Хлопець зі сновидінь

(Примітка: AU, де Бачіра художник, а Ісагі журналіст. Арт, який надихнув мене на цю роботу можна побачити в моєму телеграм каналі (посилання є в описі профіля))

Кожну ніч одне й те саме. Той самий сон, те саме обличчя. Бачіра раптово прокидається, мало не підскакуючи з ліжка, дивиться у стелю широко розкритими очима. За вікном ще глибока ніч і лише промінь місячного світла тонкою смужкою повзе по кімнаті, зануреній у пітьму. Він, все ще немов у трансі, підіймається з ліжка. Ноги торкаються холодної підлоги і це відчуття трошки повертає його у реальність. Він йде у сусідню кімнату, повертає ключ у замковій шпарині, клацає вимикач і мружить очі від яскравого світла.

Приміщення досить просторе, щоб можна було вільно творити. Усім відомо, що у тісному просторі важко думати. Посеред кімнати самотньо стоїть мольберт, де-не-де на підлозі можна побачити застарілі різнокольорові плями від фарби. Усі стіни в кімнаті завішані великими полотнами картин та невеличкими потьмянілими папірцями з замальовками, майже не залишилось жодного вільного куточка, де б не був прикріплений якийсь швидкий ескіз, або повноцінний малюнок. І на всіх цих роботах зображене одне й те саме обличчя.

Бачіра швидким кроком перетинає кімнату, стає навпроти мольберту, декілька хвилин дивиться на пусте біле полотно зосередженим поглядом. Він вже знає, що буде малювати цього разу і бере до рук пензля.

Бачіра Мегуру художник-початківець, що успадкував хист до малювання від своєї матусі – досить відомої художниці-абстракціоністки. На відміну від матері, хлопця завжди більше тягнуло до такого напрямку як експресіонізм. Вираження власних почуттів через гру кольорів, динаміку та напрямок руху мазків було для нього природнім і зрозумілим. Можливо, це був не дуже популярний зараз напрямок, адже його епоха давно минула, та Бачіра ніколи не гнався за популярністю. Більш важливим для нього було слідувати голосу свого серця.

Коли повіки почали тяжіти від нестачі сну, малюнок було майже закінчено. Мегуру раптово згадав, що взагалі-то планував добре виспатись цієї ночі, адже на нього чекає дуже напружений день – сьогодні відбудеться перша виставка його робіт. Потрібно було виглядати більш-менш прийнятно. Але черговий нарис був завершений, а отже можна спокійно повертатись у ліжко. З білого полотна на Бачіру дивилося обличчя хлопця, яке було вже доволі знайоме йому. На вигляд він був приблизно того самого віку, що й сам митець, бліда шкіра, округле, з правильними рисами, обличчя обрамлене густим коротко підстриженим волоссям кольору воронячого крила, декілька передніх пасм спадають на чоло і очі – темно-сині, нагадують нічне небо. Саме його Бачіра вже не одноразово бачив у своїх снах. Саме це обличчя було зображене на всіх малюнках в цій кімнаті. Сюжети сновидінь могли бути різними, але одне було незмінним – він. І знов прокидаючись посеред ночі, Бачіра в черговий раз малював його, намагаючись жадібно вхопити та зібрати воєдино маленькі шматочки марень, запам’ятати кожну деталь та відтворити її на полотні. Образ цього юнака перетворився на своєрідну музу для нього. Іноді Мегуру вважав себе навіженим, але зупинитись не міг. Тож кімната, повністю заповнена портретами загадкового юнака зачинялась на замок подалі від сторонніх очей. Не те щоб він часто приймав у себе гостей, але…

Своє ім’я хлопець зі сновидінь ніколи не називав, та Бачіра якось і не цікавився. Він просто вирішив для себе, що якщо зустріне його в реальності, то це точно буде його доля. Тоді він хоча б зможе малювати риси обличчя, що так полюбились йому, наживо, а не збирати їх, подібно до мазаїки, зі свої сновидінь. Тому Мегуру часто вишукував у натовпі людей до дрібниць знайоме обличчя.

***

Загалом, перша виставка робіт Бачіри Мегуру проходила досить спокійно. Людей зібралось не дуже багато, проте прийшло декілька досить впливових культурних діячів та художніх критиків. Вони вітали його з дебютом та пророчили молодому творцю велике майбутнє. Його мати також не змогла оминути таку подію в житті її єдиного сина, а тому періодично з запалом обіймала його і казала, як вона ним пишається. Завітало й декілька випадкових перехожих, що невпинно фотографували себе на фоні картин та постили сторіс в інстаграм. Аж потім з’явився він…

– Добрий день, мене звати Йоічі Ісагі, чи не проти ви дати мені невеличке інтерв’ю? Я журналіст…

Далі Бачіра вже не чув, оточуюче раптово перестало існувати для нього, а серце, здається, впало у п’яти. Це був він! Помилки бути не могло, це те саме обличчя і ті самі очі, що він бачив уві сні. То ось як його звуть… Йоічі Ісагі?

Коли Бачіра отямився, журналіст дивно поглядав на нього і періодично озирався по сторонах. Мабуть його надто поглинули роздуми та почуття і весь цей час він мовчки дивився на нічого не розуміючого хлопця. Бачіра вирішив швидко виправляти ситуацію і привітно посміхнувся.

