Фургон Вілбура || Акт 2. Стрім другий: Хід конем

Ранбу сумував за багатьма речами, пов’язаними з рідною домівкою. За переконаннями Вілбура, перебування в передмісті не було настільки нестерпним, як це може здаватися. Попри це, Ранбу не вистачало сімейного гніздечка, не вистачало Туббо та Майкла.

І все ж таки він зумів знайти щось у Вілбурі. Ранбу бачив у ньому людину, що з усіх сил намагається відстояти свою колишню благородність, однак, водночас і ту, яка перебуває у найвідчайдушнішому становищі й норовиться домогтися спокутування своїх гріхів. На превеликий жаль, він розцінював Вілбура і як того, хто володіє невгамовною гординею; бомбу уповільненої дії, готову вибухнути будь-якої миті. Бачив у ньому, що найстрашніше, і частинку себе самого.

Туббо вийшов зі службового входу бургерної Лас-Невадас і натрапив на Ранбу, що справляв сидні на пагорбі.

— О! Здоров, Ранбу, – пролепетав Туббо, вивалюючи вміст сміттєвого пакета, повного прострочених продуктів, у відповідний контейнер.

— Доброго здоров’ячка, Туббо! – Ранбу помахав у відповідь рукою.

— Просто бовтаєшся тут, біля баків для сміття, га?

— Ти ж мене знаєш, – почухав щоку Ранбу. Виникла незручна пауза. Ранбу хотів сказати Туббо, що сумував за їхнім спільним проведенням часу. Адже Вілбур, напевно, не заперечував би, якщо вони лишень трішки прогуляються між змінами?

— Так ось, я хотів запитати…  – почали обидва в унісон і розсміялись.

—  Ти перший, – наполягав Ранбу.

—  Добре! Я хотів дізнатися, чи не маєш ти бажання заглянути в наш ресторан, перекусити? Великий К’ю сказав, що я можу запрошувати будь-кого після закінчення моєї зміни, тільки гостю необхідно замовити щось вартістю як мінімум двадцять доларів, – усміхнувся Туббо, і Ранбу відчув хвилю полегшення.

— Я збирався запропонувати майже те саме, – відповів Ранбу.

— Серйозно? – з недовірою вигукнув Туббо.

— Так, я б… Мені спочатку слід повідомити Вілбура. Не думаю, що він буде в захваті від моїх прогулянок містом.

— Я можу винести сюди їжу! Ми поїмо прямо на кордоні! – запропонував Туббо.          — Слухай, я навіть можу притягнути сюди стіл і стільці, а потім, після нашої трапези, ми зіштовхнем їх з пагорба й подивимося, що прокотиться більшу відстань! Теоретично, стільці з легкістю пройдуть довший шлях, тому що у них є високі закруглені спинки; а стіл може рухатися лише доти, доки не приземлиться на свою плоску верхню частину. Насправді, шанси п’ятдесят на п’ятдесят, – Туббо розв’язав застіжку свого кухонного фартуха, зняв його й в долонях скрутив у м’ячик.

— Давай це перевіримо, – відказав Ранбу, і всі його занепокоєння миттєво зникли.

Частування вийшло неперевершеним. Ранбу, напевно, був не в змозі відмовитися від щедротних пропозицій Туббо щодо страв, отож, неквапливо, похитуючись від переїдання, попрямував вниз з пагорба, повертаючись до закусочної на колесах. Там йому вдалось розгледіти лиш невиразну фігуру Вілбура, що затягується цигаркою. Ранбу нерішуче наблизився до нього. Вілбур чекав його навпроти дверей фургона —  так відбувалося лише в тих випадках, коли йому потрібно було попросити Ранбу зробити щось моторошне. І Ранбу мав рацію.

Цього вечора до планів Вілбура входило пограбування.

Задум полягав в тому, щоб під покровом ночі викрасти призового коня Квакіті на прізвисько «Боунер».

