Фруктовий гамбіт

Його розбудив гуркіт. Відчуваючи, що під наче провалюється підлога, чоловік різко скочив на ноги: земля шалено вібрувала, а стіни камери тремтіли від сильних поштовхів.

— Почалося, — сказав Лірой.

Поспіхом начепивши форму, чоловік притулився до стіни. При нападі група зачистки не ставитиме запитань, але так у нього буде хоч якийсь шанс на порятунок — звичайно, якщо атака не скінчиться залпом гармат. Від цієї думки йому стало зле.

Пролунав гомін. Протяжний, низький, резонуючий до нутрощів. Потім настала тиша.

Все скінчилося?

Не наважуючись відходити від стіни, Лірой уважно оглянув камеру. Він щось відчув, щось дивне, ледве вловиме в повітрі. Принюхавшись, чоловік зрозумів дві речі: перш за все, йому давно слід було прийняти душ. Другим відкриттям став тонкий, солодкувато-терпкий аромат. Поглянувши в коридор, в’язень заціпенів від несподіванки.

За ґратами стояв плетений кошик із фруктами. Лірой насторожено наблизився до предмета: поверх піраміди з плодів банана, манго та екзотичних ягід лежала листівка.

Притиснувшись до ґрат, він уважно прислухався до звуків коридору…

Нікого.

Чоловік обережно висунув руку і насамперед дістав записку. На папірці дрібним почерком вивели послання:

Дорогий мій друже Ліруже,
Дякую за ідею з квітами! Як ти і радив, я поставив пару бутонів вогнянки у ванній Лорда Домінатора, зазвичай, не забувши згадати, як ти мені допоміг. Сподіваюся, твій сюрприз зможе вразити Домі та пропалить броню до її серця. Попереджаю, це буде непросто, але я щиро вірю, що в тебе все вийде!
З пошаною та найкращими побажаннями, твій друг

Вондер

— Що за…?

Прочитавши листівку ще раз, чоловік оглянув листок. З іншого боку було продовження:

P.S.
Стабілізатор та енергоосередки лежать під фруктами, щоб не псувати натюрморт.

P.P.S
Я вирішив прикрасити кошик стрічками і кульками, але вони всі лопнули об ананас, а потім я подумав, хей, а чому б не покласти цукерок, але тоді знадобився другий кошик, але два кошики це збагато, до того ж вони не пролазили між прутами, том

На цьому напис обривався.

Кинувши папірець, чоловік повернувся до кошика і підтягнув його трохи ближче. Він акуратно занурив руку під виноградне гроно, де відразу намацав лінію ремінця.

На світ з’явилася зв’язка батарейок.

— Твою дивізію…

Здивований в’язень тримав у руці нову стрічку енерговічок.

Тієї ж миті на підлогу посипалися апельсини, серед яких виявився блискучий корпус модуля. Інженер підхопив предмет, і тремтячими пальцями підніс його до самого носа: пристрій сяяв чистотою, на корпусі не було ні карбування, ні серійних знаків, ніби пристрій щойно зійшов із конвеєрної стрічки.

“Неможливо!”, — подумав він. Це має бути якийсь обман. Так, це ілюзія, трюк, але… Але заради чого?

Не сміючи гаяти дорогоцінний час, Лірой взявся за свій витвір.

Через дві насічки, зброя була готова. Біля спітнілих рук інженера лежав грубий саморобний бластер. Схожий на промисловий цвяхомет, руків’я зброї трохи кололо зап’ястя, але було в повній бойовій готовності. Принаймні Лірой на це дуже сподівався.

Настав час істини.

Стріляти у стіну Лірой не наважився, побоюючись випадкового рикошету. Через нестачу інших засобів, зброю доведеться випробовувати власноруч і інженер знав, що бластер міг заклинути, перегоріти, вибухнути і продирявити обличчя розплавленими уламками. Ризик був величезний, але іншого вибору не лишалось.

Націливши мушку у бік коридору, він натиснув гачок — повітря беззвучно пронизала червона дуга. Чоловік закричав, раптовий сплеск іскор паралізував кисть.

— Сучий пес!

Через пару хвилин, замотавши опік шматком футболки, він почав шукати причину неполадки. Проблему було знайдено швидко — відключений стабілізатор.

Прикривши очі іншою долонею, Лірой знову натиснув на гачок. Онімілі пальці міцно стиснули рукоять пістолета, промінь ковзнув по ґратах, легко плавлячи метал. Перервавши вогонь, інженер, не вірячи своїм очам, подивився на огорожу, що звалилася. У сусідній камері зі скреготом покосилися стіна.

Спрацювало.

Закріпивши решту батарейок на поясі, Лірой переступив двері темниці. Він йшов швидко, трохи зігнувши ноги, намагаючись не створювати зайвого галасу. Пролітаючи між порожніми камерами, він озирався до кінця коридору.

Вдалині з’явився патрульний — шипаста сфера на трьох ногах.

Прицілившись у бота, Лірой вистрілив. З третьої спроби яскрава дуга потрапила у ворога, наскрізь пронизавши броню. Тільки-но зробивши крок, махина з гуркотом повалилася на бік.

— За Імператора, — тихо промовив боєць.

Він притиснувся спиною до темної труби і підкрався до поваленого бота — в товстому корпусі залишився слід від попадання. Якби він мав час, Лірой зробив би з останків хоч якийсь захист, але зараз була важлива кожна секунда.

Його осяяло.

Після зниження частоти випромінювання нитка лазера стала в рази тоншою, схожою на вказівку — вказівку, здатну прорізати лист металу. Вирізавши пластину собі за розміром, Лірой одягнув імпровізований щит на руку. Як любив казати комісар роти: “Імператор захищає, але від броні краще не відмовлятися”.

