Фантомний розум

Ця людина вже не пам’ятала свого імені, вона відмовилася від нього, бо ім’я вже нічого не значить в цьому світі. Мова, яка була основним засобом комунікації повсюдно, швидше за все деградувала.

Він сам собі вибрав ім’я, готовий до такого повороту подій.

Марк.

Це було його ім’я, яке він дав собі.

Порожній, оболонка, що залишилася. Він був оболонкою, в якій колись тепліло життя, проте тепер це просто було тіло, з внутрішніми органами, яке майже півроку перебувало на самоті, без жодних звуків, без найменших натяків на радість у цьому житті. Він був порожній, наче коробка з-під сірників.

Його раніше називали божевільним, коли з його району масово виїжджали люди, а він залишився на своєму місці, на що експедитори сказали, що він помре. Коли поряд із його будинком стояли автобуси, він чув крики дітей, крики військових, крики звичайних людей.

Він міг присягнутися, що коли людина у формі кричала через мегафон про масову евакуацію, він говорив це, і його голос міг зламатися в будь-яку секунду, давши волю сльозам і смутку, бо в глибині душі він знав, що те, що вони роблять, – марно. Але це найменше, що вони могли зробити для них, для нього, для себе.

Ось так і вийшло, що ця людина, яка називає себе Марком, і не відчуває якоїсь гордості чи почуттів, залишилася одна в радіусі кількох десятків кілометрів, коли всі інші втекли, не оглядаючись, немов це було Содомом і Гоморою.

І це було недалеко від істини.

Але тепер усе було скінчено, ніхто більше не міг прийти до нього додому, ніхто більше не почує його, ніхто більше не скаже йому ні слова.

Таким був його вибір, таким був його план “Агамемнон”, який Марк назвав на честь стародавнього царя. Він знав, що так буде, і вирішив підготуватися до цього. Коли він востаннє зачинив за собою двері, він вирвав дверну ручку з дверей, а сам ключ викинув у вікно.

Марк стояв на балконі, і курив уже третю сигарету поспіль. Його організм був зневоднений, його сушило, і він дуже хотів пити, але розумів, що все одно докурить цю ракову паличку.

Курити він почав ще в університеті, і за негласним законом “поки не докуриш, на пару не йдеш”, жив уже довгий час. Якщо чесно, він навіть не пам’ятав скільки йому років.

Він знав, що Скверна ще покаже себе, і він готувався до цього. Коли він узяв два величезні візки, набиті пивом, водою, цигарками, туалетним папером, хтось дивився на нього, як на божевільного, але ті, хто міг подивитися йому в очі, бачили там полум’я, немов від сонячного протуберанця, який має ціль, і він до неї обов’язково прийде.

Але ніхто не знав, що йти він нікуди не збирається, він збирається померти на самоті, можливо померши уві сні, він прийняв рішення ще так давно, що вже не пам’ятав, чому він це зробив. Але він знав, що якось він собі про це нагадає і пошкодує про це. Але в даний момент він просто лягав спати, і в його голові була думка, прохання до вищих сил, щоб він не прокинувся.

Марк кинув бичок униз, і спостерігав, як він просто зникає у цьому чорному тумані.

Він окинув поглядом свою кімнату.

Старі шпалери коричневого кольору, старі шафки, немите скло. Його ліжко було не застелене, на підлозі лежали книги різних жанрів, в кутку стояла мітла. Люстра була тріснута, і нагорі навіть не було павутиння.

Марк зробив крок, і раптом вітер подув йому в спину. Його балонневі штани роздулися, наче шаровари, і він почув шелест сторінок, що перевертаються.

На мить йому здалося, що він відчуває запах свіжого чорнила і теплого паперу.

*вдих*

Ні, йому здалося.

Його будинок, який був багатоповерхівкою, стояв на невеликому уступі, будучи трохи вищим за всі інші. Це й було причиною, чому він досі живий.

Десь вдалині він міг бачити порожні ділянки, з одинокими деревами, і він розумів, що там більше будинків немає. З його висоти він міг сказати, що Скверна рухається в його бік, і вона скоро підніметься до нього. Приблизний час цього – 2-3 тижні.

Марк знову підійшов до вікна. Його пересохлі губи рушили.
– Ну ж. Давай. Зроби це … Давааааай. – останнє слово було сказано дуже тихо.

Погана внизу клубочилася чорною, їдкою парою, закручуючись у спіралі.

Марк знову відійшов від вікна. Його живіт бурчав, і трохи хворів.

