|

–Генотип жінки — аа, її чоловіка — Аа. Відповідно генотип дитини — аа.

–Дякую за відповідь. Сьогодні за урок отримуєш оцінку.

У очах однокласників вже не видно було здивування, воно й не дивно, вони звикли до відмінності моїх знань з біології і похідних наук. Я завжди вважала, що знання прокладатимуть мені дорогу в житті, тож ані трохи не шкодувала згаяного на навчання часу. Те ж саме казав і мій батько: «Ніколи не знаєш з чим тебе зіштовхне життя». Я не проводила з ним достатньо часу вже 6 років. На моє одинадцятиріччя він вбив матір. Сидячи за святковим столом, ще не задувши свічки на торті, я спостерігала як безжалісно він лупцював її табуреткою. Ця жінка, яку я більше ніколи не згадувала, привела свого коханця прямо на моє день народження. Батько знав, що вона ходить наліво, але пробачити зіпсуте свято його любимої доньки він не міг. Відтоді, я щотижня навідую його у в’язниці. Я не звинувачувала тата в смерті тієї жінки, я ніколи не вважала її членом нашої сім’ї.

У в’язницю я ходжу як до себе додому. Я звикла до тутешньої сирості та  холодної атмосфери. Вже не зважаючи на крики ув’язнених і сварки з людьми, які прийшли їх провідати, йшла прямо до місця зустрічі з батьком. Я одразу впізнала його, він майже не змінився за ті шість років. Щотижня я помічала нові шрами та сліди побоїв на його тілі, але він ніколи не розповідав мені про свої проблеми. Батько залишався все тим веселим та життєрадісним чоловіком, що й був все своє життя.

–Тату, я рада тебе бачити, – мовила з теплою усмішкою на лиці. – Ти ж пам’ятаєш який сьогодні день?

–Звісно! – він, як і попередніх років, протянув мені аркуш паперу. – Пробач, що й на цей раз я не зможу влаштувати тобі незабутнє свято..

Взявши аркуш, я глянула на намальований батьком малюнок. Моя усмішка стала ще виразнішою. Цей примітивний малюнок мав для мене велике значення, на ньому ми з батьком стояли біля великого торта з написом «17!». Попавши у в’язницю він малював таке для мене кожен рік. Не думаю, що хтось міг би зробити мене щасливішою аніж цей скромний подарунок. Подякувавши та ще трохи порозмовлявши з батьком, його відвели назад у камеру, а я попрямувала додому.

«Не розумію, чому мені завжди так везе попадатись під дощ» – роздратовано подумала. Прикривши голову портфелем, я пришвидшилась. По дорозі я сховалась під навісом місцевого магазинчика аби перепочити. Не помітивши дівчини, яка стояла біля мене, я вдарила її ліктем.

–Ай! – від болю вона одразу вхопилась за ніс, а я стала вибачатись:

–Пробач, я не помітила тебе. Сильно болить?

Я хотіла якось допомогти, тож я взялась за її долоні, би глянути на болюче місце. Мені випала нагода роздивитись її зблизька. Мила дівчина низького росту з великими салатовими очима. З пухлими рожевуватими губами та носом, який гармонійно комбінував з рештою обличчя. Вітер колихав її коротко підстрижене пухнасте волосся рижого відтінку. Її краса змусила мене оціпеніти. Мені здалось, наче, на секунду я побачила щось, що не піддається розумінню людини. Ця дівчина – втілення краси Венери, яку оспівували давні римляни.

–Хей, з тобою все в порядку?

Її ангельський голос відповідав зовнішності, милий та тихий голосок міг перевершити любу симфонію. Я спантеличено відповіла:

–Так.. вибач, вже не болить?

–Все в порядку! Не переживай.

Я повинна була відсторонитися, аби не поставити її в незручне положення. Наче паралізована я стояла біля неї. Не взмозі ворухнутись, у думках вирував образ цієї дівчини. Якби могла, наче екзотичного птаха, помістила б красуню в клітці, аби милуватись її чарівністю. Бажання заговорити, щоб довше провести час з нею, перемогло:

–Ти не місцева?

–Невже це так помітно? – вона тихо хіхікнула. – Так, ми недавно переїхали сюди з батьками. Мамі потрібно до лікарні і нас прийняли саме в місцеву. А як ти зрозуміла, що я не звідси?

–У нас досить депресивне містечко, а ти виділяєшся, – гланувши на неї я продовжила, – ти інакша.

Ця дівчина, наче батько – весела й щира, від неї віє теплом..

За мить до нас під’їхав автомобіль. Красуня ще раз глянула на мене, ніби в останнє і протянула мені свою парасолю.

