Ханахакі

Ханахакі всюди. Майже кожна п’ята людина хворіє цим невиліковним квітучим прокляттям. Цинхуа любив кожну квітку, яка проростала в його тілі бо це нагадувало що він ще живий і може щось відчувати. Любив, так само як і свого короля гірко, мовчки, без відповіді. Викашлюючи все нові і нові букети білих орхідей, як шкіра Його Величності. Після кожної їх зустрічі, квіти просилися назовні до болю, роздираючи легені і бліду завжди холодну від морозу шкіру, так що тепер його тіло болить також як його серце. Сидячи в порожній прохолодній залитій кровью з квітами чий запах переміщувався зводячи з ума Шан Цинхуа кімнаті. Повільно помирая розриваясь від болі він проклинав ідею написати ту клятву новелу і свою невдачу .

Не до письменник як би сильно не хотів, не міг побачити Мобея перед своєю смертю, адже той зараз у чергових роз’їздах. Хриплий кашель разом з вхлипами лучно лунав по темній навіть трохи лякающей кімнаті. Сльози жалю невисловлених почуттів та відчаю капали зі щік на мраморний вже повністью забруднений пол. У його думках не було жодної краплі надії, що його вічно холодний король мог би відповісти взаємністю. Кожен ден був із запахом смерті, заповнений гіркими почуттями. Смерть із кожною хвилиною все швидше забирала крихітки життя Цинхуа.

Він помер з посмішкою на обличчі, думаючи, що Його Король і після його смерті був би щасливий і навіть не звернув би уваги на смерть свого слуги, але він не знав, що Мобей помер два дні тому, як і він, від ханахаки.