У гору

З того часу король встиг прив’язатись до запитливого валета, як і перший до третього. Вони жили разом, працювали в саду та городі, допомагали іншим і просто проводили час.
“.. як і зараз” – Данте закінчив свої роздуми і озирнувся. Габріель спокійно йшов поруч, думаючи про своє, тримаючи короля за руку. Третій усміхнувся і легенько скуйовдив того зачіску. Валет відсахнувся і хихікнув.

– Гей, ти чого?

– Хих, нічого. Просто волосся твоє подобається. Таке пухнасте та м’яке,- він ще раз провів по ньому.

Ельфік злегка зніяковів і спробував дістати до пасм старшого і потріпати його. Данте хотів ухилитися, але Габрі зміг досягти свого й розтріпав зачіску червоного, після чого дзвінко сміючись побіг уперед стежкою до невеликого соснового ліска. Філософ посміхнувся і пішов за ним. Бігаючи наввипередки, вони наблизилися до гори. Тут починався досить крутий підйом. Габрі підняв голову вгору.

– Яка висока… І велика.

– Напевно, в ній буде печера… Я пропоную зараз влаштувати привал. Відпочити, перекусити і потім почати сходити угору.

Ельфік кивнув, погоджуючись, і, знявши з себе рюкзак, сів на колоду. Тільки зараз він зрозумів, як утомився і хоче їсти та пити. Діставши з сумки флягу та коржик з рибою та овочами, заходився обідати та оглядати ліс. Під тінню сосен і буків було прохолодно, але сонячного світла було достатньо. Тут пахло вогкістю, мохом та землею. Десь у далечіні дзюрчав струмок, і співали незнайомі птахи.
Данте сів поруч із валетом і теж дістав з рюкзака їжу.

– Знаєш, яка їжа найсмачніша?
Габрі з набитим ротом тільки запитливо мугикнув.

– Приготована ​​на багатті на природі,- відповів старший, прожувавши шматочок коржика, –  бо до неї ще входить особливий аромат лісу, луків або річки, залежить від місця готування.

Валет схвально хмикнув і продовжив їсти.

– Але почекай…

– Габрі, не говори з набитим ротом. Я не можу зрозуміти, про що іде мова, а ти можеш подавитися.

Ельфік затих і спокійно доїв свій обід.

– Усе! – з гордістю прокоментував перший.

– Тепер питай.

– Коржики були дуже смачними, але ж вони не приготовані на природі… Ти приготуєш що-небудь на багатті?

– Так, мій друже, на вечерю я зроблю гірський плов.

– Чудово! Ти найкращий. А коли ми далі підемо?

– Думаю, через півгодини.

– А як ти зрозумієш? У тебе ж годинника немає. О, давай я рахуватиму!

– Ха-ха. Це дуже велике число. Краще помалюй що-небудь.

– Давай я тоді тебе намалюю?

– Як твоя душа забажає.

Поки Габріель був зайнятий малюванням, сонце вже поступово почало опускатися.
Данте, що встиг трохи задрімати, прокинувся і потягнувся.

– Що ж, мій любий друже, здається нам настав час прямувати далі.

– Я встиг тебе намалювати, – Габрі продемонстрував свій малюнок старшому.

– О, дуже добре вийшло, мій друже. Збирай блокнот та й пішли.

Філософ закинув на плечі рюкзак. Ельфік поклав речі та одягнув сумку. Данте вже знайшов пару палиць, простяг одну Габрі.

– Тримай, вони допоможуть нам забратися, будуть опорою.

– Угу.

Третій почав підйом. Він намагався вибрати безпечну стежку, щоб трава не була слизькою і всілякі кущі не чіпляли. Періодично він ставив мітки, щоб не втратити дорогу назад і допомагав вальту не впасти, відповідав на його запитання. Габрі в свою чергу крутив головою на всі боки, знаходячи то гарний гриб, то равлика, то квіточку, то ягоду. Через півтори години шляху ліс став рідшати і пагорби заповнили поодинокі кущі та багато квітів.
Данте запропонував піти не вгору, а навколо.

– Так ми швидше знайдемо печеру, – пояснив той.

Вони пішли вздовж, минаючи невеликі водоспади та зарості, захоплюючись красою природи. Їх спіткав успіх: через деяку годину шляху вони вийшли до невеликого відкритого простору, що виявилося галявиною перед входом до печери. Тут росла пара-трійка сосен, а горбисті гори навколо були покриті квітучими рододендронами.

– Данте… Дивись як тут гарно… Звідси навіть село видно! Так високо… Дивись-дивись! Хмари пливуть у горах. Невже вони можуть бути так низько!? А як? А чому?

– Габрі, вода в горах – явище часте. Дощі тут проливають, та й струмки з річками скрізь течуть. Волога на сонці завжди випаровується і піднімається нагору, утворюючи хмари. А оскільки ми зараз досить високо, то можна побачити їх зверху.

– Звідки ти це знаєш? Ти ж у камені сидів, – ельфік хитро примружився і посміхнувся.