Марк понад чотири місяці сидів на сухпайках, пив пиво, пив звичайну воду. Тепер у нього залишилося мало води, і його тарілки тепер не придатні для того, щоб туди накладати їжу. Марк їв з одноразових тарілок, використовуючи одноразові виделки, харчуючись вже остогидлою йому тушонкою і якоюсь подобою макаронів з сиром.

Він почував себе самотнім, але намагався не показувати це. Показувати кому? Марк не виходив із дому майже п’ять місяців, тут нікого немає. Отже, він соромився самого себе. Що може бути гіршим?

Він не мав інтернету, не мав світла, води, газу. Весь цей час він харчувався одним і тим же, прокидався в одному і тому ж ліжку, робив те саме.

Марк заглянув у комору, і намацав у непроглядній темряві чергову банку тушонки, і пачку заправки для томатів.

Він вийшов із комори, і його очі знову побачили кашу замість квітів. Він швидко втрачав зір.

Марк зайшов на кухню, його ноги човгали по підлозі, чіпляючи дорогою пачки з-під цигарок, старі газети, і вирвані аркуші з-під книг, з яких він намагався скласти самому собі флотилію з паперових літачків.

Вся кухня була завалена давно не митим посудом, недопалками, банками з-під пива, пляшками з-під води, з-під газування. На вікнах замість фіранок висіли шматки пінопласту, які він криво скріпив ізолентою, і через шпильки повісив на вікно. Іноді вони стукали по вікна, даючи хоч якісь звуки в цьому будинку, не враховуючи його дихання.

На столі стояла алюмінієва, зім’ята чашка, а по куточках були розставлені заляпані невідомо гральні карти. Марк намагався вигадати нову гру, беручи за основу паперові стратегії, але в нього нічого не вийшло. Так само на столі стояла одноразова вилка, і біла одноразова тарілка, одна з небагатьох, яка в нього залишилася.

Марк сів за стіл. Вісімка бубон лежала по ліву руку від нього, а в корпус столу навпроти була встромлена дама сердець, який він ще знизу прималював маркером смайлик, і думав, що вона йому рада. Він говорив з нею іноді, розповідав їй, як йому самотньо.

Марк розумів, що він божеволіє, раз займається такими речами. А нікому більше засудити його, встромити його обличчя в бруд.

Підправивши бороду, де були дірочки розміром з дамський мізинчик, бо іноді попіл з сигарети падав йому на бороду, він зробив зусилля проти банки з тушонкою.

Він розумів, що то війна. Якась банка з тушонкою не хоче відкриватися з першого разу.

Марк швидким рухом скочив зі стільця, і кинувши банку на стіл, метнувся в коридор, діставаючи цигарку.

Густий дим затягнув коридор.

– Якась банка не хоче мені відкриватися! Чому? Що я зробив?

Затягування.

– Я голодний! Я хочу їсти! Чому ти не відкрилася?

Його шлунок знову забурчав.

– Я ТЕБЕ ЧУЮ, ЗАСПОКОЙСЯ!

Він відчув, що на останньому слові в нього з рота вилетіла слина, і він подумав, що й справді божеволіє.

Марк зайшов на кухню і знову сів за стіл. Його серце трохи прискорило свій ритм. Він знову потягнув за кільце, але повернув не в той бік. З його грубого пальця потекла кров.

– ТВОЮ Ж!

Його голос був подібний до гніву небес, подібний до шторму.

У серцях він кинув банку у вікно, але вона відбилася об пінопласт, і впала плашмя на підлогу, видавши глухий звук.

Марк схопився зі столу, його серце билося ще швидше, і його обличчя перекосило зло.

– Я СКАЗАВ ТЕБЕ ЛЕТІТИ У ВІКНО, ЩО ТЕБІ НЕ ЯСНО?!

Він підбіг до баночки, по дорозі струсивши попіл у свою чашку, і з розмаху стрибнув на банку.

Впавши на підлогу, він спробував стиснути її руками, але потім він схлипнув і кинув її в коридор.

*хник хник*

Він скрутився на підлозі, як немовля, не випускаючи цигарку з рук. Дим палив йому очі.

Сльози котилися з нього, і потрапляли йому в очі, він пихкав і соплив, задихаючись від попелу і диму у своїх чорних легень.

Правою рукою він витяг сигарету зі свого рота, лівою підняв своє немічне тіло і перекинувся на спину.

