У пошуках Олімпу

 

 

 

 

Одного разу, ще коли світ був зовсім інакшим, коли в природі панувала чарівність та загадковість, коли потаємне було майже всюди і люди ще не зналися в різноманітних науках, сталася одна цікавенька історія. Ця історія була пов’язана з дівчинкою Клео. З дівчинкою, котра, як усі інші, зіткнулась з проблемами і не мала жодної уяви, як їх подолати. Історія про те, як вона змогла (або ж ні) досягти Олімпу.

Усе розпочалося улітку. Ми не будемо розглядати життя дівчинки з самого початку, тому пропоную розпочати вже з моменту, коли вона дещо подорослішала, промайнувши епізоди народження. Клео була працьовитою дівчиною та дуже полюбляла знаходитись на вулиці. Її улюбленим місцем була галявина поза будинком в лісі, де вона завжди збирала різноманітні фрукти та квітки. До речі, будинок у неї був не такий вже і великий. Така собі хатина з глини та соломи, в якій проживали її батьки та бабуся. Мати була не набагато дорослішою, ніж її донька, звали її Гейею. Клопотлива жінка, яка ніколи не цуралася допомогти дівчині у всьому, чим могла. Батька ж звали Елдером. Більшу частину свого часу чоловік витрачав поза межами будинку та лісу. Клео завжди цікавилась, де саме він знаходився, на що мати відповідала: «Твій тато хоче знайти якомога більше знарядь, щоб пройти повз Таємну Доріжку. Він хоче пронести нас всіх однією дорогою, щоб і я, і ти не страждали впродовж нашої подорожі». Щодо бабусі Вейсті… Вона завжди сумувала. Тільки варто Клео у неї щось запитати – і бабуся відразу зачинялась у своїй маленькій кімнаті, не даючи нікому змоги до неї хоча б якось звернутись. Мати розповідала їй, що Вейсті усе своє життя була такою, але й сама не розуміла, чому вона так себе поводить. Якось Гейа навіть про себе сказала, що можливо то через Таємну Доріжку…

Але що ж то воно таке, та Таємна Доріжка. Ще в дуже малому віці Гейа дізналася про неї, чарівну Доріжку, яка здатна провести тебе аж до самого Олімпу. За стародавніми історіями тебе на ній чекають чи не найскладніші іспити. Однак ніхто не міг сказати більше, бо, на жаль, люди повертались відтуди або ж переляканими, розповідаючи страшенні історії, або ж поїхавші з глузду, або ж просто зникали – зникали назавжди. Ніхто так і не дізнався, що сталося з тими, кого вже після Доріжки не бачили. Можливо, і насправді потрапили до кінцевої бажаної зупинки…

Стосовно Олімпу, то тут також не існує єдиної відповіді. Одні кажуть, що Олімп – то місце, де проживають боги. Інші – що то місце, де людина може знайти все, про що вона навіть і не мріяла. Панують плітки, що у такому випадку Олімп може бути у кожного свій. «Але як таке можливо?» – зацікавлено питала Клео у своєї мами. Гейа лише знизала плечима, начебто говорячи: «Самій би знати».

Така історія, така сімейка.

Колись, в один пречудовий літній день, Клео блукала в лісі по своїй улюбленій галявині, збирала ягоди, гриби та різні усілякі квітки. Того дня вона була вся зосереджена в думках про Доріжку, про батька та мати, котрі завжди працювали на те, щоб знайти її та пройти повз якумога безпечніше для досягнення Олімпу. Її особисто торбувало те, що вона ничего не розуміла, коли всі, здавалося, були в курсі справи. Отже, ось вона і тут, на прогулянці, на різнобарвній галявині. В квітках, роздумах та міркуваннях намагалася побачити те, чого не могла – повну картину, складеної із таємниць її родини.

Згодом промайнув сам час, і Клео зненацька озирнулась, зрозумівши, що заблукала: зайшла кудись, де вона ще не була. Найжахливіше, як їй тоді здалося, було те, що вона не могла бути впевненою, як саме повернутись назад, на знайому галявину, додому.

Вже було темно, пройшла чимала кількість часу з моменту, коли вона покинула дім. Навкруги Клео убачала тільки гілля дерев та невідомі тропи, що можуть привести тебе випадково хоч до самого ведмідя. Переляк охопив її свідомість. Вона почала гледіти якмога краще, аж поки не побачила здалеку якесь світло. Оминаючи небезпечні місця, такі як ями та колюча рослинність, Клео підбігла до найближчого дерева біля осередка вогню, сховавшись за ним, та побачила перед собою кумедну картину: кіт розміром з неї, з футляром запальника у руці, йде якоюсь тропою, поспівуючи при собі невідому спокійну мелодію. Вона продовжила свій рух уздовж того, як рухався кіт, коли раптово ступила на гілля – пролунав хруст на весь ліс, і кіт обернувся.

– Хто там!? – різко та ніби занепокоєно запитав він. – Виходь же!

Клео обережно й неохоче вийшла із-за дерева та крадькома почала йти до нього.

– Я не бажаю тобі зла, о велика чарівна сутносте! – промовила вона наче молитву, хоча досить-таки тихо.

– Хто ти?!

– Звичайна людина, звичайна дівчина, нічого більше і нічого менше! –  спробувала запевнити вона кота та продовжила, коли помітила, що говорити він не збирається: – Не скажешь часом, як тебе звати, шановний звіре?

– Ім’я, – фиркнув він, – страшна сила. Не буду я першому зустрілому його говорити – тим паче тій особі, що не знає своєї вартості!

– Пробач, що? – тихо спросила вона. Що взагалі відбувається, що ця істота верзе? Клео не знала, як реагувати на ці слова, не розуміла такого ставлення до себе…

– Що, не подобається? Мені також багато чого не сподобалось… І ось він я, один у цій пітьмі! – пролунали як сумна мелодія його слова.

Щоправда, дівчина геть втратила усвідомлення всього, що відбувалося.

– Я можу чимось допомогти? – обережно запитала вона, сподіваючись не викликати у кота чергового вибуху слів.

Кіт уважно на неї подивився. Потім підбіг та почав роздивлятися її. Клео вже почала панікувати, коли він нарешті завершив.

– Ти не виглядаєш як та, хто може мені допомогти. Кожен повинен йти своєю дорогою на одинці. Ти можеш бути марнуванням мого часу, і до того ж ти вже вдосталь його витратила! – захоплений своєю тирадою оголосив звір.

Тільки коли він підійшов ближче, дівчина змогла розгледіти його. У нього було сніжно-біле хутро з великими округлими частинками вугільного кольору на животі, очах та кінчику хвоста. Він, тобто кіт, насправді мав достатньо гарний вигляд!

Клео замислилась над його словами. Простоявши так декілька секунд, вона все ж таки вирішилась дещо сказати.

– Якщо не бажаєш моєї допомоги, міг би відразу так сказати, – кинула йому Клео. – І до того ж, судити книгу за обкладинкою також не найкраща стратегія життя…

Мати завжди їй це говорила. Саме цю фразу. Вона запевняла доньку, що ніколи не варто оцінювати щось по тому, як воно виглядає. Їжа з поганим виглядом або людина, яка тобі не сподобалась – усього цього не варто уникати поки не дізнаєшся більшого. Бо за цією обкладинкою може ховатись Всесвіт…

Кіт продовжив пильно на неї дивитись, немов заглядаючи їй в душу та намагаючись прочитати її думки.

Як тільки Клео вирішила піти далі від цього створіння, відразу ж згадала, що не знає, куди іти.

– Ти часом не знаєш, не минав ти повз однієї невеличкої хатинки тут неподалік? – відповіла вона котовим очам, що таки продовжували стріляти в її очі.

– Е-е.. Ні, здається. А повинен? Можливо, він попереду, можливо – ні. На своєму шляху чимало зустрів я таких домівок і вже не пам’ятаю, як то давно було. Але можеш піти зі мною… Можливо, знайдеш того, чого шукаєш… – і потім більш обережно він додав: – Можливо…

– Чи не забагато «можливо»? І до того ж, пане кіт, ви самі відмовились від моєї допомоги, навіщо вам кликати мене з собою?

– А це нам ще потрібно буде з’ясувати!.. – після цих слів кіт кинув ще один погляд дівчіні в очі та повернувся до своєї дороги. Через пару секунд він крикнув: – Ну, ти йдеш, чи шо?!

Так вони і почали йти разом у невідоме. Спочатку якийсь певний час наші друзі тримали мовчання, через що Клео почала нервуватись. Але знову, окрім страху більше не знайти домівку, її охопили думки про таємніці батьків.

– Ти чогось стала дуже зосередженою. Знайома місцевість? – повернувши до неї своє лице, буркнув кіт.

– А, ні… – повернувшись до реальності, вона додала: – Просто згадала дещо… А чи не скажешь сам, куди маєш рух?

