Фендер 51-го
від Кошлатий МейлонЯк і багато років тому, він сидить о першій ночі на кухні та грає. Грає на бас-гітарі. Чому не на акустичній? А чом не на електро? Чорт його зна. Він пам’ятає, як ще на першому курсі дістав її. Так, це було щось несказанне. Ледь не перша модель таких гітар. Фендер 51-го з нізвідки. Глибокі, низькі ноти так і брали його за душу. Звичайна гітара, на жаль, так би не змогла. Удень він пихтів над підручниками, запам’ятовуючи матеріал, формули та різні правила, а вночі, майже, що потай діставав свій скарб, поки сусіди по кімнаті дивно озиралися на Валерія, намагаючись заснути. Не можна сказати, що він соромився, ні. Навіть краще – він забував, де знаходився, граючи, що спало на думку: якийсь риф або, може, акорд. Утім, це не мало значення. Так, він не міг зіграти якусь вуличну пісеньку, але у цьому й особливість. Він пам’ятає, як на пальцях утворювалися мозолі, які були набагато більшими за ті, що від акустичної гітари, на якій він щось і терликав у старшій школі. Руки аж боліли, але якось по-особливому приємно.
Щиро кажучи, він і сам не думав, що це захоплення проіснує довго. Але глибоко помилявся. Як йому здавалося, без цього, може, всього лиш хобі, він не став би цим ученим. Не витримав би тиску цього світу, позаяк він жорстокий та несправедливий, як вважав, певне, не один лише хімік. Кожного разу, коли щось не виходило, коли його ідею чи задум відкидали, він зі сльозами на очах, але з теплом у душі сідав на ліжко, докуривши сигарету, та щипав струни. Це була, либонь, найбільш інтимна обстановка, в якій можна було його застати. В прийдешні роки дедалі менше людей знало про те, що Легасов займається таким, окрім науки. Та й взагалі, бодай чимось займається. Може воно було й на краще.
80-і. Вогонь, якщо не цілковита лава в музичній індустрії. Він прекрасно розумів, що в гурті йому не бути. Хоча, як-не-як, він був майже, що зачинателем у цій сфері. Старигань. З легкою посмішкою на обличчі він читав чи чув про спроби юних хлопців створити щось нове, грандіозне та унікальне. Така амбіційність не могла не радувати вже немолодого професора. Але науку він вседнак не покидав. Бували такі періоди, коли він міг облишити кохану на місяц-півтора, поринувши в роботу з рання до смеркання. І міг лише тужливо поглядати на чохол. Але від довшої розлуки возз’єднання було ще більш ейфоричним, коли, завершивши якусь доповідь, він із гордістю торкався грифу, знаючи, що заслужив.
Відносно не так все було й погано, як от зараз. Знов, твоїй матері, нудить. Другу добу не міг заснути, терзало безсоння. Та й як тут заснути, коли перед очима постійно ряботів лише план побудови РВПК або числа, які були на лічильнику Гейгера у ті миті, коли його тіло занадто близько підходило до реактора.
Він монотонно грає басову партію до пісні «Under Pressure» та дивиться на чайник. Альбом «Hot Space» він дістав якось ненароком, коли його відправили до Відня. Він не встиг до пуття навіть ознайомитися з містом після 5-годинної конференції, але якось, задля розваги, зайшов до магазинчику з касетами, щоб зирнути на те, що ж там, на Заході, у плані музики відбувається. Авжеж, біля магазину стояли три людини в чорному, але кому було відомо, що Валерій Олексійович Легасов таким цікавиться? Нісенітниця якась. Повна маячня. Аби не затримуватися, він узяв перше, що впало в око, мовчки поклав гроші на стіл та пішов, ховаючи касету в кишені. Лише потім, діставши її вдома, він поглянув на яскраву обкладинку та вставив у програвач. Він не зрозумів ні одного слова, але головним словом тут була музика. Ритм, настрій, аранжування та голос. О, цей голос. Академік не знав кому той належить, але яка до біса різниця, якщо можна відчути як на шкірі виступають сироти.
І ось знову. 20 квітня 88-го, здається, зараз. Він знає, що проживе недовго. Він так і не стане другим Джеймсом Джемерсоном. Ніхто до ладу так і не побачить його віртуозної гри, яку він довів, майже, що до досконалості. Ніхто так і не послухає з ним тут і зараз «Life is Real» або «Cool Cat». Він не чекає чуда. Йому байдуже. Мабуть, це найгірше відчуття у світі. Коли тебе охоплює апатія і ти відчуваєш величезне «нічого». Але він вмикає ці пісні знову, певне, востаннє, і його мозок, чуючи знайомі мотиви, на мить питається:
Невже люди все ще спроможні творити щось хороше?
Випивши з пляшки трохи горілки, він ставить її на стіл і, сам того не помічаючи, засинає, що йому не вдавалося ось уже майже три дні.
