Фургон Вілбура || Акт 2. Стрім третій: Влучення в 16

У день здійснення плану Вілбура, Томмі відправився додому ще на світанку. Ранок видався прохолодним, а літнє сонце тільки почало поступово випаровувати росу, залишаючи вологий туман. Томмі йшов напівзакінченим шосе у бік лісів, що ведуть до земель Дрім СМП.

Туббо теж рано стрепенувся. Маючи проблеми зі сном минулої ночі, він вирішив використати цей час на користь та постаратися закінчити роботу. Хлопчина одягнув фартух, почистив фритюрниці й розпочав свою зміну.

Туббо забув перевернути табличку з «Закрито» на «Відкрито», що сповістило б про відкриття закладу, але це не мало значення, оскільки повз нього не проходило жодного клієнта. Напевно, в його роботі було щось більше, ніж це? Туббо був цінним колегою Квакіті, і, майже зі злістю, відчував, що йому треба щось довести. Якщо не Квакіті, то, як мінімум, Ранбу.

Ранбу не спав. Він вирушив на прогулянку околицями міста і відвідав інтерпретацію Ейфелевої вежі в Лас-Невадас. Як би він не намагався, йому не вдавалося розворушити свій мозок, ніби ранкова вологість просочилась в його череп, і кожна з його думок розчинялась в тумані, тільки-но з’явившись.

Вілбур прокинувся дуже бадьорим, із легкістю, якій можна тільки позаздрити, та впевненістю в собі.

Під озером біля фургона-бургерної, прямо під товщею піщаника, що утримує верхній шар ґрунту, розташувався хитромудрий винахід Вілбура, поки що не підготовлений до виконання. Провід був перенаправлений від динаміту до простої лампи з редстоуну. Вілбур лежав животом на кам’яній підлозі, обережно натискаючи на спусковий механізм і відпускаючи його, задовольняючись відтворюваним світлом лампи. На його обличчі розквітала посмішка, коли він повторював цю дію знову і знову наодинці із собою. Коня Боунера перемістили, тепер він був прив’язаним у печері, бувши зневодненим і знемагаючи з голоду. У Вілбура в пріоритеті важливіші речі.

На одному боці печери, поза досяжністю вибухової хвилі, знаходився скляний оглядовий майданчик, потрапити на який можна було зі штабу Вілбура та Томмі, і де було закладено редстоун.

На цій платформі, за армованим склом, поряд з яким сидів Вілбур, Квакіті мав спостерігати за смертю свого коня.

Коли Вілбур став підійматися на ноги, кришка люка, що веде на оглядовий майданчик відкрилась, розсіюючи природне світло по тьмяно освітленій печері. Вілбур примружився від ранкового сонця, коли Ранбу почав спускатися сходами.

— Ранбу! – радісно вигукнув Вілбур, — Ти вже готовий до великого дня? Я знаю, що ти не великий шанувальник кінських нутрощів, тож тобі не доведеться сидіти в оглядовому відсіку під час вибуху. Дивись, я зробив невеликий люк для тебе, – він показав пальцем на інші дверцята під стелею кімнати, наповненої тротилом. — Коли станеться вибух, ти можеш спуститися вниз і подивитися з нами на реакцію Квакіті. Таке не можна пропускати. Ті сходи ведуть до оглядового майданчика.

— Я не хочу використовувати цей люк, – заперечив Ранбу зі стомленою хрипотою в голосі й мішками під очима. — Я поклявся ніколи не відвідувати цієї частини грота. Тут надто багато вибухової речовини.

— Ну, до того часу, як ти ним скористаєшся, Ранбу, сподіваюсь, що динаміту там уже не залишиться, – усмішка Вілбура змінилася кашлем. — Якщо ти не використовуватимеш другий люк, я просто приберу його. Пусте.

Оглядовий майданчик ряснів декораціями, на табличці навпроти хибного виходу красувалося «Дякую! Щасливого дня!», надряпана дитячим почерком. На стіні висів такий самий, по-дитячому виконаний, малюнок; фігурками чоловічків з паличок були Вілбур та Квакіті. Вілбур займав перше місце п’єдесталу, а Квакіті розташовувався на третьому, з грозовою хмарою над головою. Ранбу був намальований трохи більш деталізовано, простягаючи великий палець вгору на другому подіумі.

— Чи можу я чимось тобі допомогти, Вілбур? – рівним тоном спитав Ранбу.

