У лоб цілують небіжчиків

Ксав’є невдоволено хмуриться, відкладає брудну кисть на мокру ганчірку та занурює пальці в червону фарбу після секундного роздуму.

Великі мазки, що виходять від дотику рук до вологого полотна, подобаються йому більше. Вони природніші, правильніші та емоційніші.

Рукам холодно, але Ксав’є приємно зганяти на картині своє мовчазне одкровення, так можна відчути, як масло зберігає відбитки його пальців і те розчарування на їхніх кінчиках, яке просочило повітря в майстерні.

Кожну свою картину Ксав’є писав під впливом стану, схожого на транс: він погано пам’ятав, як вибирає кольори, майже ніколи не витрачав час на ескіз та іноді сам жахався з того, що йому вдавалося зобразити.

Але не сьогодні.

Цього разу в нього не було потреби утримувати образ зі сну — він і так був до жаху яскравий та детальний, ніби реальний.

Може, тому від нього так несе образою?

Венздей Аддамс. Художня інтерпретація хворого на неї мозку.

У своєму самому безсоромному вигляді, у ванні, по оголені плечі наповненої кров’ю. Наче графиня Баторі, тільки, без сумніву, її ванна наповнена кров’ю її ворогів.

Ксав’є обсмикує руки від полотна, коли розуміє, що вже хвилину змішує на ньому відтінки червоного та чорного, як на палітрі розмазуючи брудно-коричневу фарбу.

Так на блідих плечах з’явилися патьоки, схожі на спеклу кров у перемішку з вуличним брудом.

Ксав’є різко встає та тягне шию убік, зовсім забуваючи про недавнє поранення. Глибокі подряпини щипає. Щипає сильно, і так, щоб на якийсь час забути про холод майстерні та, можливо, серця якоїсь Аддамс.

На нього з картини дивилися пронизливим поглядом, що пробирав до спинного мозку, як холодний осінній порив вітру під розстебнуте пальто.

Все обличчя та шия Венздей були вкриті тонкими струмками крові, що окреслювали контури її вилиць, чола і губ, стікаючи у венозно-червоне море.

Ксав’є розгорнув до полотна долоню, змушуючи руку намальованої Венздей поманити його пальцем і посміхнутися, перед тим, як по-картинному завмерти, як їй і належить.

У цьому яскраво-кривавому божевіллі її застигла усмішка виглядала так гріховно й одурманювально, що Ксав’є силою волі зберігав з мольбертом дистанцію, яку, як і уві сні, хотілося скоротити та потонути в цій безжальній сталі очах і металевому запаху.

Ксав’є згадав, як перед тим, як поринути у ванну повністю та потягнути його за собою, Венздей-з-його-сну закричала, але її крик потонув у крові.

На секунду Ксав’є захотілося знайти Венздей перед балом та попередити її.  Щоправда, про що саме?

Чи повірить вона в те, що він відчуває буквально кінчиками волосся, що вона в небезпеці? Знаючи Венздей, її це тільки потішить.

Як і той факт, що Ксав’є зовсім не має самоповаги. Але, як казав Бернард Шоу, який був справді великим знавцем розбитих сердець, «іноді треба розвеселити людей, щоб відволікти їх від бажання вас повісити».

Якщо Венздей та веселощі, звичайно, мають щось спільне, крім однакових літер.

***

Ксав’є поправив акуратний бантик на сорочці, загладив волосся в хвіст, який зазвичай робив на пробіжку, і заспокоїв себе тим, що Рейвен відрізняється від звичайного дня хіба що колірною гамою в одязі та наявністю діджея.

У відображенні дзеркала сьогодні він міг роздивитися тільки невдаху, який відмовився від танців з «дівчиною його кошмарів» (але яких кошмарів, просто мрія вампіра з фетишем на готику). А після того, як цей невдаха майже змирився з тим, що йому доведеться на кілька годин замкнутись у майстерні, подалі від гучної музики, його запрошує на бал сама Б’янка Барклай.

Очікувано, ніякого задоволення це не принесло, а навіть навпаки. Б’янка, незважаючи на їхні натягнуті стосунки після розставання, не була тією людиною, яку він би хотів вести в повільному танці, думаючи про іншу.

Мабуть, вона на це не заслуговувала.

Ксав’є бачив сьогодні у дзеркалі пораненого оленя. Пораненого не смертельно, але так, щоб при кожному кроці він згадував про ту стрілу, яка його вразила.

Від пориву жалю до себе його відвернув дзвінкий стукіт у двері.

Ксав’є востаннє кинув погляд на своє відображення. Часу для рефлексії в нього ще буде навалом.

За порогом на нього чекала Б’янка. Її сукня на світлі виблискувала паєтками, схожими на лусочки їй під стать. Вона виглядала не менш ніж привабливо, та Ксав’є постарався зосередитися на цьому.

— Чудово виглядаєш, Б’янко, — сказав він, підключаючи одну зі своїх найпривабливіших усмішок.

Барклай це оцінила та весь шлях до місця проведення балу вони провели, ведучи приємну світську бесіду ні про що.

Незриму присутність когось третього в їхньому діалозі вони обопільно вирішили ігнорувати, чому Ксав’є був дуже вдячний.

Вона приймає тебе таким, яким ти є, хіба ти не бачиш? — багато разів повторив його внутрішній голос, поки Торп чемно вів Б’янку під руку.

Слабка спроба самопереконання. Вона приймає його таким, яким він є, поки він дивиться на неї, як на королеву. А після…

— Вітаємо вас на Рейвені! — міс Торнхілл відступила, пропускаючи їх пару вперед, назустріч яскравому сніжно-білому освітленню та музиці, яка набирала обертів.

Б’янка повела їх у центр зали, у натовп, де вже стояли Кент та Аякс зі своєю партнеркою. Вони були в піднесеному настрої, чи то тому, що їм подобалася атмосфера загального збудження, що панувала в залі, чи то тому, що їм таки вдалося пронести з собою щось алкогольне.

Ксав’є насправді відчував себе зайвим на цьому святі життя. Йому хотілося зірватись і влаштувати собі позапланову пробіжку в костюмі, щоб провітрити голову від зайвих думок, а не сидіти у задушливому переповненому залі.

Сівши за вільний столик, Ксав’є відсторонено оглянув присутніх, їхні веселі передчувальні обличчя, та знайшов Б’янку поглядом. Вона, з властивою їй статечністю в ході, обійшла зал, вітаючись з деякими друзями, після чого підійшла до столу з напоями.

Ксав’є дещо смішить її манера виставляти всю себе напоказ і він зовсім трохи почувається аксесуаром до її гарної сукні. Але, насправді, краще так, ніж бути… порожнім місцем?

Краще ж, так?

Б’янка поставила перед ним блакитний коктейль, з чимось схожим на снігову кучугуру зверху і провела рукою по його плечу, нахиляючись до його вуха:

— Я йду до Йоко та Кента, приєднуйся, якщо хочеш, — Ксав’є не хотів, але кивнув і навіть трохи посміхнувся для пристойності, перш ніж дівчина пішла.

Все, чого йому зараз хотілося б, так це холодного осіннього повітря в обличчя, концерт для скрипки в навушниках і порожню від хвилювань голову.

І щоб ніяких Венздей і жодних снів-пророцтв з нею в головній ролі. Тільки не з нею, хіба він так багато просить? Вона й сама чудово вміє потрапляти у неприємності.

