Хованки

У двері постукали.
– Федорівно, що там? – Зайшла жінка в хустці, за нею зайшов хлопчик.
– Ну, тут нічого складного, проте трохи постраждала голова, скажімо так спогади були “забуті”, тож для неї все нове. – Не знаю про що говорила ця бабуся, але суперечити я не думала
-Господи! – жінка прикрила рота рукою – Як забуті? Невже…- на її очі виступили сльози.
– Тобто Злата нічого і нікого не пам’ятає? – перепитав хлопчик
– Мабуть, ви зможете дати їй нові спогади і навчити її як жити. Проте, є і плюс, у дівчинки може бути потенціал до магії. – відповіла стара.
Жінка одразу заспокоїлася та здивувалася.
– Як до магії?
– Ось так, зараз ця нитка розтягнута, проте  вона є та дає можливість що до магії вона не байдужа. – Бабуся.
Я мовчки за цим спостерігала.
Магія, вірити в неї чи ні зараз я не могла вирішити, я її не бачила, проте цей світ відрізняється від мого, можливо це минуле, проте магія тоді “існувала” за допомогою чуток. Заперечувати я теж її не можу – не знаю цей світ.
– Неможливо! Магією володіють тільки бояри ні я, ні батько Злати не є боярами, весь родовід селян! – підвищила голос жінка.
– Невже ти думаєш, що магія дається за кількістю грошей? – бабуся примружила очі й хитро дивилася на жінку.
– Ну не зовсім по грошах, адже кров має значення в магії! – Почала пояснювати жінка
– Ха! Магією почали користуватися не від доброго життя, а ви й далі віритимете всьому, що говорить ваш князь, тьху! – старенька плюнула від згадки князя.
Цікаво, хто тут князь?
– Так було то коли це, наче ви бачили! Чого б мені не вірити князеві! – Жінка була зла.
– Та роби, що хочеш, хоч убийся! – старенька махнула рукою.
– Гаразд, припустимо моя дочка має потенціал до магії, невже вона має шанс розвинути його? Ми не маємо грошей на це! – жінка
– Ха, а вас тільки гроші і турбують …. – Жінка гірко посміхнулася.
Проте зрозуміти ситуацію із грошима я можу.
Жінка вже думала затіяти істерику, проте бабуся її перервала.
– Навчити її магічити не можу, проте стримувати навчу.
– Що ж, на цьому можна зупинитись. Дякую – жінка серйозно дивилася на стареньку, одна я нічого не розуміючи стояла і дивилася у вікно.

Певний час далі

Кілька днів я вже живу в цьому світі, він не сильно відрізняється від мого звичного, немає гаджетів та інших зручностей, звички досі є й іноді руки сверблять взяти телефон і подивитися що там відбувається.
За ці дні я навчилася тут виживати: доїти корову, прибирати в стайні, копатися на городі, іноді доводилося лагодити табуретки та інше. До печі мене не підпускали і вірно, я не можу брати таку відповідальність.

Дні проходять спокійно, проте контролювати магію я так і не навчилася, єдине мені “натягнули” нитку і хоча б обличчя я бачу. Магія в мене взагалі не відбувається, начебто її і немає, лише розмахувати руками навчилася. Проте, гадаю, цього мало для повного контролю.
– Цікава ти дитина… – старенька потерла своє зморшкувате підборіддя.
Я не дивуюсь, тут я справді не вписують, люди цілком мають право вважати мене дивною та цікавою, кому як.
– Мені цікаво, як ти відкриєш свою магічну частину – бабуся посміхалася.

Була ж нитка…

Я просто кивнула, мені теж цікаво що буде, проте мене цілком це влаштовує, не те щоб мені це подобалося, проте це краще ніж бути десь у підвалі … з чого б підвал?
– Сьогодні вистачить, завтра можемо влаштувати тобі вихідний. Якраз назбираємо трав, завтра треба буде зайти за тобою як сонце встане…- старенька розмірковувала – якщо не буде цього духу – вона скривилася.
Дух?
Я дивилася на неї з нерозумінням.
– Цікаво?
Я кивнула.
– Ну, є тут одна “легенда” про барона Вардіна. Скажімо так, ночами ходить якийсь барон і під дзвін забирає людей. Правда чи ні, не знаю, проте люди пропадають, це головне. Експериментувати ми не будемо, тому якщо дзвонять дзвони — швидко до хати! – Мені дали напуття і відпустили додому, загалом непогано. З дому практично не виходжу, все роблю на подвір’ї чи в самому будинку.

