У класній кімнаті

Рішення зсунути дві парти разом заграло новими фарбами здорового глузду коли Тодорокі опустився на коліна між розведених оголених ніг явно не з метою робити пропозицію руки і серця. Ну то ще прийде. Власне, це мабуть єдине, що мало здоровий глузд в усій ситуації, коли весь час на пообідні самостійні заняття згорів у єдиному палкому поцілунку. Була підозра, що не все тут так випадково, коли ключ від класу знайшовся в шухляді вчительського стола, та не хотілось за це думати.

Прильнути, доторкнутись – це вже інша справа.

Сорочка повністю розхристалася, підставляючи під прохолодне повітря кожне місце, по якому вже встигли пройтись гарячі губи, подекуди залишаючи червоні, яка вони самі, сліди.

Ледь прохолодна і приємно тепла долоні створювали контраст, міцно тримаючи ноги розведеними і дразнячи чутливу шкіру легкими погладжуваннями. Шьото взагалі нікуди не поспішав, грався, цілуючи, впивався реакцією, дрібним тремтінням і невдоволеним шипінням, яке ховало за собою найсолодше. Спроби Бакуґо закритись, заховати свою реакцію – це кожен раз новий виклик, від якого починала кипіти кров. Якщо не подужаєш його, то лише самовдоволену посмішку і хитрий погляд отримаєш за утішливий приз. Непогано, але смакує прісно в порівнянні з головною нагородою. Прикриті повіки, рум’янець на щоках, шиї, трохи нахмурені брови, складку між якими можна розгладити ніжним доторком, сбите дихання, надломлений і ледь хриплий від стогонів голос, довірливе до пестощів тіло з краплиною зашарілості – Бакуґо не буває скупим на почуття. Просто гордість не дозволяє йому піддаватися поривам душі одразу. Він тим особливий, винятковий, найкращий, найперший і найрідніший для серця.

Аж защиміло.

От живе людина і не здогадується, наскільки особлива для тебе. Точніше, трохи здогадується, бо бачить краплини в очах, а за ними море. Безкрайнє, неосяжне, воно переливається через край і говорить своєю мовою до іншого. І ніколи воно не закінчиться, бо не одне, воно сплітається з таким самим, відблиски якого мерехтять в червоних очах, налагоджує потік, для якого нескінченність буде замалою.

Губами на тілі можна зіграти чудову мелодію, яка втім виявиться лише прелюдією. І Шьото грає. Трохи знаючи ноти, але загалом на чистому ентузіазмі, торкається губами, язиком. Шукає найчистіший голос, який Бакуґо вперто глушить в долонями, закусює руку до глибоких слідів на ній. Але тіло бринить, ніби заглушена струна, воно непідвласне гордовитості.

Тодорокі випрямляється. Вже майже. Виклик, на який вони кожного разу виходять один проти одного, майже на його користь.

Він поволі пробирається між зімкнених разом рук і м’яко прибирає їх, відкриваючи стиснені вуста. На лівому зап’ясті видніються глибокі сліди від зубів, тож Шьото не оминає їх заспокійливим цілунком.

– Я можу продовжити?

Незадоволення на насупленому обличчі яскраве і від того наскрізь фальшиве, Шьото дуже добре знає, як виглядає справжнє. Саме тому воно триває як вибух – секунду – і летить e небуття. Хлопець легким рухом звільняє зап’ястя, стискує чужу долоню, переплітаючи їх пальці, одводить голову ледь в сторону і киває, кидаючи нетерплячі погляди з-під скуйовдженого волосся. І самому собі Кацукі не посміє зізнатись, в який момент насправді він вже був готовий добровільно програти цей виклик.

– Почекай секунду.

Він готовий чекати, коли перед очима стоїть такий краєвид. Ні для кого не таємниця (а тим більше – для Бакуґо), що в Шьото чудове, натреноване і загартоване боями тіло, проте бачити його з такого ракурса… Відчуття, ніби виграв джекпот в лотерею.

Силует обігравався яскравим помаранчевим світлом від пообіднього сонця, ніби сама природа прагнула відмітити Шьото його кольорами. Темні тіні від того ставали лише виразнішими, підкреслюючи напружені м’язи – радше надірветься, ніж на нього ненароком впаде. Прямо перед очима – натягнута шия, так і проситься на ній щось залишити. Бакуґо тягнеться і жартівливо прикушує тоненьку шкіру, а тоді опускається швиденько і на здивовано-обурений погляд Шьото лише безневинно кліпає очима, мовляв, то не я, чого дивишся?