Боунер був названий так у досить екстравагантний час у житті Квакіті, коли на плечах того лежало набагато менше відповідальності. Вілбур чудово знав, що цей кінь — одна з небагатьох речей, що Квакіті взяв з собою зі старого-доброго Л’Менбурга. Певна річ, що кінь значив для свого володаря майже цілий світ.

У Ранбу були свої застереження, і він намагався чинити опір пропозиції Вілбура, але той вперто продовжував наполягати на своєму, пустивши в хід концепцію вищого блага. Бо як інакше вони могли б знести обеліск тиранії, якби не розпочали руйнування з фундаменту? Зрештою, це була лише звичайнісінька крадіжка, де всі можливі ризики були прораховані, і заради подальших перспектив працевлаштування, Ранбу слід погодитися на авантюру.

Ставши заручником обставин, Ранбу знову виступив у ролі співучасника.

Варто очікувати, що злочинці одягнуться в чорні, як смолу, або камуфляжні комбінезони, але Вілбур більше приділяв увагу тому, щоб надягти бордове. Ранбу хоча б спробував відшукати переважно темні речі у своєму гардеробі, тоді як Вілбура ледве не дражнила сама лише думка про те, що його застануть на місці злочину.

— Навіть не накинеш чорне пальто? – поцікавився Ранбу.

— Потрібно якось примушувати серце битися, Ранбус, – відмовив Вілбур, запихаючи в рот жменю картоплі фрі.

Щойно годинник пробив опівночі, і той, і другий почали підійматися пагорбом, прямуючи до міста. Єдиними джерелами світла, що вказують їм шлях, були відбиті промені сяючого каменю у фонтані, що розсипалися по стінах міських будівель яскравим візерунком. Вуличні ліхтарі були знеструмлені. Лас-Невадас не потребував їхнього світла рано-вранці: це давало жителям можливість поспати довше, не турбуючись про те, щоб бути потривоженими зайвим освітленням.

Грабіжникам вдалося тихенько підібратися до куточка закусочної Туббо, і Вілбур підняв кулак, тим самим давши Ранбу знак зупинитись. Він перевірив околиці, перш ніж розтиснув долоню і пішов надвір.

Ранбу був наляканий. Хоча, може, й схвильований. Іноді відрізнити одне поняття від іншого йому давалось важко.

Пробираючись повз ресторан, прокравшись за стрип-клубом і минаючи два будівельні майданчики, вони натрапили на невелику загороду. Конструкція була дерев’яною огорожею висотою до плечей, що зроблена із залишків будівельного матеріалу. Тут, безвольно стоячи на піску, перебував Боунер.

— На, тримай, – говорить Вілбур, передавши Ранбу грубу мотузку, що служила в ролі прив’язі. Ранбу взявся за один кінець повідця, а Вілбур, перемахнувши через паркан, вправно прив’язав до шиї Боунера інший кінець.

— Вілбур, не думаю, що я хочу вести коня, – запротестував Ранбу, безвладно стискуючи в руках мотузку. Вілбур смикнув її, наче витяжний трос парашута.

— Якщо ти боїшся, ми зробимо це разом, – підморгнув він Ранбу, після чого підштовхнув Боунера до краю загону. Ранбу витягнув дві дерев’яні панелі з огорожі, дозволивши Вілбур вивести коня на вулицю. Трійця маніжно попрямувала назад до фургона.

Пройшло зовсім мало часу, перш ніж їх засікли.

—  Що ви робите? – тишком озвався Туббо, протираючи вікна, коли вони наблизилися до його бургерної.

— Не твоє діло, Туббо, – буркнув Вілбур. — За собою стеж.

— Це кінь Квакіті, – промовив той голосніше.

— О Боже. Ранбу, я не маю на це часу, розберися з ним, – Вілбур став зходити вниз по схилу, нещадно відтягуючи Боунера якомога далі.

Ранбу зробив кілька невеличких кроків до Туббо:

— Послухай, може, тобі варто повернутись усередину?

— Великий К’ю велів мені дбати про цього коня, – заперечив Туббо, — Я годував його щодня.