Зайшовши додому питаю у матері, що це за барон.
– Не говори про нього! Прокляне! – Страшним голосом заговорила вона, ну я і не чіпала її з цією темою.
Є і є, головне вночі не виходити, це я зрозуміла.
– Як ти тут? – До нас у будинок зайшов той блондинистий хлопчик.
Я знизала плечима, розмовляти все ще важко, але можу, знати їм це не обов’язково.
– Ясно… – він почухав потилицю і безглуздо посміхнувся.
– Златка – до мене звернулася мати – сходи погуляй з дітлахами, мабуть скучила за ними з усією метюшнею! – радісно промовила жінка, мабуть забувши, що я “втратила” пам’ять.

Я знову знизала плечима.
– Чудово! Ми грали в хованки! Давай з нами! – очі хлопчика прямо засяяли, ось він – душа компанії.
Вийшовши на вулицю хлопчик узяв мене за руку і повів все ще сніговими вулицями села. Поряд з черговим будинком був невеликий натовп дітлахів, що говорили між собою.
Звернувши на нас увагу, вони спочатку зраділи, проте потім, мабуть, згадали що я “забула” все.
– Що тут робить Злата? – спитав хлопчик трохи нижче блондина
– Мама Злати запропонувала їй піти зі мною до вас, разом гратимемо як раніше! – радісно сказав блондин.
Ребетня переглянулися, було видно, що їм ніяково.
– Давайте! Це ж добре, що Злата знову з нами! – радісно сказала дівчинка з чорними косами та карими очима.
– Ну не знаю – почав уже рудий хлопчик із сірими очима та ластовинням – вона нічого не пам’ятає, це вже не наша Злата! – він дивився на мене як на зрадницю

Чого б я зрадниця?

– Та годі вам! Це ж Златка! Вона все та сама! – знову відповіла чорнява дівчинка.
Блондин трохи занервував, явно помічаючи, що я не “та ж”.
– А на мою думку це не так вже й важливо, дізнаємося нашу Злату з нового боку! – встряла інша дитина, чесно ця ідея не здається мені вже такою гарною.
– Гаразд… – рудий хлопчик.
Ми вибрали того хто рахує і почали ховатися, місця для хованок я не знала тому хотіла спочатку піти з блондином, проте мені сказали це проти правил, доводиться вчиться ховатися.
Ідучи звичайними доріжками трохи швидше, ніж звичайно, я оглядаюся, скрізь вдома і ліс навколо, нічого де я б змогла сховатися. Ідучи все далі, я натрапила тільки на табличку з перекресленим словом.

Ймовірно, це вихід від сюди.
Так було вдома…

З думками про будинок я зупинилася і зітхнула, піднімаючи голову вгору, майже вечір.
Думаю, варто закруглятися? Точніше йти назад.

Ідучи знову тією ж доріжкою я почула нетипове для цього місця шум води.
Річка?
Перше що спало мені на думку.
Я заплющила очі і прислухалася.
Десь зліва.
Розплющивши очі я побачила морок і дерево що у прямому сенсі дивилося на мене.

Поперхнувшись я позадкувала назад.
Зазвичай у таких ситуаціях кричать? Ніколи не мала такої звички…
Два жовті кола дивилися прямо на мене. Страшно.
– Зазвичай тут не ходять у такий час доби, леді. – Дерево заговорила старечим голосом, причому так елегантно.
Я все ще з жахом дивилася на нього.
Він прокашлявся і відвів погляд.
– Мабуть, незвично бачити дерево, що говорить, ще й страшно… – він почухав пальцем… гілкою біля очей.
Думаю там приблизно обличчя.

– Т-трохи незвично. – говорити все ще складно, хоча легше, ніж було.
– О, я перепрошую! – Погляд знову був спрямований на мене.
Я помотала головою “Ні”
– І якщо ви не хотіли нічого поганого, то нормально – я почала потихеньку підніматися.
– Думаю вам все ж таки потрібно додому – дерево “підійшло” трохи ближче і допомогло піднятися, навіть обтрусив від пилу.
– М-м, а тут є де-не-де річка неподалік? – я вирішила запитати про причину чому зупинилася.
– Є тут недалеко одна річка – він потер місце, де, мабуть, має бути підборіддя – проте не думаю що ти туди дійдеш, там живуть “дикі” істоти, тебе просто не пустять – дерево потиснуло … гілками.
– Д-дякую, тоді я-я піду – я подякувала за відповідь.
– Що ж, йди тоді, удачі добратися до дому – дерево добре посміхнулося і “поступало” у своїх справах.

Розмовляюче дерево…прикольно, проте в темряві страшно таке зустріти.
Я продовжила свій шлях ідучи стежкою.