У пошуках коріння та себе

Felicita.
На крилах мрії.

Нова історія…
Більше не буде боляче та погано….

Салон літака.
Вівіан: Сину, де наші місця?
Алонсо: Ось вони.
Вівіан: У тебе яке?
Алонсо: 118.
Марія Хосе: У мене 119.
Вівіан: У мене 121.
Марія Хосе: Це на тому ряду.
Вівіан, розчаровано: Але як…
Алонсо: Мамо, нічого страшного. Ти будеш позаду нас.
Вівіан: Сину, я думала.. А як же…
Марія Хосе: Вівіан, не хвилюйся, поруч з Алонсо буду я.- взяла Алонсо за руку, той поцілував її в маківку.
Алонсо: Мамо, не хвилюйся, я під надійним захистом.
Вівіан, втерши сльозу: Ми колись обожнювали літати з твоїм татом у двох, Алонсо.- погладила сина по щоці.- Я боялась літати, батько брав мене за руку, розповідав щось хороше, я клала голову йому на плече і солодко засинала, спавши увесь політ. Твій тато будив мене, коли ми починали приземлятися.- зітхнула.- А коли його не стало, я почала боротися з цим страхом самотужки.
Алонсо: Мамо, не бійся. Адже ми з тобою.- погладив мамі по плечі, Вівіан перехопила руку сина і поцілувала її.
Вівіан: Синочку… Мій хлопчику…
Алонсо: Займаймо наші місця.
Алонсо, Марія Хосе та Вівіан зайняли своє місця.
Вівіан сіла і пристебнулась.
Чуються кроки.
В салон літака входить Естебан Сан Брано.
Естебан, бурмоче: Перевантаж вони придумали, ідіоти… Який, до біса, перевантаж? У них у мізках перевантаж… Вилупки…
Алонcо: Перепрошую?
Естебан: Я не до тебе, хлопче. Не до тебе. Відбій. Я до тих льотчиків-зальотчиків. Мало не забракували мій багаж.
Алонсо: Але все в порядку?
Естебан: Та ясна річ, чорт забирай. Якби що, то я б їх тут у друзки розніс!
Алонсо, посміхнувшись: Чому я не сумніваюся?
Естебан: Де місце 122, чорт забирай? Куди я запер?
Алонсо: Воно он там.
Естебан: О, дякую, хлопче!- бачить Вівіан.- О, який вдалий білетик!
Вівіан: Перепрошую?
Естебан: То я Вас перепрошую, паннусю, але ми летітимемо разом!
Вівіан: Це ж Ви! Наш рятівник!
Естебан: Ну, виходить, що я! Дозвольте, я сяду!
Вівіан: Так, звісно! – припіднялася.
Естебан, впавши на сидіння: Ох, чорт забирай, нарешті!
Вівіан: Ви теж до Нью Йорка?
Естебан: Ну так. Бойове завдання підходить до завершення.
Вівіан: Вдало?
Естебан: Думаю, що так.
Вівіан: Я рада за Вас.
Естебан: Вельми вдячний. У Вас теж завдання завершене?
Вівіан: Ні. Наша пригода лише починається.
Естебан: Їдете у уїк енд?
Вівіан: У подорож. Навколосвітню.
Естебан, присвиснувши: Нехило.
Вівіан: Так, мій син давно про неї мріяв. А його мрії повинні здійснюватися. Всі, без виключення.
Естебан: А я думав, що молоді у весільну подорож летять.
Вівіан: Як би я хотіла, щоб це було так…- витерла сльози.
Естебан: Ось, візьміть.
Вівіан: Що це?
Естебан: Шоколад. Молочний.
Вівіан: Три корівки? Його ще випускають?
Естебан, посміхнувшись: Як бачите!
Вівіан: Ви просто чарівник!
Естебан: Я не чарівник, я просто вчуся!- посміхнувся.
Вівіан: Тоді Ви дуже хороший учень.
Естебан: Беріть, вгощайтеся. Підіймає настрій.
Вівіан: Я бачу, що Ви знаєте шлях до серця жінки.
Естебан: Ще б пак! Маю доню! Ця юна леді мене цьому і навчила, хоча мало б бути навпаки!- видихнув, посміхнувся.- Моя генеральша! Інколи мені здається, що це не я її виховує, а вона мене.
Вівіан: Мій син для мене теж сенс життя. Коли не стало його батька, я була змушена заміняти йому і тата, і маму.
Естебан: У мене аналогічна ситуація.
Вівіан: Тобто?
Естебан: Я втратив дружину в той самий день, коли донька побачила цей світ.
Вівіан: Пробачте,я не знала.
Естебан: Не вибачайтеся, Ви ж не ФБР.- посміхнувся.- От так, власне кажучи, і зростала моя стрекоза. В армійсько-спартанських умовах. Багато в чому сестри допомагали. Лаура та Жура. Без них би я не впорався.
Вівіан: Вони також живуть у Нью Йорку?
Естебан: Жура живе на нашій Батьківщині у Ріо. Лаура- громадянка світу.
Вівіан: Тобто?
Естебан: Вона громадянка світу. Займається дослідами у медицині. Колись була парамедиком у гарячих точках.
Вівіан: Як це дивовижно та шляхетно!
Естебан: Вона у мене така! Ще більш шалена, аніж я!- засміявся, Вівіан засміялась разом з ним.- У нас завжди були доволі складні стосунки, але лише з часом ми зрозуміли, наскільки схожі.
Вівіан: Це напевно чудово мати брата чи сестру…-сумно посміхнулась.
Естебан: Це так, насправді. В дитинстві є з ким побитися!- засміявся.- Колись було Журі вибив переднього зуба!
Вівіан: Нічого собі! А нас у притулку завжди карали за бійки!
Естебан: То Ви росли в притулку, Вівіан?
Вівіан: Так. Я потрапила туди зовсім малям. Потім мене вдочерила бездітна пара. Фантастичні люди!
Естебан, ледве чутно: От звідки мені знайоме Ваше ім’я! Яке достобіса співпадіння!
Вівіан: Що, перепрошую?
Естебан: Так, думки вголос, нічого особливого.
Вівіан: Ми вже злетіли?
Естебан: Ну так.
Вівіан: Дивовижно! Це мій найнеулюбленіший момент у польотах! Завжди боюся саме його! Така паніка охоплює!
Естебан: А по Вас і не скажеш!- посміхнувся.
Вівіан: Це Ви так добре на мене впливаєте!
Естебан: Та годі Вам тут заливати! Ви й сама напрочуд смілива! Ви в армії випадково не служили?
Вівіан, сміючись: Скажете таке! Звісно ні!
Естебан: А посмішка Вам напрочуд пасує.
Вівіан, сумно посміхнувшись: Так, але на жаль приводів для посмішки в житті мало.
Естебан: Погляньте на того дядька на передньому сидінні.
Вівіан: А що з ним?
Естебан: Великі вуха. Як локатори. Він хропе, а вони рухаються в такт, наче сигнал ловлять.
Вівіан, сміючись: Припиніть, благаю!- затулила обличчя рукою.
Естебан:А он там жіночка читає книгу догори ногами! Точно шифрується від свого чоловіка!
Вівіан: Господи, я б ніколи не звернула б на це увагу, якби не Ви!- витерла сльози.-Вперше за довгий час витираю сльози від сміху.
Естебан: Ну от бачите? Ви засміялись! Отже все ж не праві! Привід для посмішки можна знайти завжди!
Вівіан: Напевно, Ви маєте рацію!
Естебан: Я маю кулемет! Рація у кума!
Вівіан знову засміялась.
Естебан: Армійський жарт, прошу вибачення!
Вівіан: Нічого, я зрозуміла.
Естебан: Ні. Справді. Рацію завжди носив у армії мій друзяка Мако, я її завжди умів відісра…Забути! Роззява ще той!
Вівіан: Нічого, з ким не буває.