Ксав’є одним ковтком спустошив склянку з пуншем. І якби там був хоч чистий спирт, він би не помітив смаку. А замість того, щоб піти за новою порцією, він ще якийсь час тупо крутив ніжку коктейльного келиха в пальцях, забороняючи собі щось відчувати.

У голові дзвеніло тільки: попередити, забути, попередити, за-

— Ти не в гуморі через ту готку з косичками? — тихо сказала Б’янка, перериваючи його думки.

Він зітхнув. Забути?..

— Її тут немає, а ми — є.

Погляд Барклай був розуміючим та впевненим. Ксав’є опустив погляд на свій порожній келих.

— Ти маєш рацію, вибач. Я дуже радий, що я тут, з тобою. Дякую, що покликала мене.

Б’янка посміхнулася йому.

— Може, забудемо про Венздей Аддамс? Згода?

Ксав’є знайшов у собі сили тільки на ківок і коротку усмішку.

— Йоу, подивіться… — каже звідкись ззаду захоплений Аякс.

Ксав’є розгублено ковзає поглядом по Б’янці, що стоїть поруч, після чого переводить його на парочку, що увійшла до зали.

— Венздей нарешті вилізла зі свого кокона, — продовжує Аякс, поки у Ксав’є всередині до нудоти вивертаються нутрощі.

Венздей Аддамс з Тайлером-сучим-сином-Ґелпіном.

Хах, хто б міг подумати, так?

У Ксав’є всередині все болісно стислося і цей біль, на жаль, не мав нічого спільного з бридким пуншем або тією силою, з якою він стискав ніжку багатостраждального келиха.

Ксав’є палило грудну клітину міжреберною невралгією на честь відомої Аддамс, поки він дивився, як до них підходить Торнхілл.

Ох, бляха…

Йому точно потрібна пробіжка. І, мабуть, не одна.

А може пробіжка вже не допоможе… — пролітає в голові у Ксав’є, коли він бачить, як Венздей спокійно розмовляє з Тайлером.

Ніби щойно вкотре не розтоптала його гідність.

Коктейль, що попався Ксав’є під руку, на смак був як пережований картон. І він навіть не міг брехати собі, говорячи, що це все вина поганого алкоголю.

Він знав, чия це провина.

Ксав’є стежить за тим, як до Венздей підходять Енід з якимось хлопцем, ім’я якого він явно знав, але забув. Як вони розмовляють, поки він збирає себе по шматочкам.

Йому боляче, його его зачеплено так, що тепер він у настрої тільки вибивати з когось дурницю. Благо, що привід завжди знайдеться, було б бажання.

Виродок Тайлер ще подивиться, хто сміятиметься останнім.

Ксав’є помічає, що Венздей біля столу з пуншем залишається одна та, перш ніж мозок встигає це обробити, ноги вже несуть його до неї.

Якщо вже сипати сіль на рану, то жменею.

— Що він тут робить? — вимовляє Торп крізь зуби, дозволяючи своїм почуттям проникнути в його голос.

Венздей спокійно розвертається до нього з двома келихами в руках, ніби зовсім не здивована тому, що їхні діалоги перестали починатися зі слова «привіт», а скоріше схожі на нескінченну спробу то порозумітися один з одним, то вколоти болючіше.

— Тільки не починай. Ці танці і так огидні, — Венздей ледве помітно морщить ніс, не приховуючи свого невдоволення.

Ксав’є стискає губи, не знаючи як висловити свої почуття зрозумілими для Венздей словами, якщо він і сам мало що розумів від ревнощів, що застилають йому погляд каламутною пеленою. Все було, як у тумані.

Ксав’є викинув свій козир:

— Ти не знаєш, що він зробив.

Венздей подивилася на нього оцінювально, а потім перевела свій погляд на Тайлера, який ніяково переминався з ноги на ногу, чекаючи на її прихід.

— Ну так розкажи.

Ксав’є неймовірно хотілося надвір, щоб холодне повітря охолодило його розпечені до почервоніння нерви. І там, мабуть, їм ніхто не завадить.

— Пішли, — він вказав головою на вихід із зали, біля якої стояла невелика група схвильованих підлітків.

Венздей знову кинула швидкий погляд на танцмайданчик, де її вже зачекалися.

— Я тут з Тайлером, — невпопад сказала вона, наче тільки це зрозуміла.

Ксав’є простежив за її поглядом та посміхнувся, коли побачив, як до Ґелпіна підійшли якісь три дівчинки-сирени, мабуть, часті гості «Флюгера», яких привернув його погляд побитого цуценя.

— Він під наглядом, — кинув Ксав’є та показав долонею на вихід на вулицю.

Венздей насторожено оглянула його, але залишила келихи біля інших та, не озираючись, поправила свою сукню і пішла до дверей.

Ксав’є наздогнав її та зрівняв крок, відчуваючи, що на них зараз дивиться добра половина зали з не меншим подивом, ніж дивилися на ефектну появу Венздей на цьому балі.

Що ж, це потішило його самолюбство. Зовсім трошки.

Коли прохолодний вітер нарешті торкнувся його обличчя, Ксав’є зміг видихнути. Від яскравого освітлення, гучної музики та кількості переживань за останню годину в нього вже паморочилося в голові.

Він притулився спиною до холодного каменю стін і подивився на зірки, які блідо блищали десь далеко за напівпрозорими хмарами.

Венздей поруч склала руки на грудях, чекаючи поки Ксав’є збереться з думками:

— Ну так що?

Чому ми просто не можемо постояти трохи в тиші? — розчаровано подумав Ксав’є, перш ніж почати говорити.

— Він зіпсував мій мурал на день Подяки. Ну, тобто Тайлер та його друзі. Вони… облили його фарбою.

Ксав’є подивився на Венздей та з її погляду зрозумів, як по-дитячому скривджено він звучав. І хіба може зіпсований мурал взагалі її хвилювати?

Тієї ж миті він пошкодував, що відкрив рота.

— І це все? — Венздей подивилася на нього своїм поглядом-сканером, під яким миттю ставало незатишно.

— Цього достатньо, щоб не приводити його на закриту вечірку для ізгоїв, — сказав Ксав’є, підбираючи губи.

— Я не могла цього знати, — слушно зауважила Венздей.

— Тепер знаєш.

Ксав’є замовк, не знаючи що ще додати до опису психологічного портрета Тайлера Ґелпіна, крім того, що довіряти йому точно було не можна.

На жаль, Венздей явно мала іншу думку з цього приводу.

Ксав’є ковзнув поглядом по її задумливому обличчю та швидко перевів його на манжети власної сорочки, наче боячись бути спійманим.

Манжети досі залишалися кипіно-білими, а Венздей поруч — холодною та відстороненою. Як, втім, і завжди.

Ксав’є до зірочок перед очима хотілося її розворушити. Вона ж людина, така ж, як усі, просто вона… Венздей.

Справа в тому, що Венздей не перестане бути собою навіть якщо сильно захотіти. Це як просити кам’яну стіну за ним стати м’якою та пухнастою.

Венздей, ніби почувши його думки, машинальним рухом поправила оборки на сукні та розвернулася до дверей, через які віддалено було чути музику.

А Ксав’є так відчайдушно не хотів, щоб вона йшла. Особливо до того, хто явно не цінує того щастя, що потрапило йому до рук.

