинула там через п’ять годин без свіжого повітря.

    Так от… Перше, що мені потрібно зробити, це знайти людей. А де люди? Усі посібники з виживання кажуть, що вниз по течії річки. Але це ж не джунглі, а просто ліс поблизу міста. І хоча я і не чую шуму машин, це ще не може бути достовірним фактом відсутності дороги поряд.

    Значить, у нашому випадку, якщо йти вздовж неї, то рано чи пізно я натраплю на поселення, а якщо пощастить, то зустріну машину з порядною людиною, яка дасть мені свій телефон, щоб зателефонувати до поліції.

    Але спочатку треба знайти дорогу, а як це зробити? Поки що не можна виходити за звуком, тому треба скористатися логікою.

    І так: потрібно знайти сліди коліс автомобіля зловмисників, вони ж не могли принести мою майже шістдесятикілограмову тушу на руках… Хоча…

    Якщо вони розумніші, ніж я думаю, то вони могли залишити автомобіль на відстані близько кілометра відсюди і продовжити рух пішки, щоб залишити менше слідів. У такому випадку треба шукати сліди взуття.

    У мене немає часу відволікатися.

    Наступні півгодини я намагалася обшукати місцевість навколо своєї домовини. Я навіть не звертала уваги на колючки, що впивалися в ноги. Під час цього помітила цікаву деталь: все навколо було відносно сухим, але ґрунт під шаром листя і сухої трави був м’яким і вогким. Схоже, близько доби тому, а може й трохи більше, пройшов сильний дощ. Малоймовірно, щоб трава висохла в такому густому лісі менше, ніж за день. Можливо, минуло навіть два дні… Якщо це другий варіант, то або я лежала там набагато довше, ніж раніше думалося, або мене відвезли набагато далі, ніж я думала…

    Зараз я знаходжусь навіть не в околицях свого міста, можливо. Адже для того, щоб так землю намочити, потрібен як мінімум одна сильна злива, а я точно пам’ятаю, що за тиждень до цього інциденту не випало жодної краплі дощу, і ввівторок навіть хмар небуло. Тому або мене відвезли далеко, туди, де був дощ, або… ні, лежати там у забутті більше п’яти годин я не могла, адже без повітря так довго я б не змогла вижити, не кажучи вже про активні дії. Ймовірно, я просто забула більше, ніж думала.

    Забула? Чорт, як мені це перевірити?

    Стоп. Я знаю, нігті! Ще ввівторок на них був манікюр, навіть гарний. Якщо пройшло багато часу, то буде видно, наскільки сильно нігті виросли.

    Але мої нігті… Немає на них лаку. Так, можливо, в середу я вирішила зняти його: хто знає, що з ними могло статися за вечір, зламалися або щось інше… Але у мене ж навіть грошей в кишені не було, і на дотик ніготь без слідів зняття, наче він відріс природним шляхом.

    Це може означати, що я забула набагато більше…

    Господи, чи можливо, що я забула понад півроку свого життя!? За цей час стільки всього могло змінитися! Я, нарешті, могла бути навіть у зовсім іншому місті на навчанні бути. Але… Насправді, це навіть добре, можливо, родичі ще не дізналися про моє зникнення?

    Отже, у таких ситуаціях треба увімкнути оптимізм і сприймати

    це як квест, але все ж варто пам’ятати, що більшість таких випадків не закінчуються добре.

    – Що це? – вирвалося хрипке запитання, коли перед очима з’явилися контури слідів.

    Піднявши голову, я побачила їх ще більше. Листя та трава були затоптані в липку землю у формі копит. Отже, не раніше двох днів тому тут проїжджав… табун? Загони диких коней зустрічаються в степах, а не в лісах… І тим більше не у моїй країні. Можливо, це все-таки не коні, а якісь лісові парнокопитні? Олені? Зовсім ймовірно, але все ж таки я не можу стверджувати, що в околиці міста може жити стільки диких тварин. Можливо також, що тут неподалеку ферма, чи це атракціон, чи школа верхової їзди…

    Надихнувшись своєю останньою теорією, я пішла за ними, і в якийсь момент відбитки копит замішалися, і наче хтось з більшим запалом вдавлював їх у землю. В ніс ударив запах чогось…

    Підняти голову й оглянутися було гарною ідеєю. Прямо переді мною лежав мертвий кінь, а за його тушею – довгий слід. Неначе кінь був просто відкинутий з такою силою, що його туша пронизала землю. Вигляд не надавався приємним… Саме тварина була осідлана й все ще у снаряжі. Що ж тут могло статися, мені навіть не хочеться думати. Не укладається в голові, що хтось міг зробити щось таке.

