Хондо-кіцуне

Тяжкий дзвін
А на самому його краю
Дрімає метелик.

Я йду порожнім вагоном. Звуки метро глушаться гулом у вухах… Це вода? Я тону? Ні. Мій мозок все ще пересуває дві палички, звані ногами у паперових лялечок.

Якби я тонула, то просто розклеїлася б, адже папір втрачає свої властивості при дії маленьких молекул H2O. Я створена із крихкого матеріалу. Паперова людина. З паперовими думками. Чи ні?

Я йду потягом із паперу? Чому я йду? Навіщо? Коли я підвелася? Чи не вставала? Як довго я йду? Куди веде мене дорога, завдовжки метр між рядами сидінь?

Адже це останній поїзд… Хіба в такому галасливому Токіо сьогодні ніхто не п’є в ізакаях, розраховуючи встигнути поїхати додому саме цим останнім сторожовим гілля під землею? Адже після нього вже поїздів не буде, правда?

Здається, що в голові є тільки білий шум, перемішаний з тишею води, що нагнітає…

Я йду далі, не знаючи, чому йду. Крок за кроком. Крок за кроком. Крок за кроком….

Монотонністю робота, який збожеволів і виявився не на звалищі, а в абсолютно порожньому вагоні метро. Я несправна? Я девіант?

Темрява починає згущуватися довкола мене. Це кров на сидіннях? Ким вони заплямовані? Я дивлюсь на свої руки. Чорні рукавички без пальців. Вони в крові? На мить мені здається, що я нічого не чую. Чи не здається? Навіть такий тихий скрип коліс по рейках припиняє сприйматися моїми вухами через товщу води. Або чогось схожого на воду. У будь-якому разі, я не чую навіть цей гомін. Чи може бути відсутність звуку ще гучнішою, аніж раніше? Повна відсутність звуку? Абсолютна тиша?

Краплі починають малювати химерну доріжку на підлозі. Кап-кап.

Наше життя – росинка.
Нехай лише крапелька роси
Наше життя — і все ж таки…

Здається, що ці червоні краплі – моє життя. Я йду далі й далі, а вони все стікають і стікають… Невже мої руки настільки заплямовані цією рідиною? Вона в’язка та липка. Але колись її не стане. Доріжка припинить звиватися. Як і закінчується життя паперових людей. Її витруть при збиранні вагонів. Вже вранці поїзд знову поїде. Можливо, першим рейсом. До нього зайдуть ті, хто не встиг на цей. А хтось встиг? Зранку тут не буде слідів. Як і колись не буде слідів мене. Кому потрібні папірці? Лялечки, які не можуть навіть чути.

Я йду далі. Щось ріже мене по нозі. Випадково? Невелика подряпина. Але я зовсім не відчуваю біль. Немає печіння. Немає жодних відчуттів. Думки так само порожні. Повна тиша. У моїх руках катана? Я йду до кінця, щоб закінчити своє паперове життя харакірі? Навіщо тоді йти так далеко? Адже можна і тут?

Я підіймаю праву руку з мечем. Проводжу лівою долонею по лезу. Отримую лише подряпину. Доріжка продовжується.

Сидіння? Цей меч винен у тому, що вони червоного кольору? Або я? Чи ми? Але тут нікого немає. З катани починає скрапувати кров. Лезо повністю вкрите червоною фарбою. Коли вона з’явилась? Цікаво, чи в боях самураї відчували те саме, що і я? Нічого? У них, гадаю, це пояснювалося викидом адреналіну. Як і повна тиша та спокій. Але ж у мене немає надлишку гормонів, і я не на полі бою.

Я йду далі. Позаду мене щось розвивається. Це спідниця? Щось схоже на суміш юкати і шкільної форми? Безрукавка, але накладні широкі рукави, як у кімоно, закріплені стрічками за кілька сантиметрів до ліктя, талія затягнута довгим білим поясом. Верх, як у матроски, і, можливо, дивлячись на свою спину збоку, я спочатку б подумала, що хтось змінив до непізнаваності саме мою форму для школи. Усе чорне. Крім червоної матроски, білого поясу та червононих стрічок на «рукавах». Незвичайно. Коли я встигла таке купити? Чи сама пошила?

Я дивлюсь униз і бачу на собі чорні панчохи. Навіщо я обв’язала коліна широким еластичним бинтом? Чи це просто білий бинт? На стрічки не схоже… Взута я у звичайні класичні коричневі туфлі. Виглядаю, як щось незрозуміле та ненормальне в середовищі консервативних японців. Дуже дивно виглядаю, насправді. Але, здається, у цьому я почуваюся комфортно та вільно. Начебто так і має бути. Начебто мій внутрішній світ і сутність знайшли нарешті своє ідеальне і правильне вбрання.

Груші цвітуть…
А від дому після битви
Лише руїни.

Я йду. У другій руці з’явилася така ж катана. Я бачу перехід у інший вагон. Ієрогліфи кажуть, що він їде під номером п’ять. Кладу один із мечів на сидіння, крові на яких стало більше, мабуть, і відчиняю двері, натисканням зеленої кнопки. Темрява стає ще густішою, якщо так можна сказати. Повна відсутність звуків. Відсутність будь-якої присутності. Навіть думок.

Моєї щоки торкається м’яка шовкова стрічка. Червоного кольору. Кольору крові та кольору стиглих яблук. Таких солодких та таких кислих. Я йду у масці? Крізь вікна пробивається слабке світло. Я можу побачити своє відображення у склі. Це маска бакенеко? Я не пам’ятаю, коли її вдягла. Я не пам’ятаю взагалі, щоб вона була в мене.

Я не пам’ятаю взагалі нічого про своє життя.

У мене немає думок та немає спогадів. Вони й не потрібні паперовій лялечці, що захлинається у воді, яку навіть не бачить.

Маска заляпана крапельками крові. Їх зовсім небагато. Стільки, що її краса не затьмарюється і стільки, що на неї хочеться дивитись ще більше. Вона приваблює. Чи це я притягую погляди?

Позаду починає рухатись щось м’яке. Я дивлюсь на своє відображення у вікні, яке показує мені пухнастий хвіст. Я дивлюся на хвіст, на катани у своїх руках, на сидіння, стелю та вікна у краплях червоної рідини. У роті починає відчуватись металевий присмак. Я відчуваю, як це розливається гострими зубами. Гострими іклами?

Я йду далі. Йду швидше. Я починаю бігти до рятівних дверей з номером наступного вагона, доки не розумію, що червоні на чорному тлі кандзі кажуть мені: «Вагон номер п’ять».

Я буквально падаю навколішки і починаю плакати. Сльози ллються щоками, крізь маску, капаючи на підлогу, розбавляючи червоний на підлозі, роблячи його світлішим. Темрява густішає. Гул прояснюється і зводить мене з розуму своєю гучністю. Я розумію, що цей вагон ідентичний до попереднього і буде ідентичний наступному…

“Звідси немає виходу …”, – шепочуть мої губи.

Плаче зозуля.
Навіть демони — і ті
Слухають її.