хатинка її із кісток
від печальний менестрельхатинка її із кісток: і стріха, і вікна, і двері. із ребер — короткий місток, фіранки — із вен та артерій. із черепа — кухоль і глек, а пальці — то ложки і вилки.
за вікнами — стрекіт смерек, під ними — танцюють могилки. в могилках — не мертві, живі. їм весело так, що аж страшно.
у тихій, холодній траві кривавляться мрії вчорашні.
хатинка її із кісток, стоїть на високім помості. минаючи сотні пасток, приходять щовечора гості: обличчя, мов крихітний храм в богами забутому місці, їх голос — погибель вітрам, а регіт — загрозливі вісті.
благаю, туди не ходи, сховай свою гордість і зброю! залишиться син наш один. лиш з мертвих виходять герої, а я тобі смерть не прощу! життя не прощу в чорній тузі.
…виходиш під стогін дощу у ржавій дідівській кольчузі, з тупим, недолугим мечем. дитя наше плаче у сінях, і горе моє так пече, біда проростає з насіння…
не знаю, що далі і як: здолав ти чудовиськ? загинув? ненависть, мов люта змія, кусає за хвіст безупинно.
роки, наче ріки, течуть: якщо ти прийдеш до порогу, живим, я тебе не впущу, хоч демоном станеш, хоч богом.
та ось підростає наш син, і місяць регоче над домом. благаю його:
— не проси пустити тебе в невідоме! твій батько там згинув і дід, там всі полягли, без розбору.
він каже, що бути біді, що як не піде, стане хворим, що кличуть його голоси, приходять у сни чорні тіні. скавчать за воротами пси, тріщить і підлога, і стіни…
говорить:
— вже, мамо, пора.
лице його біле, мов крига.
всередині мене — діра, скавчить попід вікнами стрига, і я разом з нею скавчу, вмиваюся кров’ю, золою. у кожній руці — по мечу, за спиною — лук зі стрілою.
за сином іду слід у слід по чорній примарній дорозі. по ліве плече — сотня бід, по праве плече — мої сльози.
виходить назустріч стара — з кісток і лице, і намисто. сміється криваво Марá, шепоче мені урочисто:
— нарешті ти, сестро, прийшла! заходь, зачекались вже гості.
слова її сповнені зла, та в мене мечі — дуже гострі. та в мене отруйна стріла, що завжди поцілить у серце.
звивається змієм імла, Марá все сміється, сміється… по ліве плече — чоловік, по праве плече — мій синочок.
і крик… мій задушений крик пронизує марево ночі.
благаю її:
— відпусти! бо їм іще жити і жити!
навпомацки із темноти повзуть ненароджені діти, крокують вояки, отці, ворожки, сліпі берегині. звиваються їхні хребці, і крила тремтять комашині.
— се царство моє — вічна смерть, се діти мої, гості, бранці. тут віхола, голод і смерк кружляють у дикому танці. — наспівує тихо Марá, — тобі тут завжди будуть раді. пора вже, сестричко, пора!
цілує мене, руки гладить, веде у хатинку з кісток, саджає за стіл, повний мертвих.
— ось крові тобі — на ковток, се — плоть добровільної жертви. хутчіше давай, причастись, і лишишся тут із сім’єю.
горять за плечима мости, мішається кров із землею, іржою вкривається сталь, волосся моє — сивиною, додолу згинається стан…
і я їй здаюся — без бою.
ось кров моя — перший ковток, ось — плоть моя, шкіра і кості: гризуться за кожен шматок і діти, і бранці, і гості.
Авторе, ви дійсно заслуговуєте оцінку “прекрасно”
дуже дякую!
Як на мене, слабше за першу частину. Постійно збивався і багато слабо рифмовани
з’єднань.
ритм збивався чи що? можу запевнити, що він там чіткий. а щодо рими… так, люблю неточні рими, з цим нічого не зробиш.
Шикарне переплетення слов’янської міфології, сімейної трагедії і гімну любові. Ритм якось магічно наче і однаковий, а наче й пришвидшується у середині, разом із темпом розповіді, щоб знову сповільнитись ближче до кінця.
“лиш з мертви
ви
одять герої” – один цей рядок уже підкорив моє серце.
о, за ритм так приємно і дивно чути, але дякую) рада, що Вам сподобалось