Тримаючи джерело канцерогенів у своїй руці, він дивився на стелю. Його дихання ставало рівнішим, і він поступово приходив у норму. Він так думав. Він дивився на стелю, яка була сірого відтінку, і дивився на вм’ятину в пінопласті.

Цей напад ні одиничним, це повторювалося вже давно. Марк скидав це на наслідки самотності, а може він просто тихенько божеволів.

Він докурив сигарету і кинув бичок у стіну. Він упав на підлогу з глухим стукотом, і від нього все ще йшов димок.

З кректанням він підвівся, і вийшов у коридор. Банка тушонки лежала на підлозі, і на ній була невелика вм’ятина. Марк підняв її, стер з неї пилюку, якої там не було.

– Ну вибач, на мене накотило. Знову.

Банку тушонки йому не відповідала. Марк зітхнув, і знову повернувся на кухню.

Він знову сів за стіл, знову глянув на жінку сердець і вирішив знову спробувати відкрити прокляту банку. На його подив, вона легко відкрилася. Марк, уперше за довгий час усміхнувся. Якби його бачили інші люди, вони б точно сказали, що ця людина збожеволіла – посміхатися до вух, відкривши банку тушонки.

Його розум на кілька хвилин повернувся до нього. Він був абсолютно спокійний, коли брав білу, пластикову вилку.

Марк різко встав, дивлячись на банку, ніби звідти зараз вилізе чудовисько.

– Як я міг забути?

Його важке і згорблене тіло рушило у бік основної кімнати, де він спав, і в кутку він знайшов баклашку води тарою в 5 літрів. Єхидно хихикаючи чогось свого, він звалив її на плече, тримаючи за ручку, і рушив назад на кухню.

Його погляд зупинився на алюмінієвому кухлі. Знаючи, що там попіл, він налив туди води і кинув баклашку ближче до стіни.

*бульк-бульк-бульк*

Марк заворожено дивився на банку тушонки та на алюмінієвий кухоль, наповнений водою з попелом.

– Чудово. – Він облизнув губи.

Одним махом він випив кухоль води, загадуючи бажання, яке навіть йому було невідоме.

З задоволеним обличчям, він устромив вилку в

коричнево-сіру масу. Це була тушонка.

– Кожен день одне й теж.

Марк взявся за свій сніданок, чи обід, чи вечерю, він сам не знав що. Він мав їжу, і він хотів, щоб його шлунок був задоволений.

*чавк-чавк-чавк*

Він навіть не відчував смаку, він просто поглинав банку тушонки, зрідка поглядаючи на жінку сердець. І нехай Скверна зачекає.

Доївши свій обід, він узяв банку тушонки в руку, і заплющивши одне око, кинув її в раковину, праворуч себе. Вілка залишилася на столі.

– ТАЧ. ДАУН. – він був неймовірно гордий за себе.

Бородатий чоловік підвівся з-за столу, і склав руки на кшталт читання молитви.

– Мадемуазель. – Він глянув на даму сердець. Йому здалося, що вона ледь помітно кивнула.

– Месер. – він глянув на шматок пінопласту з вм’ятиною. На жаль, він кивати не вмів. Або не хотів.

Марк підвівся, і витягнувши з пом’ятої пачки цигарку, підкурив її з пошматованої вздовж і поперек запальнички.

Сірий дим знову наповнив кімнату, а нікотин знову наповнив його легені, швидко всмоктуючись у кров.

Марк монументально з’їхав стіною, витягнувши ноги вперед.

Його починало поглинати безумство, і він чудово розумів, що щось його прикінчить раніше – те, що закінчиться його їжа і вода, або його прикінчить його власний розум, який захлинався у його власних думках, ніби обвитий плющем та колючим дротом.

Хтось міг сказати, що він сам вирішив зустріти свою смерть з розпростертими руками, і він повинен хоч якось підготуватися до неї.

Натомість вони могли бачити людину, з обпаленою бородою, тьмяними очима, в мішкуватому одязі, який сидів притиснувшись до стіни, як мішок цементу десь у сараї, у якого був вираз обличчя, ніби він чекає чогось, але не ззовні, а звідкись то всередині. Начебто він сподівався, що сам зможе сам пожинати плоди своїх думок. Але він не був Жнецем, він був жертвою. Йому хотілося так думати.

Він зробив затяжку. Нова порція канцерогенів наповнила його легені, а в роті був неприємний присмак проклятої тушонки.

Марк дивився на вм’ятину на пінопласті. На його думку, це втілювало шкоду, яку людство завдало планеті своїми діями. Можливо, Скверна була помстою за індустріальну та постіндустріальну епоху.