– Я? Аха-хах. Як і кожен з нас, туди – куди заведе життя. Хочеш ти цього чи ні, одного разу і тобі потрібно буде розібратись з цим. І навіть більше, віддати чи не все життя на те, щоб досягти того, що тобі приготувала доля. В іншому випадку… Я не знаю, дівчино, мені правда здається, що ти не зможеш подолати того, що тебе очікує. Хоча… Буду сподіватись на те, що твоя дорога буде легшою, – на цих словах кіт зупинився і підняв чомусь голову вгору, як би розглядаючи небосвіт: темний, водночас в деяких куточках освітлений зірками та півмісяцем. – Цей шлях, – продовжив він говорити, не змінивши положення, – він для кожного своєрідно складний. Складність ця залежить передусім, – він опустив голову і подивився на дитину, – від тебе.

– Що..?

– І від оточуючих, і від цього світу, –  продовжив він свою тираду, почав взагалі дивитись по сторонам. – Інколи, до речі, деяким не щастить з першими… Це все не має значення, – кіт знову подивився на неї,  – бо ти все одно не осягнеш моєї думки. Я справді хочу сподіватись на найкраще для тебе, дитятко… Але чомусь не можу бачити того, що ти одолаєш свої невзгоди.

Спілкування з таким створінням – це як купа запитань, але повний нуль відповідей. Чому я не зможу подолати поставленого переді мною іспиту? Що він хоче мені сказати?! Я нічого не розумію…

– Не засмучуйся, кралю… Можливо, я поквапився. Да й взагалі, не варто мені було говорити з тобою! Йолоп! Ходім далі..! – кіт махнув осторонь рукою і продовжив свій шлях.

Поки вони шли, Клео намагалась зібрати усі свої думки докупи. Це було дуже складно… Вони розбігались, пригали з одної теми на іншу, вигадували теорії, намагались зрозуміти щось, про що вона не мала жодної ідеї. Я не зможу… Бідолашна настільки випала із світу, що на певний проміжок часу забула про існування того ж кота, родини, лісу, в якому вона заблукала. Коли відчула якийсь товчок в сторону.

– Обережно! Ти майже в дерево не увійшла! Дивись куди йдешь, бо я, так сталося, не наймався бути твоїм спостерігачем! – обурено вигукнула істота.

– Так, добре, пробач… – озирнулась вона навколо. – Я просто… – щось спіймало її увагу, здалеку, в проміннях місяца, відбитих у найближчій річці. – Все буде добре, – обернувшись до кота, проговорила йому у відповідь і далі продовжила вдивлятись.

Клео не могла зрозуміти, що саме привернуло її увагу, а головне – чому? Навіть якщо то є якась статура, чому вона має викликати у неї такий інтерес? Але все одно вона продовжила свій шлях, аж поки знову не почула його.

– Господи ж ти котячий! Чому я повинен витрачати на тебе час, коли ти навіть не намагаєшься вести себе якзапотрібно! Іди ти вже куди хочеш, тільки не чіпай мене! Бувай!

На цій ноті таємничий кіт  продовжив свій шлях, забувши про нашу героїню. З цього моменту вона залишилась одна. Вона і те невідоме, що начебто її чекало там – у озера, під місяцем. Клео знову ж наостанок обернулась та подивилась в бік та почала потихеньку йти до озера. Дівчина спершу не помітила, але згодом це неможливо було не угледіти! Ліс почав підлаштовуватись під її ходу: там, де щойно були одні кущі та дерева, з’явилась тропинка – тропинка, яка вела її прямо до силуету біля озера. І хоча це змусило Клео насторожитися, вона все одно пішла далі – з більш впевненою ходою, більш впевненим бажанням, більшою легкістью, аж поки не дійшла кінця: двох великих дерев, що виглядали як ворота у таємничу місцевість. Вона пробіглася очима ще декілька разів навкруги, щоб дійсно усвідомити те, як змінилось озеро, яке вона бачила там, біля кота. В місцевості з’явились ворота, по дві сторони від яких горіло у факелах полум’я зелено-блакитного кольору.

У момент розгляду вогню дівчиною, ворота відчинились: повільно, але легко, без сторонніх звуків, наче під дією вітру – бо саме його і було чутно найбільше серед усього, що було навколо. Клео зробила декілька кроків углиб тієї пітьми, що очікувала її всередині, але як тільки вона досягла темряви, вона ніби прошла повз вакуум і опинилась у зовсім іншій реальності. Тут все так і був невеличкий берег, однак здалеку ще можна було помітити якись замок. На додачу з’явились також тропи, вироблені з чорно-сірого мармуру, які вели увсебіччя. Біля озера дівчина побачила широку лавку, елегантно виконану в готичному стилі. Спиною до неї, вона розпізнала, сидів той дивний темний силует. І хоча навколо було світло: ще яскравіще палали зірки, та й місяц опинився саме над ними – цей силует таки залишався темним, немов світло ніколи ще не потрапляло на нього.

Клео з одного боку стало лячно, але зацікавленність у кінці кінців взяла верх, і вона продовжила крокувати. Дівчинка вже стояла збоку від лавки, коли змогла розпізнати цю таємничу особу. Це була жінка у чорній великій сукні, з чорним капюшоном та чорною фатою, покриваючу її обличча. Жінка в чорному також відчула присутність Клео, бо було помітно, як вона злегка змінила позицію, несильно повернувши голову в її бік.

– Хто ти є така? – з несподіваною хоробрістю та силою в голосі кинула жінці Клео.

– Присядь, будь ласка, – наче лагідно та доброзичливо промовила їй у відповідь жінка.

Клео вирішила не вагатися і відразу пішла до лавки. Вона чомусь відчула образу, можливо навіть гнів, який надав їй сил бути такою різкою та впевненою в собі. Дівчина взагалі втратила розуміння того, чому та звідки у неї такий настрій, але, незважаючи на це, вона все одно продовжила свій рух.

– Хто ти? – з більшою легкістю ніж в перший раз спитала її Клео.

– Що ж, спробуй здогадатися. У мене вдосталь імен, і кожен може називати мене по-своєму, дівчино. Я можу бути частиною тебе, а можу й зовсів бути тобою… – від такої спокійності і лагідності в голосі Клео стало лячно. Вона не могла розгледіти нікого поза фатою, і могла тільки здогадуватись, як виглядає ця жіночка насправді. Навіть більше, їй було досить-таки страшно дивитися на неї, хоча голос, інтонація жінки її заспокоювали.

– Не хочу я грати у ваші ігри. Нащо ви мене покликали? – цього разу Клео вже сама помітила, що в її словах ховалась чимала злість. Але чому я злюсь?

        – Покликала? Я? – і після цього жінка почала сміятись. Клео могла лише чути її сміх, але не бачити: статура жінки не змінилась, вона навпаки сиділа наче в трансі. Згодом вона продовжила говорити: – Дорогенька, я тебе не кликала, як і нікого з інших. Ви самі йдете до мене. Ви самі обираєте цей шлях. Ви самі обираєте мене.

«Чому як тільки я покинула домівку та заблукала, на моїй дорозі я почала зустрічати таких дивних…створінь?!» – спитала саму себе дівчина.

– Ти зі мною не вперше, – немов відповівши на потік думок Клео, почала жінка. – Ми вже знайомі. Я була у тебе вдома, хоча ти не завжди звертала на мене увагу. Я бачила твоїх рідних, хоча вони мене також ігнорували. Але інколи, у моменти самотності зі мною спілкувався кожен із вас.

– Про що ти говориш?.. – дівчина вже остаточно зрозуміла, що не зможе осягнути і слова цієї жінки. Вона зглузду з’їхала!

Хоча точно її я не бачила?..

А якщо…

        – Не спроможна ні на що дівчина, яка не знає ні того, що відбувається в родині, ні того, до від неї хочуть інші. Чи не маю я рацію? – таким же спокійним голосом раптово заговорила жінка.

– Яке ти маєш право говорити мені щось подібне як людина, яка мене знає тільки цю хвилину?! – вибухнула вона, образа і злість сковали її слова.

– Ох, серцевино… Я знаю тебе вдосталь, про що вже сказала. Я знаю про все, що є в твоєму житті. Батьки завжди десь, але не вдома. Бабуся, яка зачиняється у себе в кімнаті протягом тижня, щоб тільки страждати. Нездатність твоя подолати хоча б щось, вирішити хоча б якусь проблему є панівною у житті твоєму. Хто знає, знайдеш ти вихід із цього лісу чи заблукаєш так, що ніхто тебе не знайде, в особливості сама ти. Або ж чи стане тебе хтось шукати взагалі… – все це було сказано таким сумним голосом, так лагідно, спокійно, легко, що Клео відразу прониклась усим, про що говорила жінка. Так, це все правда! – минали такі думки у неї в голові. Я одна, я не зможу знайти вихід, і ніхто за мною не прийде. Раніше також до неї приходили такі думки, але цього разу вона остаточно усвідомила їх для себе

        Вона не помітила, як почала плакати. Як потім почала ревіти. Що мені робити? Що мені робити?..Ось вона вже вкрила своє лице руками, усі в сльозах, усі в її вічному сумові. Я не впораюсь… Ніхто мене не знайде… Біль охопив її серце, в легенях наче утворився вакуум. Клео поринула у відчай.

