У тихому болоті, чорти водяться

Розділ 5

«У тихому болоті, чорти водяться»

Вдивляючись у снігопад за вікном, Едгар бормотав собі під ніс та щось перекидав у руках. Він нервово тряс ногою і стукав нігтями по лавці на якій сидів.

-Яка ж вона плаксива, дівчина такої дурної поведінки ніколи не вийде заміж, хіба когось заставлять одружитися з нею.

Хлопець повільно встав та пішов до своєї тумбочки, звідти дістав чорну коробку, прикрашену золотими орнаментами і закриту на кодовий замок. Оглянувшись, він ввів пароль, замок клацнув. Через декілька секунд у його руці красувався пістолет на якому була маленька фігурка дракона.

-От красота! Нарешті сьогодні я вперше вийду на полювання. За те полювання я отримаю шалені гроші та витягну свою родину з бідності. Прощавай Лострівер! Привіт ошатний Орп’єре! Привіт багатий маєток, привіт розкішне життя! Прощавай огидна плакса!

З цими словами він його почав витирати. Дракон ніби усміхався до нього, а Едгар йому у відповідь. Біля фігурки блистіли полаковані дерев’яні деталі. Всі негативні думки відійшли кудись далеко при виді такого чудодійного прибору.

-Малий, ти де це взяв? Його тільки дають на спеціальні завдання, – зненацька обізвався старший командир

Чоловік підійшов до нього та постукав по спині:

-Невже тобі королева доручила щось важливе? Полювання, так? – єхидно усміхнувся командир Джейс

– Так сер Джейс, це вперше, ви ж знаєте яке становище в моїй родині

– Розумію тебе хлопче, нехай щастить! – промовив сер Джейс та посміявся на додачу.

Пізніше про перше «полювання» знала майже вся армія, вони вирішили змовитись, щоб підглядати. Бо, як вони кажуть, таке видовище неможливо пропустити. Ніхто навіть не помітив відсутність молодого солдата. В цей час Едгар піднімався по білих сходах до тих дверей, за якими були безрозмірні фіолетові поля. Ось він і прибув до нього ж зразу прибігло маленьке дівча.

-Едгаре! Ти бачиш? Я зібрала вже всі чемодани, – говорила до нього тінь, а саме дівчатко дивилося сонним поглядом та щось жестикулювала за словами своєї помічниці.

– Яка ж ти молодець,  Дар’я! Ти готова до нашої пригоди? – привітним тоном говорив до неї хлопець.

Наступні жести повністю говорили про готовність до вивчення нового світу. Смугляве личко налилося червоним рум’янцем , голубі очі, які виділялися на фоні темної шкіри ще більше заблищали. Дівчинка з поспіхом накинула на голову свій солом’яний капелюшок з рожевою стрічкою і простягнула руку Едгару, щоб той повів її за межі альтернативного світу.

-Чекай, ти ж вмієш зменшуватись? Скачи у мою кишеньку, так буде безпечніше,- промовив Едгар, подаючи долоню.

Ураз Дар’я стала крихітною, як фігурка дракона на пістолеті.  Вона залізла на долоню, тримаючись за великий палець Едгара, а потім перемістилася у теплу кишеню, де лежали черстві куски хліба. Хроноельфійка поклала один, ніби своє ліжечко та вирішила подрімати дорогою, але вже через декілька хвилин побачила світло і опинилася при вході до великого маєтку.

-Давай Дар’я, у мене є ще трохи справ, я зараз тебе перевдягну та помию, а потім після того як я все закінчу, то ми підемо на прогулянку вечірнім містом!

Едгар взяв її у свою долоню та попрямував до ванни, там він приготував рушники, набрав теплої води, витягнув розкішне біле плаття і дістав декілька прикрас з перлинками. Дівчинка прикладала до свого тіла сукню і крутилася, усмішка не сходила з обличчя, а між передніми зубами красувався кумедний проміжок.

-Едгар! Я така красива, подивися на мене! – пищала позаду тінь та теж тримала усмішку до вух.

-Неймовірно, пані Дар’я! Тепер залізайте у воду, я допоможу помити спинку, хутчіш!