— О, Ранбус! Принеси лимонад і Вілбургер початкової версії! – відповів Вілбур. Поглянувши вниз, він побачив, що його руки забруднені грязюкою та кіптявою зі стін печери. — Я піднімусь з тобою, щоб помити руки. Потім ми повинні покликати Великого К’ю, адже це його великий день, як-не-як!

Ранбу кивнув і покинув оглядовий майданчик через люк.

Вілбур вимкнув світло і пішов за ним.

Квакіті спокійно сидів у своєму офісі, прислухаючись до методичного цокання дідусевого годинника, що висів біля дверей. Його робота була завершена до восьмої ранку і він повільно потягував бренді, відкинувшись на стільці рівно настільки, щоб не пролити напій. Зі зітханням, він відштовхнувся ногами, що дозволило йому підсунути сидіння до вікна, і став розглядати обрій. Пісок на пагорбі, здавалося, танцював, струмуючи хвилі жару.

Квакіті направив траєкторію свого настільного вентилятора на себе й зівнув. Зайнятися не було чим. Якби крім нього в кімнаті був ще хтось, йому довелося б докласти зусиль, щоб стримати хвилювання, коли Вілбур перетнув кордон Лас-Невадас.

— Ми відведемо Квакіті на оглядовий майданчик, увімкнемо світло і покажемо йому конячку, що знаходиться на плиті, – почав пояснювати Вілбур Ранбу, коли вони тяглися вгору черговим піщаним пагорбом. — Потім ми пояснимо, як працює установка. Коли Квакіті зрозуміє винахідливу складність цієї штуковини, я дістану з інвентарю моркву і ми спостерігатимемо, як його тупий кінь піде в наш бік, тим самим спровокувавши вибух самого себе і всієї печери. Квакіті ридає, ми сміємося. Квакіті більше не зв’язується не зв’язується.

— І все це тому, що тобі не захотілося бути віцепрезидентом?, – втручається Ранбу.

— Все тому, що я не гідний опускатися так низько, щоб бути віцепрезидент, Ранбус, хлопчику мій, – сказав Вілбур, виправивши його і вміщуючи долоню на його плече. — До того ж я президент найкращого чортового бургерного фургона з найкращим чортовим шефом в окрузі.

Ранбу посміхнувся.

Двійка пройшла повз закриту закусочну Туббо, в якій самого Туббо не виявилося, після чого вони вирушили до грандіозної будівлі казино і постукали в бічні двері, що вели до офісу адміністрації.

Всупереч очікуванням про наявність у Квакіті, принаймні, охорони, на жаль, Вілбуру і Ранбу змогли безперешкодно пересуватися по адміністративному будинку, не зустрічаючи зачинених дверей. Пачки паперів і стопки документів вишукувались в коридорах, оскільки, мабуть, місця в картотеці не вистачало. Кожен документ настільки збивав з пантелику, наскільки й складним був за структурою, ретельно вивіреним і з підписом Великого К’ю. Зрештою, він був чиновником до мозку кісток.

Чоловіки наблизилися до величезних дверей із червоного дерева, прикрашених на фасаді золотою емблемою «Q» спереду. Запах усередині кімнати був такий сильний, що проникав і в коридор, де вони стояли: аромат старих книг, одеколону та казино. Вілбур постукав у двері тричі м’якою стороною кулака, і голос, ледь чутний, запросив їх увійти. Він повернув ручку і відчинив двері, побачивши при цьому Квакіті, що сидів за столом з трьома келихами перед ним. Він ледаще перекинув між пальців фішку покеру і сів у таку позу, ніби готувався до фото. Вілбур зруйнував цю сцену, негайно прочистивши від мокротиння горло.

— Квакіті! Як ся маєш? – питає Вілбур, оглядаючи кімнату.

— Все чудово, Вілбур. Як сам?

— Краще й бути не може.

Запанувала незручна тиша, і Квакіті ледве не впустив фішку з рук.

— Будь ласка, сідайте, – наполіг Квакіті, підвівшись, щоб налити обом напій. — Не думав, що знову побачу вас тут так скоро.

— Ні, точніше, я теж так гадав. Але я мав зустрітися з тобою особисто.

— Це з приводу моєї пропозиції? Воно все ще в силі. Впевнений, з тебе вийшов би чудовий віцепрезидент, Вілбур, – запропонував Квакіті з усмішкою на обличчі.

На лобі Вілбура проступила вена.

— Я тут не за цим і думаю, що ти це розумієш, Квакіті, – сповістив Вілбур, видавлюючи з себе найреалістичніший сміх, на який був здатний. — Насправді, я маю для тебе подарунок.