Жінка в чорному поклала їй руку на плече, здавалося б, намагаючись підтримати.

– Мені шкода, що так трапилось з тобою. Шкода, насправді, що ти залишишся зі мною у темряві, сумі, стражданні, бо ж ти того не заслуговуєш, дівчино. Ти мала б отримати чудове життя. Але, – Клео почула глобокий вздох, – отримуєш саме життя болю.

Ніхто не знає, скільки саме часу вони витратили там на лавці, поглядаючи на озеро. Можливо, промайнула година або ніч. Можливо, навіть день, доба. Через якийсь час Клео припинила плакати, вона заспокоїлась. Однак, незважаючи на це, стержень болю залишився в її серці.

Поки вона вдивлялась в горизонт, в край її ока потрапив якийсь рух.

– Що це?..

– А то… То моя сестриця. Не зважай на неї, вона полюбляє інколи блукати в таку пору.

Сестра жінки дещо відокремлювалась від вього навкола, особливо від самої жінки. Вона була яскрава, і хоча була далеченько, Клео могла відчути тепло, коли спостерігала за нею. Саме задивившись на неї, вона замислилась: А чи правда все те, що їй сказала жінка?

– Я щойно так подумала… Чому я мушу так вірити всьому, про що ти сказала?

– Бо ти сама знаєш, що то є правда, глубоко всередині своєї душі, – все таким спокійним голосом відповіла вона.

– Я хочу додому.

Як раптом весь світ обернувся пітьмою: тільки озеро залишилось таким яскравим, як раніше. Згодом, у ньому почали своє розповсюдження хвилі, немов величезна істота зараз виплеве назовні. Але відбулось зовсім інша річ. Озеро почало змінюватись. Воно вже втратило свій вигляд, на його місці почав вимальовуватись дім Клео. Через це дівчина підірвалась з лавки та почала бігти рідній оселі назустріч.

– Не можу повіртити… – не припиняючи свій біг, задихаючись проговорює про себе вона, повна радості. – Маму, тато! Я вдома! Я вже вдома, я повернулась!

Клео залетіла всередину та зрозуміла, що нікого тут немає. Підбігла до вікна, щоб побачити, звідки саме вона вибігла та помітила, що і озеро, і жінка в чорному, і її палац з сестрою – все зникло. «Можливо, мені все це наснилось, –  задумалась вона. –  Але ж де всі?»

        Чомусь дім здавався на диво спустошеним. Так, надворі була гарна погода, всі речі залишилися такими, як вони були, увсюди панує звичний комфорт та затишок, – але нікого немає. Бабуся повинна у будь-якому випадку тут бути!

        Вейсті ніколи не покидала домівку, тому це стало останньою надією дівчини зрозуміти, що відбувається.

        Клео миттєво опинилась напроти дверей в кімнату бабусі та обережно постукала разів з чотири. Тиша. Жодного звука. Клео продовжила стояти так далі, затримавши дихання: нічого, взагалі нічого не створювало якогось звука. Наче у всьому світі зупинився час.

– Тут дійсно нікого немає, Клео, – пролунав голос з сусідньої кімнати. – Нікого, окрім мене.

Через секунду дівчина вже дивилась на людину, що з нею заговорила. Це була дівчинка невеличкого зросту, трішки менше самої Клео, з пепелевим, яскраво-білим відтінком волосся, світло-зеленими очима, колір чимось схожий на колір тільки-но проросшої весняної трави. Її вбрання – це біла довга непрозора хустка, що покривало дівчину до самих колін. Сама ж вона сиділа за столом і впевнено споглядала на Клео, уважно її розглядаючи.

– Я так вже втомилася питати кожного, хто ти такий, що… – з певною втомою в голосі почала Клео.

– Я Надія. Привіт. Сядь будь ласка, якщо ти не проти, – Надія промовила це дуже легко, постійно усміхаючись дівчині, однак продовжуючи її розглядати.

– Так просто? – Клео видала невеличкий істеричний смішок і потім присіла.

– Я знаю, моя сестра справила на тебе деяке колосальне враження, і як завжди, без сумніву, вона змусила тебе відчувати не дуже приємні емоції, але я сподіваюсь, ти не дуже розлютишся на мене через таку дрібницю, як витягнути тебе поки не стало ще гірше?

– Я так розумію, це не мій дім.

– Ну, не зовсім… – пожала плечми дівчинка та продовжила: – Проте мені здалося, цього місця ти бажала найбільше. Якщо бажаєш бути у будь-якій іншій місцині – тільки скажи. Або забажай!..

– Дякую, але мені б хотілось бути знову з своєю сім’єю! – дещо злісно кинула їй Клео, відразу зрозумівши неправильність такої поведінки та заспокоївишись, вона додала: – Пробач… – схопила голову руками. – Мені зараз якнайбільше бракує моєї родини… Я не хотіла тебе образити.

– Клео, ми вдома! – було чутно після того, як зачинились двері будинку.

– Нічого, я розумію, – сказала їй Надія, – але таку проблему я також можу вирішити, – посміхаючись, закінчила вона.

– Але… я не розумію… – відповіла вона пошепки, підійнявшись із-за столу в момент, коли батьки почали йти до кімнати, у якій були дівчата.

Вони виглядали вкрай щасливо, такими Клео ще їх не бачила. Мати посміхалась і раділа життю, а не перебувала в тривозі через постійну підготовку до Таємної Доріжки, батько не мав вигляд такої змученої людини, як раніше, – зовсім навпаки, начебто він оновився, був повний сил та енергії. Все це хоч і сподобалось дівчинці, проте все одно виглядало… нереалістично?

        – Клео! Солнце моє, привіт! – радісно підлетіла до доньки Гейя і згорнула її у міцні обійми.

– Привіт, все добре, мамо, – в тісках, майже пошепки, відповіла вона.

Тим часом Надія вже стояла напроти мами та доньки, спершись об стіну зі складеними руками.

– Ти дійсно теперь володієш цим світом. Будь-які твої мрії здатні втілитись тут – все, чого можеш тільки бажати, – говорила вона, поки Елдер заходив до кімнати, лишаючи в кутку корзину з грибами.

Миттєво сцена перемінилась: батьки опинились за вікном в дуже збудженій розмові та з пошуком гарних квіток біля хати, насолоджуючись теплою погодою та компанією один одного. З ними також була бабуся Вейсті – і на превеликий сподив вона посміхалась та теж про щось розповідала!

– Життя, яке ти хочеш. Життя, яке ти можеш отримати, лише подумавши про нього, – після цього Надія трішки припідняла руки в боки.

– Чому ти все це робиш? Чому вони тебе не бачили? Як ти на це спроможна? – поглядаючи у вікно та спостерігаючи за щасливою родиною, немов у трансі, звернулась Клео до дівчини.

– Мріїї, серденько, мрії – це те, що робить кожного з нас щасливими. Взагалі-то це моє друге ім’я, бо справді деякі так кличуть мене. А чому ти? Я, на відміну від моєї сестри, не полюбляю, коли люди страждають… – тихо відповіла вона, потім поклала руку на плече Клео. – Люди інколи забувають як це мріяти. Як це бачити світ, яким він може бути. Як це – забути про страждання, забути про реальний та жорстокий вимір, з якого ти прийшла, та вдатись тільки в те, чого бажає твоє серце найбільше. Мрії та надія – ось головні рухачі нашого життя, і саме тому я хочу, дійсно хочу показати тобі, наскільки це важливо.

– Але… – тут Клео остаточно усвідомила ситуацію. – Вони ж не є реальними…

– Можуть бути. Ти зараз маєш наглядний приклад того, як саме воно може бути. Ти вже можеш жити тут, насолоджуватись тим, що все працює саме для тебе так, як ти забажаєш. Осторонь від моєї сестри, осторонь від інших турбот, осторонь від реальних скурбот – замріяно закінчила Мрія.

– Як звати твою сестру? – випадково спитала Клео.

На мліг ока вони опинились надворі: миттєво, наче уві сні. На них світило яскраве сонце, під ногами була ніжна, приємна волога трава, а напроти дівчат уся родина Клео святкувало щось біля вогнища, співали пісні.

– Клео! – крикнула мати, щира посмішка на її обличчі. – Йди-но до нас! Приєднуйся скоріш!

– Краще не згадувати її ім’я, бо воно має велику силу, – у голосі Надії Клео помітила виразну суворість, якої раніше не спостерігала.

– І вона справді не здатна нас знайти?

– Годі про неї говорити, дитино! – повернувшись, Надія подивилась прямо дівчіні в очі з неутриманною злістю. Але вже було запізно.

В природі відчулась надто помітна зміна погоди: спочатку посилився вітер, потім – сонце зникло з горізонту, на заміну йому надійшли темно-сірі хмарки, вкривши весь небесний простір. Але найстрашніше почалось згодом. Пішов дуже сильний дощь. Батьки та бабуся припинили святкування. Вони почали повертатись до домівки, зовсім не звертаючи уваги на дівчат.

– О, ні!.. – тихо промовила Надія.