–Думаю, вона тобі потрібніша, – дівча говорило з теплою посмішкою. – Бери, не соромся.

Я й не думавши взяла парасольку та, вже у піднесеному настрої, подякувала. Дівчина заскокнула в машину й та рушила з місця. Ще хвилину я стояла обдумуючи все, що відбулось щойно. Тоді, вирішивши йти додому, я взялась розкривати парасолю. Розкривши, я знову заціпеніла. Вона була різнокольорова. Такими ж кольорами «світилась» незнайомка, тож перед очима постав її образ. Видавши тихий смішок, я таки рушила додому.

По дорозі кожен прохожий сверлив мене поглядом. Я почувала себе єдиним кольором серед чорно-білого фільму. Але мене це ані трохи не хвилювало, я була рада, що все так склалось.

Вдома мене чекала бабця. Вона є моїм опікуном поки батько під арештом. Неприємна жінка, але повністю мене забезпечує всім необхідним, тож я їй вдячна.

–Скільки шлятись можна? – роздратовано мовила вона поставивши на стіл тарілку. – Невжежто, до того пройдисвіта знов ходила.

–Бабцю, ви ж знаєте, що я навідую його кожної середи.

–Не розумію, як ти могла його пробачити?

–Ми наче домовлялись більше не зачіпати цю тему.

–Справді, пробач. Я ніяк не можу змиритись з тим, якого сина я виховала, – жінка говорила стримуючи сльози.

Повечерявши, я попрямувала до себе в кімнату, аби завершити з домашнім завданням. Ця справа далась нелегко. Весь час думки були заполонені незнайомкою. Тільки починаючи писати, у голові ехом лунав дзвінкий голосок красуні, а перед очима поставав її чарівний образ. Не завершивши домашнє, я подалась до ліжка, аби хоч якось дати ради з нав’язливими думками.

На ранок, спізнившись до школи, я почувалась сонною. Красуня знайшла місце і в моїх снах. Всю ніч, наче без перестанку, прокручувався момент нашої зустрічі, коли вона подавала мені свою парасольку. Її тепла усмішка, щоразу обпікала мене зсередини. Мій розум відмовлявся забувати хоч одну рису її ангельського обличчя. Вона, наче відьма, заполонила всю мене.

Після декількох уроків, як завжди нахмурена, я йшла по коридору до кабінету хімії. Не оглядаючись по сторонах, я про себе згадувала матеріал, аби бути готовою до уроку. Відірватись від думок мене змусив аж надто знайомий голос, який лунав дзвінким сміхом по коридору. Рвонувшись оглянути приміщення, я помітила ту саму особу. Її короткі кучері були неакуратно зібрані в два куцих хвостики. Ніжна голуба сукня ідеально підкреслювала її витончену фігуру та гармоніювала з милим обличчям. Вона не змінилась, все та ж чарівна дівчина сміялась серед групи підлітків. Не думаючи, я здійнялась з місця, аби розглянути дівча ближче. Наблизившись, вона помітила мене та помітно зрадівши гукнула:

–Хей! Привіт, йди но до нас!

Я була зачарована, дівчина змусила мене втратити розум. Я не знала її близько, але всього за одну зустріч вона зробила мене своєю навіки. Ще мить постоявши, я отямилась і попрямувала до її компанії. Я не знала тих людей, але на вигляд вони були звичайними буйними підлітками.

– Вчора ми й не познайомились належним чином, – красуня протянула мені руку. – Я Венера.

Ні, це не було звичайним збігом. Вона справді заслуговувала на це ім’я. Я вже не мала сумнівів, що це дівча є переродженою богинею краси. Вона була не тільки вродливою, вона була ідеальною у всьому. Вирішила, що довше затягувати з відповіддю не можна. Назвавши своє ім‘я, я  протянула руку у відповідь: «Приємно познайомитись!».

Венера розцвіла в усмішці. Я вважала честю стояти поряд з нею. Зблизька вона очаровувала мене ще більше, але  радість швидко промайнула. Трохи поспілкувавшись з її компанією, я зрозуміла, що вони не достойні її. Егоїстичні, черстві і безжалісні діти. Дзвінок перервав гучну розмову компанії і всі подались до класу. В ході розмови я дізналась, що вони всі навчаються в 9-А, а Венера у їхньому класі перебувала тільки другий день.

Вже вдома я твердо вирішила зблизитись з красунею. Я бажаю бути з нею поряд, тож зроблю все для цього. Почавши обдумувати план, мене перебила бабця:

–Йди сходи за сметаною, а інакше не отримаєш вечері!

–Вже йду.

Я зібралась і попрямувала до виходу.

–Ніколи не бачила тебе такою щасливою. Ти ніби.. наче..

