хвилина щастя

Дні у порожній невідомості зливалися в одну нестерпну нескінченність.

 

Звикнути до циклічності одного дня, що триває тижнями, не просто складно – неможливо: це виснажує, це душить зсередини, це не дає розслабитися, це висмоктує останні крихти життя, це стирає спогади, стискаючи мозок, створюючи спазми й судоми, перетворюючи кожну мить існування на перманентний біль.

 

Хоча останнім часом свідомість майже повністю припинила реагувати на будь-які зміни, німіючи до кінця.

 

– Чому кожного з вас стерли? Що ви порушили? – проводити кожен день зі своїми копіями навпрочуд не стомлююче, хоча це насправді не дивує, адже Локі найкраще за все вміє розмовляти, і тепер можна було розважатися лише так.

 

– Я зміг підняти братів молот, – промовив один з варіянтів, але чомусь гордості й пихатості в його мові не звучало; він був спокійним і врівноваженим, але водночас байдужим до всього й усіх. – Не дивися так. Можливо, ти теж би зміг, якщо б спробував трохи пізніше.

 

– І за це тебе фактично вбили? Яка несправедливість. Це навіть не логічно.

 

– Ні, дуже логічно – ми повинні були вважати себе не гідними, щоб потім через це отримати змогу пожертвувати собою.

 

Складно рахувати дні, коли немає ані сонця, ані місяця – тоді єдиним способом слідкування за плином часу є виключно стеження за кількістю побачених снів, сповнених абсолютним нещастям, бо в кожному з цих снів ще була присутньою надія: тільки Локі з коротким волоссям нарахував двадцять сновидінь, Локі у вигляді йотуна – сімнадцять, а Локі у шоломі зі зламаним рогом – двадцять два.

 

Хоча в будь-якому випадку серединою буде дев’ятнадцять і шість десятих.

 

Що, звичайно, зовсім не допомагає.

 

– Мене стерли через те, що Одін залишив мене у Лафея, – продовжив варіянт в образі йотуна. – Так я мав змогу рости справжнім спадкоємцем трону Йотунхейму і отримувати відданість, любов, взагалі все, що забажав би. Добре хоч, що мене не забрали ще дитиною.

 

– Мені шкода. Ти багато втратив?

 

– Звичайно – цілий окремий світ під моїм керівництвом. У мене була влада, багатство, вплив. Але я бачив своє життя на записі священної часової лінії. Краще бути фактично мертвим тут, ніж фізично мертвим там, – йотун-варіянт розсміявся без жодної емоції в голосі, і це було б страшно, якщо всі інші б не були в індентичному беземоційному стані.

 

Безодня здавалася найгіршим покаранням, жахливішим за тортури чи заточення у асгардській в’язниці, безодня виглядала нескінченною, але божевільно крихітною, осягаючою лише не дуже велику підземну печеру, безодня, наповнена рекотом величезного чудовиська з туману, була смертельно тихою, але вбивчо гучною, гучною настільки, що час від часу у вухах з’являвся або низький, або дуже високий писк, позбавитися якого було неймовірно, до злісного крику складно.

 

Грандмайстер часто пригортав асгардського принца до себе, обережно, делікатно, лагідно, ніби боючись зробити зайвий рух, остерігаючись налякати суб’єкт своєї уваги й ніжності, тримаючи руки Локі в своїх як витвори мистецтва, зроблені з хришталю.

 

 – А моя історія полягає в тому, що я не атакував Нью-Йорк, – варіянт з коротким волоссям індиферентно знизав плечима, але в зіницях його промайнув ледве помітний сум. – Тоді не сформувалися Месники і не сталося нічого після цього. Я не дуже уважно дивився той запис, тож…

 

– Як тоді ти повернувся до життя? Ти ж стримнув з веселкового мосту?

 

– А, ні, ми з братом і батьком вирішили все вербально, без якоїсь драми, – варіянт з коротким волоссям тихо, ніби винувато кашлянув. – Хоча мені б хотілося пережити всі ці пригоди, вони звучать чудово.

 

– Довірся мені, тобі б не хотілося цього пережити.

 

Грандмайстер був дивовижним створінням і найкращим, що сталося з Локі, і той був готовий пережити сотні тортур, тисячі власних життів лише для того, щоб одного разу зустріти правителя Сакаару, знову побачити бурштинове світло в глибині його зіниць, знову торкнутися неймовірно гарячої шкіри його рук з неприродно довгими пальцями, які хотілося натхненно цілувати.

 

 – У моїй реальності Тор так і не здогадався, що я зайняв місце Одіна на троні, – варіянт без шолому усміхнувся краєм вуст. – Це були найкращі місяці мого життя. Виявляється, якщо все б сталося інакше, настав би Рагнарок.

 

– Цікаво, – промовив варіянт з коротким волоссям, – ти відповідав священній лінії довше за всіх нас, якщо ти протримався до моменту Рагнароку?

 

– Мій Тор дізнався про цей обман, – раптом додав Бог Брехні.

 

Грандмайстер став єдиним створінням у Всесвіті, яке змогло перетворити нескінченний біль, всепожираючу ненависть і всесильне розчарування, яким була просочена вся крихітна душа Локі, на всесвітнє захоплення, неможливо могутню ніжність та закоханість, закоханість, закоханість, котру трикстер ще ніколи не відчував, особливо у такому неймовірному масштабі.

