У моїй квартирі немає коробки передач

– Як це втік? – вигукнула Воньон. – І ти нічого йому не сказав? І навіть не спробував затримати?

 

– А що я мав сказати? – насупився Субін, відкинувшись на спинку стільця. – Та й не встиг я. Він так швидко втік.

 

– Як що? Те, що він тобі також подобається. – відповіла вона. – Це я тобі пояснювати мушу?

 

– Ну, взагалі-то я не… – почав Бін.

 

– Ти так. Субіне, я ж бачила як ти на нього дивишся. – дівчина схрестила руки на грудях. – Чи я помиляюсь? М? Давай тільки чесно дай відповідь. Йонджун мій найкращий друг і я не хочу, щоб він страждав. Або кажи як є, або не мороч йому голову.

 

– Нікому я не морочу голову. – насупив брови Су. – Чого ти від мене хочеш?

 

– Щоб ти відповів мені чесно. Він тобі подобається чи ні? – суворо запитала сестра. – Хто він для тебе?

 

– Ну… – задумливо простяг хлопець. – Він симпатичний, цікавий, кумедний. З ним цікаво базікати на різні теми. Він веселий і поряд із ним завжди хочеться посміхатися. А ще коли він усміхається, він нагадує лиса. – пробурмотів Субін. – Загалом… Хороший…

 

Воньон, слухаючи це все, широко посміхнулась і кивнула. Все ж таки вона не помилилася. Це тішило. Не тішило те, що ці двоє продовжували тиснути на педаль гальма.

 

– Ти втріскався по вуха. – хихикнула вона, почавши лоскотати підборіддя брата. – Уті-путі… Субіні закохався…

 

– Ой, іди ти… – скривився Бін і, вставши з-за столу, рушив на вихід із кімнати. – Задовбала вже…

 

І, вже зупинившись біля дверей, він постояв кілька секунд і, зробивши напівоберт сказав:

 

– Так, він мені подобається. Задоволена? – кинув він і вийшов, залишивши справді задоволену сестру в кімнаті.

 

Воньон задоволено посміхнулася і похитала головою, переконуючись, наскільки її старший брат іноді буває дурним. Вона спустилася на кухню, приєднавшись до матері, яка щось готувала на кухні і іноді поглядала на сина, який дивився на телевізор.

 

– Що це з ним? – запитала жінка.

 

– Злиться, що моя теорія підтвердилася. – хмикнула Воньон.

 

– Яка?

 

– Вони з Йонджуном потрапили до країни кохання, але не хочуть цього визнавати. – пояснила дівчина.

 

– Та ти що? – усміхнулася мати.

 

– Він щойно сам це сказав. Тепер сидить дується на мене.

 

– Передується. Джуні обов’язково має прийти до нас на вечерю як його хлопець.

 

– Ось і я про це. Тільки лишилося, щоби Субін йому зізнався. І я вже знаю як…

 

Наступного дня Воньон вже тягла за собою Йонджуна до зупинки одразу після пар, не давши навіть сходити в буфет поїсти. Джун стояв, невдоволено надувши губи, а його живіт видавав симфонію голодного шлунка, але дівчина не звертала на це уваги.

 

Вона піднімалася навшпиньки, намагаючись виглянути батьківську машину. По телефону вона слізно попросила брата забрати її з університету, але насправді мала план. Як то кажуть, якщо гора не йде до Магомеда, то Магомед піде до гори.

 

– Навіщо ти мене потягла з собою? Я навіть не поїв. – пробурмотів Ен. – Там сьогодні курочка з ттокпоккі…

 

– Ми зараз поїдемо до тебе проект доробляти. – відповіла дівчина. – Поїмо вже там.

 

– Це не могло зачекати? Мій голод допоможе тобі у проекті? – терпляче протягнув Джун.

 

– Не помреш з голоду. Я куплю тобі удон. – цикнула вона. – О! А ось і він.