На іншому ряду.
Марія Хосе: Я бачу, Вівіан знайшла спільну мову з новим знайомим!
Алонсо: Мама сміється. Давно її такою не бачив.
Марія Хосе: Просто приводу для радощів не було. Пробач.
Алонсо: Нічого, рідна. Я все розумію. Можливо, цей чоловік зможе заспокоїти моє серце.
Марія Хосе: Про що ти?
Алонсо: Якби поруч з нею був такий чоловік, мені було б не так страшно та боляче її лишати.
Марія Хосе: Алонсо, можливо, досить? Ми ж домовилися, що більше не думаємо про смерть!
Алонсо: Так, моя люба!- поцілував Марію Хосе у маківку.- Однак, все одно не можу не думати про це.
Марія Хосе: Давай краще подумаємо про щось хороше. Наприклад, про нашу подорож.
Алонсо: Маріє Хосе, дозволь запитати.
Марія Хосе: Все, що завгодно.
Алонсо: Ти не шкодуєш?
Марія Хосе: Про що?
Алонсо: Про те, що лишила там, внизу. Кар’єру, хорошу роботу, перспективи.
Марія Хосе: Ти вже запитував про це у мене.
Алонсо: Ти могла вже триста разів змінити своє рішення.
Марія Хосе: Могла, але не зміню. Ніколи не зміню, чуєш?- поцілувала Алонсо.- Ніколи і ні за які гроші.
Алонсо: Ти диво. Моє диво.- цілує Марію Хосе.

