“Хронологічна альтернатива”

Мішель взагалі не слухала слів викладача, вона все споглядала в вікно на холодну зиму і як сніг падає на підвіконня. Дівчинка більш за все хотіла додому, в свою затишну бібліотеку…..до Едгара.

“Едгар зараз би зігрів, погладив, зробив комплімент”

З такими солодкими думками непомітно пройшов день. Надворі було ще сонячно, я як завжди, поки чекала маму з татом, намотувала круги навколо академії, та недовго мені довелося чекати. Ззаді до мене знову підкрався Роджер, вирвав зі спини портфелик, розсипав все на сніг, а потім зловтішно всміхався, що знайшов те що хотів – ключик. Мішель в пориві адреналіну кинула його на сніг і почалася бійка. Вона хапала його за піджак, штани, волосся, вуха, аби дістати, а Роджер, лежачи на снігу, старався ногами відпихнути дівчисько.

-“моє, моє!”- кричав Роджер, а я йому те саме.
Ключик вилетів з рук Роджера, я не встигла його підібрати, як він самостійно відкрив невидимий замок, а після цього заскрипіла просторова дверця. Всередині були лише сходи.
-“я перший, я перший!!”- піднявся й заверещав він, біжачи до входу.
Відповідно, я обтріпала свою беретку і гайда доганяти.

Так, там було просто мільйон сходинок, хоча, можливо, я перебільшую. Ми подумали, що краще повернутися проти своєї цікавості, але двері вирішили інакше. Закрито.

Піднімаючись наверх, ми взагалі не могли вимовити ані слова, щоб зменшити тривогу трималися весь шлях за руки.
Сходи були без перил, а чим вище, тим внизу темнішає і де не де появляються маленькі зірочкки.
-“Мішель, ми на самому вищому поверсі, тут далі сходинок нема, а тільки от, ще одні двері”-сказав він пошепки.

На дивно, вони самі відчинилися. Глибока ніч і тільки через світлячків можна було щось бачити. Ми вже трохи звикли до ситуації, тому ввійшли. Роджер в Мішель постійно чули спів дивних птахів у яких були три, а то й більше очей, а місяць нікуди не рухався. Через декілька хвилин маршруту вони сіли, щоб перепочити.
-“Роджер, мені страшно”- Мішель вже почала пхинькати з розгубленості й навіть притулилася до нього. Розуміючи, що зараз потрібно триматися разом Роджер обійняв її, втираючи сльози.
-“Ми знайдемо вихід, не хнич, тут і так нікого немає”- він трохи висунув голову з фіолетових колоскій й оглянувся навколо.
Мішель лежала на колінах і тихенько хникала собі під ніс, перебираючи пальцями свій червоний беретик.

Хлопець приголубив її до своєї червоної мантії і гладив по білобрисому волоссі. Спів пташок не перестав стихати. “Напевне вона трохи заспокоїлася, тому й дрімає”- подумав він, скинув мантію і накрив Мішель ніби ковдрою перед сном.

Сам пішов скрізь ті гущавини, щоб вивчити всю територію. Там було пусто, лише опалі зернятка, а неподалік виднівся ліс. Практично нічого не видно, підійшовши ближче до його початку, Роджер побачив як біля дерева смакувало траву ягня, а на дереві висіла хустка. Тут все-таки хтось живе. Дитяча цікавість хотіла б дотягнутися до хустки та й роздивитися , але раптом десь глибше тріснув сухий патичок, а між деревами пробіглася тінь з дитячим сміхом, ягня почало скакати до того дерева, сміх ніяк не зупинявся. Хлопець вже кинувся бігти, та ноги були паралізовані ніби ввісні.

Після цього, з тремтячими ногами, хлопчик піднявся. Небезпека минула, щоправда, задишка і шок не спішили відходити. Роджер не хотів більше тут знаходитися та й пішов будити Мішель.
“Мішель, Мішель, вставай тут привиди, нам треба звідси тікати!”
Дівчинка лелве розплющила очі й глянула на нього.
“Привиди? Привидів не існує” – обурено промовила та.
“Діставай свій ключик і пішли звідси”
Мішель шукала по всьому рюкзачку, але потім згадала, що лишила його у  щілині надворі.
“І як нам тепер звідси втікти, розумничка Мішель?” -єхидно і з підлою посмішкою промовляв Роджер.
“Та має бути вихід” -Мішель далі лягла дрімати, бо виходу і так не бачила.

Як раптом… було чути знову дитячий сміх та ззаді Мішель появилася тінь і помаленько підкрадалася.

– “МІШЕЛЬ”
-“Роджер перестань, привидів не існує, ти мене в цей раз не залякаєш”
-“МІШЕЛЬ ВОНО ПІДКРАДАЄТЬСЯ, ВОНО ЖИВЕ”
-“Не плети дурні…”

Мішель говорила до того моменту, доки не почула дитячий сміх під своїм вухом.

-“ТІКАЄМО”- запищала вона

Тікали вони через ціле поле, незнаючи навіть, що тінь за ними на половині дорозі змучилася доганяти. Та ті вже були майже на другому кінці, де побачили вихід. Раділи, кричали та майже вже падали з ніг. Через декілька хвилин діти вже лежали на снігу біля того самого двору академії, але, на диво, надворі стояла глубока ніч.
-“Роджер, скільки ми там були?”- захекано запиталася Мішель, обтріпуючись від снігу.
-“Хвилин 15, мені самому дивно, що вже ніч”

“Мішель! Мішель!” -гукав хтось вдалині й біг прямо до них двох.
Це був таки розлючений Едгар.
-“Що ви накоїли! Я за тим ключем цілий день шукаю, там небезпечно для вас, що ви там робили?! Вас все королівство шукає, залазьте на коня, а ви , принце, йдіть вліво до своїх вершників.”

Від злості він ледве згадав, що мав взяти з собою ключ.
-“Вас вже всі чекають, матінка мене була готова вбити”
“Таким злим я його ще не бачила”- подумала Мішель й тихенько сиділа на краєчку сідла.
При прибутті до замку, Едгар все-таки трішки заспокоївся й доніс принцесу до ліжка. Він зібрався йти працювати далі.
-“а ти ще злишся? Вибач, будь ласка”
-“Так, злюся, ви були дуже неслухняною”
-“А поцілувати на ніч?”
Едгар не міг довго гніватися на любиму дівчинку, повернувся, щоб дати зігріваючий поцілунок. Вираз обличчя став теплішим, а руки знову віддавали вогняною магією.
-“А що це за місце таке і чому воно таке дивне?”
-“Принцесо, вам не здається, що третя година ночі, не момент обговорювати важкі теми?”
-“Ти правий, а можна руки?”
Хлопчина скинув рукавиці, які він носить через неконтрольований залишок стихії й простягнув до лиця ельфієчки. Тримав доки вона не заснула.