— А ще ти мені снилася сьогодні, — випалив Ксав’є, перш ніж встиг подумати про наслідки своїх слів.

Венздей завмерла на місці, не чекаючи продовження розмови, та вже збираючись піти, але слова Ксав’є змусили її розвернутися і запитати:

— Як снилася? — її підбор глухо вдарився об плитку.

— Як монстр… Ну, в сенсі, у такому ж ключі, — постарався описати Ксав’є, знизуючи плечима.

— Поясни, — Венздей подивилася на нього з викликом, знову склала руки на грудях, наче тільки так була здатна контролювати їх від того, щоб всоте поправити сукню.

Ксав’є зітхнув.

— Ти була у… ванні з кров’ю. Вона була скрізь, стікала по тобі, по обличчю, по волоссю і… — він запнувся, відчуваючи, як клубок підступає до горла, коли він згадує про їхній майже-поцілунок.

Незакритим гештальтом він дзвенів у нього в голові та Ксав’є нечитаним поглядом ковзнув по яскраво-сливових губах за півметра від нього.

— Ти намагалася мені щось сказати, — Ксав’є шумно проковтнув. — А в кінці ти була дуже налякана чимось, закричала та… я ніби побачив монстра у твоїх очах. Знаєш, як його передчуття чи щось схоже. Як… його відображення.

Очі Венздей загорілися недобрим вогником, а куточок губи смикнувся в тріумфальній усмішці.

— Як відображення? — вона впевнено розправила плечі. — Гадаєш, після цього я повірю, що ти не монстр?

Серце Ксав’є майже звично кольнуло образою від її звинувачень.

Вона сама робить із нього монстра.

— Я не вбивця, Венздей. Я не відчуваю насолоди від того, що бачу все це. Я просто хочу допомогти, — роздратовано відповідає Ксав’є, стиская губи.

— Ти допоможеш мені, якщо в усьому зізнаєшся, — парирує Венздей.

Вона нижче його на цілу голову, а примудряється дивитися на нього зверху вниз, ще й вичитує його, ніби дитину, що провинилася.

У Ксав’є від цього закипає кров.

— Зізнаюся в чому, Венздей?

Він розвертається до неї всім тілом, копіюючи її улюблену позу.

— У тому, що бачу кошмари, як хтось на моїх очах убиває всіх цих людей… моїми руками? — каже Торп, дозволяючи їхнім поглядам схлеснутись, а собі — обпектися.

Все-таки дивитися їй у вічі було як тримати руки під струменем гарячої води. Гарячої настільки, що руки ніби обпалює крижаним вогнем.

— То, може, це не просто сни? Може, твій мозок таким чином допомагає тобі щось згадати?

Ксав’є починає важко дихати, роблячи невеликий крок назустріч її звинувачувальному погляду, який давить на нього, як сильний порив вітру.

Венздей не рухається з місця.

— Знаєш що, — Ксав’є виставляє між ними вказівний палець, що завмирає за сантиметр від її грудей. — Те, що ти кажеш — нісенітниця. Я знаю, що бачу. І я знаю, що бачиш у мені ти — зручну жертву, — зривається з його язика.

Між ними повисає напружене мовчання та протилежно заряджене повітря, готове будь-якої миті вибухнути блискавками.

— Немає жодного доказу, який доводить, що когось убив саме я. А звинуватити мене це, мабуть, ідея придурка-Ґелпіна, — зло кидає Ксав’є, стискаючи виставлену руку в кулак.

— Докази будуть. І Тайлер тут ні до чого. Я сама веду розслідування, — Венздей морщить ніс, ніби її зачіпає, що хтось не вірить у її самостійність.

— Я не знаю як, але він маніпулює тобою! Інакше б ти бачила очевидне, — хрипить Ксав’є скованим нервами голосом і закушує губу.

Венздей смикає плечима, ніби від холоду і Ксав’є вперше дивиться на її оголені передпліччя.

— Тайлер тут ні до чого, — повторює вона і робить невелику паузу. — Він просто допомагає мені.

— Ми обидва допомагаємо тобі, Венздей. То чому з нас двох ти обрала саме його? — виривається у Ксав’є, просякнуте жалістю до себе.

Венздей не помічає його тону. Або вдає, що не помічає та бере на замітку, що ймовірніше.

— Я не обирала його.

— Ти запросила його на Рейвен.

Венздей роздратовано видихає та відводить погляд.

— То був Річ. Тайлер застав мене зненацька сьогодні, у мене були справи важливіші за танці.

— Але ти пішла, — з натиском каже Ксав’є, поки її погляд знову не впіймав його.

— Я не мала вибору, — безапеляційно заявляє вона.

— Уяви собі, мала. І ти обрала його, — Ксав’є помічає, як вона стискає зуби, тож лінія її щелепи проступає ще чіткіше.

Венздей мовчки дивиться на те, як Ксав’є облизує пересохлі від хвилювання і суперечок губи.

— Припини мене звинувачувати. Я взагалі не хотіла йти на цей бал.

— Але ж ти тут, — відрізає Торп, — З Тайлером, який чекає на тебе на танець. А мені, тут, треба доводити тобі, що я не довбаний серійний убивця.

— Ти не можеш довести протилежного.

Ксав’є вже збирався відповісти їй щось колке, як через прикриті двері, несподівано для них обох, лунає крик Тайлера, який кликав Венздей.

Він кликав її досить голосно та, без сумніву, Аддамс почула його та через пару секунд двері відчиняться і Тайлер… забере її в нього.

Образ усміхненого Тайлера, що тягне до Венздей свої руки, подіяв на Ксав’є, як сирена пожежної тривоги, яка миттєво активувала рефлекс – врятувати те, що його мозок вважатиме найціннішим.

Врятувати, притягнути, поцілувати.

Стоп, поцілувати?

Ксав’є схаменувся лише тоді, коли відчув власними руками ледь помітну теплоту щік Венздей, а губами — липкість її улюбленої помади.

Її подих шоковано обірвався та, на пам’яті Ксав’є, це був єдиний раз, коли вона була абсолютно розгублена і не керувала собою, що змусило відчути над нею владу, якої так відчайдушно вимагало його поранене серце.

І, може провиною тому джин, який горгони таки підлили в пунш, або просто те не менш п’янке неподобство, яке люди люблять описувати високими та патетичними словами в дивного роду поезії, але Ксав’є так сильно хотілося змусити її запам’ятати цей момент.

Запам’ятати цю розмову, цю туманну ніч, цей бал саме з ним, а не з Ґелпіном у головній ролі.

Його зуби стискаються на ніжній шкірі нижньої губи так міцно, щоб залишити слід, який сходитиме болючі пару днів.

Венздей здригається від несподіваного болю і це миттєво збиває з нього всю пиху, від чого він відсахується назад, із сумішшю провини та збудження оглядаючи чужі покусані губи.

Він боявся піднімати погляд вище та стикатися ним з Венздей, боявся того, що міг побачити в її очах, тому вважав за краще боязко відвернутися та з напускною жорсткістю в голосі сказати перше, що спало йому на думку:

— Тебе кличуть.

Венздей ніби тільки цього й чекала та, шумно змахнувши сукнею, зайшла до зали, захлопуючи за собою двері.

Різкий звук протверезив його, хоча Ксав’є все ще не міг віддихатися, а серце стукало, як заведене.

Він уже шкодував. Чи ні?

Він дійсно не знав.