— Подарунок? – очі Квакіті розширилися. — Ну і де ж? Я завжди радий подарункам.

— Це у нашому райському куточку. У фургона із бургерами.

— У фургона? Він дуже великий, щоб принести його сюди?

— Ох, дуже навіть, – відповів Вілбур з усмішкою. — Ходімо, – продовжив він. — Ми приведемо тебе туди.

Кожною частинкою свого «я» Квакіті з упевненістю міг сказати: це був найпростіша пастка, яку він коли-небудь бачив. Вілбур, швидше за все, теж усвідомлював, наскільки підозріло виглядав у той момент, але, мабуть, йому було все одно.

— Добре, гадайте, я клюнув, – сказав Квакіті, сідаючи назад. — У чому каверза? Ти поведеш мене і залишиш Ранбу тут, щоб розмалювати мій офіс графіті? Я вже бачив твої графіті, Вілбур, вони не дуже. Тобі слід користуватися ґрунтовкою, коли малюєш члени на стінах нашого міста, інакше ми надто легко змиваємо це непорозуміння; прибиральникам знадобилося рівно п’ять хвилин, аби…

— Це не графіті, – перебив Вілбур. — Це подарунок. Справжній, справжній подарунок. Мені хотілося б вибачитись за те, що зірвався на тебе днями тому в ресторані, – Вілбур звучав майже щиро, і на мить Квакіті справді став заінтригований.

Вілбур тільки це і було потрібно, тому через п’ять хвилин трійця попрямувала до фургону-бургерної.

Квакіті крокував, супроводжуваний ними двома.

Ранбу не говорив жодного слова.

Повітря було нерухоме. Здавалося, навіть птахи покинули район фургона, передчуваючи, що мало статися, а сонце зникло за пеленою сірих хмар саме в той момент, коли день був у самому розпалі.

Попри те, що Вілбур закладав динаміт на ідеальній дистанції, щоб вибух не міг нашкодити йому або Квакіті, він помилився у вимірі відстані між установкою та фургоном. Натомість він сподівався, що вибух конструкції під водами озера дозволить запобігти пошкодженням на поверхні. Ще одним промахом стало те, що він не спромігся перевірити, чи з’єднана лінія редстоуна з вибухівкою, тому що дуже боявся випадкової детонації, що могла статися раніше часу.

Коли вони наблизилися до фургона, всі ці думки затанцювали у свідомості Вілбура, і самотня крапелька поту скотилася на його обличчі. Його серце шалено билося; він почував себе живим.

— Квакіті, – Вілбур поплескав по плечу Великого К’ю, — Тут, прямо внизу.

Квакіті глянув униз і побачив у глибині штаб-квартири люк, а потім знову подивився на Вілбура. З деяким сумнівом Квакіті обережно підняв кришку, його погляду представилася велика кімната в непроглядній темряві, наповнена пилом і пропахша сіркою. Він повернувся до Вілбура, який з нетерпінням чекав, випроставшись і посміхаючись у передчутті. Квакіті, що ніколи його не підводив, спустився сходами в темряву. Вілбур і Ранбу пройшли за ним та зачинили люк.

— Отже, Квакіті, – почав Вілбур, — Тобі, мабуть, дуже цікаво, навіщо я привів тебе сюди.

— Прямо гублюся в здогадах, Вілбур, – відповів Квакіті.

Троє нічого не бачили в темряві.

— Що ж, тоді мені слід зізнатися, – продовжив Вілбур. — Жодного подарунка тут немає. Принаймні для тебе.

Квакіті закотив очі в удаваному подиві:

— Ніколи не подумав би, –  сказав він.

— Пам’ятаєш свою конячку? Боунер? – спитав Вілбур, люто вискалившись.

— Мого… Мого коня? – Квакіті не на жарт стривожився. — Так, я пам’ятаю свого коня. Що ти зробив з ним?

— Я радий, що ти про нього не забув. На відміну від решти речей з твого минулого життя.

— Вілбур, що ти зробив з моїм конем?

— Не хвилюйся, Квакіті. Справа зовсім не в тому, що я зробив! Ні! Подивися, що твій кінь зробить із собою сам! — вигукнув Вілбур із маніакальним сміхом.

Він підійшов до стіни й потягнув за важіль, через що відразу вся кімната наповнилася світлом. Слабкий гул перекрив фоновий шум, поки троє звикали очима до того, що їх оточує.

Там не було коня.

На заґрунтованій натискній плиті стояв до чортиків наляканий Туббо.