Я продовжила її фразу:

–Наче сяю!

–Т..так..

Я розуміла здивування бабці, вона ніколи не бачила мене такою. Відколи у моєму житті з’явилась Венера, весь час я бажаю співати й танцювати, так буде й надалі, поки вона даруватиме мені себе.

Отож, йдучи до магазинчика мою увагу привернула одна річ. На вітрині вінтажного магазину стояла лялька. Ця іграшка була дуже схожа на Венеру, від неї віяли ті ж самі кольори. «Що ж, думаю першим кроком до зближення повинен бути подарунок» – подумала я і одразу ж ввійшла в магазинчик. От тільки я запізно зрозуміла, що моїх кишенькових грошей не вистачатиме. «Ну не проблема, залишусь без сметани!» – мовивши про себе, витягнула з кишені гроші, які мені дала бабця. Дізнавшись, що моя покупка є подарунком, приємна жінка за касою красиво упакувала товар. Отримала я гарну коробочку прикрашену золотою стрічкою. Від радості я була на сьомомому небі, це помітила й продавець. Подякувавши ми обмінялись прощаннями і я попрямувала додому. На вулиці йде дощ, але від нього мене захищає різнокольорова парасолька. В навушниках вперше грають не депресивні треки. Не зважаючи на дощ і неприємні липкі погляди прохожих, я підспівуючи насолоджувалась моментом. Такою щасливою я не почувалась ще ніколи.

Майже усю ніч мої спроби заснути закінчувались провалом, тож я вже й не намагалась прогнати думки про Венеру. Я не могла повірити, що вже завтра я бачитиму у її руках свій подарунок..

–Так-так, вже біжу!

–Як так можна?! А якби я тебе не розбудила, то ти й зовсім не пішла б до школи?!

–Бабцю, не потрібно злитись! Я добіжу вчасно, не хвилюйтесь.

Поспіхом зібравшись я таки покинула дім. Тримаючи в зубах бутерброд і перестрибуючи калабані, залишені вчорашнім дощем, я оббігала людей на доріжці. На хвилю зупинилась перед входом в школу, аби доїсти свій сніданок, який я так старанно тримала в зубах всю дорогу. Тоді зайшла в приміщення. Глянувши на годинник, я вже швидшою ходою попрямувала до кабінету 9-А. Переконавшись, що Венери там немає, я запитала в одної з дівчат де її місце. Залишивши під партою пакунок та записку «від нової знайомої ♡», я поспіхом вийшла з класу.

Пройшло вже два уроки, а Венера досі не навідалась до мене. Отож, я вирішила сама її знайти. Дійшовши до сходів на другий поверх, де саме був розташований кабінет, в якому 9-А мав мати урок, я спинилась. Розум відмовлявся приймати побачене. У голові вирували відмовки, мій глузд намагався мене ж переконати у нереальності страшного видовища. Ноги стали ватними і опершись на стіну, я знесилено впала на коліна. Наче кам’яна, я непорушно витріщалась на закривавлене тіло Венери. Моя Богиня, моя єдина втіха, бездиханно лежала у калюжі крові. У руці вона й досі міцно тримала ту саму ляльку. До мене прийшло усвідомлення, що я більше не зігріюсь її посмішкою, не обійму її «порцелянову» постать, не насолоджусь чарівним голосом красуні. Почувши смішки, я знайшла сили ворухнутись і помітила, що та сама компанія підлітків насміхались дивлячись на її тіло. Я вже не мала сумнівів, що це все їх рук діло. Стримавши бажання прямо зараз пошматувати кожного з них, я подумки мовила: «Моя богине, я обіцяю помститись за тебе.. Вони знайдуть спокій тільки в пеклі»

Вдома мене не впізнала бабця. Я вже не була тою життєрадісною дівчиною, що зранку. Весь день я провела в сльозах та істериці. Бабуся розуміла, що мене краще не чіпати, тож тільки ставила під дверима їжу та заспокійливі. На наступний день мені дозволили залишитись вдома. Тоді вже відчай замінився на злість та жагу помсти. Ще більше мій стан загострив висновок правоохоронних органів. Вони повідомили, що смерть Венери є всього лиш нещасним випадком. Наче, кожна смерть через падіння з сходів є нещасним випадком. Отож, я вирішила діяти. Тримаючи в руках ляльку, на якій залишились сліди крові Венери, я обдумувала план: «Винних четверо. Думаю, для мене це не буде проблемою». Єхидна усмішка нависла у мене на лиці. Розкрутившись на кріслі, я притисла до грудей ляльку і прошепотіла:

–Венеро, богине краси, для тебе я готова стати Юстицією..