Його трясло зсередини та до цієї секунди він ніколи не подумав би, що до такого стану його може довести звичайний поцілунок.

Ксав’є стиснув губи, щоб відчути реальність моменту. Губи кололо. Він все ще не знав, чи хоче він, щоб все це відбувалося насправді.

На черговому глибокому видиху він відчув той ледь помітний шлейф парфуму, який залишила за собою Венздей — лілія та ладан.

Серце все не повертало свого попереднього ритму.

***

Він відчинив дубові двері та ступив під погляди як мінімум двох стурбованих плітками перевертнів. І Ксав’є відчував їхній погляд на собі до того моменту, поки на танцполі не заграв повільний гітарний перебір.

Під рядки про перше кохання в центрі зали почали збиратися розніжені приглушеним освітленням парочки та від концентрації закохано-щасливих поглядів Ксав’є відразу ж захотілося назад на вулицю, але натомість він попрямував до них із Барклай столика.

Б’янка так і сиділа там та, мабуть, чекала на нього, раз її досі ніхто не запросив на танець. А коли він сів поруч, вона вдала, що не звернула на нього уваги, продовживши відчужено дивитися на натовп, що повільно погойдувався.

Ксав’є бачив, як напружилася її спина, але нічого не сказав. Перед очима все ще були передпліччя, обтягнуті чорним фатином, та холодний обпікаючий погляд.

Він мимоволі пробігся язиком сухими губами.

Венздей і Тайлера ніде не було, а мовчання, що повисло між ним та Б’янкою, напружувало.

Вони більше не намагалися завести діалог ні про що, а піти танцювати, немовби між ними все нормально, зараз здавалося абсолютно недоречним. І Б’янка, мабуть, це відчувала.

Вони мовчки слухали, як мелодія змінилася на іншу, більш жваву, та він вважав за краще дуже захоплено гіпнотизувати поглядом порожній келих, аби ніхто не вирішив його розвеселити та покликати на танцпол.

Ксав’є вже зібрався сходити собі за новою склянкою пуншу, щоб хоч чимось себе зайняти, як його слух вичепив із загального шуму слово-тригер: «Венздей».

Це змусило його різко підняти голову та оглянути натовп, що танцював, де, серед десятка білих костюмів, виділялася чорна сукня Аддамс.

Аддамс, до якої знов були прикуті всі погляди цього вечора. І Ксав’є не знає як їй це завжди вдається — бути магнітом для загальних заздрощів та захоплення.

Бути йому одночасно і музою, і мучителем. Бути йому і загадковою незнайомкою, і людиною, якій він би довірив своє життя. Бути і нічним кошмаром, і мрією. Як же це у неї виходить?

Здавалося, всі навколо дивилися на те, як Венздей танцювала, на те, як дивно заворожливо рухалися її руки та на того, хто був поруч із нею.

Ксав’є скривив губи.

Вся його сутність твердила йому не спускати з цієї парочки погляду і він не міг не підкоритися.

І він дивився.

Дивився на те, як вони рухалися в такт одній музиці, дивилися один одному в очі та стикалися руками та, правду кажучи, Ксав’є почувався ненормальним.

Відвернися, не трави душу, — підказав йому внутрішній голос.

Але як?

Він міг би заплющити очі на те, що бачить. Але ж не можна закрити серце на те, що він відчуває.

Йому так хотілося, щоб Венздей запам’ятала його, запам’ятала їх, а вона ніби вже перегорнула цю сторінку, ніби це не було навіть на мить чимось важливим.

Ксав’є хотів, щоб той момент запам’ятала вона, а в результаті сам страждає від яскравості спогадів, які ніби не мають жодного значення.

Наче це був сон. Просто один із його особливо солодких кошмарів.

На його вилицях грали жовна. Йому довелося постаратися перекричати музику, щоби сказати:

— Зроби послугу, — він переконався, що Б’янка чує його, перш ніж продовжити.  — Зніми амулет, щоб я забув про неї.

Забути, забути, забути.

— Як ти можеш таке просити? — спитала Б’янка з подивом у голосі, нахиляючись до нього.

— Без зобов’язань.

Ксав’є розвернувся до неї та побачив, як вона шоковано підняла брови.

— Ти кинув мене, бо вважав, що я маніпулюю тобою піснею сирени.

Він коротко зітхнув.

— А тепер просиш заспівати, щоби забути іншу? — Б’янка обурено підвелася зі свого місця та, не дочекавшись відповіді, пішла.

Ксав’є прочистив горло та невесело посміхнувся. Б’янка не заслуговувала на таке ставлення, але бігти за нею і вибачатися зараз було вище його сил, та й не потрібні їй зараз його вибачення.

Їй потрібна була його увага, а він, натомість, спочатку бігає за «готкою з косичками», а потім, ніби ланцюговий пес, спостерігає за нею, не відриваючи очей.

Його, насправді, зачаровує у Венздей все: від того, як оборки її сукні закручуються навколо її ніг, до того, як недбало вона відкидає пасма, що вибилися з зачіски. Вона притягувала погляд, як притягує погляд туристів старовинна гільйотина — тим, як гарно блищить її добре нагострене лезо.

Вона приваблює своєю небезпекою та смертю, яка завжди ходить за нею по п’ятах. У буквальному сенсі.

Ксав’є помітив, як мелодія знову змінилася на щось неквапливе й як Венздей, швидко кажучи щось Тайлеру, йде до тих дверей, за якими зовсім недавно зникла Б’янка.

Торп не міг уявити як би виглядав зараз діалог скривдженої Б’янки та Венздей, тому переконав себе, що для їхньої безпеки він зобов’язаний за ними простежити.

І, як тільки Венздей зникла за аркою, Ксав’є притулився до неї спиною, щоб, у разі чого, почути сварку чи крики та запобігти трагедії.

Музика, на його успіх, не встигла зміниться на щось голосніше, тому він досить чітко почув голос Венздей:

— Той, хто вигадав високі підбори, явно був мучителем.

— Як каже моя мама, вогонь гартує золото, а страждання — жінок, — голос Б’янки був трохи тихіший, але Ксав’є, прислухаючись, міг його зрозуміти.

І, насправді, у його план із самого початку не входило порушення чиєїсь конфіденційності, але, коли йшлося про Венздей Аддамс, Ксав’є вважав за краще діяти її ж методами.

Заради благих цілей, звісно.

— До речі, про страждання… Чого ви з Ксав’є не танцюєте?

Серце Ксав’є після цих слів пропустило кілька ударів та йому довелося затамувати подих, щоб почути відповідь Б’янки.

— Ми трохи посварилися. Через тебе насправді.

Б’янка висловилася настільки тактовно, наскільки взагалі вміла, явно насилу уникаючи слів, однокорінних до слова «псих».

Цей діалог між ними про нього самого звучав так дивно, ніби два абсолютно протилежні світи зіткнулися в одній точці — світ Б’янки Барклай, його колишньої, та світ Венздей Аддамс, музи його безсонних, як би це не звучало, ночей.

Ксав’є простяг руку до столика, що стояв поруч, з уже знайомими йому коктейлями та, вперше за вечір, зміг розкуштувати їх солодкуватий смак, схожий на смак жуйки.

Він вважав за краще не думати чи мав яскравий смак пуншу якесь відношення до того, як кумедно було спостерігати за тим, як незатишно почував себе Тайлер без Венздей поруч, чи ні.

