Хмарище

– Під місячним сяйвом океан здається таким непривітним, – Ізекіл простягнув руку, торкнувшись пальцями холодної води. – Мати розповідала мені історії про створінь. Про дивовижних істот здібних дихати під водою, вони мали хвости та зябра, дрейфували день і ніч, і не відчували страх перед бездонними водами навкруги.

Гарет глянув на давнього друга довгим задумливим поглядом. Вісімнадцятирічні юнаки вкотре прийшли до звичного порту, звідки можна було споглядати на знайомий з дитинства океан. Він не міг би погодитись з Ізекілом з приводу непривітності океану, але те, як сяйво місяця плине смугами по воді, змушує його впасти в деякий транс та чітко уявити створінь, плавучих просто зараз в тій темній безодні.

– Дурниці, – все ж відзивається Гарет байдужим тоном. – Моя колись розповідала про людей, здатних перетворюватись в диких вовків-людожерів, а в стані істерії заявляла, що я виродок одного з них. Думала навіть втопити мене, коли я ще був грудним малям…

Його вираз обличчя і голос були байдужими до спогадів минулого. Матір Гарета давно померла від тяжкої хвороби. Чого тільки вона не казала в обличчя власному сину під час лихоманок. З впевненістю кричала, що перевертні існують, що Гарет колись переб’є мешканців їх міста, а в доленосний час за ним прийде його батько. Але матір померла понад п’яти років назад, а він залишився нікому не потрібним сиротою, виродком божевільної жінки. Чутки в невеликому місті поширюються швидко, і незабаром кожна собака знала Гарета як хлопця, якого боялась власна матір.

Місцеві жителі продовжують цуратися Великого Лісу, наче той несе в собі якусь проказу, та займатися риболовлею. З цим місцем пов’язано багато історій, ні одна з них не була веселою чи хоча б мала щасливий кінець. Дорослі розповідали своїм дітям про страховиська, що ховаються в порослій гущавині і як люди зникають назавжди, увійшовши в її обійми. Про вовків теж говорять. Величезних, не тих, що подекуди приходять до міста, щоб зцупити скот, а про тих, які бажають людського м’яса. Казки не виникають з порожнини, але Гарет не вірив ні в одну з них. Хоч зневіра і не допомагала в рутині. Не зберегла від цькування, люди досі дивилися на нього з відчайдушним презирством, а на прямий погляд пирхали від стриманої люті й наказували опустити очі. І тільки Ізекіл, одноліток, в деяких моментах наївний хлопчисько, з неймовірно добрим серцем, не піддався загальному цькуванню.

– Невже… Мій батько теж таке казав, – невесело всміхнувся Ізекіл, підвівшись, він взяв холодну руку Гарета у свою й міцно стиснув. – Батько п’яниця, що тільки не забреде в його дурну голову. Ходім краще до мене, мати певно вже приготувала вечерю. Вона буде рада тебе побачити.

Сперечатися не хотілось. Пані Маргарет була глухою калікою, тягла за собою ледве справну ногу та безглуздо кліпала очима, коли до неї хтось звертався. Але це не заважало їй бути такою ж відкритою і доброю, мабуть, що Ізекіл багацько рис характеру перейняв саме в неї, від батька отримавши тільки зовнішні: високе чоло та худу статуру. Гарет глибоко вдихнув тепле повітря з присмаком солі легенями, вже знаючи, що віддасть прихильність провести решту вечора в компанії цих людей, аніж на самоті, але в такому звичному запахові він відчув дещо ще. Дещо, що змусило його стиснути долоню Ізекіла міцніше.

– Гарет? Все добре? – стурбований голос приятеля повернув думки до реальності.

Незвичний аромат зник, а тому Гарет тягне лагідну посмішку самими кутиками губ.

– Тобі не здається дивним, що нічна варта досі не проходила повз? – йому легко вдалося змінити тему розмови, тим більш, що Гарета дійсно турбує їхня відсутність.

Дивлячись, як Ізекіл за дві щоки поглинає картопляне пюре, а пані Маргарет тихо, неначе ще один предмет інтер’єру, сидить на протилежному краю стола й возить ложкою по тарілці, Гарет випростався. Треба сказати, більше часу уникати цієї розмови не залишилось. Але це здавалось настільки непосильним, що навіть зараз, поглядаючи на двох людей, що стали йому сім’єю, він відчував провину.

– Мені вам треба дещо сказати, – тихо, майже налякано сказав Гарет, чим привертає увагу Ізекіла. Той, доторкнувшись материнської руки, показує похилом голови в його бік.

– Що саме? – з набитим ротом запитує Ізекіл.