Філософ відповів, сміючись.

– Я просто знаю природу води.

Він зняв свій рюкзак й дістав звідти намет і почав розбиратися з його встановленням. Для початку прив’язав верхівку з двох боків до сосен: вийшло щось на зразок брезента, що висить на мотузці. Потім третій прибив кілочки в землю, попередньо прив’язавши до них решту намету, натягнувши їх для того, щоб була форма будиночка.
Данте покликав молодшого, щоб той забив останні гачки, які мають притримувати намет до землі. Габрі з радістю допоміг старшому, за що той погладив його по голові, заодно і подякувавши. Потім вони разом вирушили за хмизом для багаття. Назбиравши досить сухих гілок і полін, повернулися, і філософ вирив неглибоку яму за кілька метрів від намету.

– Тут і буде наше вогнище. – Данте поставив пару десятків паличок будиночком, і підкинувши під них сухої трави, запалив сірниками.

Ельфік з цікавістю спостерігав за тим, як збільшується вогонь, і періодично підкидав туди ще хмизу. Багряноволосий швидко знайшов неподалік струмок, де набрав у казанок і у фляги води. Прийшовши назад, він дістав із рюкзака всі потрібні інгредієнти для плову і почав чекати, коли в багатті буде достатньо вугілля.
Данте сів на землю і, підкинувши у вогонь пару товстих полін, дивився на небо, де мирно пролітали хмари.
Габріель глянув туди.

– А якщо хмара опуститься на нас? Як це буде? Що всередині хмари?

Старший відповів не відриваючи очей.

– Це буде ніби ти потрапив під дощ у тумані… Навколо буде все, як у білій пелені й буде дуже мокро.

– Аа.. Нічого собі.. Я хотів би подивитися як це…

– Не варто. Якщо ти в такому вигляді потрапиш під дощ, то неодмінно промокнеш до нитки, замерзнеш і застудишся. А цього нам не треба.

– Але ж ми взяли з собою теплий одяг? Чому б й ні…

– Не бажай собі того, наслідків чого не можеш передбачити.

Ельфік задумливо глянув на філософа.

– Ти все одно не хочеш потрапити у хмару?

– Не хочу, щоб хтось із нас, а особливо ти, постраждав.

Габріель на секунду замовк, а потім злегка нахиливши голову в бік, знову запитав.

– Ти турбуєшся про мене?

Данте посміхнувся і хмикнув.

– Звичайно. З того самого часу, як ти мене витягнув з каменю.

Він відірвав свій погляд від уже темніючого неба і глянув на вальта.
Той же продовжив дивитись на короля.
Філософ розглядав хлопця від кінчиків вух до ластовиння на щоках, його темно-карі очі, в яких відбивалися іскорки вогню, і пухкі губи, які були трохи розкриті.

Пов: думки Данте.
 
“Ти дійсно щось прекрасне … Що я такого зробив, що творець зробив тебе моїм валетом … Мені здається, ніхто з нас не гідний бути з тобою, мій дорогий друже. Але я шалено радий, що ти прийшов до мене. Так, усвідомлюю це через деякий час, а значить, у мені щось змінилося… Звичайно… Я прив’язався до тебе… Можливо навіть більше, ніж друг… Але що ти відчуваєш?Мені не зрозуміло. .. Твої думки настільки загадкові як і ти сам… ”

Габріель помітив, що погляд Данте не такий як завжди. У ньому прочитувались.. Тепло? Ніжність? Турбота? Любов? Ельфік не зовсім знався на всіх цих почуттях, але це його не лякало.

– Данте.

Той здригнувся, ніби отямився від сну.

– Га? Що?

– Ти так дивно дивишся на мене… У чому справа?

Філософ глянув йому просто у вічі.

– Мабуть, у тому що рідко розглядаю тебе…

– Ні… І раніше бувало, що ти на мене так дивився… Я просто тоді вирішив не питати чому.

Третій на мить відвів погляд.

– Ох… Тебе це бентежить?  Чи лякає?

Ельфік трохи ворухнув вушками.

– Не лякає, але зараз відчувається щось незрозуміле… Якесь  хвилювання… А ще живіт бурчить…

– Отакої… Пора вже готувати плов.  Вугілля вже достатньо гаряче, – але про себе він сказав: “Я теж відчуваю цей неспокій … Може, живіт бурчить від метеликів …”

Він усміхнувся, повісив казанок на саморобну підставку з гілок і засипав туди крупу, шматочки вже порізаного м’яса та спеції. Габріель озирнувся назад і побачив гірські квітучі хребти, залиті жовтогарячим, майже малиновим світлом сонця.

– Це місце стало ще красивіше. Тут духмяно пахне квітами… Дивись, Данте… Хмари тепер пофарбувалися. Вони схожі на великі квітучі бутони, що пливуть по земляних горах… або на піну… А сосни на щогли кораблів… Данте! Можна я пересяду до тебе, а то так не дуже зручно дивитися.

– Звичайно, мій любий друже.