У будь-якому випадку немає більш порятунку чи пощади.

Марк знав, що Скверна дістанеться до нього рано чи пізно.

З грандіозним зусиллям його тіло піднялося на дві ноги, але з відстані можна було сказати, що це колос на глиняних ногах. Марк подумав про те, що саме так виглядало людство, якщо його персоніфікувати. Колос на глиняних ногах.

Марк рушив назад у кімнату. Настінний годинник із зображенням єнота показував без десяти дванадцять. Правильно кажуть, що коли сидиш на самоті, і нічого не робиш, час іде дуже повільно.

Він стояв у кімнаті і так само вдихаючи причину раку легень оглядав кімнату.

Він бачив розмальовану ним частину стіни, вкриту завитками, а щось із дзьобом було зеленим, або як вирішив Марк, смарагдовим драконом. На підлозі поруч зі стінкою лежали криво складені (але він намагався поставити їх правильно) паперові літачки зі словами роду “МРІЯ”, або “СТІЙКІСТЬ”. Він хотів з кимось запустити ці літачки, він хотів, щоб хтось склав йому компанію.

Поруч із ліжком у пластиковій прозорій коробці з-під одноразових склянок лежали прямокутні шматочки паперу, на яких були намальовані зображення чоловічків та числа поряд з ними. Це була його власна вигадана гра на основі карткових колекційних ігор. Праворуч лежала стара книга, зі сторінок якої він вирізав ці шматочки паперу. Він міряв силу “карт” за кількістю слів, що були надруковані на уривку сторінки.

Стіл біля ліжка був завалений усяким мотлохом, починаючи від зламаної парасольки, з якої він хотів зробити кустарний флюгер, закінчуючи зім’ятими листками паперу в клітинку, на яких він малював, знову ж таки, чоловічків, які воювали між собою. На стіні біля столу, за допомогою кнопки, він прикріпив аркуш паперу у формі трикутника, і внизу написав маленькими літерами “Адмірал намальованих військ”

Під столом лежав цоколь від лампочки, з якого він намагався зробити дзиґа, використовуючи зубочистку та шматочок ізоленти.

Він довго плакав, як не зміг цього зробити.

За ці шість місяців він намагався боротися з самотністю, як тільки міг, використовуючи всі можливі засоби.

Але він нічого не зміг вдіяти. Почуття його неповноцінності як людини, яка опинилась у стресовій ситуації, огорнула його, як шовкова ковдра з фіолетовим оксамитом. Він не знав, чому оксамит був фіолетовий. Він просто знав, що він фіолетовий. Хай тільки спробують із ним посперечатися. Він доведе їм, що він має рацію.

Марк підійшов до паперового літачка зі словом “РІШУЧІСТЬ” і нахилившись, його коліна рипнули.

Він із страшним гуркотом упав на підлогу, спробував знайти підтримки у літачка.

*схлип*

“РІШУЧІСТЬ” була в нього в руках, зім’ята, як багато листків до цього, які він старанно заповнював чорнилом, висловлюючи свої думки, описуючи світ з одних чорнил.

*схлип*

Сльози знову котилися з його очей, а Марк розпластався на підлозі, дивлячись у стелю, і стискаючи в руках літачок.

Проклятий артрит, який переслідував його ще зі шкільної лави вирішив завдати йому удару саме зараз, коли він хотів просто кинути клятий літачок.

Його ноги пекельно хворіли, біля колінної чашки. Він мав почуття, ніби в нього там дрібні скалки з-під металевої стружки.

Марк розвів руки в сторони, і злегка вивернув зап’ястя праворуч.

– Це і є мій Понтій Пілат, я гадаю?

Його тіло лежало, наче розп’яте, наче артрит вивернув його руки, наче це було бажання небес.

Мов його покарали вищі сили, це було його, все ще уявне розп’яття, яке він заслужив своєю зневірою, запереченням і бездіяльністю.

Біль поступово йшов, поступаючись місцем тверезому розуму.

Марк повернув голову, і побачив зім’ятий літачок у своїй руці. Він зміг прочитати “РЕ—–ть” крізь прорізи в пальцях.

Сльози на його очах висихали, а він відчував, як шкіра його натягалася.

– Треба вставати. – його голос був рівний і спокійний, ніби цей казус дав йому сил рухатися далі, немов у старих романах. Але він чудово знав, що це ненадовго.