— Я знайшов твого коня, Великий К’ю, – тремтячим голосом сказав Туббо. — Він, мабуть, зараз на поверхні.

— Вілбур, що це за у біса таке? – запитав Квакіті; обурений люттю, його руки тремтіли, стискаючись у кулаки. — Навіщо потрібен весь цей тротил?

Обличчя Вілбура зблідло, коли він усвідомив, що накоїв:

— О ні. Ні-ні-ні-ні, – Вілбур замотав головою, — Туббо, як ти потрапив туди? Не рухайся, Туббо! – крикнув Вілбур углиб печери з непідробним жахом у голосі.

— Я пішов шукати коня Квакіті, – крикнув Туббо у відповідь. — Я зрозумів, що конструкція може вибухнути лише після того, як помінявся з ним місцями. Якщо я залишатимуся на місці, механізм все ще спрацює? Я не хочу вмирати, Вілбур.

Ранбу піднявся сходами вгору, щоб покликати когось на допомогу.

— Ти не помреш, Туббо, все буде гаразд, просто стій на місці, я вже йду до тебе, – сказав Вілбур, приклавши долоню до скла.

— Вілбур, що ти накоїв? –  фиркнув Квакіті, штовхаючи Вілбура до скла оглядової платформи. Воно трохи рипіло під їхньою вагою. — Ти хочеш убити Туббо, щоби довести свою правоту? Ти знав, що він мені допоможе.

— Квакіті, це… це не те, чого я хотів, я… я… Я збирався підірвати тільки твого коня.

Репліка Вілбура була перервана, коли Квакіті вдарив його в живіт. Вілбур відсахнувся і зі стогоом впав на коліна.

— Будь ласка, Квакіті, я все можу виправити, – заїкався він.

— Ти вже зробив достатньо, — виплюнув Квакіті, перш ніж перемикнути свою увагу на Туббо. — Туббо, як ми можемо витягти тебе звідти?

Вілбур метнувся між колін Квакіті, схопив фальшиві двері для виходу і шпурнув їх у скло, утворюючи невелику тріщину поперек його поверхні.

— Туббо, я збираюся врятувати тебе! – вигукнув він.

— Дякую, Вілбур, – пробурмотів Туббо.

Вілбур потягнувся за дверима для ще одного кидка, але, перш ніж він встиг її підняти, Квакіті повалив його до землі.

— Я сказав, що ти зробив вже достатньо, Вілбур, – процідив Квакіті, долаючи його і намагаючись знову дотягнутися до дверей, із кров’ю, що струменіла з носа.

Квакіті знову звернув увагу на Туббо:

— Туббо, не рухайся! Чим я можу допомогти?

— Не знаю, Великий К’ю, – почав Туббо. — Думаю, що ти можеш залити вибухівку водою?

— Ні! – вигукнув Вілбур. — Динаміт вибухне тієї ж секунди, як ланцюг редстоуна розімкнеться.

— Ти навіжений, Вілбур, – сказав Квакіті, знову приділивши увагу терористу, якого він придавив до підлоги. — Ти жалюгідний, безхребетний виродок!

— У такому разі заткнись і допоможи мені! – закричав Вілбур. — Спробуй розбити скло!

Квакіті проігнорував його.

— Туббо, як ти потрапив усередину? Ми можемо просто піти й витягнути тебе тим самим шляхом, яким ти прийшов!

— Я не пам’ятаю, Великий К’ю! – обізвався Туббо, – Я… я прокопав собі шлях, я думаю, що Боунер скористався саме ним, щоб вибратися.

Квакіті щось пробурмотів собі під ніс, перш ніж вивільнити Вілбура зі своєї хватки й схопитися за двері, щоб ще раз вдарити по склу. Вілбур вскочив на ноги й теж вчепився за двері, намагаючись вирвати її з рук Квакіті.

— Просто дозволь мені це зробити, Квакіті. Я втягнув Туббо в цю колотнечу, я його й витягну! – вигукнув Вілбур, намагаючись вирвати двері з хватки Квакіті.

– Він мій громадянин! Я не дозволю громадянинові під моєю владою померти від рук терориста! – крикнув Квакіті, відмовляючись поступатися.

Після кількох секунд боротьби Квакіті спробував штовхнути Вілбура. Шквал із чотирьох швидких ударів ногою пронісся повз, не досягнувши мети, перш ніж один із них приземлився прямо на корпус дверей, розбивши її на дві половини. Вілбур негайно жбурнув свою половину у скло, завдавши дуже невелику шкоду через втрату маси об’єкта.