Сцена набула нових відтінків: Клео знову вдома, знову всередині. Вона вже почула, що усе повернулось в ту картинку, яку вона спостерігала вдома завжди, а саме – страждання бабусі Вейсті. Будинок знову набув похмурів тонів, дівчині навіть моторошно стало пересуватись по ньому. Надія опинилась позаду Клео на два метри.

– Рушай, в тебе все вийде, – спокійно сказала вона і перед тим, як зникнути остаточно, додала: – Не забувай того, що я говорила. Навіть якщо зараз все виглядає не таким чудовим, все ще залишається в твоїх руках, навіть у такі скрутні часи. Не відмовляйся від мрії.

Зникла. Клео залишилася одна, через що вона вирішила спробувати навідати бабусю. Обережно, оминаючи стіл та стільці, дівчина наблизилась до її дверей та знову, як сьогодні раніше, зробила декілька стуків. Тук… Тук… Тук…

Дверь розкрилась з надто гучним скрипом, і Клео увійшла до кімнати своєї бабусі. Вона, ця кімната, здавалося б, була ще темнішою. Всюди панував безлад… Дівчина навіть не здогадувалася, в якому хаосі проживала бабуся Вейсті. Ось яка вона – реальність…

Збоку на ліжку сиділа згорблена Вейсті. Вона плакала, як і звичайно, але коли почула, що до неї завітали, піднесла очі на онучку. Вони були червоні, а саме обличчя – зосереджене, сумне, і, можливо, дещо зле.

– Повернулась… – махнула рукою, глянула собі в ноги, протримавшись так декілька секунд, потім знові підняла голову в сторону Клео и кинула їй: – Нащо ти повернулась!? Усе були так добре!

Клео оніміла. Вона ніяк не очікувала такої реакції, такої поведінки. Все що завгодно, але не це… Вейсті піднялась з кроваті, в нічній хустці та волоссям в різні сторони, та потяглась за тростом для пітримки своєї ваги.

– Убирайся звідси! Мені і так ніяково було, ще й ти тут опинилась. Що я з тобой мушу робити, клятий дідько! Твої батьки були щасливі покинути тебе, відразу ж втекли на свої пригоди до того клятого Олімпу! Ти же розумієш, що саме через тебе вони не відправились туди як тільки змогли? Все думали, що ж з тобою робити, такою нездатною ні на що дитиною. Усі ці страждання, через які вони пройшли заради тебе. Тьху!

Поки Вейсті продовжувала свою тираду, Клео майже не зумліла. Їй було скадно повірити своєму слуху та очам. Дівчина не помітила, як по її щокам пішли сьози, одна за одною, скапаючи по підборідку. У руках почався треміт, а стержень, який захопив її серце ще у озера, з новою силою почав розривати усе її іство. Груди наче палали. Але попри це, дівчина дещо-як відходила від бабусі, коли та підходила, аждопоки не впала.

– І що це, на ногах навіть не можеш встояти?! – злісно, із червоними від сліз очима, буркнула їй Вейсті.

Клео щось болісно крикнула, підірвалась та вибігла назовні – подалі від будинку. Щоправда, вона майже не пам’ятає того, що було в останні секунди перебуття в домі. Вона відбігла якмога далі, впала посеред якогось поля на коліна і тяжко, гірко закричала в світ. Їй було вже байдуже, що вона вибігла в страшенний ливень, що її одяг і вона сама наскрізь промокли, що вона в багнюці майже лежить на землі. Нічого не мало сенсу. Її реальність перетворилась на жах, якого вона боялась більш за все, а ті спогади, ті картини, ті епізоди, які показала їй Надія – все було захоронено як рідну людину, з тим же печалем та болем.

«Не забувай того, що я говорила. Все залишаеться у твоїх руках, навіть у такі скрутні часи» – промайнуло у неї в думках.

– Що залишається в моїх руках?! – вирвались гірким плачем її слова, після чого вона некотрольовано продовжила кричати.

Інколи вона била землю руками. Інколи викрикувала про те, що світ несправедливий та не має сенсу. Поки не відчула чиєїсь руки у себе на плечі.

– Говорила тобі, дівчино… Нас усіх чекає така участь. І нашим єдиним виходом є смиренність, – прозвучав знайомий лагідний голос жінки в капюшоні.

Клео подивилась на неї. Все така ж чорна, як смола, повисла вона над нею, в капюшоні, з фатою на обличчі.

Дощ вже закінчився, хоча небо все одно було сірим.

– Чому? – просто і беземоційно спитала Клео у жінки.

– Така твоя участь… Як і участь кожного з нас… – все повторювала у відповідь вона.

 

Коли увесь світ обертається навколо тебе в протилежному, хаотичному напрямку, ти не завжди розумієш, як рухатись далі. Як рухатись далі, коли все, чого ти боявся, стало реальністью? Або ж як відрізнити світ думок, світ мрій, світ тривог та сумнівів від того, що відбувається насправді?

Такими питаннями задавалась останній час Клео. Але я їй нічим не могла допомогти. Як ти можеш допомогти людині, яка не здатна тебе помітити або усвідомити? Ось ти тут, абсолютно всюди і одночасно. В кожному подихі вітра, в кожному сяєві сонця, в кожному виразі обличчя – у всьому. У всьому, до чого може дійти людська уява або уява подібних до людей істот.

Звичайній дівчинці трапилось на життєвому шляху пережити чималу кількість подій, і зараз она розбита як ніколи. Вона не знала, що та як робити їй далі. Навіщо? – дуже складне питання. Вважаю, кожен би на її місці, охоплений сумнівами та той, хто пережив найстрашніші страхи, відчував приблизно те саме. Але нічого не вмирає назавжди, якщо справа торкається людської душі.

 

– Якщо ти тут, – сказала Клео жінці, – то в мене є ще надія, що усе, що відбулось у будинку – нічого більше, ніж твоя робота. Можливо… Можливо, то все була вистава.

– Така твоя участь, дитино.

Вона не знала, у що вірити. Але невеликий промінь сподівання породився у неї в думках. А що, якщо то було все в незаправду…

Клео почала потихеньку підійматись на ноги. Її охопило різке бажання відійти подалі від цієї дивної жінки раз і назавжди. Милий голос і темна, навіть страшна статура – не найприємніша людина, з якою б зараз їй хотілось розділити свій біль.

– Завжди ти говориш одне і те ж, жінко, – почала Клео. – Знаєш… Могла б нарешті сказати своє ім’я. Все одно вже, що буде…

Жінка відповіла їй мовчанням. Вона продовжила дивитись на Клео, що здалеку могло нагадувати статую. Немов ангел, що плаче, спустився з небес.

– Хто ти? – твердо та беземоційно спитала знову її Клео.

У відповідь знову нічого. Клео вже це все набридло. Вона, розлючена і розбита, йде в абсолютно протилежний бік, коли помічає, що по обидва боки стоять її будинки – два однакові будинки -, а вона – немов по центру між ними. Перший мав вигляд затишку, навіть небо над ним було освітлене як в найкращу літню пору. Дерева та квіти навколо цвіли, а всередені наче можна було почути чиїсь радісні голоси. Потім дівчина розглянула той будинок, з якого вибігла сьогодні: темний, з похмурою погодою навкруги, окутаний в тиші, без жодної травинки. В порівнянні, перший будинок неначе був весь в кольорах, коли другий – не мав жодного, окрім сірого.

Коли Клео вдруге обернулась в сторону першого будинку, на галявині вона побачила Мрію. Та сиділа на траві та збирала квітки до свого кошику, уважно при цьому спостерігаючи за Клео. Дівчині стало ніяково від того, наскільки уважно за нею дивилось створіння, яке кличе ще себе Надією.

В наступну секунду земля немов скоротила свою дистанцію. Будинки стали ще ближче один до одного, а сама Надія вже була майже перед самою нею. Вона піднялась та віддала кошик з квітами Клео.

– Я дуже рада, що ти знайшла сили побачити щось, окрім страждання, золотце, – звернулась вона до неї, подарувавши теплу і яскраву усмішку. – А що до неї, – споглянула дівчина поза спину Клео на жінку в чорному, – вона наврядчи скаже тобі своє ім’я. Адже воно здатне обмежити її вплив на тебе та будь-кого, хто усвідомить його.

Клео обережно подивилась собі за спину і побачила все-таки не рухому фігуру жінки в чорному, навколо її ног повністю зав’яла трава, да і небо, здавалося б, стало ще темніше.

– В народі її можуть називати Страхом. Деякі знаходять справедливим називати її Стражданням. Але справжнє її ім’я – Сумнів. Сумнів, породжений страхами. Сумнів, породжений жорстокими словами інших людей. Сумнів в досягненні Олімпу, або ж Сумнів у всьому, чого може прагнути людина. Сумнів в собі та в своїх близьких. Воно руйнує людину із середини, змушуючи сприймати світ як жах, який людина страшиться найбільше всього. Образа, злість, ревнощі, невпевненність в собі, відчай – вона, ця жінка, – мати всіх цих явищ, – коли Клео обернулась знову подивитись на Сумнів, вона побачила, що жінка зникла, як і темна домівка з похмурим настроєм: навкруги знову світило сонце, панував спокій і тиша. – Я дуже радію за те, що в тебе вдалось одолати її сьогодні, – завершила Надія наостанок.

