Фургон Вілбура: Переклад фанфіку WilburSoot “The Wilbur Van”

!!ДИСКЛЕЙМЕР: СПОЙЛЕРИ ЛОРА ВИЩЕПЕРЕЛІЧЕНИХ ПЕРСОНАЖІВ НА DREAM SMP!!

Наведена нижче розповідь є втіленням сценаріїв 4 трансляцій, призначених для постановки на Dream SMP. Оскільки всі 4 сценарії були написані до смерті Ранбу, краще сприймати цю історію як ту, що розвивається за своєю власною хронологією, відповідно до персонажа Вілбура. Дійові особи підписалися під тим, що дії, вчинені їх героями у цій історії є достовірними та репрезентативними. Це залежить від інтерпретації глядачів, яка часова лінія є канонічною для основного сюжету. Для всіх подальших історій, що стосуються Вілбура, ця розповідь є каноном.

Фургон Вілбура || Акт 2. Стрім перший: Вид з нижньої сходинки.

— Ні-ні-ні, Вілбур, це чудовий план, – мовив Томмі, ліниво штурхаючи піщаний бруд біля фургона, — Просто ти виглядаєш як покидьок, що займається прокладанням нікому не потрібної дороги. Хлопчисько підняв очі, чекаючи відповіді.

Полудень був спекотний і сонце стояло високо в небі. Вілбур знемагав від спеки, закидаючи пісок чорною бетонною сумішшю. Температура повітря стала йому справжнім ворогом, а місто вдалині мерехтіло, немов міраж.

У його голові був нехитромудрий план. Варто було перемикнути свою увагу з Квакіті на відкриття пересувної закусочної, що пропонує апетитні страви для втомлених мандрівників із пустель Лас-Невадас. Подається гарячим, середнього рівня просмажування й не має собі подібних. Клієнти б прямо-таки тріумфували, стікаючись звідусіль, щоб насолодитися смаком соковитого стейка, приготованого на грилі разом з американським сиром, хрумкою червоною цибулею, листям латука та шматочком помідора.

Принаймні він сподівався, що так воно і буде.

Вілбуру доводилось і раніше куштувати бургери в Лас-Невадас, вони були смачні. Навіть дуже. Ранбу, звичайно, міг би скласти гідну конкуренцію, але потребував правильного маркетингу та напряму своєї енергії у потрібне річище. Він ще покаже Квакіті, хто тут справжній лідер. Єдиними проблемами, з якими йому довелося б мати справу, були важкодоступність та інфраструктура.

— Замовчи, Томмі, – сплюнув він, стоячи на колінах і розгладжуючи черговий міхур з повітря, що утворився на незастиглому цементі. — Люди безперечно будуть нею користуватися. Я питав. Всі казали, що з радістю прийшли б до Вілбургера, якби тільки знали, де він.

— Це тому, що вони не хочуть, щоб ти знову підірвав усе до біса, – пробурчав Томмі. Вілбур вважав за краще проігнорувати сказане.

— Це тому, що вони не хочуть, щоб Квакіті залишався монополістом, взагалі-то, Томмі, – попри невеликий прогрес у роботі, Вілбур був помітно виснажений. — Вони розуміють всю небезпеку неконкурентоспроможної економіки.

— Сам ти неконкурентоспроможна економіка, бовдур, – гордо заперечив Томмі, але його усмішка миттєво злізла з лиця, коли Вілбур обернувся: в його шалених очах ніби металися кинджали. — Ну, що знову?! – заволав Томмі. — Боже мій, як же мені все це набридло. Ти пораєшся з цим фургоном уже цілу вічність, але навіть не подав жодного бургера.

Вілбур зробив паузу і переніс вагу тіла на руки, втиснуті в пісок.

— Просто передай мені ще цементу, Томмі, – пробормотав він.

Томмі не відповів. Вілбур раптово повернув голову, відразу примружившись від променів сонця, які виявилися за силуетом Томмі та почав чекати. Силует кивнув і поквапився до намету з матеріалами біля підніжжя пагорба.