В сіро-блакитних очах так і читалось питання «я ще нічого не спитав, а то вже не ти зробив?». Їм не треба говорити, аби підтрунювати одне одного, для цього завжди знайдеться час. І для маленької помсти у вигляді легенького лоскотання, від якого Кацукі тільки нестримно хихотить в долоню.

– Давай вже, бісиш, – він спеціально розтягнув кожну голосну в останньому слові, виблискуючи трохи вологими – від сміху та від приємностей – примруженими очима. Різким рухом висмикує коліно з-під долоні, змушуючи її впасти і мимоволі ковзнути по стегну, і самовдоволено посміхається.

Більше запрошень Шьото не потребує. Не поспішаючи, тягуче, впиваючись реакцією, він готує Кацукі і відчуває, як того веде. Настільки яскраво бачити кожну дрібничку, кожну крапельку поту і відчувати кожен рух під собою – п’янкіше за будь-яке вино в цьому світі і солодше за відбірний мед. Щоки палахкотять, ніби попечені сонцем, а тоненькі зморшечки розбігаються від примружених очей, немов промінці. Так би і зацілувати їх, доки відпочивають губи.

– Шьотооо, – ледь тягне крізь стогін Бакуґо і в хлопця аж мурашки пробігають по всьому тілу від такого звучання власного імені. – Не грайся зі мною.

Він випрямився і погладив звільненою рукою чіткий рядок ключиці, лишаючи за собою прозорий тягучий слід.

– Навіть і не думав.

Шьото підхоплює розведені коліна, допомагаючи Бакуґо обвити себе ногами за спину, і поволі рухається. Дає пару секунд, щоб звикнути і йому, і собі, бо від нетерпіння кров закипає, а ноги ледь тримають, змушуючи сильніше обпертися руками на парту і тим міцніше огорнути хлопця своїми обіймами. Пілочки розстібнутої сорочки струменяться вниз, ніби закриваючи їх від світу стіною з тоненької тканини.

Бакуґо забирається руками під неї та чіпляється за спину, тягнеться вгору до поцілунку і звивається всім тілом від нетерпіння.

Глибше, будь ласочка.

Йому вже не сила терпіти цю обережність.

Кацукі отримує ту перемогу, якої справді прагне з самого початку – стриманість Тодорокі розлітається на друзки. Це неможливо побачити, вони занадто близько, та уламки цього тоненького скла, яке вони розбивають кожен бісів раз, вже розсипались усередині Шьото й жалять Бакуґо крізь шкіру. Палкими поцілунками, які сіють багряні сліди на грудях та мучать і без того розтерзані губи, розмашистими рухами, від сили яких він постійно ковзає спиною по слизькій тканині, міцною хваткою на сідницях, коли Шьото різко тягне його на себе, вибиваючи повітря з легенів.

Кут проникнення трохи змінюється і Кацукі поволі втрачає контроль над власними рухами. Наче зі сторони відчуває, як скручуються пальці, впиваючись в чужу спину, наче зі сторони чує себе. Лише рідкий вогонь, який розтікається по тілу від кожного доторку, кожного руху, сповнює його, змушує все ще відчувати, бо тут краще, ніж в невідомій безодні, куди лине його свідомість. Вона безсила перед полум’ям, відступає під його натиском і залишає Бакуґо самого плавитись у ньому.

Підступний розум. Дає йому світло, нагоду заглянути у бездонні кохані очі та запам’ятати їх перед тим, як всередині вибухне одразу мільярд іскр, умить забираючи владу над ним і вигинаючи тіло як їм заманеться. І згаснути, розпадаючись чисте тепло, яке лилось через край і яким хотілось притиснутись, поділитись, щоб бути впевненим, що Шьото відчує його також. Воно ж таке швидкоплинне, залишає по собі лише сліди булої насолоди.

Проте по цим слідам йшов розсип цілунків по обличчю, особливо тендітні належали замруженим повікам – не хотілося розтуляти очі, вертаючись до звичайної реальності замість чуттєвої. Щокою до щоки та трохи заспокійливого перешіптування безглуздими словами. Теплі пестощі для відкритої шиї, невагомі на тілі, наче пелюстки сакури, що вже декілька днів вихорем кружляли слідом за вітром.

Разом з цілунком на груди опускається важкість – от же лис, вирішив на м’якому полежати.