– Але що буде далі? – спитала у неї Клео. Після слів Мрії дівчинці стало легше, немов вона скинула неймовірної ваги каміння з плечей. Увесь цей час вона наче на гору крем’яну важке каміння підіймала[1], і зараз – у цьому немає потреби, бо каміння зникло.

– Усе залежить від тебе, дівчино, але я б тобі не порадила йти за нею, – крикнула здалеку якась істота. На подив Клео, то був кіт, якого вона зустріла вже цілу вічність тому.

Оточення знову перевтілилось в іншу картину. Ось вона та кіт, все стоять в лісі, в якому Клео заблукала. І хоча здається все незмінним, щось тут явно не відповідало тій дійсності, яку вона пам’ятає.

– Знову ти!.. – з власним подивом, заявила вона.

– Можливо, але ні. Хоч мій зовнішній вигляд і здається тобі знайомим, я – не та істота, яку ти знаєш. Мені здалось, що такий образ тобі буде приємнішим.

Клео не знала, що відповісти, бо не знала, чого в цілому очікувати від цього кота. Вона оминула поглядом усе навколо: ті самі дерева, ті самі гілки і навіть та сама пора дня, як та, з якої все почалось ще до зустрічі з котом. Ось що було дивним – Клео зустріла кота не тут, посеред лісу, а на тропинці. І хоч сама істота мала такий самий вигляд, як і раніше, вона наче дивилась інакше. Не було вже злості та нестриманності. Кіт, очевидно, нікуди не квапився, як то було раніше. Здалося, що він посміхнувся Клео?

– Я захотіла дати тобі другий шанс. Довірься мені, такі речі я не роздаю кожному, кого зустрічаю. Мені здалось, що мої сестри вдосталь познущались над тобою, ураховуючи, що ти зникла із реального світу на майже 10 років.

– Що?.. – така новина шокувала дівчину, вона не змогла осягнути слів, сказаних котом. – Я нічого не розумію…

Клео вже почала уявляти, що стало з її родиною за всі ці 10 років втраченого життя. Як батьки покинули домівку, а бабуся вже можливо навіть пішла у світ мертвих через вічну скорботу. Як уся сім’я подумала, що вона загинула. Дівчина почала згадувати мамин теплий, сповнений любові погляд і уявила, через що вона пройшла, коли втратила доньку. Страх почав зароджуватись у неї в серці. Через секунди вона помітила, що її очі починають мокріти.

– Не хвилюйся поки так, у тебе ще є сили все змінити, – спокійно почав говорити кіт. – Поки що ще не запізно. Ти потрапила до виміру мрій та стражданнь моїх сестер, а там час тече інакше, на відміну від справжнього світу. Пока живеш мріями або скорботами, не помічаєш, як все життя йде далі, оминає тебе. Реальний світ, з реальними людьми, подіями. З реальними почуттями та реальними стосунками. Світ, який набагато ширший, ніж те, чим живуть мої сестри, Сумнів та Мрія. Мені особисто сумно за тих створінь, які міцно потрапили до рук однієї з них. Тільки вони в змозі знайти вихід. Але ти… Ти спроможна змінити те, що вже сталося. Принаймні, я вірю в тебе.

– Хто ти? – невитримано кинула котові дівчина.

– Я не зможу однозначно відповісти тобі на це запитання, ти маєш розуміти. Складність у моєму випадку полягає в тому, що, – кіт пожав плечими, – я маю два імені, які сильно відрізняються один від одного, але мають рівноцінне значення.

– І?

Клео вже справді втомилася від всіх цих істот, які постійно покривають таємницями власне ім’я, пафосно розповідають про нього, але ніяк не можуть сказати його в лице.

– Не має значання. Зараз я хочу допомогти тобі зрозуміти, чому мрії та сумніви – важливі, однак якщо жити в них, то…

– Пробач, але мені зараз так все одно. Я хочу повернутись до своїх батьків, і я не хочу змушувати їх страждати. Я вже так втомилась з цими мріями та, особливо, сумнівами, що просто хочу продовжити своє життя. Повернутися туди, де все було так легко і, найголовніше, по-справжньому, – завершила Клео з тяжким подихом.

Посмішка кота наче стала ще більше. Він почав наближатись до Клео, поки не став напроти неї. Дівчина була ненабагато більшою за нього, тому йому потрібно було високо закинути голову, що подивитись їй прям у вічі.

– Я рада це чути, – тихо промовив він. – Я дуже рада усвідомлювати, що моя віра в тебе не мине дарма. Бачу, ти вже зрозуміла те, що я хотіла тобі донести, – кіт почав повільно відходити. – Не втрачай цього. Тебе чекають дуже складні іспити на Таємній Доріжці. Іноді тобі буде складно згадати те, що ти нещодавно зрозуміла. Але завжди нагадуй собі про все те, що ти для себе відкрила. Життя приготувало тобі чималу кількість сюрпризів, і ти маєш зустріти їх відповідно.

– Почекай! – зупинила Клео кота, який збирався зробити щось пальцями лап. – Скажи, будь ласка, ті два імені наостанок?

– Що ж… – кіт знову посміхнувся їй. – Я не маю так багато прихильників, як мої сестри, але мене частіш за все називають Зараз. Якщо справедливо, мені здається, це більш глубоке ім’я, ніж Тут. Але це вже вибір кожного, як саме до мене звертатись. І ще дещо – будь ласка, не забувай, що другого шансу такого в тебе вже не буде. Усе буде залежити лише від самої тебе – і тільки. Бережи себе! – на цьому кіт клацнув двома пальцями, і все миттєво перетворилось у пітьму…

 

Розплющувати очі і озиратись прямо під час ходи, коли навколо тебе все той ліс, і кіт неподалік плететься, щось буркотячи собі під носа – усе мало вигляд, як спонтанне дежавю, від якого ти прокинувся. Саме так і подумала дівчина, опинившись в своєму минулому. Клео начебто пам’ятала усе, що сталося до цього у найменших подробицях, але все одно у неї склалося враження, що то був сон. Якщо то дійсно був сон?

– Ти чогось стала дуже зосередженою. Знайома місцевість? – повернувши до неї своє лице, буркнув кіт. Слова кота вилучили дівчину із міркувань, і вона відразу згадала, що буде відбуватись далі.

– Все добре, коте. Ні. Місцевість незнайома, я просто замислилась щодо того, що ти говорив мені. Чому вам здалося, що я не здатна допомогти вам?

– Ти мене пробач, дівчино, но коли я тебе побачив, відчув, що тобі самій бракує домога. Ти була розгублена і налякана, і щодо цього, то мені не спало нічого на думку, яка від тебе могла бути допомога. І право, я дійсно розлютився через те, що ти перебила мою пісню!

– Зрозуміло… Можливо, я дійсно тоді такою виглядала, ви маєте рацію. І куди ж ви, пане кіт, прямуєте?

Кіт вирішив витримати невелику паузу мовчання і згодом зупинився.

– Я хочу досягти цього Олімпу, як і всі інші. Але я вже так довго йду цією Доріжкою, що вже не знаю, заради чого це все! Часом згадую, як добре було до того, як я опинився на цьому шляху і бажаю вже простого повернутись назад. Я вже втратив, здається, віру у те, що одного дня я здобуду все, на що витратив купу енергії і десь із пів життя часу.

– Знаєш… Ми не повинні втрачати нашої віри. Особливо, коли стається найгірше, – Клео підійшла до кота та присіла так, щоб їх обличчя були на одному рівні. Потім вона обрежено поклала руку йому на плече і продовжила: – Із втраченою надією ти програєш, коте.

– Я намагався триматись за неї… Колись, – тихо відповів він. – Але зараз… Я вже не знаю, на що зараз розраховувати…

Клео побачила краєм ока, що вони опинились саме там, де вона покинула кота та пішла до Сумніву. І зараз, саме зараз вона почала розуміти, що якщо вона не допоможе цьому розгубленому створінню оминути Сумнів, він втрате сенс свого життя, як колись його втратила Клео.

– Як довго ти живеш серед цих сумнівів, коте? – надто лагідно запитала дівчина.

– Не пам’ятаю, – після довгих роздумів все-таки відповів він. – Мені дуже страшно, що мої мрії загинуть, – дуже тихо промовив кіт, дивлячись Клео в очі. Його очі почали набувати вологи. Дівчинка відчула, що кіт може з хвилини на хвилину зламатись.