Він завив від люті та опустився на кам’яну підлогу.

Ці двоє, що занадто запихалися, щоб розмовляти, стали відчайдушно шукати будь-який відповідний предмет для того, щоб пробити скло, поки Вілбур не виявив біля межі кімнати величезних розмірів камінь.

Він підняв його над головою, готуючись до кидка, але Квакіті знову йому завадив і спробував вибити камінь із рук.

Туббо спостерігав за протистоянням цих двох, яке тривало, за відчуттями, більше ніж годину.

Вони відбирали камінь один в одного, а потім Вілбур, нарешті, тріснув їм у щелепу Квакіті, змусивши того відлетіти в протилежний кінець кімнати й звільнити Вілбура від хватки.

Вілбур, не гаючи моменту, шпурнув брилу у скло. Від удару камінь відскочив назад через усю поверхню кімнату. Квакіті, що лежав ниць, схопив його і запустив над своїм тілом, потрапивши прямо в центр скляної панелі, перетворивши її на тисячу дрібних уламків.

Вілбур ухилився від вибуху осколків скла і повалився горілиць, тим самим надавши Квакіті можливість керувати процесом.

— Туббо, просто… –  почав він, ледве перевівши дух, перш ніж Вілбур знову завдав удару по колінах Квакіті, збиваючи того на підлогу.

— Ти ніколи не дбав про Туббо, тебе завжди хвилював лише власний імідж, мерзотник, –  кричав Вілбур, відхаркуючи кров і паралельно намагаючись притиснути руки Квакіті до землі. — Ти просто не хочеш, щоб хтось дізнався про те, що ти не зумів захистити єдину людину, яка продовжує піклуватися про тебе.

— Туббо мій друг тією ж мірою, якою він – громадянин моєї країни! Я захистю його за всяку ціну, – відповів Квакіті, після чого вкусив Вілбура за руку. Вілбур послабив хватку, що дозволило Квакіті з легкістю підвестися і занести кулак над головою Вілбура.

Оглядовий майданчик затрясся від сутички, поки ці двоє люто атакували один одного. Здавалося, що жодна зі сторін не могла здобути гору.

Саме в цей момент Ранбу проломив брилу в стелі печери, розсіявши сірувате сонячне світло по приміщенню.

Ні Квакіті, ні Вілбур не помітили, як він опинився в кімнаті, а потім підійшов до смерті наляканого Туббо. Ранбу став однією ногою на натискну плиту, поклав руку на плече Туббо і сказав:

— Туббо, тобі треба відійти. У мене є план!

Туббо без вагань метнувся до сходів, що з’єднували печеру з оглядовим майданчиком, і піднявся на неї. Він обернувся, щоб подивитися на Ранбу, який усміхався йому з найдобрішими очима у світі. Він усміхнувся у відповідь.

Як тільки Таббо підкорив сходи й згорнувся в кутку калачиком, Ранбу прокричав:

— Вілбур! Квакіті!

Двоє відразу припинили бійку і подивилися на джерело нового голосу. Ранбу впевнено стояв на натискній плиті.

— Ранбу? – сказав Квакіті, по спині якого пробіг холодок. — А де ж… – він глянув ліворуч і побачив Таббо, що згорнувся калачиком, із міцно заплющеними очима.

— Все гаразд, хлопці, – почав Ранбу.

Уілбур відразу помчав до входу в головну печеру, перш ніж Ранбу підняв руку.

— Зупинися! – крикнув він. — Не наближайся, залишайся на оглядовому майданчику.

— Ранбу, я піду пошукаю щось важке, не рухайся, – запевняв Вілбур, але Ранбу перервав його, похитавши головою.

— У мене є ідея, – сказав він. Його слова луною розлетілися по печері. — Я знаю, що робити. Знаю, як знешкодити бомбу і змусити вас усвідомити, наскільки несерйозною була ця справа.

Він посміхався.

— Але скажіть мені, Вілбур і Квакіті… Бургери були смачними, правда?

— Так! – відповів Вілбур, миттєво зреагувавши. — Вони були найкращими, Ранбу, і вони продовжать бути такими! Дозволь мені тебе витягти.

— Ні, Вілбур, мені просто потрібна була відповідь… Адже справа ніколи не була в бургерах, так? – сказав Ранбу.

Ранбу посміхнувся.

Ранбу стрибнув.

Палкі язики полум’я і шалений порив повітря — все, що залишилося.

Для різноманітності, кінець світу справді настав.

Вілбур відчув себе живим.