Минуло лише чотири години, але вони відчувалися, як усі десять. Під час будівництва спокій Вілбура порушило принаймні дюжина скорпіонів, а поява королівської кобри майже поклала всьому кінець, але чоловік, як і раніше, вперто продовжував докладати зусиль. Дорога вийде неймовірною. Куртка та шкарпетки Вілбура вологою від поту купою валялися на перехресті, поки він згладжував непіддатливу опуклу ділянку на краю дороги.

Томмі приніс необхідний матеріал і запропонував свойому другу склянку води. Вілбур смиренно прийняв усе, не промовивши жодного слова. Томмі завмер, після чого повільно попрямував назад до фургона.

З міста посеред пісків Квакіті спостерігав за Вілбуром, перебуваючи на вершині висотного ресторану. На ньому був костюм, краватка була відсутня. Він ледачкувато вовтузився з фішкою покеру, яку відхопив собі під час будівництва казино. Дії Вілбура не становили йому жодної загрози. То чому ж напруга пульсувала у нього в скронях щоразу, коли той приймався за створення свого нового підприємства? Квакіті не міг розпізнати, чи це було почуттям провини, заздрістю або звичайним роздратуванням, що виникає через цю настирливу муху, яка намагається під’їсти твого бульйону.

Він вирішив розробити план.

Бачите, людська свідомість має дивну властивість: вона змушує людей жадати дій у моменти, коли залишатися спокійним стало б набагато корисніше. Розум завжди норовить підлити масла в вогонь, пірнути в зону турбулентності й здерти скоринку з рани, що ледь загоїлася. Квакіті завжди відчував бажання відреагувати на підступи свого заклятого ворога.

Вілбур отримує пропозицію Квакіті про зустріч відразу після того, як проклав половину шляху. Іронія, що Вілбура запросили до прохолодного ресторану Лас-Невадас саме в той момент, коли сонце, що пекло вже зникло за пагорбом і поступово почало розчинятися за горизонтом, не вислизнула від його уваги. Віл усміхнувся і відкашлявся, перш ніж піднятися на ноги й попрямувати до палахкотючого нічними вогнями міста.

Уілбуру вже доводилося мати на думці, що горизонт Лас-Невадас був цілком і повністю оголений. Безладно споруджений посеред пустелі, утримуваний лише бетоном та стрічкою. Від такого міста навряд чи щось залишилося, якби тут промайнув торнадо. Та й втрачати було особливо нічого. Вілбур навіть встиг скласти про це вірш, коли ігнорував Ранбу, який з особливим захопленням розповідав про якісь надто цікаві для нього речі.

   Я — сяйво в темряві золоте,
   Я — світлих лататть лілійний етюд,
   Я — піску узбережного розсип,
   Я — клекітної тлінності течія,
   Я — дражливий срібний сполох, що пронизує небо і шрами лишає,
   Я — решта надій і мрій всіх людей безкорисних, що приходять сюди спочити,
   Я — хірурга хромований скальпель,
   Я — чванливий Лас-Невадас.

Після прибуття Вілбура знадобилося не так багато часу, щоб дискусія між ним і Квакіті перетворилася на запеклу суперечку.

— І заради чого? – скрикнув Вілбур, підірвавшись на ноги й широко розкинувши руки. — Щоб знову скинути мене? Що, тепер тобі знадобився мій фургон? Щоб ти луснув, – він жбурнув ключі на столик, що віддалося неприємною і гучною луною по порожньому ресторані.

— Вілбур, мені не потрібен твій фургон, – спокійно відказав Квакіті.

— Ось, забирай!

— Вілбур, він мені не потрібен.

Запанувала тиша. Було чутне лишень неквапливе дихання Вілбура, що просочувалось крізь стислі зуби. Тим часом панорамний ресторан завершував вже п’ятитисячний оберт навколо своєї осі, але ніхто з них цього не помітив.

Квакіті поцікавився у Вілбура, що він думає про тутешні страви. Спочатку це переросло в суперечки про компетенцію шеф-кухаря, потім про компетенцію Квакіті, а згодом про манери Вілбура.