– Я не можу знати, що ти пережив, – почала вона чутливо, – але можу уявити, як це боятись і вірити в те, чого боїшся. Коли тобі здається, що все, чого ти страшишся, перевтілюється на реальність і коли світ наче починає натякати саме на це. Коли надія покидає тебе з кожною секундою. Одного разу  я опинилась в схожій ситуації – і нікому, ніколи не побажала б відчути того, через що я проходила. Коли ти спостерігаєш власні страхи і бачиш, як мрії твої руйнуються. Але це просто  наші страхи, коте. Страхи, що змушують нас задаватись питаннями про те, чи дісно наш світ є таким, як ми його хочемо бачити. І це нормально… Нормально боятись, нормально мати сумніви. Але не варто забувати, що життя надто неосяжна річ в нашому світі. Що може статись все, що завгодно. Що ніколи не буде іншого шансу, ніж зараз. І що воно уж точно набагато більше, набагато ширше, ніж здатна уявити наша свідомість в мріях та сумнівах. Не втрачай надії на краще, коте. Не втрачай те, що в тебе є зараз, поки сам блукаєш в страхах та в печалі від того, що твої мрії, як тобі здається, руйнуються, – і несподівано для себе, кіт обійняв дівчину, на що вона відповіла не менш чутливим обіймом. – Отже, ходімо далі?

Насправді, Клео була дещо шокована тим, що вона сама сказала. Дівчина дійсно не очікувала промовити щось подібне. Всередині їй стало особливо тепло після того, як вона усвідомила зміст своїх слів, немов вони утвердили саме те, до чого Клео повинна прагнути. Те, що вона зрозуміла протягом своїх невеликих (або великих?) пригод.

– Так, ходімо, – відірвавшись від Клео, з посмішкою та з відчутною легкістю пітримав її пропозицію кіт. – Я був неправий, коли про тебе погано говорив, – додав він. – Дякую тобі дуже, дівчино.

І вони продовжили свою путь.

Попри те, що дівчина рішуче була налаштована, щоб повернутись до рідної оселі, глубоко всередені вона все ще продовжувала відчувати страх того, як відбудеться це поєднання. Картинки, як бабуся Вейсті продовжує надсилати в її адрес прокльони, як вона, Клео сама, вибігає в істериці з домівки та відкрито бажає, щоб усе перестало існувати – вони й надалі продовжували вспливати в її думках. Звісно, вона усвідомлювала, що страхи – це нормально, і вона не мусить довіряти їм такою мірою, але при цьому вона й далі задавалась питаннями, які могли зробити дівчинці боляче. Особливо помітним цей страх став, коли перед її очіма повстав сам двір з будинком. Усе частково нагадувало те, що вона бачила під впливом Сумніву: темна, спустошена хата, тиша навкруги, помірна, неясна погода, хоча вона все одно не була настільки поганою, як там. Не було відчутно і того затишку, тієї легкості, що спостерігались і у Надії. Усе, в цілому, було як звичайно.

– Цікаво… – тихо та з подивом сказала вона. – Як виявилось, коли я тебе покинула минулого разу, коте, я майже дійшла до хатини.

– Ти про що?

Але Клео не відповіла йому, бо вже упевненно пішла до будинку. Як так сталось, що вона була в декількох кроках від місця, якого шукала, але все одно пішла в зовсім протилежний бік, хоча пішла б вона з котом в перший раз – повернулась додому без зайвих страждань?

Поки вона йшла назустріч невідомому, її в руках охопив треміт. Тут вона дійсно почала розуміти, що їй дуже страшно. Страшно, як ніколи. Але, окрім цього, Клео почала прагнути того, щоб назавжди зруйнувати свої страхи, не уникати, а покласти кінець тривожним думкам, породжених її головою. Саме це надавало їй більшої енергії рухатись далі. Поскоріш би закінчити вже…

– Що відбувається? Це твій дім? – почула вона позив кота позаду себе.

– Стій там, будь ласка. Почекай! – крикнула Клео йому у відповідь.

Ось вона все стала перед дверми – усе почало все більш і більш нагадувати її жахи. Клео, не затримуючись надовго перед ними, наважилась їх відчинити. Зайшовши усередину, вона помітила, що в будинку майже нічого не змінилося з її останього дня в ньому. Домівка була прибрана, усе знаходилось на своїх місцях. Клео повільно пішла до кімнати бабусі Вейсті, в черговий раз згадавши, як це було в іншому вимірі. Двері були причинені.

– Бабусю?

У цю мить із кімнати вибігла Вейсті. Вона була шокована побачити Клео, але через півхвилини вже сердечно обіймала дівчину. Клео відчула, що її подив почав перетворюватись на плач. Вона не знала, чому навіть плаче. Але їй на душі стало дуже легко, а серце немов розтало в теплі бабусі.

– Де ж ти, дитино, пропадало, – тихо просопіла Вейсті у шию Клео, поки тримала її в своїх обіймах. – Ти розумієш, що сталось через тебе, поки тебе не було? – відстранившись від неї, сумно проговорила вона.

Клео стало зле. Щось трапилось… Її відсутність призвела до чогось страшного. То буде моя провина.

– Що трапилось, бабусю? – твердо, але ніжно спитала вона, а після обережно повела Вейсті до столу, щоб туди присісти та поговорити.

– Твої батьки… Вони дуже турбувались через те, що ти зникла. Тебе, зірочко, не було два дні, і вони не знали, що робити. Тому… – зупинилась Вейсті та почала втрачати мовлення через надмірну кількість емоцій: вона не могла зібратись, бо почала нервуватись.

– Усе добре, – утримавши сльози, Клео взяла руки бабусі до своїх

– Вони пішли тебе шукати, обіцяли повернутись під ранок, але… – і вона розплакалась. Потім крізь сльози продовжила: – Мені здається, вони потрапили на Таємну Доріжку!

Клео ще не усвідомила почуту інформацію, коли підбігла до бабусі і знову її обійняла. Отже, батьки все-таки потрапили на Таємну Доріжку… Вона не знала, що з цим робити. Деяка спустошенність відчувалась у неї в душі. Вона намагалась допомогти бабусі, але не знала як. Клео сумнівалась, що зможе змінити хоть щось… Але вона хотіла. Вона хотіла, щоб бабуся нарешті перестала плакати. Вона хотіла, щоб батьки були поряд. Вона хотіла, щоб все було добре. Вона хотіла вирішити всі свої проблеми, здихатися поганих думок, припинити страждати від того, що для неї підготувало майбутнє.

Раптом Клео знову опинилась у озера. Але то вже було не таке озеро. Навкруги були квіти, а палац, який виднівся здалеку, споглядав на неї з незвичною красою: небо навколо було насищенно блакитним, стінки замку вкриті рослинами, пишними трояндами, розами та лавандою. Сама Клео стояла немов в центрі між трьома особами, начебто формуючи трикутник: спереду стояла жінка середнього віку з довгим сірим волоссям до колін, у помаранчевому яскравому вбранні; справа була знайома вже Надія, як завжди з прекрасними зеленими очима та білій шовковій хустинці; а зліва Клео спостерігала Сумнів: чорну, лячну і, як зазвичай, нерухому.

– О, ні. Поверніть мене назад! – обурено крикнула Клео жінкам. – Я мушу бути там, вдома!

– Не хвилюйся, дитино, – спокійно відповіла жінка з довгим волоссям. – Ми прийшли тобі допомогти.

– Допомогти у чому?

– Страхи твої мають колосальну вагу на те, як ти приймаєш рішення і як саме відбувається пошук цих самих рішень, дівчино, – сказала Сумнів, поднявши праву руку та направивши на Клео. Цього разу її голос не звучав вже так лагідно, як раніше, – а наче вона виносила вирок.

– Того ж самого впливу має і надія, Клео. Твої мрії та реалізація цих мрій – те, що повинне бути при тобі завжди. Пам’ятай за те, що я говорила тобі раніше, – додала з іншого боку Надія.

Клео не розуміла, чому це зараз з нею відбувається або ж чи дійсно усе це – реальність. Вона вже не очікувала, що ці три жіночки з’являться знову. Остання – та незнайома їй жінка – то, певно, є Зараз, або по-інакшому, Тут, яка минулого разу прийняла обличчя кота.

– Ти все життя будеш знаходитись на межі цих двох, – почала Зараз, розводячи руками у дві сторони, вказуючи на своїх сестер. – І саме вони будуть впливати на те, як розгорнуться події далі. Але пам’ятай, що це – ти. Ти, хто обирає, кого тобі слухати та як тобі діяти.

– Чому ви говорите мені це все? – обережно спитала вона оточуючих. – Чому саме зараз?

– Ти повинна розуміти, – продовжила Зараз та почала підходити до Клео, – що на деякі запитання відповіді ти можеш та мусиш знайти тільки в собі. Зараз – це ти, хто шукає відповіді і сама собі задає питання. Зараз – це ти, хто говорить від імені нашого. Можливо, нас навіть тут немає. Можливо, ми є. Хто може знати?