Червоноволосий помішував ложкою кашу, а ельфік сів поруч і став малювати. Дуже йому сподобалися гори. Жаль тільки немає кольорових олівців або фарб, щоб зберегти цей пейзаж у деталях. Закінчивши одну замальовку, він відклав альбом і подивився на короля. Тепер Габріель міг розглянути його ближче. Ні, ельфік і раніше так робив, але зараз його переповнювали невідомі почуття. Валет був такий радий цій прогулянці, цьому чудовому краєвиду, яким міг насолоджуватися разом із старшим.
Все це наповнювало душу умиротворенням і спокоєм, а поруч із Данте ці почуття перемішувалися ще з чимось, але від цього не ставало гірше. Навпаки, від цього хотілося просто втиснутися з обіймами у філософа і не відходити. Габріель глянув вгору, задумався й непомітно для себе, притулився боком про третього. Той не рушив, лише посміхнувся. Незабаром плов був готовий, Данте насипав їжі в тарілки і простяг одну з них ельфіку.

– Тримай, ось твоя обіцяна вечеря на багатті.

Вухань різко обернувся, зніяковівши від того, що сидів так близько до старшого і взяв тарілку.

– Га!? Що? А-а… Дякую.

– Тільки їж обережно, бо гаряче.

Габрі набрав трохи в ложку і подув на кашу, щоб остудити.
Їли вони мовчки, спостерігаючи за променями сонця на пагорбах.

– Мм… Це дуже смачно… Смачніше ніж удома… – ельфік перший доїв і подякував старшому, – а де тарілки помити?

– Давай я доїм і схожу помию. Тут недалеко є струмок.

– Добре, як скажеш. Я погуляю тут недалеко?

– Звичайно. Тільки будь обачним.

– Угу-м.

Поки старший закінчував вечеряти і мив посуд, Габріель знайшов товсту гілку і вирішив вирізати з неї сопілку. Хтось із сукхаватійців навчив його цьому, але свою він забув удома, а пограти трохи хотілося. Данте повернувся, запакував тарілки і дістав невеликий чайник із чашками.

– Габрі, будеш чаю?

– Так, думаю, не відмовлюся.

– Добре, – король знову відійшов за водою, потім поставив чайник на багаття і сів поруч із валетом.

– Що вирізаєш?

Він з цікавістю глянув на ельфіка.

– Та ось, сопілку вирізаю.

– Добре. Талант – це така річ, яку не сховаєш, хоч як не застібай.

– Його неможливо приховати?

– Так і є, любий друже.

Незабаром чайник закипів, і Данте залив воду в чашки, куди заздалегідь кинув запашного листя малини, смородини та м’яти. Почекавши трохи, поки напій настоїться і підстигне, філософ простяг одну з чаш Габріелю. Бубнові насолоджувалися чаєм, поки ніч повільно сходила на гори. Вже було видно перші зірки і Місяць, поступово ставало прохолодно, але хлопців гріло вогнище та напій. Пізніше залунала приємна мелодія сопілки, що разом із шумом лісу та тріском вогню складалася в пісню без слів. Данте заворожено слухав, не відриваючи очей від вальта. “Не думав, що ця подорож принесе стільки приємних емоцій”.
Зігравши кілька мелодій, Габрі видихнув і подивився на короля.

– Все … Я втомився.

– Ходімо вже спати?

– Почекай… Давай ще на зірки подивимося… Ну… Коли буде зовсім темно…

Данте задумався.

– Хм… Ну тоді для більшого ефекту варто погасити багаття… Вугілля вже догорає.

Данте залив залишки вогню, зібрав речі в рюкзак і поклав його в намет.

– Ого… Так стало темніше.

Вухань ліг на траву і став дивитися на темне зоряне небо. На диво, тут не чути грому та блискавок, що захищають Сукхаваті.
Філософ вмостився поряд з валетом. Тепер вони удвох дивилися на мерехтіння крихітних кристаликів на нічному склепінні.
Молодший обернувся і випадково поклав долоню на руку Данте. На мить здригнувшись, він хотів прибрати, але філософ взяв його у відповідь, що викликало в обох посмішку і невелике зніяковіння.
Габрі відвів погляд і вільною рукою почухав за вушком. “Хехе..Данте такий теплий. Чому я так дивно себе почуваю… Щоки такі гарячі.. А живіт ніби танцює… Так дивно..і добре…Добре поряд з Данте. Може я люблю його? А він мене любить?

Розмірковуючи на цю тему, ельфік заснув. Ніхто з них так і не наважився порушити цю тиху ідилію і лише пізніше, почувши сопіння першого, король переніс його в намет. Поклавши його в спальник, філософ вмостився поруч, роздивляючись сплячого друга з легким рум’янцем на щоках. Він ніжно погладив Габріеля, прибираючи чубок з очей. Хлопець трохи ворухнувся і обернувся обличчям до червоного, уткнувся в груди, щось муркнувши уві сні.
Данте злегка відхильнувся, але потім обійняв першого, прошепотівши: “Ох … Що ж ти зі мною робиш, милий друже… Мій милий ельфіку…”