Вісім годин повноцінного, спокійного сну уриває дзвінок у двері. Валерій спочатку ледь не впустив на підлогу гітару, яка була у нього на руках весь цей час, але, поступово оговтуючись, насилу встає з-за столу та підходить до дверей. По той бік стояв Борис. Такий же, як і завжди, Борис: із цією охайною зачіскою, краваткою та болем в очах. Вони обидва пройшли на ту ж кухню, де стояв магнітофон, пляшка горілки та бас-гітара, яку господар просто не встиг прибрати. Було таке враження, що вона назавжди прикувала до себе погляд Щербини. Він просто не розумів, як така річ може знаходитися в цій квартирі. Музичний інструмент? Це щось нове, до чого він точно не був готовий.
— Це… — протягнув заступник голови.
— Бас-гітара, — закінчив Валерій. — Це бас-гітара.
— І ти на ній… граєш, так? — Борис був, ніби допитливий хлопчак, який уперше побачив якусь цікаву штуку. — Можеш щось зіграти?
Уперше в житті Валера трохи захвилювався без видимої причини, але, лиха прикупивши, переборов це відчуття та узяв у руки гітару. Увімкнувши «Staying Power», він почав грати бас-партію, трохи імпровізуючи. Борис усе ще не міг осягнути те, що відбувалося довкола: він лише чув цю музику, таку дивну, нічим не схожу на народну, яку він пам’ятає ще з дитинства, або ж ту, що грали на фронті. На жаль, він дійсно був темним у цьому плані, намагаючись заробити на кусок хліба у ті часи, через що зараз сидів та поглинав кожну ноту. Сам того не усвідомлюючи, від відчував, як його душа заспокоювалася, мозок вбирав ці звуки, а очі слідкували за вмілими пальцями Валери, який кивав головою в такт пісні. Вони ніби позабували про те, що відбувається за межами цієї кімнати, цього будинку. Коли Валера закінчив грати, Борис накинувся на нього з питаннями. І не про реактор, ні, не про Чорнобильську АЕС чи радіацію та її вплив, а про музику, в якій він був таким же знавцем, як і тоді – на гвинтокрилі.
Вони просиділи ось так, за столом, цілісінький день. Валера навіть устиг приготувати гречку, якою вони перекусили. До дідька цей час, неважливо, яка зараз година. Він був готовий сидіти так і слухати Валеру вічно, бачачи цей рідкісний вогник у зморених очах, жагу, з якою він розповідав про те, як самостійно вчився грати.
— Хочеш спробувати? — Валера простягнув гітару, яку тримав обома руками, Борису.
— Чом би й ні?
Він тремтячими руками взяв її, як дорогоцінний скарб, і, вагаючись, поклав її виїмкою обичайки на ліве коліно, приблизно так, як тримав Валерій, і обережно смикнув найтовстішу та найміцнішу струну, через що та загуділа. Потім ту, яка була трохи тоншою. Це було так незвично для нього. Уявити лишень, що він уже в такому віці буде пробувати грати, намагаючись просто жити та насолоджуватися цим моментом.
— Я вже бачу обличчя твої колег, Боре, — починає сміятися академік. О, так, сміятися. Так чисто та щиро, як ніколи раніше.
— В якому сенсі? — дивується партієць.
— Борис Євдокимович із бас-гітарою на колінах створює власний гурт, — Легасов уже схопився за живіт і не міг стримувати сміх. Це було напрочуд заразливо й тепер вони обидва, не стримуючись, щосили реготали, поки вистачало повітря. — Боже, який ти милий, — Валера змахнув сльозу і вже остаточно заспокоївся.
— Невже? — Борис наче як почервонів, якщо окуляри та очі професора не брешуть.
Він узяв із рук Щербини гітару та поклав її назад до кейсу.
— Так… — значуще сказав Легасов. — Вона зі мною з першого і, так би мовити, до останнього курсу, — він гірко посміхнувся, голова одразу наповнилася тими ж думками, які його терзали вже два роки, кожного дня і кожної ночі.
— Ні, ні, ні, ні, — він намагався ніби перекричати цей плин, вимкнути ту частину мозку, звідки приходять ці думки. Але марно. Це те, з чим йому доведеться жити весь залишок життя, з чим доведеться змиритися. Або ж не змиритися.
— Боре… — він сів на стілець та присунувся поближче до Щербини, кладучи голову йому на плече. — Я такий радий, що ти зі мною послухав цей альбом. Дійсно, я такий щасливий.
— Я теж радий, що послухав його. Разом із тобою, — погладжуючи академіка по голові, сказав Борис. — Я люблю тебе, Валеро, — шепочучи, сказав він, а у відповідь почув лише тихе, рівномірне сопіння.
0 Коментарів