Хвилину тріумфу перервав виття тривоги.

Він побіг. Чоловік летів у темряві вузьких коридорів, ніби щур у лабіринті, без усякого розуміння, куди веде дорога: шляхи змінювалися перехрестями, що тяглися далі, відводячи у глибини корабля.

Чуючи тільки стукіт власного серця, Лірой притулився до труби, що виступала із стіни. Він зрозумів, що стукіт долинав не з грудей — поверхом вище лунала хода залізних ніг.

— Тікати.

З цими словами він зник у темряві якоїсь кімнати і незабаром потрапив у колосальних розмірів приміщення: гігантський комплекс сягав на кілька сотень метрів, нагадуючи сталевий саркофаг. Попереду волав дзвін сигналізації, під склепінням ангара рцхалось п’ять загонів дроїдів.

Роботи кинулися в його напрямок.

Промінь бластера влучив у натовп, пролунала низка вибухів. Охоплена полум’ям зала здригалася від напору ворога — переступаючи уламки, дрони напливали мертвою, неприступною хвилею зі скла та металу.

Заряд скінчився.

Лірой стрибнув за контейнер, тремтячими руками замінив батарейку. Він зробив пару швидких пострілів, сховався, потім ще раз. З кожною секундою дзвін у вухах ставав дедалі тоншим. Від раптового болю потемніло в очах — шалений постріл потрапив у стегно.

— А-а-а! Сволота!

На обвугленій штанині виступив струмок крові. Впавши на землю, Лірой порвав футболку надвоє та схопив зубами кінець тканини. У його голові забилася єдина думка:

“Тільки б не вирубитися.”

Міцно перев’язавши поранення, він зробив кілька сліпих пострілів, після чого підвівся на ногу. Постріли потрапили у далекі стіни навпроти.

Ще один заряд, цього разу потрапив у найбільшого дрона. Несподівано вогненна дуга вигнулась у круту петлю, розполосувавши менших роботів. Спрацював ворожий щит. Перебираючи ногами-танками, гігантський дрон спрямував на нього гармати.

Це кінець.

Все сталося миттєво. Оглушливий тріск, за якою полетіла кульова блискавка: він притулився до землі, відчуваючи, як волосся на голові стало дибки. По спині чоловіка вдарила хвиля жару, у вухах стояв пронизливий писк. Відчуваючи поколювання в спині, Лірой поповз до стін, намагаючись струсити біль, що свербить, але від цього ставав все сильнішим, ніби між лопаток увігнали пару розпечених болтів.

З грудей вирвався стогін. Осліплений люттю, він спробував висунутися, щоб одразу лягти під щільним натиском вогню, і над головою пролунав ще один вибух.

У вухах навис нескінченний шум.

Жар минув. Боячись поворухнути м’язом, Лірой розплющив очі, і швидко виявив, що лежить під опорною стіною — вірніше тим, що від неї залишилося. Навколо стирчали товсті балки, які вигнулися наче розплавлений віск.

Спершу з дірки з’явилася голова. Закрившись щитом, вона швидко висовувався через отвір у стіні, оглядаючи обрій. Навпроти схованки, де хвилину тому стояв невеликий склад, з гуркотом упав уламок даху. Десь далеко було чути тупіт залізного рою.

Не бажаючи випробовувати долю, Лірой кинув вірний щит. Переборюючи біль, він тихенько поплентався східцями вгору.

Через якийсь час чоловік опинився в просторій залі: високими стінами кімнати, шиплячи, стікали потоки магми, а в дальньому кінці приміщення йшли ще щаблі, що цього разу ведуть до трону. Лірой озирнувся. Поруч з піднесенням, за прочиненими дверима горіло світло. З кімнати чувся жіночий спів.

Тримаючи бластер напоготові, солдат прокрався всередину.

То була ванна кімната. Першим, що він побачив, була квітка — біля раковини стояв горщик із рослиною, пелюстки якої спалахували багряними іскорками. У віддзеркаленні сріблого скла Лірой побачив жіночу фігуру.

Схиливши голову, і наспівуючи мелодію, вона милила попелясто-біле волосся, з-під якого виглядали гострі кінчики вух. Її тендітні зелені плечі і пишні груди покривала піна — густа пелена стікала по широких стегнах і сідницях незнайомки.
Схоже, що то була рабиня.

Або прислуга.

Затамувавши подих, боєць наставив на неї мушку бластера. Тремтячий палець торкнувся гачка.

— Не треба, — Лірой осікся. — Зайвий галас. І зарядів мало. Потрібно причаїтися, знайти інших бранців. Десь тут має бути пульт…

Опустивши зброю, боєць рушив у тронну залу…

Спалахнуло. Раптовий брязкіт обірвав його думку, шпурнувши в чорну порожнечу. Останнє, що він запам’ятав, була хвиля обпалюючого холоду в нозі, що стрімко охопило все тіло.

Темрява розвіялася, повільно поступаючись світлу магми, що падає. За кілька кроків від Ліроя стояла біловолоса жінка — одягнена в сукню з вирізами до стегна і темну коротку кофту, вона ретельно розчісувала хвилясті локони. Інженер хотів зрушити з місця, але йому щось заважало. Застигши на колінах, він навіть не міг поворухнути головою.

Безноса жінка поправила шипований наплічник, після чого звернула на в’язня блиск червоних очей.

— О! Вже очухавсь? Чарівненько, — склавши руки на поясі, вона хижо вишкірила зуби. — Ну що ж, пустуне, давай знайомитися…