Перш ніж Ксав’є встиг спустошити келих, з-за арки почувся голос Б’янки:

— Ти щаслива.

— Поясни.

Торп детально уявив, як Венздей складає руки на грудях у вже знайомому йому жесті.

— Тобі байдуже, що про тебе думають.

— Хотілося б більше перейматися.

До того, як Ксав’є встиг обміркувати, що вона мала на увазі, він почув її кроки, через що йому довелося піти на пару метрів углиб зали, щоб не створювати незручних ситуацій, пов’язаних із підслуховуванням чужих розмов.

Можна сказати, що сьогодні все обійшлося без бою на шпагах.

Ксав’є відчув, як Венздей пройшла повз нього, ледве зачіпаючи подолом сукні та зовсім трохи тим самим шлейфом свого парфуму.

Він стежив за тим, як вона знайшла Тайлера в натовпі, не випускаючи з голови її фрази про бажання більше хвилюватись про думку оточуючих. Чи мало це якесь відношення до нього, до них?

Чи повинен це розшифрувати як її бажання більше турбуватися про чужі почуття? Його почуття?

Ксав’є, правду кажучи, поруч з Венздей завжди відчував себе криптографом, якому доводиться розгадувати шифри, а кожна розмова з нею перетворювалася на стрілянину по невидимих ​​мішенях.

Але хто сказав, що йому не подобається?

***

Занурений у свої думки, він ледве помітив, як усе довкола почало фарбуватись у червоний. Спочатку плечі парочок, які стояли поряд, а потім і підлога перетворилася на ціле море з фарби.

Повітря поступово заповнював хімічний запах будівельного барвника впереміш із затхлим запахом брудної води із протипожежної системи.

Все навколо ставало… кривавим.

Ксав’є не відчував, як з його волосся по щоках стікає фарба, він чув тільки, як швидко починає битися його серце. Його погляд шукав Венздей у ​​збожеволілому натовпі, все всередині кричало про те, що вона в небезпеці.

У нього врізався якийсь хлопець і це змусило його обернутися та побачити Аддамс із Тайлером, що стоять у самому центрі зали. Через кілька хвилин у Ксав’є знову влітають і він допомагає дівчині, що впала, встати, а коли знову ловить поглядом Венздей, та вже кричить щось Торнхілл, що підійшла до неї, та рветься до виходу із зали.

Ксав’є не встигає за нею. Вона тікає так швидко, що в нього не залишається жодного шансу наздогнати її. І все, що він може зробити, піти звідси.

Він сподівається, Венздей знає, що робить. Як і завжди.

Кадр зі сну наздоганяє його: все навколо червоне, крик Венздей, переляк на її обличчі та неминуча катастрофа, що відбивається у її зіницях.

Ну чому йому не може снитися щось конкретніше?

Ксав’є замислюється та сам врізається в когось плечем. З його рота майже вилітають машинальні вибачення, перш ніж він бачить хтось перед ним.

— Якого біса?

Тайлер ігнорує його зневажливий тон і продовжує озиратися на всі боки.

— Пишу батьку, він їде сюди. Не знаєш де Венздей?

Ксав’є хочеться вити на Місяць, як місцевим перевертням.

— Звідки? Ви ж із нею пара, — кидає він і йде, перш ніж його руки дістануться до ринопластики чужого обличчя.

Тайлер дратував його одним своїм існуванням, не дивно, що навіть Венздей від нього втекла.

Цій думці вдалося викликати в нього усмішку.

***

У своїй кімнаті, біля дзеркала у ванній, відмиваючи патьоки фарби з обличчя, Ксав’є не міг залишити думок про свій сьогоднішній сон.

Уся раковина була в брудно-червоних плямах і ця картина не давала йому спокою: біла кераміка, вода, у перемішці з чимось схожим на кров, та розпач. Все як у кошмарі.

Ксав’є бризнув собі крижаною водою в обличчя. Крижаною, як і його не тимчасове божевілля.

Він зітхнув.

Він відчував, що заплутався і так і не навчився розрізняти голос інтуїції та параної. Чи справді Венздей була в небезпеці, чи він придумав це, щоб знову зірватися її рятувати?

Йому терміново треба було відволіктися.

Навушники, партія скрипки на душевному надриві та сім кілометрів прохолодного вітру в обличчя — ось що йому було потрібно. Він пригадав, як мріяв про це буквально весь вечір.

Ксав’є накинув на домашню футболку теплу толстовку та за п’ять хвилин уже вдихав аромати Невермору — запах сирого ґрунту та запах водоростей, який приносить вітром з озера поблизу.

Він вийшов за ворота школи неквапливим кроком, залишаючи за собою її похмурий будинок, який у місячному світлі здавався майже жахливим, та встромив навушники-крапельки у вуха. А потім — доведена до автоматизму зв’язка: включити таймер у трекері пробіжки, знайти в плейлисті концерт для скрипки та органу та викрутити гучність так, щоб заглушити свої думки.

Скрипка та орган? Я не помилилася, коли назвала тебе елітним снобом, — озвався внутрішній голос знайомою байдуже-засуджуючою інтонацією.

Голос внутрішньої Венздей був гучніший за саму оглушливу музику.

Поки мелодія набирала обертів, ноги самі понесли його знайомими гравійними доріжками, які час від часу переходять у піщаний пил і бруд від дощів.

У Ксав’є злегка паморочилося в голові від перенасичення крові киснем та трохи палило груди на видиху. Вологе прохолодне повітря заповнювало собою не тільки альвеоли в легенях, а й розум приємною порожнечею. Так, як треба.

Пробігаючи повз саму кромку води, Ксав’є прислухався до тривожних акордів органу, що відбивалися десь усередині об стінки серцевих камер. Акорди, які за мить підхоплює схвильований голос скрипки та луною повторює неспокійні звуки.

Вода змінюється висадкою дерев, за вершинами яких практично не видно місячного світла, а стежка дуже знайомо петляє між високими стовбурами.

Темрява нагадала Ксав’є про Венздей, про їхній поцілунок, та він прискорився, щоб прогнати ці думки з голови, але вони вчепилися в нього з такою силою, що це було майже боляче. До того ж, з кожним кроком щось усередині нього розгорялося почуттям провини від того, як інфантильно він себе повів.

Першим поривом було піти на друге коло навколо озера, щоб забутися в музиці та гучних ударах серця, не звертати уваги на докори совісті, але Ксав’є, попри сильне бажання, звернув у бік Невермору.

Звуки скрипки в навушниках поступово затихали, коли він вибіг до воріт школи, біля яких було незвично людно.

Ксав’є сповільнив крок, коли його увагу привернув білий фургон із червоною лінією та напис «Ambulance» над нею. І бездиханне тіло, яке лежало поряд на ношах.

Серце в паніці вдарилося об ребра.

Венздей.

З нею щось сталося.

У Ксав’є пересохло в роті, поки він зірвався на біг, щоб переконатися у своїх здогадах. Невже…

Він майже підбіг до нош, як його зупинили чиїсь руки, щоб розвернути до себе.

— Юджину потрібен спокій, — тихим голосом сказала міс Торнхілл, жорстко утримуючи за плечі та заглядаючи прямо в його неспокійні очі.

Юджіну?

З Ксав’є в одну мить ніби звалюється кам’яна горгулья.

Не Венздей.

Він відриває від себе руки Торнхілл та з дистанції дивиться, як медсестра закріплює на закривавленому обличчі Юджина маску для дихання та кличе когось із машини, щоб засунути носилки всередину.