    Хоча тут, очевидно, відбувалася якась битва, з ким же? Добре, допустимо, спокійно. Якщо є кінь, має бути й наїзник, чи не так? Оглядаюсь по сторонах, але людей ніде немає, навіть їх трупів. Пройшовши далі, я побачила те, що шокувало мене ще більше: якщо раніше мені здавалося, що тут замішані лише люди або, в крайньому випадку, великі і сильні тварини, як медведі, то тепер… Величезний слід людської ноги, у який можна було б вмістити більше половини мого тіла.

    – Чортзабирай – нерозбірливо прошепотіла я.

    Що це таке? Що це взагалі за ситуація? Людина таких розмірів просто фізично не може існувати! Або все це чиясь дурна постановка з камерами? Пранк? А кінь насправді муляж?

    Я обернулася й подивилася на бездиханне тіло тварини. Можливо, все-таки муляж? На дрожащих ногах я підійшла до нього й почала розглядати. Закриті очі, зуби, шерсть, копита. “Як справжні” – промайнула думка, і секундне захоплення автором цього твору мистецтва. Я поклала руку на живіт.

    О, Господи, воно все ще тепле!

    Я відскочила від тіла й з огидою витерла руку об траву. Воно ще нещодавно було живим. Дихало, бігало, але де ж всадник?

    Підійшовши до сліду величезної людської стопи, я почала розглядати його та все, що було навколо. Трохи далі був ще один слід, а далі лежало щось, що було неможливо розгледіти через освітлення. Чим ближче я підходила, тим краще бачила, що це був чоловічий черевик. Звичайний чоловічий черевик. Він, правда, був важчим, ніж зазвичай, тому було прийнято рішення перевірити, що всередині. Коли я спробувала засунути туди руку, вона наткнулась на щось липке й мокре.

    Я подивилася на свою руку, яка ще нещодавно мацала вміст взуття, і зрозуміла, що на ній чиясь кров. Гостро в горло підкотило тошноту, і захотілося кричати, але я, щоб якось контролювати себе, різко закрила рот долонею. Не можна дати нічому вирватися, це може мені коштувати життя.

    “Боже милосердний, що ж тут сталося? Хто залишив ці величезні сліди? У якої жахливої істоти вистачило сил відкинути на таку відстань цілого коня? Хто, нарешті, відірвав людську ногу від тіла, і де зараз це тіло?” – сльози навертались на очі. Усвідомлення того, що якась величезна істота, здатна на таке, ходить десь поруч і в будь-який момент може стати реальною небезпекою для мене, прийшла вчасно. Але це не полегшувало ситуацію.

    Пройшовши далі, намагаючись виробляти якомога менше шуму, почула спокійне шелестіння листя від вітру згори. А потім, через кілька секунд, відчула на шкірі гаряча пара, яку принесло звідкись зліва.

    Повільно повернула голову в бік джерела і в черговий раз перелякалась: там лежав гігантський скелет людської істоти, м’ясо на якому майже зтліло . Самі кістки теж повільно ніби випаровувались, і з цього всього несло зловонною, гарячою й густою парою.

    Мені хотілося зробити подих полегшення, але яка ймовірність того, що такий гігант єдиний у своєму роді?

    У будь-якому випадку, мені потрібно рухатися далі по слідах коней, бо там просто мають бути люди.

     

    2 Коментаря

    1. May 20, '23 at 14:35

      Дуже цікаво! Чекатиму на продовження 😊

       
      1. @Кравчук АнастасіяMay 20, '23 at 18:22

        Дякую, постараюсь Вас не розчарувати)