На ділі, все, що Квакіті по-справжньому хотів дізнатися — чи може він взяти пальто у Вілбура.

— Що тобі насправді потрібне? – запитав Вілбур, невизначено махнувши рукою у бік уявних відвідувачів ресторану. — Ну? У тебе є мої гроші, ти володієш моїм часом. Дідько, я навіть сказав би, що ти заволодів і моєю увагою… – Квакіті кинув здивований погляд на співрозмовника і той зупинився, — Що, безсумнівно, для мене неймовірно багато означає, – він відкинувся на спинку стільця.

Випадковий перехожий, мабуть, подумав би, що Квакіті щедро пригощає брудного безпритульного розкішною їжею. Тарілки були порожні, але Вілбур подавав ознаки того, що він набивав пельку. Стійкі плями від пюре прикрашали куточки його губ та сорочку. Квакіті ж сидів з чистою серветкою біля горла, яку він використовував як слинявчик.

— Ти хочеш мою гідність, – підсумував Вілбур.

— Мені не потрібна твоя гідність, Віл, – Квакіті видихнув, тепер лаконічно, втомившись від нахабства опонента. Він видавив посмішку, — Окрім елемента гардероба, мені потрібна ще й твоя мудрість.

— О! Моя мудрість! – Вілбур знову підхопився зі стільця. — Зацікавився, так? А як щодо розкришення мого черепа молотком для обробки м’яса і виколупати його? – Вілбур теж криво посміхнувся, — …чи киркою?

— Сядь, Вілбур, – гаркнув Квакіті, після чого Віл пирхнув і слухняно присів.

— Річ у тім, що керувати нацією — справа дуже непроста, – почав Квакіті; Вілбур безпристрасно закотив очі, — Від тебе залежить величезна кількість людей, вони довіряють тобі своє життя, віддають свій час і своє майбутнє у твої руки… Звучить як кліше, але вони розплачуються кров’ю, потом і сльозами. І я зовсім не вважаю, що самотужки зможу забезпечити своїм людям найкраще життя, – він продовжив, — Як ти вже, найімовірніше, здогадався, я хочу запропонувати тобі роботу, – ця фраза розбурхала Вілбура і в нього, нарешті, з’явилося бажання слухати балаканину Квакіті, яку до цього він вважав безглуздою.

— Ти довів, що тепер у тебе немає нестійкості, ти не становиш для мене загрози і я думаю, що ти готовий знову стати частиною уряду.

— Повернутися до уряду? – перепитав Вілбур. — Що… але в чому каверза? Якщо я…

— Ніякої каверзи, – Квакіті перервав його, поклавши контракт на стіл. Рукописний пергамент перевірений, затверджений і переперевірений до досконалості — на таке був здатний тільки Квакіті. Вілбур здивовано зробив паузу і вперше за довгий час відчув себе дещо приниженим.

— Я не думаю, що зможу керувати твоєю країною, Квакіті, – м’яко висловився він. — Я ціную пошану, яку ти повинен мати до мене, щоб поставити мене у владу, але я не думаю, що моя репутація дасть комусь душевний спокій, якого ти чекаєш.

— Я все ще залишусь президентом, – відказує Квакіті.

— Але тоді мені доведеться бути за лаштунками, правда? Про яку довіру людей може йтися, якщо можливо, що в один день залаштунки розкриються?

— Ти не залишишся за лаштунками, Віл.

— Тоді що ти маєш на увазі? – видихнув Вілбур; слова, що злетіли з його губ, розчинилися і завмерли в короткостроковій тиші.

— Ти був би таким же самим керівником, як і я, – зазначив Квакіті, — Ми працюватимемо разом.

— Ти хотів би стати частиною ще однієї коаліції, га? – поцікавився Вілбур, — Великий К’ю, я… я думаю, що, якби я був у владі будь-якої країни, я хотів би правити нею сам.