Поруч стояла жахливо бліда директорка Вімс, яка невідривно стежила за маніпуляціями лікарів і водночас розмовляла з кимось по телефону.

Ксав’є теж не міг відірвати погляду від хлопчика, тіло якого покривали шматки розірваного одягу, величезні рвані рани і кров. Багато крові.

Як уві сні.

— Він… — тихо почав Ксав’є, дивлячись на те, як каталку з Юджином заштовхують у машину.

— Він живий. На нього напали в лісі, — відповіла Торнхілл, обриваючи цим низку всіх питань, які могли виникнути, та, коротко торкнувшись його плеча рукою, відійшла до директорки.

Ксав’є моргнув кілька разів, щоб отямитися.

Відчуття були дивні, ніби все це відбувається не з ним, ніби він спостерігає за собою із боку. За тим жахливим полегшенням, яке він відчув, побачивши на ношах маленького друга Венздей, а не її саму.

У момент він відчув на своїй спині чийсь погляд та обернувся, зустрічаючись очима з самою Венздей, що стоїть просто біля воріт на територію Невермору.

Її руки були вимазані в крові, обличчя було забруднене знайомою йому фарбою, а поділ сукні, який ще кілька годин тому заворожливо закручувався навколо її ніг, зараз висів, мов мокра ганчірка.

Вона пропалювала в ньому дірки своїми очима та, хоча її обличчя, як і раніше, залишалося беземоційним, Ксав’є знав, що вона в жодному разі до нього не байдужа. Але це насправді не означало нічого хорошого.

Ксав’є розгублено кивнув їй, не знаючи, що йому варто зробити. Чи варто підійти та завести з нею світську бесіду чи, може, запропонувати разом дивитися на те, як її тяжко пораненого друга вивозять до реанімації? Напевно, це не найкращий варіант.

Венздей смикнула плечем, через що по ньому покотилася велика темна крапля, яка залишила на її передпліччях знайомий до мурашок слід, та вирішила все за нього, відчиняючи хвіртку і залишаючи Ксав’є зовні.

Торп не поспішав бігти за нею, хоч внутрішній голос і нагадував, що він заборгував Венздей вибачення та, можливо, слова співчуття, якщо вона їх приймає.

Ксав’є відсторонено спостерігав за тим, як зачинялися двері фургона швидкої допомоги, і як його колеса покотилися по гравію, залишаючи за собою тільки дорожній пил.

Це змусило Ксав’є прокинутися та вперше замислитися над тим, де можна знайти Венздей Аддамс у цьому старовинному будинку, повному таємних ходів і непомітних ніш. І, по правді, він був майже впевнений де саме її варто шукати.

Ноги повели його до внутрішнього дворика школи, звідки було добре видно зірки та де було погано видно тебе. І звідки сама Венздей нещодавно збігала, грюкаючи дверима.

Ксав’є був упевнений, що детектив Аддамс вже вирішила елементарне математичне рівняння та дійшла неправильних висновків, побачивши як він вибігає з лісу. І, мабуть, він — останній, кого вона хоче зараз бачити, але йому було просто необхідно виправдати себе в її очах. Знову.

Торп сповільнив крок, коли побачив Венздей, що сиділа на невеликих сходах. У своїй похмурій вінтажній сукні біля величезних кам’яних колон вона виглядала як ніколи мініатюрно.

Венздей ніяк не показала, що помітила його, продовживши дивитися кудись у простір перед собою. Ксав’є, для початку, вирішив просто сісти поряд.

Сходинки виявилися прохолодними, а розпаленому після пробіжки тілу це було приємно, так що Ксав’є сів за метр від Венздей, спершись на руки за спиною.

Мертва тиша між ними і хвилювала, і заспокоювала одночасно. А зірки, як і кілька годин тому, так само блідо мерехтіли, але вже, як йому здалося, трохи привітніше.

Боковим зором Ксав’є бачив, як Венздей виринула зі своїх думок та акуратно склала руки на колінах перед собою, ніби збиралася розпочати діалог, але ніяк не могла зібратися з думками.

Але Ксав’є її дуже добре знав, щоб припустити таку дурість, як те, що вона може бути схвильована його присутністю. І, на відміну від нього, у неї точно по венах не розливалося приємне, хвилююче кров, тепло, як завжди відбувається з Ксав’є, коли Венздей знаходиться поруч.

Він вважав за краще зробити глибокий вдих, який мало чим міг допомогти, але давав тендітне відчуття контролю над своїми почуттями.

— Чому ти не в себе, Ксав’є? — заговорила перша Венздей, змусивши його відірватися від розглядання сузір’їв.

Ксав’є опустив погляд на свої коліна, зітхаючи. Він утомився бути для Венздей поганим, при цьому намагаючись робити для неї тільки добре.

— Вирішив побігати, — Ксав’є зустрівся з Венздей поглядом. — Як і ти.

Вони обидва знають, що ділять одне хобі на двох — пробіжки від власних проблем. Ксав’є здається кумедним те, в яких речах вони схожі один на одного, будучи зовсім різними.

Венздей його дотепність не оцінила.

— І де ти був? — вона розвернулася до нього своїм зосередженим профілем.

Ксав’є подумав про те, як він може довести щось людині, яка не має поняття про існування презумпції невинності та явно віддає перевагу самосуду за допомогою свого погляду.

На щастя, Ксав’є згадав про трекер пробіжки, який він так і не вимкнув.

— Я можу показати, — сказав він, дістаючи телефон із кишені.

Венздей дивилася здивовано за тим, як він знімає блокування екрану та заходить у додаток, де яскравою червоною лінією окреслюється його сьогоднішній маршрут лісом.

— Дивись, — він простягає їй телефон.

Венздей розгублено розглядає екран смартфона в чужій руці та, зіткнувшись з очікуючим поглядом Ксав’є, обережно бере його у свої. Торп помічає, як міцно вона тримає його, стискаючи телефон самими подушечками пальців, та ніби не знаючи що з ним робити.

Мабуть, всі чутки про те, що в неї ніколи не було смартфона – не просто чутки, — думає Ксав’є та рухається до Венздей, щоб допомогти розібратися з картою в додатку.

Він сідає ближче, залишаючи між їхніми стегнами таку відстань, щоб це не виглядало дуже нав’язливо та показує їй, як наближати картинку. Навчати її чомусь здається досить незвичайним.

Венздей швидко запам’ятовує потрібні рухи, зосереджено розглядаючи на карті озеро та його околиці. І її серйозне обличчя виглядає так мило (Ксав’є не впевнений, що це слово у разі чого не викличе у неї алергію), що його губи торкається посмішка.

Він робить у голові позначку знайти привід подарувати Венздей смартфон, хоч би що там далі не сталося.

— Улюблений маршрут. Красивий і безлюдний, — каже Ксав’є, розтягуючи голосні в словах. У нього чомусь піднявся настрій: чи то від того, як виглядала Венздей, розглядаючи його телефон, чи то від того, що вона, здається, повірила йому.

— Виглядає так, ніби ти завчасно подумав про алібі, — сказала вона, віддаючи йому телефон.

— І все так продумав? Ти мені лестиш, Венздей, — хмикнув Ксав’є та кинув погляд на її руки, вкриті засохлими плямами крові.