Літак пішов на зниження.
За час польоту Вівіан задрімала, поклавши голову Естебану на плече.
Естебан лише посміхнувся, вкривши Вівіан пледом, який приніс стюард.
Естебан, тихо: Спи, Вівіан. Спи, диво. А я охоронятиму твій сон…

Після посадки.
Естебан: Вівіан..Шановна…
Вівіан, сонно: Так, що?
Естебан: Приїхали. Точніше, прилетіли.
Вівіан: Що? Як?
Естебан: Так точно. Прибули на місце дислокації.
Алонсо: Мамо, виходимо.
Вівіан: Так-так, сину, зараз.
Вівіан підіймає голову, стрепенулась.
Вівіан: Ой…
Естебан: Щось не так?
Вівіан: Я що, заснула на Вашому плечі?
Естебан: Ви виспалися?
Вівіан: Вибачте.. Господи, як незручно.
Естебан: Ви спали, мов дитя. Навіть посміхалися уві сні.
Вівіан: Пробачте будь ласка. Як же соромно. Боже…
Естебан: Ви просто розслабилися після стресу. Це нормально.
Підходить Алонсо.
Алонсо: Мамо, и в порядку?
Вівіан: Так, сину. Ходімо.
Алонсо: Ти чому так прожогом рвонула з салону?
Вівіан: Ох, сину, мені так незручно!
Алонсо: Перед ким, мамо?
Вівіан: Перед тим сеньйором..Естебаном, здається.
Алонсо: Чесно кажучи, я так і не зрозумів, що сталося.
Вівіан: Господи, який сором!
Алонсо: Ти що, його поцілувала?
Вівіан: Бог з тобою, сину! Я..Я заснула у нього на плечі. Все те мене так зморило. Переживання, дорога, той бандит!
Алонсо: Все добре, мамо. Все в минулому.- обійняв маму, поцілував у скроню.
Вівіан: Як ти почуваєшся, любий?
Алонсо: Все гаразд. Ходімо.
Вівіан: Так, на нас напевно чекає вже Грубер.
Марія Хосе: Ходімо.
Вівіан: Ходімо, діти.
Естебан: Зачекайте!
Вівіан, розгублено: Так?
Естебан: Дозвольте допомогти Вам з валізою?
Вівіан: Що? Так-так, звісно.
Естебан допомагає з валізою та подає руку Вівіан біля трапу літака.
Естебан: Дозвольте Вам допомогти.
Вівіан: Дякую. Нас вже зустрічають.