 

Йонджун подивився туди, куди вказувала Воньон і його серце забилося частіше. Він побачив знайому машину, а в ній за кермом того, хто недавно оселився в його серці. Субін теж побачив його, а також сестру, посмішка якої явно не обіцяла нічого доброго. Ну чи просто вона щось задумала, а враховуючи те, що поряд з нею стояв Йонджун… Йон тут же смикнувся геть від зупинки, але дівчина схопила його за лікоть.

 

– Стояти! – озвалася вона, повернувши його назад. – Куди зібрався?

 

– Мені треба… – промимрив Йонджун. – Мені треба повернутися до аудиторії. Я там… Забув дещо…

 

– Тобі треба сісти до машини. – насупилася Воньтн, підвівши його до автомобіля, що тільки-но припаркувався.

 

Дівчина відчинила передні пасажирські двері і заштовхала туди здивованого друга, зустрівшись з поглядом не менш здивованого брата. Хлопці відчували, що справа пахне смаженим, адже Воньон була налаштована рішуче.

 

– Субіне, підвезеш Йонджуна додому? – мило посміхнулася вона. – Адресу скинула у повідомленні.

 

– Ну я… – невпевнено протягнув Су.

 

– Агов, а ти? Проект же… – відчайдушно хапався за нагоду Йонджун.

 

Після того зізнання йому було страшенно незручно перебувати поряд із Субіном, але на превеликий жаль, Воньон вже все розпланувала. Він нервово кусав губи і смикав лямку рюкзака, благаючи дивлячись на подругу.

 

– Не хвилюйся. Я проект закінчу сама. – усміхнулася вона. – У вас обох є справа важливіша.

 

– А… – тільки-но відкрив рота Субін.

 

– А я поїду автобусом. – передбачила дівчина питання. – А то заважатиму вашій важливій розмові.

 

– Якій ще розмові? – насупив брови Джун.

 

– Субін знає. – Воньон багатозначно подивилася на брата, який закусив губу, справді розуміючи, що має на увазі дівчина. Йон нервово проковтнув слину. – Тому я побіжу. Здається, там мій автобус приїхав. Бувай.

 

І зачинивши двері перед носом Йонджуна, Воньон швидко втекла геть, залишивши їх у незручному мовчанні. Хлопці подивилися один на одного, а легка іскра запалила вогонь між ними і вони одразу відвернулися, боячись обпектися.

 

– Кхм… – відкашлявся Субін. – То що… Мені… Тебе підвезти? Адже вона не відв’яжеться.

 

– Знаю. Прилипала… Ну… Мабуть… Так? – невпевнено відповів Йонджун. – Якщо вже я тут…

 

– Добре. Показуй дорогу.

 

– Спочатку перший поворот направо після кола… – почав пояснювати Джун.

 

Субін повільно кивнув головою і протягнув руку до ключа запалювання, завівши машину. Молодший мовчки пристебнувся і почав нервово смикати ремінь, дивлячись куди завгодно тільки не на водія поряд. Було дуже незручно, особливо з огляду на те, що в їхню останню зустріч Йонджун ганебно втік, боячись почути відмову. Чи зробив він дурницю? Так. Чи шкодував він? Безперечно.

 

Дорогою до будинку Йонджуна вони практично не розмовляли, лише іноді перекидаючись фразами, що стосуються дороги. Йонджун мовчав від незручності після того самого зізнання, Субін від уявної підготовки до розмови. Воньон мала рацію. Він повинен зробити рух у відповідь. І все ж серце стукало, як шалене, від думок про це, від присутності в машині Йонджуна, від усього.

 

Дорога виявилася досить довгою, а через їхнє мовчання вона розтягувалася ще більше. Мов час розтягли, як тятиву лука. Коли Субін нарешті припаркувався, вони ще кілька секунд сиділи, не чуючи жодного звуку. Тиша була важка і давляча, але думки все ніяк не могли зібратися в купу.

