Хтось сказав мені

The Killers – Somebody Told Me

Їй знадобилось кілька днів життя у невеличкій кімнаті гуртожитку університету для того, щоб закохатись у свою сусідку. Хтось сказав Емі, що в неї був хлопець, за іронією долі неймовірно схожий на дівчину, з якою довелося мати справу лютого минулого року. 

Було витрачено занадто багато сил для того, щоб дізнатись її ім’я. За цей час було написано вже сімнадцять поем, хоча Емі не здивувалася б, якби їй сказали, що то був всього короткий студентський тиждень, впродовж яких було вивчено людину у ліжку навпроти з голови до ніг. 

Приблизно на середині поеми вона підняла очі. Сусідка з якоїсь причини не звертала уваги навіть на неприємну звичку Емі запалювати цигарку пізнього вечора на підвіконні та видихати дим у відкрите вікно, запускаючи у крихітну кімнату прохолодне повітря. Долаючи внутрішній біль й згораючі нервові клітини, що були скриті за завжди рівною осанкою, вона наважилась запитати:

— Як тебе звати?

Кукла тотчас відволіклась від перепису підручника дуже дивним почерком, схожим на шрифт старої друкарської машинки:

— Віолета. 

Цей короткий буденний діалог набув завеликого сенсу в уяві студентки. Більше всього про Віолету Еверґарден вдавалось дізнатись з чуток, однак одна-єдина, що вбила майже все між ними ще з самого початку ще до цього першого діалогу, застрягла у Емі в голові. 

Кожного разу, дивлячись на Віолету, очі дівчини в результаті зупинялись на медальйоні, що мертвою ношою звисав з шиї кукли та кричав зеленим кольором. Їх обох, ніби якір, той тягнув на дно. Їх плінив смарагдовий, і це було те відчайдушне та єдине, що їх єднало. Вони були ніби у тісній зеленій пляшці з-під вина, що мала лише один вихід у світ у вигляді маленького вікна.

Тому що зелений — колір очей хлопця кукли, що був неймовірно схожим на дівчину, з якою Емі зустрічалась минулого лютого.

Холодні вечори на підвіконні з відкритим вікном були далекими від Раю, однак близькими до того, щоб підхопити ангіну. Віолетта все друкувала ручкою на папері, а Емі все вдивлялась у зелений, однак її вуха замість відповіді на питання, що так турбувало, чули лише шум сусідів справа, зліва, в коридорі, в який вона згодом поринала.

І все ж, колись треба було написати кульмінацію своїх поем. Треба було попросити про шанс.

— Хтось сказав мені, що в тебе є хлопець, — на видиху сказала вона в той роковий вечір, розпилюючи нікотин з легень, який у світлі вечірньої лампи відбивав ненависним кольором. Чесно зізнатись, нічим той вечір від інших не відрізнявся. Лише з тієї причини, що сама Емі нічого для цього не робила. Точніше кажучи, не спробувала.

Рука ляльки зупиняється на мить. Потім знов опускається на папір, ставить жирну чорнильну пляму замість крапки. Очі Віолети здіймаються догори.

І перед тим, як вуста її зімкнуться після короткої відповіді, з якої, немов з крихітного зерна доводиться вимальовувати мальовничі рими для майбутньої романтичної збірки, Емі ядовито, разом зі смердючим димом, випалює під акомпанемент тліючої цигарки:

— Був, — брови хмуряться, вуста стискаються. Дим цигарки тонкими струйками виходить через ніс. — Розкажеш мені?

Віолета торкається медальйону кінчиками пальців, і зелений відтінками знову розливається по кімнаті, змусивши обох зіщуритись. 

— Тобі дійсно так цікаво почути про це? 

Нарешті монолог припиняється, і дівчина підіймається зі свого постійного місця. Спочатку трохи нерішуче, бо шарніри ляльки неприємно скриплять. Емі звільняє місце на підвіконні, посунувшись до стінки та поклавши пепельничку на коліна. Еверґарден, перемістивши вазу з квітами на підлогу, і сама застрибує на холодну поверхню та вдихає свіже повітря. Ковток кисню насичує кожну клітинку тіла, розмальовує у рожевий щоки. Звільняє від неприємного зеленуватого відтінку. Її зазвичай акуратно укладене та розчісане волосся починає оживати під слабким вітром, що нарешті робить студентку менш схожою на ляльку. Емі сподівається, що коли-небудь все ж побачить її з іншою зачіскою.

Віолета перехоплює цигарку з чужих рук. Робить коротку затяжку, змушує сусідку завмерти на мить, а потім кладе недопалок у пепельничку на колінах зліва себе. Еверґарден затуманила порцією нікотину голову, однак при цьому набралась сміливості.

— Це місце далеко не Рай, щоб так відверто сповідатись, — зізнається Емі, що приголомшена відчайдушним бажанням сусідки нарешті послабити на шиї зелений кулон та вдихнути повними легенями.

— Вже передумала?

— Ні. Я хочу спробувати.

Спробувати почути історію, яку вже чула на собі. Віолета знову вдихає в себе свіжість зовнішнього світу, щоб змогти перекричати шум навколо їхньої кімнати в гуртожитку.