Через кілька секунд він схопився, розкинувши руки в сторони, як фізкультурник після серії вправ, утримуючи в руках літачок.

Злегка погойдуючись, він підійшов до столу, і одним махом скинув все, що там було на підлогу. Все це впало з сильним шумом і гуркотом на підлогу.

На його обличчі була зосередженість.

– Вас вітає технічна служба з ремонтних слуг.

Він віддав честь, дивлячись точно на літачок. Жоден м’яз на його обмерзлому обличчі не здригнувся.

Повернувшись на одній п’яті, він блискавично дістав з тумбочки, яка теж була завалена мотлохом, він дістав ручку.

Акуратним рухом він узяв літачок за крило, і притримуючи його, ручкою намалював віконце.

– Містере Моргане, не бійтеся, це буде швидко! – він усміхнувся і весело підморгнув намальованому кілька секунд тому вікно літачка.

Збоку це виглядало безумством, але його це не хвилювало.

– Вжжжжік! – Він розігнув літачку одне крило. – Містере Моргане, не хвилюйтеся, це ненадовго!

Він зробив ідеальний загин одного крила.

– Тск-тск, вжжжж. – він думав, що це звуки, як на піт-стопі.

Він перевернув літачок.

– Я знаю, що вас заколисує, містере Моргане, але я не винен, що ви не можете вийти з кабіни! У вас критична ситуація! ВЖЖЖЖЖ! – він вдавав, ніби не чув обурень професійного пілота “Пейпер-Ейрланйс”, який налітав цим літаком тисячі годин.

– ВЖЖЖЖ.

Марк зробив загин другого крила, і поправив літачку фронтову частину.

– Майже готово, містере Морган! Зараз я ще закрилки поправлю! НДІІІЕРРР! – Марк майже кричав на весь будинок, імітуючи бурхливу роботу.

Він зробив ще пару штрихів, зробив передкрила, як він їх називав, і я взяв літачок в обидві руки.

Несучи його, немов новонароджену дитину, він зайшов на балкон і підняв руки вгору.

З хмар нарешті визирнуло сонце.

Трохи менш пом’ятий літачок відбивав світло, і слово “Рішимо” було виразно видно, і Марк заворожено дивився на нього.

– Ось він, королю неба.

Він обережно опустив руки.

– Містере Моргане, відпочиньте трохи перед вильотом. Шлях то далекий.

Марк повернувся до кімнати, і поставив літачок на стіл.

– Містере Моргане, вам треба відпочити, заразом підзаправитися. – Бородач з дитячим блиском в очах поставив на літачок ручку так, щоб кулька торкалася трохи нижче крила.

Марк повернувся на балкон і засунув цигарку в зуби.

Світло заливало його обличчя, небо поступово ставало чистішим, але внизу так само клубився чорний дим.

Йому дуже хотілося кави.

Марк клацав своїми пальцями, що огрубіли.

Раптом він зупинився і подивився на свої долоні.

*клац-клац*

– Ммммгммм.. – він заплющив очі.

*клац-клац*

– Десь у глушині.

*клац-клац*

– Майстер робив сушії.

*плескання в долоні*

– Летіли мертві душі.

*плескання,плескання*

– Збирати кинуті вуха.

Він голосно ляснув у долоні.

– Я страшенно гарний!

Його настрій різко здійнявся. Світило сонце, незабаром літачок полетить у рейс.

Марк рушив у бік кухні, співаючи щось про суші та вуха.

На кухні він дістав з полиці пачку розчинної кави, богатирським рухом узяв баклашку води.

Він висипав каву з пакетика в алюмінієвий кухоль, на стінках усередині ще залишалися шматочки попелу, потім він налив води у склянку.

Кава повільно виринала нагору, але Марк зі сміхом штовхав його вилкою назад у воду, і швидко заважав воду.

Невелика частина таки розчинилася, і він із задоволеним виразом обличчя взяв кухоль пішов на балкон, і поставив кухоль на підлогу.

– Забув. – Він викинув бичок з балкона, і повернувся на кухню, збираючись забрати стілець на балкон.

Він важко затягнув стільчик на балкон.

Далі він сів на нього і дивився на небо.

Воно повністю очистилося та було атласного кольору.

Марк кашлянув.

– Отже, яка ситуація нині? – Він запитав себе.

Марк давав собі звіт, що божеволіє, його розум нестабільний.

– Погані справи, їжі залишилося не так багато, залишилося дві баклашки води по шість літрів кожна, чотири блоки цигарок. – сказав він сам собі низьким голосом.