Підходить Грубер.
Грубер: Вівіан, Алонсо!
Алонсо: Хрещений!
Грубер Алонсіто!
Грубер та Алонсо обійнялися.
Грубер: Як ви?
Алонсо: З Божою допомогою. Дякую. –взяв Марію Хосе за руку.
Грубер: То це і є той твоя…
Алонсо: Так. Це наш Янгол. Янгол для Янгола.- поцілував Марію Хосе.
Марія Хосе: Алонсо, припини…- почервоніла, посміхнулась.
Алонсо: Але ж я кажу правду, люба. Якби не ти…
Грубер: Що я можу сказати? Нехай Бог Вам допомагає.
Алонсо: Дякуємо, Грубере. Дуже дякуємо.
Грубер та Алонсо обійнялись.
Виходять Вівіан та Естебан.
Естебан щось розповідає, Вівіан сміється.
Вівіан: Який Ви чудовий оповідач.
Естебан: Це ще квіточки! Ще це я не розповідав, як мій друг Мако колись з вилкою напідпитку ходив на сома. І от тоді…
Вівіан: Все, я більше не можу сміятися!
Грубер: Алонсіто, а хто це?
Алонсо: Це наш рятівник.
Грубер: Що?
Алонсо: Я якось потім Вам розповім.
Підходить Вівіан.
Вівіан: Грубере!
Грубер : Вівіан! Який я радий тебе бачити!
Вівіан: Навзаєм, друже, навзаєм!
Грубер та Вівіан обійнялися.
Вівіан: Познайомся, це наш рятівник.
Естебан: Дозвольте відрекомендуватися, генерал та засновник детективного агентства «Дельта» Естебан Сан Брано.
Грубер: Я Грубер Вальтер. Дуже приємно.
Естебан: Німець?
Грубер: Частково. По батькові.
Естебан: Чомусь я так і подумав.
Вівіан: Грубере, сеньйор Сан Брано дуже допоміг нам.
Естебан: Естебан, просто Естебан, чарівна Вівіанно.
Вівіан почервоніла.
Грубер прокашлявся.
Естебан: Я щось не те ляпнув?
Вівіан: Ні-ні, просто… Так мене називали лише батьки.
Естебан: Дозвольте мені стати наступним?- поцілував руку Вівіан.
Алонсо та Марія Хосе ледве помітно посміхнулися та переглянулися.
Грубер: Щось я нічого не розумію.
Вівіан: Я… Я тобі потім все поясню, друже…
Естебан6 Я зателефоную Вам на тижні, Віванно?
Вівіан: Так… Так… Ось моя візитівка…
Естебан: Вельми вдячний.- простягнув візитівку.- А ось моя. Коли буде потрібна допомога, телефонуйте. Ну або просто так.
Вівіан: Добре. Гаразд.
Естебан: А тепер мені час, друзі мої. Вибачте. Мене теж зустрічають.- йде.
Грубер: І хто ж це був, Вівіан?
Вівіан: Випадковий знайомий.. Просто випадковий… Ходімо..

Декілька днів потому.
Офіс «Дельта».
Естебан: Ось що я знайшов, друже.
Дієго: Це вже щось! Дуже дякую!
Естебан: Вівіан. Подивися на день її народження.
Дієго: Збігається в документах. Так.
Естебан: Угу.
Дієго: Щось не так?
Естебан: Друже, я зустрів чудове дівчисько.
Дієго: Що?
Естебан: Її також звуть Вівіан. Уявляєш?
Дієго: Та годі тобі!
Естебан: Це так. Вона така.. Мила, ніжна, трепетна.
Дієго: Ого! Вперше після дитинства Енді я чує від тебе таку інтонацію.
Естебан: Просто Вівіан така. Ніжна, тендітна і беззахисна. Мов дитя.
Дієго: Думаю, ти не впустиш свій шанс.
Естебан: Ні за що на світі. Я зроблю все, аби ця дівчина якомога частіше посміхалася. Абсолютно все, старий!- посміхнувся, подивився кудись убік.

Офіс Вівіан.
Грубер: Вівіан?
Вівіан: Так?
Грубер: Ти мене зовсім не слухаєш?
Вівіан: Так, пробач… Пробач…
Грубер: Що з тобою, Вівіан?
Вівіан: Ох, Грубере…
Грубер: Щось сталось? Щось з Алонсо?
Вівіан: Ні… Ні…. Зі мною..
Грубер: Я тебе не розумію.
Вівіан: Я здається зрадила.
Грубер: Що? Кого ти зрадила, Вівіан?
Вівіан: Гільєрмо, батька Алонсо.
Грубер: Тобто?
Вівіан: Ми з Естебаном майже всю ніч говорили по телефону. Він мені розповідав різноманітні історії, я сміялась…
Грубер: Зачекай. Ти про того чоловіка з літака?
Вівіан: Так… Я.. Мені здається… Що я закохуюся, Грубере… Точно закохуюся…- видихнула, заховала обличчя в долонях.
Грубер: Це ж чудово, Вівіан. Ти заслуговуєш на щастя!- взяв Вівіан за руку. – На найбільше щастя!
Вівіан: Ти також, Грубере. Дякую тобі за все!- посміхнулася.

На місто опускався вечір.