— Не турбуйся, він у надійних руках, – збрехав Ранбу. — Ми чекатимемо за нього викуп, але ж ти знаєш, Вілбур ніколи не зашкодить тварині. Він надто м’який для цього.

— Ні, він зовсім не такий, – з тремтінням у голосі випалив Таббо. — Приведіть коня назад. Негайно.

— Ні, Туббо, – каже Ранбу, намагаючись зобразити рішучість. Туббо, незворушний від того факту, як Ранбу височів над ним, жбурнув ганчірку для прибирання з рук.

— Зрештою, ви завдаєте йому болю. Навіть якщо ви не збиралися, це рано чи пізно станеться. Вілбур завжди змушує невинних істот страждати, це несправедливо. Кінь не зробив нічого поганого.

Ранбу не відповів. Він просто стояв і дивився на хлопчину, трохи згорбившись.

— Ранбу, змусь його повернути коня, — умовляв Туббо. Його дихання було переривчастим, а голос звучав нервово і змучено.

— Ні, Туббо.

— Мені доведеться доповісти про це Великому К’ю.

— Не кажи Великому К’ю. Туббо, це заради вищого блага.

Туббо відчув лютість, що закипає зсередини:

— Жоден з вчинків Вілбура не скоєний заради вищого блага! Він тільки й робить, що забирає та забирає; все навколо —  суб’єкти його маленької особистої мстивої місії. Хіба ти не розумієш? Він змусив тебе думати, що ти й він схожі, але це не так. Ранбу, ти ж вищий за це, я… – Ранбу відчув, як усередині нього ніби вибухнув запобіжник.

— Туббо! – гаркнув Ранбу. — Заради Бога, просто дай йому шанс! Я знаю, що він не завжди приймав вартісні рішення, вибираючи тих, кому можна довіряти, але цього разу, клянуся, справи не настільки погані, як тобі здається! Я маю на увазі, люди змінюються, люди стають кращими, і якщо ти ніколи не дозволиш їм це довести, то будеш до кінця життя ненавидіти кожного, хто колись підвів тебе, і залишишся зовсім один.

Запанувала тиша. У Туббо наверталися на очі сльози, він прудко розвернувся і попрямував геть.

Біля підніжжя схилу Вілбур на радостях закурював чергову цигарку.

— Так тримати, Ранбус! – зловтішався він.

Ранбу почував себе огидно.

Наступного дня, в райському містечку на околицях Лас-Невадас, під кронами дубів біля озера, штаб-квартира Вілбура та Томмі гула від світла. Зварювальний апарат розбризкував іскри, що розліталися, немов світлячки у вечірній темряві, поки вкрай виснажений Томмі послідовно викладав редстоун на жорсткій кам’яній підлозі. Квакіті напевно спостерігав би за цим зі своїх вікон у Лас-Невадас, однак він дрімав, готуючись здійснити звичайний ранковий підйом.

Томмі був справді зосереджений на своїй праці, намагаючись, по можливості, звести нанівець будь-які ознаки втоми, лише час від часу дозволяючи собі відірватися для того, щоб ляпнути Вілбуру щось потішне. Вілбур насолоджувався такою компанією і відверто тішився разом з ним, але водночас помітно хвилювався з приводу роботи Томмі з проводкою, адже навіть один хибно приєднаний кінець червоного порошку міг обернутися обом розривом цілого ланцюга.

— Вілбур? – завів Томмі з жалісною інтонацією.

— Так, Томмі? – озвався Вілбур, чий голос був приглушений зварювальною маскою, пристебнутою до голови.

Томмі шмигнув, витираючи носа передпліччям.

— А ти упевнений, що план спрацює?

— Не має значення, який у мене план, – відповів Вілбур, — Усе, що хоче Квакіті — переконатися в тому, що я не перемагаю.

Розум Вілбура працював, подібно до феєрверка.
У нього були яскраві спалахи ідей і невгамовна енергія у поєднанні, але підтримка такого запалу під час роботи в довготривалій перспективі давалася Вілбуру тягарем.