За декілька секунд хроноельфійка вже сиділа у воді. Це були для неї зовсім нові відчуття, які спочатку лякали, але пізніше страх перетворився на спокій. Вода у ванні була теплою, ніби вона у руках матері, яка зараз заколише дівчатко, як тоді вдома, у рідній хаті, в колисочці, перед вторгненням.

-Едгар, ти мене відведеш додому? – вже через сльози питалася тінь, а Дар’я розмахувала жестами і шморгала носом.

-Тут твій дім тепер, будь реалістичнішою, твого дому, на жаль, вже давно немає. Стоїть понищений напевне,- тихо промовив Едгар, розчісуючи хвилясте чорняве волосся.

Після миття хлопець застосував магію, щоб скорше висушити волосся, постарався над зачіскою, прикрашеною перлинками, допоміг одягнути білу сукню. Тепер Дар’я виглядала як заможна пані, а не простачка з нижчої верстви населення. Дівчинка обняла себе та жестами висловила свою подяку.

-Зараз я дещо візьму, а ти зачекай мене тут, сховайся десь, я постараюся скоро!- промовив Едгар і вийшов до головного входу, як зненацька двері відкрили лакеї.

-Трясця, таки приїхала- відрізав Едгар

Мішель ввійшла, струшуючи з себе сніг. Вона розказувала Едгару про сьогоднішні заняття та взагалі не замовкала, доки хлопець сам її не перебив.

-Ох, моя Мішель, ви пам’ятаєте історію, яку вам розказував? Так ось! Знайомтесь з Дар’єю. – промовив Едгар і після цього крихітка вилізла з-під його волосся.

Мішель затамувала подих і витріщила очі , їй не вистачало слів, щоб описати своє захоплення. Вона тільки представилася перед дівчатком, взяла її у свою долоньку і притулила до щічки. Дар’я витерла свої сльози і вирішила повернутися до свого нормального розміру та почала знайомитися жестами, а тінь все перекладала.

-Можна я її візьму у свою кімнату?Можна, можна?, – з нетерпінням запитувала Едгара, Мішель

-Та бери вже,- видихнувши, сказав Едгар.

Після знайомства з Дар’єю, Мішель була найщасливішою цілий тиждень. Принцеса її ховала у себе в шухляді, де зробила їй міні-кімнату, взявши меблі з лялькового будинку, а коли поверталася з академії, то вони завжди гралися разом. Іноді Мішель переказувала лекції, щоб Дар’я трохи познайомити з навколишнім світом і отримала знання на майбутнє. Хроноельфійка показувала їй магічні трюки: ставала котиком, застеляла ліжко за допомогою чар, деколи робила так, щоб у темноті стеля сіяла білими зірочками. Хоч і тяжко було переховувати її, іноді мама заходила, бо їй причувалися дивні звуки, іноді солдати були близько, але це все маячня, дивлячись на те, як вони любили одна одну. Мішель закинула лезо, перестала сприймати близько до серця мамині слова і навіть покращила стосунки з одногрупниками. Вона не знала, що її чекає на початку наступного тижня.

-Дар’я, тобі подобається бути зі мною?, – спиталася Мішель.

Дар’я стверджувально кивнула головою і показала на ляльковий будинок з великою к-стю меблів, дорогих ляльок, вбраних у сукні, які сиділи за столом і тримали чашечки чаю.

-Хочеш ляльками пограти? Давай завтра, я сьогодні вже втомлена, до речі, хто тобі найбільше сподобався з моїх ляльок?,- поцікавилася принцеса, накриваючи себе ковдрою.

Дівчинка показала на жіночку, вдягнену у синю сукню з чорним мереживом і великим капелюшком, яка тримала маленьку парасольку, а волосся було заплетене у високий хвіст. Раптом Мішель встала взяла у руки ту ляльку і подала Дар’ї.

-Я тобі її дарую, рахуй це тепер твоя,- посміхнулася принцеса.

Дівчатко зразу кинулося її обіймати і почало ледве вимовляти «дякую», без допомоги тіні. Воно було невиразним, ніби у неї було щось у роті, але воно звучало так щиро і радісно. Дар’я ніби старалася вимовити його сама, щоб якнайкраще віддячити їй.

