У тиші

Вона прокинулася у сльозах і побачила небо. Синє, сонне, вже не темне, ще не світле… Рука не змогла витерти щоку. Вай не змогла зупинитися.

Її розбудила тиша.

Вона лежала, тонучи в м’якому-м’якому простирадлі, від подушки боліла спина, а навколо — світло і тепло, як у світі, де ще лишилося щастя, хоча… Такого світу ніколи не існувало.

Вай заплющила очі.

— Ти прокинулась?

Вай не відповіла.

Помовч, будь ласка, ще трохи. Я надто… втомлена.

Вай чула її кроки, чула її смуток і як страх ковтає в’язкий, щоб у голові не бродив. Чула, як Кейтлін сідає на підвіконня і зітхає.

— А ось я не засинала.

І замовкла.

Вай вже і забула, що теплу можна довіряти, на кохання — відповідати, а чужу долоньку — зачіпати мізинцем невагомо… Бо зачіпати можна або ніж у кишені, готуючись вихопити, або гачок гвинтівки, щоб встигнути натиснути. Для решти руки зайняті – так влаштований цей світ. І коли холод не заповзає під сплакані рани, під порвані сухожилля, під зламані кістки — то пробирається крізь щілини в голові повз сумніви зрадливі, повз страхи покинуті, повз почуття голі і змерзлі — до серця надто чутливого, надто тендітного, надто… самотнього.

Вай тремтіла від цього холоду в океані теплих-теплих простирадл. Обличчя, мабуть, посіріло вже без сонця, тоді як у Кейтлін… рум’янилося. Від кожного сраного посірілого погляду. «Не рум’янься, не через мене», – хотілося вимовити, та губи не розтискалися. Дрижали зуби. І Вай боялася торкнутися грудей, живота, обличчя, голови, рук і ніг, щоб не знайти випадково смертельної рани.

Хоча, можливо, її життя – гідна плата за одну ніч у Раю.

Вай розчинялася у тиші. Чула своє хворе дихання і падала все глибше, і глибше, і глибше…

– Скажи, Вай, – почулося з поверхні, десь звідти, здалеку, де над водою височить берег, – ти любиш світанки? А заходи сонця — любиш? Хочеш побачити їх зі мною?

І десь із поверхні почувся хрип:

– Хочу.

І знову тиша.

І Вай вже й хоче розплющити очі, але не може. Не може розімкнути губ, не може підняти рук, не може… перестати плакати. І знову вона чує, як Кейтлін підіймається, чує її кроки і сум, і як страх ковтає в’язкий, і як сідає так близько, що серцю ще більш холодно і страшно, ніби дуло біля скроні. А руки у Кейтлін м’які, як простирадла, а губи у Кейтлін теплі, як безтурботний вечір біля вогнища, і Вай хочеться залишитися-загубитися в цьому вечорі, і Вай не потрібні ні зім’яті ковдри, ні глибокі поцілунки, лише ніжність, якої вона ніколи не знала, якою боялася обпектися, до якої боялася надто звикнути, яку шукала та від якої тікала.

– Вибач… – говорила Кейтлін і цілувала її.

– Вибач… – говорила Кейтлін і роздягала її.

– Вибач… – говорила Кейтлін і плакала з нею.

А за вікном від них тікав світанок. Заливав кімнату червоним і жовтим, ховався за фіранками, непомічений, казав: «Так і бути», і Вай вже знала, що смертельно поранена, і що рана ця надто глибоко, але закривавить одразу, як вона переступить поріг свого Раю.

– Вибач… – говорила Кейтлін.

А Вай відповідала:

– Мовчи.