У мене немає голосу, але я хочу кричати

Знову й знову я бачу сон, в якому над моїм рідним містом підіймається гриб ядерного вибуху. Я наче дивлюся з космосу, і бачу такі сами гриби над цсією країною. Чую надривний вій сирен, які вже наче захрипли за пів-року нескінченних повітряних тривог. У телеграм-каналах потік істеричних повідомлень, що змінюють і дублюють одне одного. З неприхованою панікою у голосах, тараторять диктори:

“Увага, загроза ядерного удару!”

“За непідтвержденими даними, противник наніс удар зброєю масового ураження по місту М.”

“Ядерний удар по К.! Всі в укриття!”

“За даними супутникової розвідки, удари нанесені по столиці, а також по усім обласним центрам”

“Повітряна тривога по всій території країни!”

“Сигнал “Атом” по всій країні! Уважно слідкуйте за повідомленнями служби надзвичайних ситуацій!”

“Інформація щодо ядерних ударів підтверджена із супутників. Однак, поки що неможливо стверджувати, якої саме потужности зброя була використана. Експерти вважають…”

Сухе шелестіння тисяч крил та дивне скреготання заповнює ефір. Я прокидаюсь, підхоплюючись на своєму вузькому ліжку. По всьому тілу тече піт, а голова наче стиснена тросом гароти. Сон?.. Я дослухаюся до звуків ночі. Сонно сопить в своїй лежанці кіт, за вікном чується сюрчання цикад, яке заглушується голосами двух гуляк, які вирішили з’ясувати стосунки просто під моїм вікном. Хоч і дев’ятий поверх, але у дворі-колодязі дуже добра акустика, тому п’яну лайку я чую так, наче могу торкнутися цих людей рукою. Звичайна – спокійна, як для нашого містечка – ніч. Значить, дійсно сон.

Я йду до ванної, не вмикаючи ніде світла, і довго стою під тугими струменями води, змиваючи з себе липкий піт і такий само липкий страх. Крапельки води потрапляють до вух, і я здригаюсь, бо вони звучать для мене як розриви снарядів. Втім, це майже добре, тому що ці снаряди – звичайні фугаси. Повертатися до сну, де мене знов зустріне ядерний апокаліпсис, мені не хочеться, але мій організм має щодо цього іншу думку. Щоб не заснути, я все-таки вмикаю на кухні світло і ставлю чайник. Поки закипає вода для чаю, я знов занурююся у новини з фронтів.

“У Д. серія потужних вибухів!”

“Ворог провадить штурмові дії на Н-ському напрямку”

“Понад трьохсот випадків зґвалтування цивільних було зафіксовано в н.п. Б.”

“Сили оборони відступають, щоб уникнути оточення”

“За час конфлікту загинуло 283 дитини, ще 570 поранено”

“Через зруйновані комунікації, в М. спалахнула епідемія холери”

Світ наче накритий чорною тканиною, за якою пересвистуються за шарудять невідомі істоти з того боку буття. Вони породили цей нескінченний кошмар одних і тих самих повідомлень у новинах, з посиланнями одне на одне. Я відволікаюсь від екрану тільки тоді, коли чую шипіння води, яка заливає полум’я. Заварюю собі міцний чай, не шкодуючи, сиплю три ложки цукру, та сьорбаю, щоразу обпікаючи губи. Картини в голові, неначе в діаскопі, змінюються, одна страшніша за іншу. Собака тягне в зубах чиюсь руку. Скоцюрблене на землі обвуглене тіло, з роззявленим, наче досі кричащим, ротом. В канаві валяється безногий труп, крізь обгоріле лахміття м’яса біліє тазова кістка. Напис крейдою на стіні: “28.03. Мама померла швидко. Пробач мені…”. Поруч – намальований будиночок, над яким завис літак. Сухі рядки протоколу розтину: “Причина смерті – мінно-вибухова травма”. Я не можу повірити, що люди можут коїти такі речі із собі подібними. Може, якщо всі на світі одночасно замовкнуть та прислухаються, то кожен з нас почує в голові тихий, вкрадливий шепіт безодні: “Вбий…”.

Статистика: в містах зруйновано … відсотків житлового фонду, серйозно ушкоджено інфраструктурні об’єкти. Сухі стовпчики цифр – тисячі загиблих, десятки тисяч поранених, тисячі зниклих без вісти, закатованих, зґвалтованих, розстріляних, ув’язнених у фільтраційних таборах.

“Родина з чотирьох осіб не виходить на зв’язок з четвертого березня, допоможіть знайти”.

“Зник без вісти, востаннє був онлайн…”

“Т., зґвалтована солдатами, повісилася на кроквах у власному домі”

“По селу Д. нанесено удар термобаричними та фосфорними боєприпасами, кількість жертв серед цивільних встановити поки що неможливо”

…Знову сон? Чай прохолонув. Скільки часу пройшло?.. Час звернувся, наче стрічка Мебіуса, і я проживаю один і той самий день. Наче я піддослідний в експерименті якогось диявольского розуму. Іноді мені здається, що я ось-ось остаточно прокинуся, за вікном буде тихо падати лапатий сніг, і що кошмар останніх місяців виявиться лише довгим-предовгим сном. І тоді тканина буття становиться тонкою, майже прозорою, що її можна розірвати рукою, і по той бік сну я бачу Їх – повільно змінюючих колір дивних створінь з неприродньо короткими крилами та безліччю кінцівок. Вони спостерігають за мною фасетковими очима і, наче спілкуючись між собою, видають низьке, майже інфразвукове дзижчання. Від цього звуку починає боліти голова, а зовнішність цих істот з кожною секундою вселяє все більший страх та відразу. Вони прийшли з самих далеких глибин космосу, щоб спостерігати за нами і ставити свої експерименти. Саме через них мій світ зменшився до цієї кухні, горнятка вічно прохололого чаю на столі, нескінченних новин та нічних кошмарів. Вони відібрали в мене голос, і я більше не можу кричати. Вікна виявляються надійно замкненими, ножі – тупими, і я навіть не можу покінчити з собою. Все, що мені лишається – знову проживати один і той самий день, бачити ті самі сни та усвідомлювати своє безсилля.

Можливо, я давно помер, і теперь знаходжусь у пеклі. А можливо, пекло – це моє життя.