— Правити? – настала ще одна пауза. На мить Квакіті здавався таким же спантеличеним, як і Вілбур, перш ніж його очі спалахнули. Він обдарував співрозмовника посмішкою, — О Боже, ні, Вілбур. Ти не став би керувати Лас-Невадас.

Смиренний вираз обличчя Вілбура поступово почав спадати.

— Ти станеш моїм віцепрезидентом!

Прямо в них на очах світ, несподівано, звалився. Слова повалилися, подібно до гільйотини, що розділила весь сервер на дві ідеальні половини. Який же збіг обставин, що удар смертоносної гільйотини, здавалося, потрапив Вілбуру прямо в центр черепа.

І який же збіг, що, мабуть, тільки сам Вілбур це відчув.

— Ти заради цього мене притягнув сюди? – тремтячим голосом гмикнув Вілбур, намагаючись стримувати свою лють. — Ти бачиш мене віцепрезидентом?

— Так, я вважаю тебе кваліфікованим лідером, – спокійно відмовив Квакіті

— Ти хоч усвідомлюєш, наскільки образлива твоя спроба благодійності?

— Я не розраховував, що це могло якось зачепити. Не забувай, що колись і я був віцепрезидентом, – ословився Квакіті, підвівши сказане посмішкою.

— Так, але я не можу опуститися до такого, – Вілбур підвівся, ударивши кулаком по столу.

— Вілбур, ти забуваєшся.

— Ха, – відгукнувся Вілбур, парадуючи інтонацію Квакіті. — «Вілбур, ти забуваєшся!» Аж ніяк ні, Квакіті, це ти забуваєшся, що стоїш поруч зі мною. Ти у моїй тіні. Поводься належно.

Очі Квакіті нахмурилися.

Вілбур продовжив:

— Може, це й не випадковість, що кожна ідея під твоїм керівництвом зазнала невдачі, – він говорив навмисне повільно, смакуючи кожне слово. — Адже ти — ходяча срібна медаль. Завжди друге місце.

— Проте саме ти програв вибори, навіть, спробувавши самостійно їх сфальшувати, – огризнувся Квакіті, немов батіг, майже відразу після того, як Віл закінчив пропозицію, — Геть із моєї країни.

— Тобто ти мене виганяєш?

— Так. Геть.

Настала короткочасна пауза. Вілбур обвів поглядом ресторан, накидаючи оком все, що міг, перш ніж його виштовхнуть.

— Квакіті, як щодо того, щоб ти дозволив мені очолити одну з гілок твого уряду? — Вілбур, здавалося, благав.

Квакіті залишався непохитним.

— Будь-які слова зараз, використані на твій захист, не більше, ніж марна трата часу для нас обох.

— Послухай, Квакіті, ти кмітлива людина…

Квакіті відрізав:

— Якби ти справді цінував мій інтелект, тобі не довелося б мені про це нагадувати.

— Я перестану докучати й тобі ніколи не доведеться більше про мене думати, я…

— Я взагалі про тебе не думаю, – заперечив Квакіті, і обличчя Вілбура раптово похмурніло.

У приміщенні повисла глуха тиша, яку кроїло лише ледь помітне поскрипування шестерень, що оберталися. Пара секунд, і Квакіті розколов навислу безмовність, наче лід:

— О, Вілбур. Як приємно, мабуть, мати розум, не обтяжений соромом.

Ліфт дзенькнув і відкрився перед ним. Здається, крізь червоного серпанку Вілбуру якимось чином вдалося вказівним пальцем намацати кнопку першого поверху й після паузи, яку сторонній спостерігач неодмінно примітив би «сумнівно довгою», натиснути її; ліфт задовольняючи пікнув. Томмі чекав на нього знизу, мляво пересипаючи пісок з руки в руку.

— Вілбур! Як все пройшло? – цікавиться він, підводячись і крокуючи назустріч. — Ти вкрав його очі? Я вкрав би, але це не в моєму стилі.

Вілбур так і не відповів, дивлячись повз Томмі й фокусуючись на перекинутому стільці на веранді. Він посміхнувся, похитав головою і завів слово:

— Нам більше нікуди йти. Тільки нагору.