У пошуках істини, початок

Мар’яна Суббота не була детективом, але її чоловіка, що не без причин зник три дні тому, довелося почати шукати. Хоча б за допомогою жандармерії. Близьких знайомих чи друзів у їхнього подружжя не було, тому вона одразу вдалася до радикальних методів. Вона чомусь особливо не хвилювалася за Спартака, бо, мабуть, знала, що той, попри отриману у полоні ваду, здатен вижити у будь-якій ситуації. Проте серце, що вже зрадило цього чоловіка, тривожно стискалося від кожної згадки про нього. У голові стукотіла думка, що це вона, його дружина, його Мар’яна, у всьому винна. І коли гнів потух, залишивши лише попіл жалю по гидкому вчинкові, Мар’яна зрозуміла, що совість має рацію. Вона, ця совість, завжди така, як і її чоловік: холодна, проте справедлива і необхідна. Потрібно його знайти й розставити всі крапки над «і».

Перед дверима жандармерії жінка задумалася лише на хвильку, перевівши подих малинових вуст. “Ну, от ти й тут, – подумала вона, – досить рефлексій, моя люба, дій!” Вона штовхнула важкі дубові двері, промайнула через затемнений коридор і опинилася просто перед столом вартового жандарма. Чоловік з чорними вусами, років сорока, писав щось, пристукуючи ногою у чоботі в такт музики у своїй голові. Вона кашлянула, прикривши рот рукою у чорній  мереживній рукавичці. Одяг її був переважно у темних тонах, під тон звичного одягу її чоловіка. Нерідко її приймали за вдову, проте зараз, стоячи перед жандармом, їй здавалося, що вона поховала не чоловіка. Щось важливіше. Його любов до себе? Повагу? Питання були риторичні, сипалися на голову, а відповіді ховалися по тих закутках, де перебував її зниклий чоловік.

– Доброго дня, – спокійно привіталася Мар’яна, сідаючи на хиткий стілець перед столом, засипаний папірцями з заявами інших людей. Їй було незручно у цій невеличкій кімнаті, де раз по раз хтось проходив, шумів, кашляв, залишаючи за собою слід своєї присутності у вигляді пилу, якого й так вистачало.

– Доброго, – чоловік незадоволено зиркнув темними очима на жінку, відсунувши кружку з чимось гарячим трохи далі від себе. – Чим можу допомогти, пані?

– Мій чоловік зник, уже три дні не повертається додому, я прийшла, щоб…

– Так-так-так… Ваш чоловік бабій? П’яниця? Картяр? – холодно запитав жандарм, записуючи відомості у якийсь пожовклий зошит. Голос у нього був вимуштруваний до того, що здавалося йому абсолютно байдуже до чужої біди. Не дивно. Мабуть, втрачаєш згодом небайдужість, коли працюєш жандармом. – Ваше прізвище та ім’я, будь ласка?

– Перепрошую, що?! – Мар’яна витріщила на нього зеленуваті очі, відчуваючи, як розгорається гнів десь глибоко всередині. Та що він собі дозволяє?! Вона відчула, як рука інстинктивно сіпається, щоб дістати шпильку з волосся і витягти цьому нахабі око.

– Мг, пояснюю, – все в такому ж холодному тоні продовжив він, – справи бабіїв чи п’яниць, які раптово зникають з дому ми не беремо, бо вони все одно рано чи пізно повернуться. Ну, або ні…, – він зробив жест, що виглядав так, наче він зі своїх погонів струшує пилюку, – а справ і так вистачає, мг…

– Мій чоловік офіцер армії УНР! У відставці! – гримнула Мар’яна, стискаючи в руках сумочку, але раптом їй згадалися настанови чоловіка. Глибокий вдих, видих. Спокійніше жінка представилася: – Я Мар’яна Суббота, мій чоловік Спартак Суббота.

– О, ну це інше діло-о-о, – співуче відповів чоловік, наче на мить розвеселившись, а потім поклав перед Мар’яною папір. На її гнів йому теж було байдуже. Звик чи просто начхати?  – Заяву пишіть, хто ви, хто ваш чоловік, де останній раз бачили. Ваш чоловік отак раптово пропав? Без причин?

Мар’яна закусила губу, червоні щоки стали ще червонішими. Сором і провина все ще мучили її. Жандарм пропалював жінку своїм пильним поглядом чорних очей. “Ні, не варто йому деталей їх подружнього життя розповідати. Якщо це подружнє життя взагалі тепер буде”, – подумала вона.

– Без причин, – через декілька секунд відповіла Мар’яна, розглядаючи природній  – Одного вечора вийшов з дому і…

– Угу, зрозуміло. Ви пишіть, пишіть, – жандарм кивнув на папір, але відповідь, судячи з його настрою, йому не сподобалась, а, може, навіть розчарувала. Він чекав сльозливої оповіді чи чогось цікавішого, щоб розважитися, а отримав суху відповідь. Нудно.

Мар’яна почала шкрябати стрижнем по папері, виводячи недбалими літерами відомості про свого чоловіка і себе. Вона раптом згадала, як вони познайомилися у військовому шпиталі. Тоді він ще все бачив, і його майже прозорі очі, здавалося, бачать людей наскрізь, проте навіть тоді Спартак був військовим: емоцій у нього було небагато, але кожна з них була особливою і виразною. У цей шпиталь тодішній офіцер Суббота приходив до своєї матері, яка була однією з найкращих військових хірургинь. Та і відвідував поранених товаришів, яких у нього було небагато. Деякі з них, після того, як покинули шпиталь, більше не повернулися до звичного життя, бо не всім “пощастило” просто стати незрячим. Спогади перебив хрипкий голос жандарма:

– Ну що, пані, ви скоро? Люди чекають, – він кивнув звичним жестом на декількох панянок, які, виявляється, чекали своєї черги для виливання на цього байдужого чоловіка своїх бід.

– А… – Мар’яна глянула на написаний текст, а потім різким порухом віддала його жандарму, підвелася. – Коли почнете пошуки?

– Сьогодні, м-м-м, завтра, може, пізніше. Не хвилюйтеся, пані, – жандарм кинув її заяву до купи тих папірців, що уже «прикрашали» стіл, голосно сказав: – Наступний!

Мар’яна зціпила зуби, взялася за поділ вишневої сукні та вийшла.

– Ну от, як завжди все доведеться робити самій, – вона поглянула на яскраве осіннє сонце, що переливалось багрянцем у її рудому волоссі. Задумалася, дивлячись на позолочені крони дерев. У Києві безліч вулиць, бульварів, провулків, куди він міг піти? Хто сказав, що він взагалі досі тут? Може, поїхав геть з цього міста?

Ні. Не поїхав. Мар’яна це знала глибоко в душі, бо дуже добре вивчила свого чоловіка. Він не покине рідне місто що б не сталося, бо Спартак занадто добре це місто знає і любить.