Фізаліс

Я тримала букет фізалісу, тьмяно-оранжевий у невірному вечірньому світлі. Маленькі потворні чоловічки несли мою сукню у скрючених пальцях. “Королева”, – називали мене, кліпали прозорими очима. Ліхтарики фізалісу світилися, наче крихітні сонця на далекій холодній планеті.

Ми йшли через степ, і пожухла трава чіплялась за сукню. Клянуся, я бачила між листям й корінням чиїсь брунатні мертві пальці – довгі кігті блискотіли в останніх променях сонця. Але я не боялась. Хода була гордою, а серце билося рівно, хоча йшла я на смерть.

Скоро опуститься ніч, але не така, як на далекій холодній планеті – безмежна густа чорнота впаде на землю і погасить ліхтарики – один за одним. Спочатку згинуть мої слуги – карлики із дерев’яною шкірою і золоченими серцями. Вони присягнули служити усім королевам, що прийдуть у цей світ, і ревно стримували обіцянку вже сотні років. Вони не вмирають, та їх легко вбити -споконвічною тьмою. Я чую, як колотяться їх сердечка, як пальці мусолять шовк поминальної сукні, й молюсь, щоб фізалісу вистачило.

Якщо згинуть вони – мені не довго залишиться. Як шарнірна лялька заклякну посеред степу – не зрушиш. А потім тьма поглине і мене.

Я ніколи не бачила себе у дзеркалі чи стоячій воді – така традиція. Але всі шепталися , що я жахливо красива. Цікаво, що останнім забере степ – мої палаючі очі чи вінок із шипшини та глоду?

А якщо я дійду… Такого не бувало ні разу, дарма про це думати.

Кожна королева народжена на смерть, як велить того звичай. На далекій холодній планеті інші закони.

Перший ліхтарик спалахує білим – лиш мить – і гасне. Під ноги сиплеться попіл. Я опускаю очі і бачу, що боса – маленькі брудні ноги зникають у траві. Ніч падає раптово – небо вдалині було багряним і срібним, потім аметистовим, аж тепер – безмежно-чорне, наче смола.

Я – крихітна світляна точка на порозі темряви. Я не боюся. Мені лише шкода, що не бачила свого лиця, що ніхто не торкався мого молодого тіла. Не можна спинятися, не можна зволікати, але я зупиняюсь. Королева ніколи собі не належала. Нею милувались, її боялися і любили сотні, тисячі інших.

– Скажіть, слуги, якого кольору мої очі? – запитую і заливаюся сміхом. Така красива і така жорстока – казав мій народ. Звідки ж їм знати?

Карлики сліпо блимають очима, мовчать. О, ми ніколи не бачили кольору ваших очей, та знаємо, що голос королеви – отруйна смола, згарище ворожого царства.

– Чому ви даєте осліпити себе? А потім служите тій, яка стала причиною вашого горя?
Знаю, на далекій холодній планеті немає таких жорстоких законів. Але мій народ забобонний і дикий, як вимагає того наповнена чудовиськами земля. Ми вбиваємо слабких у колисці, позбавляємося від старих і немічних – вони легка здобич для степових духів.

– Моя королево, – каже слуга, і голос його тоне у пронизливому зойкоті – один за одним, швидко-швидко, гаснуть ліхтарики фізалісу. Стає тихо і холодно.

Я – жертва, щоб не хворіла худоба, щоб плодоносили дерева і колосилися поля, щоб казна була повною, а народ – задоволеним. І я не хочу вмирати.

Насувається пітьма, простягає худу, вкриту золотом і перлами руку. Вона забере мене – усіх забирає.

Попіл під ногами перетворюється на дорогоцінне каміння – гострі грані ріжуть босі ступні , наче тисяча кинджалів. Коли мені було п’ять, у мене була мама , і дім на окраїні – там завжди пахло молоком і диким ясмином, були друзі, з якими можна вовтузитися у траві, збирати стиглі сливи. І у сім років, усе це було, а потім – пропало. А, може, то лиш сон, дикі образи, що ворожить темний холодний степ.

Я – королева, завжди нею була.

За ноги чіпляються слуги. Я чую, як гупають у дерев’яних грудях гарячі серця. Вони теж стануть попелом.

– Зніми свої шати і лягай у траву, – шепоче мені тьма. Її голос – глибокий колодязь у древньому лісі, замерзлий у польоті птах, останній подих приреченого на смерть. Я замружую очі й бачу лице – гострі розмашисті лінії, покриті інеєм губи.

Трава накриває мене грубим полотном. На далекій холодній планеті немає таких степів, де кожна рослина живе і вмирає тисячі разів, перш ніж вивільнити коріння і випити чиєсь тремтливе, гаряче…

Я не хочу вмирати.

На моїх повіках тріпочуть образи – лагідне обличчя матері, її сміх – наче пісня маленьких срібних дзвіночків. Я збираю квіти смаглявими пальцями, і вітер кидає в обличчя волосся – чорне, блискуче на сонці.

– Бачиш? – в’ється довкола тьма.

Шумить степ, у траві кричать куропатки. Мені хочеться сплести найгарніший вінок, і я відходжу все далі і далі, поки чиїсь руки – грубі, гарячі – не затискають мій рот. Дитячий крик – такий тихий. Як і дитячі сльози.

– Вони сотворили з тобою велике зло, – виводять на моєму тілі крижані губи.

– Це неправда! – хочеться крикнути, але рот обмотала трава. Я королева! Я – жертва.
Але мені зовсім не хочеться вмирати.

З двох боків наді мною схилилися карлики – у предвічній темряві їх сліпі очі сяють прозорими скельцями. “Вони твої слуги,” – казали мені, кололися посмішками. Але тепер це не схоже на правду. Потворні чоловічки із золоченими серцями – мої вартові; за їх спинами – великі мішки.

– Вони мусять заплатити, – не вгаває тьма, облизує гострі ікла. Її осипані перлами руки простягають щось блискуче і срібне. Дзеркало!

Я – не просто королева. Я – із плоті і крові, смаглява і юна. Мої губи не червоні, як ягоди глоду, а очі не сяють мов тисяча сонць.
Я не хочу вмирати.

Як тільки це тіло обернеться попелом, карлики зберуть каміння і золото, повні наплічні мішки, і повернуться у моє королівство. А я залишуся тут, злим безіменним духом, про яких і не чули на далекій холодній планеті.

Я вириваюсь із пут, кричу так, що тьма відступає. Хапаю ротом повітря, а руками – моїх вірних слуг, васалів королеви, приреченої на гибель. Їх шиї ламаються , як суха вербова гілка. Трава цупкими пальцями ловить порожні голови.

Я лишаю там сукню, вінок і вуаль. Збираю у пригоршню дорогоцінне каміння і йду вперед, через степ, а за спиною народжується сонце. Пора навідати матір.

2020