– Пане Ісагі, я буду дуже радий дати інтерв’ю для вашого журналу! Проте що ви скажете, якщо я запрошу вас до своєї майстерні? Покажу вам декілька зовсім свіжих робіт і відповім на всі ваші запитання.

Обличчя журналіста просяяло ентузіазмом і він згідно закивав. Після швидкого обміну контактами, Бачіра підморгнув хлопцю:

– Тоді чекаю вас у себе сьогодні ввечері.

Повернувшись з виставки додому, Мегуру почав готуватись до приходу гостя. Поприбирав (невеликий творчий безлад властивий художникам, але тільки коли він невеликий), поставив на стіл піалу з цукерками. Завершивши всі нагальні справи, він ще раз зазирнув у зачинену на ключ кімнату. Поглянув на обличчя, що дивилось на нього з малюнку, якій він завершив сьогодні вночі. Чи правильно він все робить? Можливо, не треба було так одразу запрошувати журналіста до себе додому? Але його роздуми перервав дзвінок у двері. Часу на вагання більше не було і він пішов зустрічати гостя.

– Ісагі, дуже радий бачити вас знов вже у своїй майстерні і, за сумісністю, в моїй квартирі. Проходьте.

Він провів хлопця у вітальню, поставив на невеличкий столик дві чашки з чаєм. Йоічі вмикнув диктофон та вони розпочали…

Поглинутий активною розмовою, Бачіра й не помітив як пройшла вже ціла година з початку інтерв’ю. Він розповідав Ісагі про те, як вирішив стати художником, про речі які надихають його на творчість і ще усілякі дрібниці. У відповідь той уважно слухав, задавав уточнюючі запитання та інколи записував щось до блокноту. Бачірі подобалось спілкуватись з Ісагі, він помітив, що це кмітлива людина яка має допитливий розум та дійсно професіонал своєї справи. З кожною хвилиною, художник все більше впевнювався у тому, що хотів би познайомитись з Йоічі ближче. Можливо то справді доля і всі сни були не просто так? Та час їхньої розмови було вичерпано, тож коли Ісагі вимкнув запис, Бачіра наважився на відчайдушний крок.

– За нашим діалогом я зовсім забув, що обіцяв вам показати свої свіжі роботи. Чи не проти ви затриматись в мене ще на декілька хвилин?

Хлопець у відповідь на секунду замислюється, а потім знизує плечима.

– Чому б й ні? Для мене честь побачити їх одним із перших.

Коли Бачіра повертає ключ від своєї таємної кімнати у замковій шпарині, він дуже сподівається, що Йоічі не бачить, як його руки трохи тремтять. Відчуття таке, ніби він впускає когось до своєї душі. Можливо ще не пізно відступити? За секунду в голові Бачіри промайнуло декілька сценаріїв майбутнього, де Йоічі кричить, що він якийсь навіжений сталкер й в паніці вибігає з квартири. Та хлопець все ж шумно зітхає, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки, і відчиняє двері у кімнату. Він дивиться на юнака, що стоїть поряд, і золотисті очі художника сповнені надією.

– Йоічі, перед тим як ви подумаєте, що я якийсь божевільний, дайте мені все пояснити… Справа в тому, що ви мені наснились! Вже дуже довгий період часу я бачу вас у своїх сновидіннях мало не щодня! До нашої зустрічі я не знав ні як вас звуть, ні чим ви займаєтесь, проте ви, ваш образ надихнув мене на творчість, на всі ці роботи, – він обводить рукою кімнату. – Тож Йоічі Ісагі, будьте і надалі музою для мене! Я б хотів ближче поспілкуватись з вами.

Бачіра ще раз заглядає у сині очі Ісагі і не бачить в них відгуку. Лише збентеження та зніяковілість.

– Вибачте, та я, мабуть, піду. Ваші роботи дійсно чудові, та мені вже час, справді.

Бачіра мовчки дивиться як Ісагі йде геть і не може зупинити його, не може навіть зрушити з місця. Коли вхідні двері зі стуком зачиняються, Мегуру повільно осідає на підлогу вздовж стіни і обіймає руками коліна. Він знов один, це вже не в перше. Та й знайомі вони було усього лише один день. Тобі чому йому так погано й самотньо? Хлопець підіймає очі й декілька хвилин дивиться на картину с обличчям Ісагі, яку намалював цієї ночі, після чого підіймається, повільним кроком наближається до мольберту та встромляє гострий кінець пензля у малюнок. Пружна тканина рветься під натиском, після чого Бачіра вже руками шматує її на маленькі клаптики. Він злий не на Ісагі, ні, просто не має права на нього ображатись. Радше на себе, на те, що дозволив собі сподіватись на щось, вірити у гарненьку казочку. Він знов повільно осідає на підлогу і дивиться на різнокольорові клаптики, які ще хвилину тому були витвором мистецтва.

Наскільки довго він так просидів, дивлячись пустим поглядом на пошматований малюнок, Бачіра не зміг би точно відповісти. Та відволік його звук сповіщення на телефоні. На екрані було написано: «Привіт! Як щодо другого інтерв’ю?».

Бачіра лиш широко посміхнувся і подумав, що останню роботу потрібно буде переписати.