Бакуґо майже навпомацки піднирює долонями під розстібнуту сорочку (нащо вони взагалі їх залишили) та обережно, намагаючись не зачіпати трохи болючі подряпини власного виробництва, голубить напружену спину. Вона здимається під долонями, чи то від власного дихання, чи то від того, що Шьото всё ще лежить у Кацукі на грудях і повністю підвладний його диханню також. Він трохи розтуляє очі – скуйовджена макітра викликає посмішку. А все одно вона занадто акуратна, що за магія така бісова. Бакуґо звільняє одну долоню і добряче патлатить різнокольорові прядки, пропускаючи їх поміж пальців, а тоді заледве піднімається на ліктях та чиркає незграбним поцілунком пухнасту маківку. Невдоволено-здивовано-розморене лице Шьото треба лише бачити, бо крізь сміх Кацукі в житті не опише, як воно там виглядає.

Лоскотливий цілунок в живіт викликає нову порцію хихотіння, та Шьото доволі швидко зводиться, допомагаючи піднятись і Бакуґо. Він зміни положення ледь-ледь паморочиться в голові і він не одразу потрапляє на губи, нагороджуючи поцілунком спочатку трохи гостренький кінчик носа. Сидіння на парті незвично порушує звичайну траєкторію дій, хоча Бакуґо в житті б не поскаржився на те, що тепер йому досить лише податися вперед, а не зводитись навшпиньки.

Цілунок тягучий, довгий, але дуже поверхневий, ледь-ледь залишається на губах. Від нього віє сонною димкою, особливо коли Шьото починає долонями, які спокійно обіймали тонкий стан, потроху давити на шкіру. Це як…знаєте, коли коти ловлять замість миші хороший настрій, приходять до господаря, вмощуються йому на коліна, випрошуючи ласки, а коли отримують її вдосталь, то починають наминати його своїми м’якенькими лапками, як справжні масажисти. То оце біля Бакуґо дуже великий і розбещений його ласкою кіт, мейнкун щонайменше.

Він збирає його розхристану сорочку і застібає дрібні гудзики, бо Шьото зараз виглядає настільки розніженим, що навряд зверне увагу на такі деталі, прямо так би і пішов, якби Бакуґо його за собою покликав. Але потроху вони вертаються в реальність, навколо знову ніби з туману виринає класна кімната, залита теплим густим світлом західного сонця.

Тодорокі відсуває другу парту, доки Кацукі розбирається з власним одягом, і протирає її (хоча фактично туди хіба що голова лягала чи рука зісковзувала), вертає відсунуті стільці, аби рівно стояли.

– Не бачиш другого черевика? – можливо з іншого ракурсу буде краще видно, бо Бакуґо хоч бий не бачить своє шкільне взуття.

Воно виявилось під партою: потяглось за стільцем, тому і пропало з свого попереднього місця. Шьото мовчки нахилився і дістав його, проте замість того, щоб просто віддати, присів навпочіпки і допоміг взутись.

– Тобі так сподобалось знаходитись між ними? – Бакуґо швидко зорієнтувався і трохи звів стегна, стискаючи голову Шьото. Від того обличчя Тодорокі стало трохи насупленим, то хлопець усміхнувся надутим щокам і спробам коханого кивнути.

– Здається, мої ноги непогано виглядають на твоїх плечах, – підкреслено замислено протягнув Кацукі, доки Шьото зводився. – Наступного разу треба буде це перевірити.

До Тодорокі не одразу, але дійшла суть сказаного, то він залився червоною барвою, одвертаючись до своєї сумки. Це не могло не викликати посмішку – Бакуґо нарешті зіскочив з парти і, продовжуючи усміхатись, притулився збоку, заглядаючи в почервоніле лице.

– Забувай поки все, що там нафантазував, – весело мовив хлопець. – Ти взагалі-то ще торт обіцяв, а?

– То вже не лише від мене буде, але думаю, – Шьото перекинув шкільну сумку через плече і глянув на годинник, – що нам вже час поспішати до них.

– Раніше треба було казати, ці ж бовдури все самі з’їдять, – нарочито сполошився Кацукі, забираючи свої речі.

– Думаю, тобі точно залишать, – Шьото взяв простягнуту долоню і стис її в своїй перед тим, як виходити з кабінету. – З днем народження, сонечко.

Густе помаранчеве світло, яке огортало ковдрою їх силуети, і справді перетворювало усміхненого коханого поруч на справжнє маленьке сонечко.