Він не знав, чия це була кров, але міг здогадатися. І, мабуть, він ненормальний, оскільки вважає, що кров, і той могильний холод, яким віє від Венздей, роблять її лише привабливішою.

Вони мовчки спостерігали за тим, як вітер гнав димчасті хмари темним нічним небом, поки Ксав’є жене з голови картинки тих жахливих слідів на тілі Юджина.

Він живий. Це головне.

— Не думай, що я повірила тобі так просто, — задумливо каже Венздей, перериваючи їхнє мовчання.

Ксав’є хитає головою.

— Ні, ні, звичайно ні, — він посміхається, підводячи очі на її обличчя. — Але хоч трохи повірила ж, так?

Венздей дивиться на нього спокійним поблажливим поглядом, ніби трохи розмерзлим, але, здається, це просто відблиск місячного світла.

Вони знову занурюються у відносно затишне мовчання, яке може бути тільки між старими друзями, яким не потрібно постійно говорити, щоб почуватися комфортно в компанії один одного.

Ксав’є думає, що він був би чудовим другом, якби Венздей потрібні були друзі. Тільки ось що щодо цього Юджина? Як цей кучерявий хлопчик в окулярах пробрався до Аддамс в ближнє коло?

— Мені шкода… — Ксав’є обережно порушує тишу, заслуговуючи на запитальний погляд, — щодо Юджина. Він не заслуговує на це.

Він бачить, як Венздей ледь помітно підтискає губи.

— Сподіваюся, у нього все буде гаразд.

Сподіваюся, ти ніколи не опинишся на його місці, — лишається не сказаним.

Венздей задумливо розвернулася плечима до нього, не відриваючи погляду від плитки під ними.

— У мене було видіння на балу.

Ксав’є повернув до неї голову, зацікавлено спостерігаючи за її відчуженими очима.

— Про Юджіна. Я бачила, як монстр біжить за ним. Так, ніби це роблю я.

Ксав’є здалося, що він подавився повітрям.

— О, так це мало б статися з тобою, щоб ти почала вірити мені?

Погляд Венздей в одну мить став осмисленим і вона подивилася на нього так, ніби він не розумів чогось дуже простого.

— Усі мої видіння до цього були іншими.

Ксав’є кивнув її словам.

— Видіння непередбачувані. Не те щоб люди добре розуміють їхню природу, — сказав він, знизуючи плечима.

— А що про видіння каже твій батько?

Ксав’є не повірив своїм вухам. Невже Венздей ставить йому запитання, не намагаючись ні в чому звинуватити?

— Мій батько? — Торп трохи розгубився від несподіваного усвідомлення. — Ми з ним рідко розмовляємо про це. Він, швидше, прихильник того, що видіння — це відображення твоїх емоцій, як шосте почуття або типу того.

— А твої… сни? — Венздей дивилася на нього зацікавлено.

Ксав’є був цим зачарований.

— Я не бачу майбутнього, якщо ти про це. І часто бачу щось таке, що не можу відразу зрозуміти, — він перевів погляд на небо, потираючи трохи замерзлі руки.

— Не схоже на видіння.

— Нехай так, але як ти тоді назвеш те, що мені сниться монстр і його лігво чи щось подібне? Ти ж бачила малюнки, — Ксав’є перевів погляд на руки Венздей, які так і лежали на її колінах перед нею між складками сукні.

— Півгодини тому сказала б, що рефлексія, — Венздей коротко видихнула, — Тепер не знаю.

Ксав’є похитав головою.

Він не знав, що саме змусило Венздей почати вірити йому. Можливо, це був той щирий жах, який вона напевно побачила на його обличчі, коли він підбігав до фургона, а може, справді її недавнє бачення. Він не знав.

Йому просто хотілося думати, що тепер він не підозрюваний номер один.

— Ось і я про це. До того ж… іноді щось збувається.

Венздей подивилася на нього запитливо, а Ксав’є замислився, згадуючи їхній діалог на балу.

— Мені наснилася ти, вся в крові, і ти була налякана.

Він нагадав їй свою розповідь. І всього на пару секунд задумався чи доречно зараз говорити те, що він збирається сказати після. Він зітхнув:

— І уві сні ми поцілувалися, тож той сон був віщим, — сказав Ксав’є і відчув, як у нього пересихає горло.

Він проковтнув.

— І, до речі, про це.

Венздей не змінила положення, але Ксав’є побачив, як напружилася її й так напружено пряма спина.

— Пробач, мені не слід було цілувати тебе, — випалив він, не замислюючись над тим, з якою інтонацією це прозвучало. — Я просто розлютився, знаєш.

Розум підказував Ксав’є заткнутися, але мовчання Венздей підштовхувало його заповнити важку тишу між ними словами.

— Мене зачепило те, як ти захищала Тайлера, а потім він покликав тебе та… — він знизав плечима, не знаючи що ще додати, щоб не виставити себе зовсім ревнивим ідіотом та облизав сухі губи швидким рухом, — Що він взагалі хотів?

— Запитав чи усе гаразд, — Венздей повільно моргнула. — Від нього було неважко втекти.

Ксав’є нервово засміявся.

Він не знав, що можна було відповісти Венздей на це. «Дякую, що збігаєш не тільки від мене»?

Вони сиділи в незручному мовчанні якийсь час, якому вже не було відліку.

Було все ще темно. За кілька сантиметрів від нього все ще була Венздей. Це все, що міг сказати Ксав’є.

— Я налякав тебе, так? — видав він у якомусь дивному душевному пориві.

— Не вигадуй, — дуже серйозно сказала Венздей. — Просто не роби так більше.

Погляд Ксав’є бездумно мазнув по губах Венздей — їх темно-пурпуровий колір яскраво вирізнявся на тлі червоної фарби.

— А якщо захочеться? — сказав він, заглядаючи Венздей у ​​її очі, щоб побачити там хоч якийсь відгук на свої слова.

— Попросиш Б’янку, — запропонувала Венздей.

— Не вигадуй, — повторив він її слова.  Куточки її губ трохи смикнулися і це викликало у Ксав’є посмішку.

Ксав’є зловив себе на думці, що з Венздей йому ірраціонально хочеться бути відвертим. Або, можливо, просто бути.

Все це так схоже на азартну гру, де з кожним словом Ксав’є все більше й більше підвищував ставки. У нього з’явилося незрозуміле бажання довести їхню розмову до логічного фіналу, ніби його ставка на зелене могла принести йому перемогу.

Йому справді все одно, як розгромна буде його поразка — він програв уже давно. Аби тільки Венздей дивилася на нього, а не крізь, і слухала його, а не його вимушені виправдання. Заради такого варто раз у житті поставити все на зелене.

Ксав’є скопіював позу Венздей, поклавши руки на коліна та зчепивши їх у замок, щоб приховати тремтіння своїх пальців від уважних очей.

— Я підслухав вашу з Б’янкою розмову сьогодні. Ти сказала, що хотіла б більше хвилюватися про думку інших людей, — сказав він відсторонено, ніби й не Венздей зовсім.

Аддамс повела плечима.

— А Б’янка сказала, що ти бігаєш за мною, як цуценя. — Ксав’є нагородив її незрозумілим поглядом. — Коли я підслухувала вас.

— Так і знав, що це ти була тоді, — щось у визнанні Венздей змусило його пожвавитися. — Навіщо ти гортала мій блокнот?

Він кине погляд на її руки, які так само спокійно лежали.

— А навіщо ти малював мене у ньому?