Клео спостерігала, як жінка наближається і потім говорить їй все це прямо у вічі. Вона дійсно не могла зібрати всі думки докупи, щоб цілком усвідомити почуте. Чи дійно це все зараз відбувається? Чи насправді вона слухає, як три незнайомі, водночас найбільш знайомі тітки розповідають про те, що з нею відбувається. Віддатися сумнівам чи сподіватися? Здавалося б, рішення вона вже давно прийняла. Але чому це питання й досі не завершене? «Бо неможливо здихатись від сумнівів, як би ти себе не запевняла у цьому і як би ти цього не прагнула… – промайнула думка в її голові. – Але й жити в них, так само як в одних надіях або мріях, – не вихід. Тому що забувається найголовніше – зараз. Той час, коли дійсно…»

        – …Можна щось змінити, – перед Клео вже стояв її товариш кіт, який завершив її думку. Він посміхався і тримав її за руки.

– Зараз? – поставила Клео простесеньке питання.

 

Ніхто не знав, що тоді саме відбулося. Навіть в нашій історії немає нікого, хто би розповів реальну правду – правду про те, що спитала Клео. Але точно стало зрозумілим: дівчина досягла того розуміння, якого бажала.

Коли вона заплющила та знову розплющила очі, дівчина опинилась в будинку, в обіймах старої бабусі.

– Слухай, бабусю… Як ми можемо їм допомогти? – обережно запитала Клео та присіла напроти жінки так, щоб їх очі опинилися на одному рівні.

Вейсті дещо притихла, але згодом подивилась на онучку і сказала:

– Таємна Доріжка – вона у кожного своя. Я не знаю, чи зможемо ми їм допомогти… – вона знову притихла, аждопоки не продовжила: – Якщо їм пощастить, і вони дійсно настільки сильні люди, якими я їх завжди бачила, то в один прекрасний день твої батьки потраплять до Олімпу. А там… хто знає…

– Отже…Єдиний вихід – це зустріти їх там? – задумливо спитала вона, розмірковуючи над кожним словом. – На Олімпі?

Вона вже вдосталь начулась про цю Таємну Доріжку, і хоча вона розуміла, що кожен – кожен у своєму життті одного разу потрапить на неї, як і будь-хто інший, вона не могла осягнути єдиного: чому бабуся так вагається та боїться ступити на цю Доріжку?

Поки бабуся розглядала її, Клео могла тільки здогадувась, про що розмірковувала жінка. Але потім вона нарешті дочекалась відповіді.

– Так, зірочко… То єдина путь… Я завжди знала, що цей момент настане для них… І, правду говорячи, я боялась цього понад усе. Жила в очікуванні того, як вони з тобою залишать мене тут. Щоправда, до твого повернення, – вона зробила невеличку паузу. Бабуся міцно тримала за руки свою онучку, що їй, Клео, було відчутно, як хвилюється стара. Її руки тремтіли і часом сильно стискали руки дівчини, – я вже жила думкою, що кожен з вас покинув мене.

– Але чому ви, бабусю, самі не пішли до Доріжки?

– Я?.. Я хотіла колись, але водночас боялась того, що я там зустріну. Говорять, Таємна Доріжка – то місце, де людина зустріне все, що її зламає. Все, чого вона боїться. Навіть ті страхи, про які вона не знає, не усвідомлює, – зустрінуться на цьому шляху. Я завжди боялась того. Мої батьки не витримали такої пригоди – вони повернулись, і краще би вони ніколи не повертались з Темної Доріжки. Моя мати стала настільки зломленою, що згодом вона наклала на себе руки. А батько… Він перетворився на чудовисько. Ще до Доріжки він був лагідним чоловіком, який завжди знав, чого потребує сім’я найбільше всього. Але коли він повернувся, він став тираном. Він знущався наді мною і над мамою. Я не можу… Не хочу про це згадувати. Ці жахи… – з глубокою скорботою в душі закінчила бабуся Вейсті.

Після своєї розповіді вона стала плакати ще більше. Жіночка намагалась заспокоїтись, але це начебто тільки посилювало її емоційний стан.

– Бабусю, – узяла міцніше її руки до своїх, Клео, також починаючи плакати, звернулась до Вейсті, – мені дуже шкода, що так трапилось з тобою. Але ми мусимо, – її голос затремтів, – ми мусимо знайти маму та тата.

– Я би хотіла, Клео, справді хотіла! Але вже не зможу… Для мене Таємна Доріжка… Вона зникла, – промовила їй у відповідь Вейсті, на емоціях посиливши голос. Вона намагалась утримати потік почуттів при собі й надалі, щоб налаштувати себе на подальшу розмову. – Зникла! Я хотіла колись потрапити до неї. Спочатку дійсно вважала, що буду жити своїм життям і зневажати на неї. Думала, що мені і так добре без того клятого Олімпу… Але коли прийшла черга піти, коли прийшла черга змінити своє життя, – я її не знайшла… Життя в мене складалося добре. З’явилась твоя мати, згодом – ти. Якщо б цього всього не було та я пішла тоді, коли запланувала, я би не створила такої чудової сім’ї. Але зараз… Як я мушу її знайти?

Клео не знала, що й подумати… Вона нещодавно зустріла кота на Доріжці, і можливо… Я дійсно потрапила на неї.

Але чому я повернулась додому?

«Бо мій шлях не закінчено. Бо усе тільки починається» – пролунав у неї голос в голові.

– А якщо я знаю, де вона? – в міркуваннях тихо видала вона.

– У кожного вона своя, дитя…

– Але ж батьки знайшли одну на двох. Як і мої, так і твої. Чи не можемо ми скористуватися одним шляхом?

– Я… я не знаю… Я не впевнена, що… Я чула плітки, що чим людина старіше, тим складніше їй буде подолати цей шлях. Я не знаю, що має статися, серденько, справді, – сказала їй бабуся. Вона вже не плакала, а дивилась на свою онучку із зосередженістю. Клео здалось, що вона була наляканою.

Якщо мій шлях тільки розпочато, то чому він повернув мене до рідної оселі? – ось найважливіше питання. Хоча чи має все це сенс?

Так.

Ні?

Клео потонула у власних роздумах. Вона не знала, чи спрацює Таємна Доріжка з бабусею, або ж якщо і так – чи зможе вона пройти весь шлях? Ніхто цього не міг сказати, це був великий ризик. Але що, якщо без ризику нічого не має сенсу?

Клео мусить продовжити свій шлях. Мусить знайти батьків. Мусить йти далі попри всякі незгоди. Але вона не може просто покинути бабусю Вейсті. Можливо, саме заради цього вона повернулася в будинок. Можливо, усе це: і пропажа Клео, і все те, що вона пережила, і що її батьки покинули домівку – сталось заради чогось більшого. Чогось кращого. Так, спершу це виглядало зовсім не так. І все-таки це – саме те, що мусило одного дня відбутися – зараз як ніколи. Зараз, як ніколи, прийшов час діяти. Не страждати, як бабуся, або мріяти, як то було з батьками. А діяти. Йти назустріч невідомому. Ризикувати. Жити справжнім, щоб досягти майбутнього. Щоб знайти свій Олімп.

Усе йде своєю чергою.

Кожна подія – не просто подія. Це частинка часу, яка втілює в собі смисли, котрі, в свою чергу, впливають на все, що відбулося, відбувається та відбудеться. Усе має значення одночасно з відсутністю цього значення. Усе неважливе є водночас найважливим.

Клео подивилась у бабусині вічі. Похмурі. Втомлені. Мокрі. Безнадійні. Вона зрозуміла. Все своє життя бабуся жила страхом перед самотністю. Можливо, вона саме через стала самотньою ще поки вся родина була вдома. Вона довірилась Сумніву і жила з нею рукою об руку. Через це вона страждала, і саме через це їй важко знайти зараз сили йти далі. Вона жила своїм страхом, поки він не перевтілився у реальність. Але нічого поки що не отримало свого кінця. Пергамент ще не закінчено…

Рішучість захопила її. Здавалося б, Клео остаточно зрозуміла, що вона повинна робити далі. Вона не могла бути повністю впевненою, але… Але хто взагалі є впевненим у завтрашньому дні?

– Бабусю… Моя рідна бабусю… Мені дуже шкода, що таким чином склалось у тебе життя. Мені б правда хотілось, щоб ви були щасливою, а не варились в котлі болю, як зараз. Ви – не одна. І, можливо, ніколи не будете. Це вже буде залежити від наших рішень. Від того, як ми бачимо світ. Від того, як ми реагуємо на зміни. Зараз прийшов час покинути оселю, бабусю. Прийшла пора.

– Але я не можу… Це все, що в мене є. Ця домівка, ліс, небо – усе, чим я жила завжди. Як я можу покинути це, онучко? – сумно спитала жінка.

– Я розумію, – відповіла Клео з тяжким відчуттям на душі, – я справді розумію, бабусю. Але там – мої батьки. Я не можу їх покинути. Усе це вплинуло на моє рішення. І я би хотіла понад усе, щоб ви пішли зі мною. Так, я впевнена, в одну страшну мить наші путі розійдуться. Але поки що я хочу піти з вами – і хто знає, можливо, ми ще зустрінемося в Олімпі. Я, ви, мої батьки – уся родина знайде одине одного. Та й ніколи не знаєш, що ще може статись, – з комом в горлі та злегка посміхнувшись, відповіла дівчина.