 

– Дякую, що підвіз. – нарешті подав голос Йонджун і протягнув руку до дверей, щоб вийти. – Мені пора. Я піду.

 

Йонджун планував піти, а Бін подумки викидав свої останні залишки страху. “Це ж взаємно… Чого ти так боїшся, придурок?” – поставив він риторичне запитання сам собі.

 

– Ти мені теж подобаєшся. – випалив Субін, змусивши Джуна, який ще не встиг вийти, застигнути спиною до нього.

 

Вони знову замовкли, не наважуючись зробити якихось рухів. Звуки всі зникли, чувся тільки пульс, що відбивався у вухах. Час ніби зупинився, серце відстукувало дивний ритм. Старший до побіління кісточок стиснув кермо, не відриваючи погляду від рожевого волосся Йонджуна. Тиша, здавалося, тривала вічність, але незабаром Бін продовжив.

 

– Я не знаю з чого ти взяв, що твої почуття не взаємні, але ти мені справді подобаєшся. Можливо, я просто не вмію показувати свої емоції. Можливо, я надто дурний, щоб сказати це без підказок сестри. Але мені хотілося б, щоб Воньон познайомила нас раніше. Адже тоді в нас було б набагато більше часу. Ти знаєш, після моїх останніх невдалих стосунків, я думав, що ніколи не зможу полюбити нікого. Але потім з’являєшся ти і змінюєш усі плани. Усміхаєшся так красиво, смієшся так чарівно і в принципі існуєш такий прекрасний. Ти розворушив моє серце, яке, я думав, замерзло назавжди.

 

Йонджун нарешті повільно повернувся до нього і Субін помітив блискучі сльози, що стікали по його обличчю. Нижня губа молодшого затремтіла. Джун не міг повірити, що його почуття справді виявилися взаємними. Те, що він почув, солодким бальзамом полилося на душу Йона.

 

– Субіне, ти…

 

Су посунувся ближче, наскільки це було можливо, і м’яко витер великими пальцями зі щік солоні доріжки. Йонджун виглядав таким крихким, таким вразливим, наче кришталева ваза, через що хотілося оберігати його від усього поганого і сховати у своїх обіймах. Субін повільно нахилився до нього, залишивши між ними кілька міліметрів, відчуваючи його легке тремтіння, і прошепотів:

 

– Я можу..?

 

Йонджун кивнув, наступної секунди відчувши довгоочікуваний дотик м’яких губ. Спочатку поцілунок був над ніжним, їх губи торкалися лише злегка, через що мурашки розбіглися по всьому тілу Джуна, але потім Субін поглибив поцілунок, змусивши молодшого здригнутися. Він відчув, як рука старшого ковзнула по його коліну і мимоволі обвив його шию руками, притискаючи його до себе міцніше.

 

Метелики в животі танцювали танго, а хлопці продовжували тонути один в одному, думаючи, що відірватися тепер один від одного буде неможливо. Йонджун накрив руку Біна, якою він гладив його коліно, своєю долонею, і старший переплів їхні пальці, змушуючи Джуна почуватися його маленьким хлопчиком.

 

– Мені подобається смак твого бальзаму для губ… – прошепотів Субін, відірвавшись на якусь мить. – Чорниця?

 

– Так. Тобі подобається чорниця? – відповів Йон.

 

– Мені подобаєшся ти…

 

Йонджун щасливо хихикнув і їхній поцілунок відновився. Хлопці повторювали рухи губ один одного, боролися язиками за верховенство, а їхні руки з благоговінням торкалися м’якої ​​шкіри. Вони спробували притиснутися один до одного ще ближче, але в машині це було не зручно.

 

– Коробка передач заважає… – прошепотів Йон і хлопці тихо засміялися від абсурдності ситуації.

 

– Що ж робити? – тихо спитав Бін, залишаючи легкі поцілунки на його щоці.

 

– У моїй квартирі немає коробки передач… – відповів Йонджун, почувши низький сміх старшого.