Ксав’є не було чого відповісти на це. Він шморгнув носом і перевів погляд на небо, вперше за весь час помітивши на ньому невеликий півмісяць.

— Залиш це, Ксав’є.

У нього на мить боляче стислося серце. Він не знав про що саме просила Венздей, але щоб вона не мала на увазі, відповідь у нього на все була одна:

— Не можу.

— Чого ти хочеш цим досягти?

Руки Венздей знайомо склалися на грудях і Ксав’є задумливо простежив за цим рухом.

Безліч речей пронеслися у Ксав’є в думках один за одним. Він дуже багато чого хотів, по правді, але сказати зміг лише одне:

— Хочу, щоб наступного разу ти просила про допомогу мене, а не Тайлера.

Венздей подивилася на нього дивним, незрозумілим йому поглядом, що вдарив йому в голову, наче високоградусний шот. Його обдало жаром і тільки в цей момент він відчув наскільки прохолодне повітря довкола.

— Я нікого не прошу про допомогу, Ксав’є.

Їхні погляди зустрілися та Ксав’є не міг змусити себе відвести від неї очей.  Здавалося, все, що є у цьому світі по-справжньому важливого, — зараз укладено на глибині цих зіниць навпроти.

Він зачаровано моргнув, не знайшовши сил розірвати цей зоровий контакт.

— Тобі й не треба. Просто дай знак, що ти не проти, — майже бездиханно сказав він, ковтаючи в’язку слину.

Він не мав часу подумати наскільки двозначно це прозвучало.

— Не проти чого? — спитала Венздей, а Ксав’є не знайшовся з відповіддю.

Він дивився їй у вічі й бачив там урвище над нескінченною прірвою, такою бездонною, що аж перехоплює подих від усвідомлення, що ти стоїш на самому її краю, а внизу — лише непроглядна нежива чорнота.

Така нежива, ніби вона була лише кам’яною скульптурою, а доріжки фарби, що окреслюють контури її обличчя, були насправді кривавими сльозами болівійської Діви Марії.

І ця похмура недосяжність Венздей у ​​момент змушує його найбільше у світі бажати торкнутися її знову.

— У тебе все обличчя в фарбі, — тихо каже Ксав’є, не відриваючи погляду від обличчя навпроти.

— Я знаю, — в тон йому відповідає Венздей.

— Можна я..? — Ксав’є й сам не знав, про що саме він просив.

Його рука невпевнено наблизилася до її обличчя, завмерши за кілька міліметрів від чужої шкіри. Ксав’є відчув, як від бажання доторкнутися у нього пульсують подушечки пальців.

Венздей завмерла разом із ним.

Коли рука Ксав’є все-таки лягла на її щоку, він відчув, як Венздей різко видихнула через ніс, але не зробила нічого, щоб дотик припинити.

Це змусило серце Ксав’є битися ще частіше.

Він злегка провів великим пальцем по невеликій родимці над губою, по розводах фарби поруч із нею, розглядаючи як яскраво-червоні струмки нерівно розкреслюють губи дівчини.

— Вона вже засохла. Її не так просто відтерти, — тихо промовила Венздей.

— Я постараюся, — пошепки сказав Ксав’є та поцілував її, дбайливо обхоплюючи її голову руками.

Тієї ж миті він відчув, як на його зап’ястях міцно стиснулися чужі холодні пальці — Венздей намагалася взяти ситуацію під свій контроль.

І, відчуваючи її руки на своїх, він щиро сподівався, що Венздей керує не просто бажання забутися в його обіймах, а й щось, можливо, більше.

Ксав’є від цієї думки посміхнувся у поцілунок, нахиляючи її голову убік.

Він відчував, як тремтять губи Венздей, відчував на них хімічний присмак фарби, який залишився у нього на язику, коли він поглибив поцілунок. Ксав’є відчував, як її короткі нігті впиваються йому в шкіру на зап’ястях й ту маленьку подряпину від його зубів, яку він залишив у пориві ревнощів буквально кілька годин тому.

Він все це відчував та хотів запам’ятати кожну деталь цієї миті на все життя.

Ксав’є видихнув та повільно відсторонився, через що їхні губи видали тихий вологий звук.

— Навіщо ти знову це зробив?

Венздей випитливо подивилася на нього з-під вій. Їхні губи, як і раніше, розділяли жалюгідні міліметри.

— Ти не була проти, — видихнув Ксав’є, посміхаючись куточками рота та пробуючи ці незвичні слова на смак.

Венздей не знайшла що заперечити. Вони обидва знали, що якби вона була проти, то Ксав’є вже не стояв би тут у доброму здоров’ї.

Зараз, перебуваючи до Венздей так близько, як це взагалі можливо, він зрозумів, який близький він був до правди, малюючи її сьогодні вранці. Все — від кольору шкіри в місячному світлі до пронизливого погляду — вже торкалося його полотна так, як зараз торкається його рук.

Ксав’є зробив собі замітку: знайти можливість показати Венздей її його очима.

— Від тебе весь вечір пахне ліліями і… ладаном, — промовив він, втягуючи повітря біля її обличчя.

— Парфум від Serge Lutens. Енід сказала, що я пахну як поминки.

Ксав’є тихо засміявся.

— Я ніколи не виграю її в конкурсі компліментів, — весело сказав він, спостерігаючи за тим, як тремтять вії Венздей. — Але можу спробувати.

Він трохи зволікав, концентруючись на тому, як контрастує за температурою їхня шкіра, а потім притягнув Венздей до себе та, дбайливо прибравши кілька пасм волосся, легко поцілував її в лоб, затримуючи губи буквально на кілька секунд.

— У лоб цілують небіжчиків, — Венздей глянула на нього з підозрою.

— Робити так частіше?

Венздей посміхнулася, розтискаючи руки на його зап’ястях. По тому, як забігали її очі, можна було подумати, що вона зніяковила.

— Мені час, Ксав’є. Річ, напевно, вже шукає мене, — сказала вона, обіймаючи себе руками.

Торп і на секунду не повірив її виправданню, але, з ввічливості, вдав, що купився. Венздей справді потрібен був відпочинок.

Ксав’є кивнув їй, закушуючи губу, щоб не посміхатися так сильно, як хотілося. Його руки неохоче відпустили її обличчя, насамкінець затримавшись на плечах.

— Звичайно, — він злегка стискає фатинові оборки її сукні. — Не потрапляй у неприємності дорогою, добре?

У Венздей смикається куточок губ на кшталт посмішки, вона вислизає з його рук і встає зі сходів, щоб піти, не обертаючись. Ксав’є думає, що в них з’являється чудова традиція закінчувати розмови поцілунками.

Він проводить Венздей поглядом та, коли вона ховається за поворотом, переводить погляд на зірки. Ті, немов вторячи його настрою, світять яскраво, грайливо поблискуючи крізь космічний простір, не приховані більше туманним серпанком.

Ксав’є прикриває очі та, нарешті, вдихає на повні груди.

За закритими повіками у нього знову картинки із сьогоднішнього видіння, але він більше не турбується їхнім змістом. Йому здається, що, якщо Венздей і з’явиться в його сні цього разу, то тільки поряд з ним, у його руках. Без металу в повітрі та в погляді.

Він знову вдихає нічну прохолоду.

Зрештою, кров’ю справді не пахло. Пахло фарбою. І зовсім трохи її парфумом від Serge Lutens.