-Нема за що, давай підемо спати, а завтра побавимося, гаразд?

Дар’я знову кивнула головою та зменшившись у розмірі, побігла до шухляди до свого крихітного дому.

Крізь вікно пробивася місяць і почалася сильна завірюха, шибка вікна стукала від вітру, а гіляки ніби хотіли увійти до кімнати юної принцеси. Двері кімнати протяжно заскрипіли і до неї ввійшов Едгар, тримаючи у руках свій пістолет. Він почав все перекидати і розгортати: висипав з портфелю підручники, шукав серед книжкових полиць, серед гардеробу та у взутті. Пізніше його погляд впав на напіввідчинену шухляду. Нарешті він знайшов маленьку Дар’ю, яка солодко спала в іграшковому ліжечку.

-Дар’я, Дар’я, просинайся, я тобі щось покажу неймовірне! – шепотів до неї Едгар.

Хроноельфійка відкрила оченята і потягнулася, глянувши сонним поглядом на хлопця, вона повернулася до свого нормального розміру, подала руку та вони попрямували до входу. Тіні не було поряд, бо у замку було темно. Тільки через великі вітражі пробивалося ніжне світло від місячного серпика, такого ж як у Дар’ї на лобі. Едгар завів її на подвір’я, де були красиві фігурні кущі, лавочки та ліхтарі освічували дорогу. Дівчинка жестами хотіла повідомити, що їй холодно, бо вона без взуття і верхнього одягу. Тим часом Едгар вже наготував першу пулю.

-Не переживай, скоро холодно вже не буде,- промовив Едгар, тремтячим голосом, якогось божевільного.

Після цього він направив пістолет прямо у лоб маленького дівча та пролунав гучний постріл, а перед ним ще гучний і дзвінкий писк.  Вся нічна біля сорочка враз стала червоною, а голубі очі стали блідими , зовсім бездиханні. На звук прибігли солдати і почали вихваляти Едгара, мовляв раділи успіхам свого молодшого «брата». Сміялися над трупом під ногами.

-Едгар, та тебе всі обожнюватимуть, ти наш фантазер кмітливий!- кричали всі.

На фоні галасу вхідні двері відчинилися і на подвір’я вийшла Мішель. Від такого видовища її очі стали скляними, а все тіло відмовилося рухатися. Від шоку вона роззявила рот, впавши на сніг біля тіла, почала кричати і сильно плакати на фоні реготу телепнів зі зброєю.

-Дар’я! Моя Дар’я! Що вони з тобою зробили, я тебе погано сховала, це моя вина!- кричала Мішель, поки вони ще дужче заходилися сміхом.

-Ти станеш такою ж як ми. Ти будеш вбивати їх, хроноельфи-бруд під нашими ногами, їх треба почистити, тобто знищити! – промовив зі зловтіхою Едгар, ховаючи пістолет у кишеню чорного пальта, заляпаного кров’ю.

Мішель підняла голову, але на її заплаканому, почервонілому обличчі не було жалю, а лише страшна злість. Вона піднялася з колін  і побігла назад до своєї кімнати, тихо плачучи по дорозі, щоб матір не проснулася, хоча це була її задумка, бо на таку жорстокість, ніхто більше не здатен, як стихійний народ і його верховні правителі-вбивці. Останні слова солдатів, які почула Мішель, то наказували запакувати тіло в мішок, а далі навколо був лише білий шум. Коли вона ввійшла до кімнати, то плакала і нервозно хиталася, сидячи на ліжку, пізніше розум її зійшов нанівець. Дівчинка пішла до ванної кімнати, усміхнулася через сльози до свого відображення у дзеркалі, витягнула всі таблетки снодійного з баночки і вже хотіла одну положити до рота, як побачила силует Дар’ї на стіні- це була душа.

-Бережи себе, Мішель, не роби дурощів. Ми ще обов’язково зустрінемося, я обіцяю, – лагідно промовила вона і провела Мішель до ліжечка.

Там вони двоє у тишині заснули, обнімаючи одна одну, а душа тримала у руках тепер власну ляльку.