…

Учень знаменитої Баошань-саньжень, п’ятнадцятирічний Сюе Ян, полишає гору Наставниці, та першим на своєму шляху зустрічає Сяо Сінченя.

 

Сюе Ян спритно перестрибує швидкий гірський струмок і прямує вниз. Навколо літо – зелене та запашне, у горах повітря свіже, а над головою чисте небо. На ньому білий легкий жах який незручний просторий одяг, за спиною приємно подзвякує Дзяндзай, а руку більше не обтяжує мітла з білим кінським волоссям – нею тільки мух ганяти, тому й викинув. У розпатланому волоссі вже вітер втомився гуляти.

 

І незрозуміло поки що, як цей світ, такий звичний та привітний, відрізняється від того, що він бачив у межах храму поважної Наставниці. Дерева такі ж, кролик, що забіг у нірку, такий самий, а про траву і говорити нічого – безпечна, аж нудно. Напевно, варто спуститися в місто і цю небезпеку і несправедливість знайти.

 

Біля підніжжя його зустрічають люди, але не з ножами і ліхтарями, а звичайні такі селяни, втомлені трохи, але на цьому все. Сюе Ян починає підозрювати недобре – невже Наставниця брехала? Де зло всього світу ховається?

 

На ринку немає, у заїжджих дворів тільки п’яниці хитаються, що ніяк не тягнуть на злих і недобрих світу всього; поряд із місцевим храмом не знайти, на деревах не ховається. Сюе Ян справедливо вирішує, що це все дурні балачки боязкої Баошань-саньжень. Але якщо їй до душі сидіти під замком і чекати вознесіння, то Сюе Яну такого точно не треба, тому й втік. І не він один. Ще двоє до нього втечу здійснили. Щоправда, всі кажуть, що Наставниця нікого не тримає, його шисьона та шидзє так відпустила, тільки наказала більше не вертатися.

 

– Кому то треба? – сам собі каже Сюе Ян, оглядаючи чергову вулицю. Вулицю, на якій тихо та спокійно, як у храмі на горі, лиш обличчя нові.

 

Сюе Ян навіть зітхає розчаровано. Не від того, що зла не знайшов, а тому що залишилися на горі його шиді та шимей , яких на сніданок, обід та вечерю годують брехнею. А те, що світ не злий – це дуже добре.

 

Він крокує просторою вулицею, а широкі рукави гидко тягнуться за ним, ніяких вільних рухів з ними не зробити, хоч бери та обрізай! Сюе Ян роздратовано змахує рукою і зачіпає хлопця, що проходить поряд. Той скидається від несподіванки, а рука відразу лягає на меч – піхви білі з морозним візерунком. Але на Сюе Яна не скеровує, тільки дивиться здивовано.

 

– Перепрошую, – стомлено каже Сюе Ян, складаючи руки в церемоніальному поклоні.

 

Хлопець повторює дію за ним, але не поспішає віддалятися у своїх справах, тільки починає більше посміхатися – лагідною яскравою усмішкою, як місяць на нічному небі. Сюе Ян усміхається у відповідь.

 

– Ти теж з гори спустився? – запитує зацікавлено, так, ніби не було в нього жодних справ до цього, ніби за тим на вулицю вийшов, щоби знайти Сюе Яна.

 

– Теж? А ще хто? Ти знаєш Лін-сьона і Се-дзє? – Сюе Ян майже підстрибує від радості.

 

– Яньлін-даожень і Цансе–саньжень? – хлопець чекає, поки Сюе Ян кивне. – Знаю. Вони іноді заходять до нас у храм відпочити з дороги.

 

– Храм? Що на сусідній вулиці?

 

– Ні, інший. Байсюе. Я зараз іду туди. Ідемо разом? – хлопець не припиняє посміхатися, і Сюе Ян не бачить причин відмовити.

 

– Ідемо, – погоджується він. – А ти хто?

 

– О, вибач, – опам’ятовується хлопець, не виглядаючи при цьому винним за зневагу до манер. Він повторює уклін. – Мене звуть Сяо Сінчень, я бродячий заклинач. Теж живу у Байсюе.