Наче в його черепній коробці уживалися дві свідомості: одна штани просиджувала, розвалившись у кріслі й, повільно потягуючи лимонад, спостерігала за безладом через дві міопічні лінзи, а інша сполохано сиділа біля керма; неосвічена, але цілком впевнена у собі. Іноді дрімуча частина розуму висловлювалася, пропонуючи геніальні ідеї, але потім, відразу удаючись в томління, скидала всю роботу на іншу.

Він відчував, що зайшов так далеко в житті лише завдяки бездоганному дотриманню інтуїції та подібним струсам і настільки звик до цього, що наступного разу зустріне черговий феєрверк з розкритими обіймами.

І цей феєрверк був викликаний жагою до помсти.

Вілбур встановив дивовижну пастку. До натискної плити було прикріплено вибуховий пристрій, а дроти згиналися таким чином, що він міг спрацьовувати лише після звільнення плити від тиску зверху: динаміт здетонує не в той момент, коли хтось стоятиме на панелі, а лише після того, як цей хтось зрушить з місця. Плита була кам’яною, що означало тільки одне: будь-яка людина чи істота без винятку могли б активувати пастку.

— То чому ти вибрав коня Квакіті? – запитав Томмі.

— Здобути його було легко, – посміхнувся Вілбур. — Квакіті особливо не хвилював цей кінь, я просто покажу йому частинку того, на що можу бути здатним.

Боунер безтурботно жував старий килим, постелений на іншому кінці кімнати, зовсім не підозрюючи, що його ось-ось може злетіти в повітря, бо він кінь, що не говорить англійською.

— Але звідки ти це знаєш? – допитувався Томмі.

— Знаю і все, – відповів Вілбур трохи жорсткіше, ніж звичайно.

— Ти вже казав подібні речі раніше і це не було правдою. У тебе навіть накопичився певний рекордний список брехні, – стверджував Томмі.

— Я ніколи не брехав тобі, – суворо промовив Вілбур. Атмосфера веселощів та взаємних дотепностей миттєво покинула приміщення.

— Я маю на увазі… – почав Томмі, — Це неправда. Багато людей брехали мені й ти входиш до їхнього числа.

Вілбур похитав головою:

— Я ніколи не брехав тобі.

— А як щодо ями? Висловлювань про те, що Туббо зрадив нас тоді, у Л’Менбурзі? А коли ти запевняв, що ніхто не завдасть Туббо шкоди?

Вілбур підняв свій захисний щиток.

— Якщо я справді вірив, що це правда, чи означає це, що я брехун?

Томмі замислився на мить.

— Ну.. Не зовсім, але…

— Ось, у чому різниця між мною та Шлаттом. Між мною та Філом. Це — різниця між мною та Квакіті, – іскри перестали розлітатися; вираз обличчя Вілбура все ще неможливо було розглянути. — Я ніколи тобі не брехав. Я помилявся, але я ніколи тобі не брехав, Томмі. І я не робитиму цього. Ти довіряєш мені, Томмі? Прямо зараз я цього аж ніяк не відчуваю.

Ця промова, зроблена Вілбуром, ці слова, що змушували облишити вагання, втихомирювали найсильніших людей і створювали цілі нації, більше не чинили на Томмі жодного впливу. Вони лише трохи налякали його. Томмі неодноразово чув, як Вілбур говорив так, але від цього легше не ставало. У нього склалося враження, що він зробив щось не так просто через позначення своєї точки зору; відчував себе справжнім лиходієм, коли все, що він хотів — це почути відповідь на своє питання.

— Я довіряю тобі, Вілбур, – тихенько промовив він.

Вілбур опустив козирок і продовжив свою роботу.

Після довгої ночі пастка нарешті була встановлена й обидва розійшлись по своїм ліжкам.

Сон Вілбура був міцним і глибоким, тоді як Томмі не замикав очей взагалі.

Туббо помилявся. Стіл прокотився далі.