Це був його план, він говорив за двох людей, ніби то були дві особи.

– Ясно… – звичайний голос Марка не був задоволений озвученою ситуацією.

Вперше за довгий час він сидів на стільчику, на своєму балконі, і міг тверезо оцінити ситуацію. Проте його психічний стан залишався таємницею, він не міг сказати, що з ним не так, але він відчував, що він божеволіє.

Потріпавши себе за бороду, він підвівся і заглянув у кімнату. Сонячне світло крізь немите вікна все ще гарно освітлювало всі ці квадратні метри, які вже пропахли його люттю, думками і невеликим божевіллям. Або великим.

Він глянув на стіл, де стояла «РІШУЧІСТЬ».

– СЛЮЮЮРП. – це Марк зробив звук закачування бензину.

Він нахилився до літачка.

– Містер Морган? – спитав він пошепки.

Марку ніхто не відповів.

– Спіть, Морган, спіть, вам потрібно відпочити.

Марк повернувся на балкон і знову сів на стільчик, зробивши ковток холодної напіврозчинної кави.

– Значить, недовго мені залишилося, а, Агамемнон? – Марк глянув кудись прямо.

– Думаю так. Залишилося зовсім трохи, і все закінчиться. – Сказав «Агамемнон» з його голови, його ж голосом.

– Скажи кістлявій, нехай поквапиться, я втомився чекати. – Марк заплющив очі.

“Агамемнон” замовк.

Його тіло налилося вагою, немов свинцем. Він втомився чекати. З іншого боку він міг просто стрибнути з балкона, і не мучити себе та інших.

Його психічний стан висіло край від падіння в божевілля на тлі апатії і відсутності хоч якихось контактів з будь-якими формами життя. І він чудово знав, що скоро збожеволіє остаточно.

Його погані думки нависли над його мозком, ніби зграя стерв’ятників на гнилу плоть.

Поки він прокрастинував, його губи беззвучно шепотіли “… дай мені померти …”. Може він це розумів, а може і ні. Його душа розколота, а його розум запалений.

Він раптово прийшов до тями, стискаючи в руках кухоль з холодною кавою.

В нього залишилося мало часу. Він глянув на Скверну, яка стелилася десь там унизу, їдкою парою. Що за…

Він скинув бровами – Скверна була набагато ближче, ніж уранці.

Марк протер руками очі.

– Цього не може бути. – у глибині душі він тріумфував, хоч і з сумом.

Він потопав, як поранений ведмідь, до тумбочки, в столі, де спав містер Морган.

Марк різко зупинився і приставив палець до губ.

– Тссссс… – він покрутив головою і пальцем вказав на літачок.

Він навшпиньки підійшов до тумбочки, і відкрив її, діставши звідти зелений циліндричний предмет, розміром з долоню. Це був іграшковий калейдоскоп, до якого він за допомогою воску, скотчу та ізоленти приклепував різні лінзи, зробивши маленький телескоп.

З цього телескопа він у перші дні своєї самоізоляції спостерігав за будинками. Однак він міг це робити тільки, перебуваючи на кухні, відчинивши вікно, скло якого зараз було закрито з внутрішнього боку шматками пінопласту. Навіть він міг бачити багатоповерхівки крізь пінопласт, але вони були порожні, як покинутий усіма мурашник.

Марк повернувся на балкон, і поставивши одну ногу на стілець, а ліву руку засунувши у внутрішню кишеню своєї засаленої кофти, він правою рукою приставив “телескоп” до свого правого ока, двома пальцями регулюючи наближення.

Він побачив, що Скверна і справді стала набагато ближче, він бачив, як цей туман звивається як сотні тисяч чорних змій. Він помітив, що вона РУХАЄТЬСЯ. Вона рухалася, неначе маленька хвиля, тільки дуже сповільнена.

– Маршал! Бачу Скверну! Вона наближається. – Сказав Марк не відриваючи очі від окуляра.

Він опустив першу руку і штовхнув когось невидимого.

– Дай мені подивитись, що там!

Він швидко пересунув окуляр на ліве око. Нічого не змінилося, тільки йому здалося, що вона стала трохи ближче, ніж була до цього.

– Ви маєте рацію, сержант, ви маєте рацію.

Він поставив ногу на підлогу і витяг руку з кишені. Його ногу пронизав легкий біль.

“Маршал” знову сів на стілець і погладив ногу.

– І справді, часу у мене залишилося дуже мало.