 

 Грандмайстер розбудив все світле, що ховалося у темних кутках особистості асгардського принца, і примножив у десятки разім, віддаючи власне світло у кожному майже невагомому поцілунку в лоба, у кожному ледве відчутному торканні до плеча чи невинному жесті поправлення складок одягу сина Лафея.

 

 І через це втрата Грандмайстра стала ще більшим болем.

 

– А потім?

 

– Що?

 

– Що сталося після того, як Тор викрив твою брехню? Тобто, не враховуючи Хели і смерті Одіна, це ми бачили.

 

– Ми потрапили на Сакаар і зустріли… Грандмайстра.

 

– Кого? – варіянт-йотун доволі тихо реготнув. – Дивне ім’я.

 

– Ви ж дивилися ту плівку.

 

– Сумніваюся, що хтось дивився далі наступної події після свого зникнення.

 

Іноді доводилося виходити з печери, аби перевірити стан безпеки укриття від чудовиська з туману, і навіть це вже здавалося цікавою пригодою у порівнянні із суцільними розмовами, дебатами, обговореннями, аргументаціями й бесідами, адже від цілодобового мовлення може стомитися навіть Локі, навіть якщо ця розмова ведеться іншим Локі і підтримується ще одним Локі.

 

Кожен день, кожна година, кожна мить була однаковою, навіть якщо враховувати незаперечну цікавість особистостей навколо, тому що домінантною була лише одна думка – про те, як втекти, вибратися, знайти довгоочікуваний вихід, нарешті повернутися у свою цілу й неушкоджену реальність і забути про все, що сталося, у чужих обіймах.

 

– А чому стерли тебе? – варіянт, здатний підняти молот, подивився на асгардського принца з не дуже еспресивною зацікавленістю. – В який момент?

 

Іноді Локі хотілося кричати від болю, що розривав його зсередини без перерв, без можливості зробити хоча б один вдих, без жалю чи співчуття, трансформуючи органи трикстера на кривувату купу голок та незрозумілого металу, що створює ріжучі вуха звуки; іноді Локі хотілося руйнувати все навколо, ранити самого себе, розбивати власні кісти лише для того, щоб позбавитися цього нестерпного болю, що стискає серце й легені; іноді Локі просто хотілося боягузливо й слабко плакати.

 

– Я хотів купити собі хоча б хвилину щастя. А мені дали лише двадцять секунд.

 

У Локі були всі шанси втекти разом з Тором і Валькірією.

 

 – Чого ти стоїш? Брате? Нумо, треба бігти!

 

 Локі з легкістю міг залишити неприємний Сакаар і повернутися додому. Можливо, навіть знову віднайти свою родину, про яку мріяв все життя – люблячого брата, який більше б не сумнівався в ньому ні на мить, можливо, не таку ворожу Валькірію, можливо, навіть сестру, якщо б справді пощастило.

 

 – Локі!

 

 Але правда була в тому, що йому більше не хотілося навіть мріяти про родину.

 

 Правда була в тому, що Локі вже отримав те, чого бажав все своє життя.

 

 – Я не піду. Тікайте, з цим я допоможу, але Сакаар не залишу.

 

 Локі бажав лише щастя, хоча б його відблиск. І цей відблиск жив в очах Грандмайстра.

 

 – Очевидно, нам протипоказано бути щасливими, – прошипів варіянт з коротким волоссям.

 

– Очевидно, – зіхтнув варіянт, що зміг підняти молот.

 

– Очевидно, – ледве не плюнув варіянт без шолому.

 

– Я думав, що більше не побачу тебе, прекрасний принце, – Грандмайстер сяяв більше за будь-яку зірку Всесвіту, простягаючи руки до Локі, і той відчував себе найщасливішою істотою.

 

 – Я б ніколи Вас не покинув.

 

 Обійми повелителя Сакаару вперше за декілька тижнів перебування на планеті зміцнішали, але досі не перетворилися на подобу клітки; Грандмайстер сміявся й цілував вилиці асгардського принца, а той притискався ближче і тягнувся до вуст правителя.

 

 Доки не засяяли бісові золото-помаранчеві портали.

 

 Доки на Локі не встановили бісовий ошийник.

 

 Доки спадкоємець Йотунхейму не побачив, як обличчя Грандмайстра розчиняється у просторі.

 

 Неможливо порахувати, скільки діб пройшло з тієї розмови – складно впорядковувати цифри, коли у свідомості постійно плинуть болісні спогади – але хтось з варіянтів нарахував ще дванадцять, а хтось – лише дев’ять.

 

Дні все ще були до абсолютного божевілля однаковісінькими, нічим не відрізняючись один від одного.

 

Лише тиші стало більше.

 

Допоки у печері не з’явилася інша жива істота – тільки без чорного-чорного волосся, шолому з рогами чи хитрого смарагдового погляду; допоки спалах магічного світла не підкреслив яскравість золотого, червоного й синього одягу; допоки заслабке світло печери не затьмарив блиск бурштинових очей, що може замінити будь-яку зірку у Всесвіті.