Вони йому цього не пробачать. Набравши повні груди повітря, Гарет видихає:

– Через кілька місяців мені виповниться дев’ятнадцять. Я вже три роки як дорослий, але й досі не зміг знайти справу, на якій би міг заробляти, – він говорив повільно, щоб пані Маргарет мала змогу читати по вустах. Гарет ненавидів говорити з піднятою головою, дивлячись прямо в очі приятелю, що навіть перестав жувати. – Мене всі цураються через матір… досі. На нормальну роботу мені в цьому місці й розраховувати не треба, тому я записався в помічники до одного матроса… Я зустріну день народження на судні, а потім, коли ми допливемо до Штормища, я залишуся там. Назавжди.

В кімнаті запала суцільна тиша. Більше не чувся брязкіт металевої ложки о миску, Ізекіл не стукав пальцями по столу. Гарет настільки пильно втулив погляд в пюре, що злякався, коли худі жіночі пальці доторкнулися до зап’ястка.

– Назавжди? – як гострий спис входить в м’яке тіло живого створіння, так і холодний голос Ізекіла розрізав замерзлу тишу. – Штормище? Інший кінець материка?

Гарет підвів погляд й зустрівся з вологими сіро-зеленими очима. Миттю вставши зі стільця, Ізекіл кинув ложку на стіл й, затуливши долонею рот, вийшов геть з кімнати. Пані Маргарет провела сина занепокоєним поглядом, але замість того, щоб піти слідом, вона лагідно погладила Гарета по маківці й змусила наздогнати Ізекіла слабким поштовхом в плече. Навіть без слів, він зрозумів, що вона хоч і буде сумувати, але все ж бажає йому тільки щастя. Останнього Гарету, на жаль, не вистачає найбільше.

Знайшовши Ізекіла на задньому дворі будинку, він, невпевнено потоптавшись за рогом, все ж підійшов й зайняв сусіднє місце на холодному камені.

– Я маю поїхати, – врешті-решт мовив Гарет, повернув обличчя до чужого профілю: на щоці виднівся тонкий шрам, який Ізекілу колись залишив батько. – Ізекіл, ти ж знаєш як я ставлюсь до тебе і твоєї матері. Мені боляче бути затичкою у твоєму житті. Через нашу дружбу тобі вже в шосте відмовляють у роботі, думаючи, що ти теж якийсь вовчий виродок.

– Я знаю, – глухим голос перебиває його Ізекіл, скоса поглянув у відповідь. – Знаю, що кажуть і ще знаю, які люди невігласи, якщо вірять у ці дурниці. Що принижують невинного… Ти не вартий того, щоб їхати так далеко тільки заради спокійного та повноцінного життя. Я хотів… – він замовк та відвів погляд. – Я думав, що ми будемо завжди разом. Але ти поїдеш, можливо зміниш ім’я або купиш прізвище, одружишся і в тебе будуть діти, але я не стану частиною твого життя. Наскільки б я не захоплювався океаном, все одно ніколи не зможу здолати страх перед глибиною, а Великий Ліс ніколи й нікому не перейти.

– Я… – Гарет хотів пообіцяти, що колись повернеться, навіть, якщо в нього вийде влаштуватися в Штормищі, навіть, якщо в нього з’явиться сім’я, тільки б побачити його знову на деякий час, але Ізекіл зупинив від цієї безглуздої обіцянки.

– Не треба. Не давай мені ніяких обіцянок, знаючи, що ніколи їх не втримаєш.

Підвівшись, Ізекіл пройшовся з одного кінця невеликого двора до іншого та затримався біля огорожі, підвівши погляд на беззіркове небо. Хмари затулили зірки, а разом з ними й місяць, обіцяючи невдовзі проливний дощ. Вітер став холоднішим і на серці Гарета, від споглядання на засмученого друга, стало так само холодно й самотньо.

Останній тиждень до від’їзду пролетів надзвичайно швидко. Увесь вільний час він намагався проводити з Ізекілом і пані Маргарет, окрім тих годин, коли батько приятеля повертався додому, щоб поїсти, поспати й далі з заробленими грошима піти пиячити.

Тільки стоячи на судні й дивлячись на те, як пані Маргарет тягне за собою ногу, опираючись на палицю і на руку сина, Гарет відчув, як болісно стискаються легені в незмозі ковтнути солоного повітря. Як тремтять руки, що тримають сумку з невеликою кількістю одягу. Йому болісно й сумно, але залишившись в цьому місті він зробить самому собі ведмежу послугу.

На останок хлопці міцно стиснули один одного в обіймах. Коли Гарет відвернувся, то вже знав, що єдиний та дорогоцінний друг гірко плакав, заховавши мокре обличчя в материнській маківці.