Бабуся вагалась деякий незначний час, але подолавши сумніви, вона, здавалося б, прийняла рішення. Вейсті взяла руку Клео у свої обидві руки і міцно стиснула, посміхнувшись їй у відповідь.

– Ходім, – налаштовано підійнялась Вейсті. – Досить витрачати тут час, – додала вона після глубокого вдоху.

Вейсті наче бадьоро пішла збиратись, і Клео не змогла повірити своїм очам. Вона ніколи на бачила жінку такою. Справедливо було б сказати, вона не знайшла слів, щоб описати стан бабусі.

– Я буду надворі, бабусю! – крикула Клео з іншої кімнати та пішла з хати.

Ззовні на неї все так і чекав кіт. Клео дещо здивувалась, бо вважала, що він покине її так само, як в перший раз. Але вона аж ніяк не очікувала його побачити сидячим на лавці біля будинку із запальничкою в руках.

– Ти лишився, – не змігши сховати подив, сказала вона йому.

– Так, – відповів кіт, а потім зліз з лавки та потихеньку підійшов до Клео. – Що відбудеться далі?

– Підемо… Підемо вперед, я гадаю. Однак мені потрібно почекати декого…

– Оу, – він подивився поза Клео і побачив бабусю – вона вже вийшла з будинку і почала шукати свою онучку.

– Ми тут! Ходімо!

 

Так і зібралось три живі істоти розпочинати, хтось продовжувати, хтось закінчувати свій довгий шлях. Клео та кіт повернулись на доріжку, з якої вийшли, повівши із собою Вейсті. Вона, до речі, продовжувала дивувати Клео тим, якою людиною вона може бути, коли не сумує, а щиро радіє всьому, що з нею відбувається. Часом вона замислювалась щодо цього. Зустріч із Зараз навчила її цінувати теперішній момент, не поглинатись мріями або сумнівами. Тепер же вона спостерігала, як бабуся Вейсті вчиться бачати світ і насолоджуватись ним. І це неймовірно допомогало їй рухатися у цьому напрямку.

Одного разу вона прокинулась рано вранці. Тоді ще було літо, тому герої створювали невеликі лагеря з однієї саморобної палатки та вогнища. Це був день, коли до неї завітала одна із сестер. Дівчинка поглинула утрішнє повітря і вирішила поблукати в лісі неподалік в інших. Їй в насолоду було спостерігати, як прокидається весь світ. Того ранку її турбував тільки те, що відбувалося навколо неї: ні майбутнє, ні минуле. Вона уважно розгяладала, як прокидалися пташки та починали нести чарівні пісні у розпочатий день; як сонце підіймалось з-поза горизонту; як кролики метушились під ялинкою. Усе це здавалось таким неймовірним і водночас звичним… Але незважаючи на звичність, воно викликало у неї цілий спектр приємних емоцій. Саме тоді вона помітила Зараз. Жінка стояла, зі своїм довгим сірим волоссям та помаранчевим вбранням, та ласково посміхалась Клео. Вона неначе була відображенням усіх приємних почуттів дівчинки. Згодом, вона розчинилась у повітрі: так просто, без зайвих слів, з щирою посмішкою на обличчі вона стала частинкою всього світу…

 

Звісно, усе я розповідати не буду. У Клео, як і в інших, велика історія: для того, щоб переповісти все, знадобиться написати чималу кількість книжок. Але це був початок. Початок всього, що ще чекає її попереду.

Незабаром, після того як вони покинули рідну домівку Клео, вона з Деймосом зблизились і стали справжніми друзями. Деймос – це ім’я нашого кота, яке він так пильно приховував.

– Я просто знаходжу ім’я дуже сакральною річчу. Воно має силу. Воно має вплив на будь-яке створіння. Тому, насправді, я можу довірити його тільки тим, кого я знаю достатньо добре, – так він пояснив, чому такий довгий час не хотів говорити про своє ім’я.

Того дня вони блукали у невеличкому селищі, навколо панувала зима в її найкращих тонах: великі гори снігу, всюди наліплені сніговики, десь грає мила новорічна музика. Дорогою, вперед та назад, мандрували щасливі люди, очікуючи свята. Усе було схоже на казку…

– Це правда дуже цікаво, я би сказала, – почала вона, але в наступну мить Деймос вирішив її перебити.

– Я хотів тобі в дечому зізнатись, Клео, – почав він. Вони вже перестали ходити та просто стали напроти один одного. – Дякую тобі. Дякую за те, що з’явилась у моєму житті. До нашої зустрічі я був один і не міг довіритись жодній людині, жодній істоті. Зараз, оминувши увесь цей шлях разом з тобою та Вейсті, я можу сказати, що знайшов справжню родину. Ти розкрила мені очі на те, якими теплими можуть бути стосунки між декількома людьми, – цього я дійсно ніколи не міг зрозуміти.

– Ох, коте…

– Почекай, – знову перебив її він та поклав лапу їй на лікоть. – Я хочу сказати, що ти для мене дуже важлива. Я не маю жодної впевненості, що буде завтра, післязавтра, а той взагалі через рік, але я хочу, щоб ти знала: я в жодному разі не хочу втрачати тебе із свого життя.

– Господи, Деймосе, – після чого вона міцно його обійняла. – Я теж тебе люблю. Дякую… Дякую за такі слова, – просопіла вона йому в хутро, – це справді дуже важливо для мене.

– Добре, ходім знайдемо нашу домівку, поки Вейсті не почала хвилюватись, – після декількох хвини сказав, щиро та з любов’ю посміхнувшись, Деймос.

Що ж, вони дійсно інколи жили в інших будівлях. Бо це було б надто жорстоко в холодну зиму спати на вулиці, чи не так?

 

В один чудовий день Клео знайшла свій Олімп: вона створила собі те життя, про яке навіть і не мріяла. Вона знайшла батьків – і мама, і тато дібрались кінця вдало. Уся родина вже були іншими людьми. Інший досвід, інший кругозір. Але найголовніше було саме те, що вони були щасливі. Звісно, там було набагато – набагато більше з того, що привніс кожен зі свого життя в дорозі. Нові люди, нові спогади, нові традиції. Новий досвід. І хоча Олімп здавався кінцевою точкою, кожен, хто дійшов до нього, вже не припиняв сумніватись, що вони ніколи вже припинять мандрувати Таємною Доріжкою…

На дорозі до нього Клео пережила не одне потрясіння. Часом їй необхідно було самотужки перепливати ріки; стикатися з чудовиськами; залишатися одною у пітьмі, покинутою світом; втрачати справжніх друзів. Інколи їм необхідно було приймати найжагливіші рішення, через які вона шкодує й наразі. Робила помилки, які не можна було виправити.  Робила боляче собі та дорогим їй людям. Втрачала найдорожче… Були дні, коли їй хотілось померти, коли вона забувала, заради чого все це є. Але згодом дівчина знаходила в собі сили рухатись далі. Знаходила їх в підтримці від найдорожчіх. Знаходила їх в своїй меті досягти Оліпму. Знаходила їх в своїй надії та мріях, коли потребувала цього більше за все інше. Знаходила в прекрасах всього світу. І найголовніше – знаходила їх в самій собі.

Але все це вже для іншої історії…

 

 

Післямова

 

 

Н

а мій подив, це вийшла одна із найцікавіших історій, які мені трапилось зустріти. По-перше, тому що мені вдалося втілити саме ті ідеї та мету, які я поставив на початку. Однак мушу також додати, що більшість сцен, більшість подій для мене були великим здивуванням – аж ніяк не очікував, що все опиниться саме таким чином, яким воно є.

По-друге, мені дійсно сподобалася виконана робота. Звісно, з найцікавішою історією я перебільшив, бо мені на шляху траплялись і цікавіше, але зараз це неважливо. Отже, справді, мені подобається моя робота. Вона не є ідеальною, але вміщає в собі саме те, чого я намагався вкласти найбільше. У якомусь сенсі, створити щось подібне для мене – новорічне чудо. Особливо за такий короткий час. Це тільки підтверджує те, що створити щось, написати таку історію, яка б тобі сподобалась можливе лише якщо ти почнеш діяти – і діяти цілеспрямовано, твердо і активно.

Перш за все, мені б хотілось подякувати Бунас Аліну Анатоліївну, яка надала подібне завдання і тим самим надихнула втілити цю історію у реальність. Ті думки, що я заклав всередині неї, і наразі після редакції продовжують та змушують мене замислитись над деякими речами у моєму житті. Або ж вцілому в житті кожного з нас. Можливо, було б у мене більше часу, у мене вдалось б розписати ще більш змістовну та ширшу історію – але…вважаю, що якщо я дійсно того захочу і не буду вагатися з написанням, я розпочну одну нову…

Окремо хочу подякувати усім людям, яких я знаю. Саме завдяки вам я зміг знайти у собі сили написати саме таку історію.

І наостанок, велике дякую кожному, хто наважився прочитати «У пошуках Олімпу»! Я щиро вдячен за те, що ви зробили це.

 

До наступої зустрічі,

Микита Чалих

[1] Алюзія на творчість Лесі Українки «Contra spem spero»