 

Коли Сяо Сінчень складає руки в поклоні, Сюе Ян помічає, що в нього немає мізинця на лівій руці. Сюе Ян довго дивиться на його руку і не відразу розуміє, що Сяо Сінчень також звернув на це увагу. Але ніяк не реагує, а лише питає:

 

– А тебе як звуть? – він зазирає в очі Сюе Яну, але в них немає і крапельки докору за виявлену безтактовність.

 

– Сюе Ян, – відповідає він, відводячи погляд від чужої руки.

 

– Ідемо, Сюе Ян.

 

Сяо Сінчень показує рукою кудись уперед і ступає сам, прокладаючи шлях. Сюе Ян прямує за ним, але чіпляє рукавом кущ при дорозі і тихенько свариться. Відчепляється від набридливої рослини і, похмуро сопучи, слідує за Сяо Сінченем.

 

– Що трапилося з твоєю рукою? – запитує Сюе Ян, наздоганяючи нового друга.

 

– А ви з гори всі такі прямолінійні спускаєтесь? – усміхається Сяо Сінчень, підлаштовуючи свій крок під крок співрозмовника.

 

– Я не знаю, які інші спускаються. Лін-сьона і Се-дзє я не застав.

 

– Але ж ти про них знаєш.

 

– Звісно. Адже нам розповідають.

 

– Гаразд, – каже Сяо Сінчень. – Але це історія не те, щоби для вух дитини, – Сюе Ян бачить відбиток жалю на обличчі Сяо Сінченя, але той швидко зникає.

 

– Я не дитина. Мені п’ятнадцять, – заперечує він.

 

– Добре, – погоджується Сяо Сінчень.

 

Вони крокують у тиші ще якийсь час, але Сюе Ян не квапить. Коли входять у лісову хащу, стає набагато темніше – дерева загороджують світло сонця, що заходить за обрій.

 

– Я тоді тинявся в Квейджов , – починає Сяо Сінчень. – Ти, мабуть, не знаєш, де це. Безцільно вештався вулицею, і мене покликав до себе один чоловік. Запропонував виконати невелику роботу, і за це нагодувати солодощами. Я не те, щоб солодощі сильно люблю, але все ж таки це їжа, так що я погодився. Потрібно було передати записку іншому пану. І я це зробив. Але, мабуть, у записці не було нічого файного, і цей пан мене побив. Я тоді трохи умів читати, але ж лізти в чужі листи не личить чесній людині, тож я й не запідозрив нічого.

 

Голос Сяо Сінченя абсолютно рівний, ніби він не про власне побиття говорить. А у Сюе Яна вже сверблять руки і самі по собі тягнутися до меча за спиною. Потрібно лише з’ясувати, хто причетний до того, що трапилося.

 

– Той пан наказав мені показати, хто писав записку, але коли ми прийшли на потрібне місце, то тієї людини вже не було. І тоді він побив мене знову. А коли пішов, я, нарешті, зміг піднятися і піти, – Сяо Сінчень протяжно видихає, але його кроки не сповільнюються, ніби його вже не хвилює ця історія. Сюе Ян не знає, як можна бути таким байдужим до власного горя. — І, незабаром, я знову зустрів ту людину, що віддала мені записку. Я спробував йому сказати, що через нього мене побили, але той лише відштовхнув мене. Я впав, а колеса його воза проїхалися по моїй лівій руці.

 

– Як його звати? – Сюе Ян питає і зупиняється.

 

Сяо Сінчень обертається до нього і спантеличено запитує:

 

– Навіщо це тобі?

 

– Закликати до відповідальності. Помститися, – його голос наповнюється гнівом, а рука стискає чорне руків’я ДзянДзая. За цим він спустився вниз і знайшов несправедливість. Виявляється, вона вміє добре ховатись.

 

Сюе Ян бере Сяо Сінченя за руку в спробі відвести туди, де ця людина, але розуміє, що зовсім не знає, в який бік прямувати.

 

– Немає потреби, – Сяо Сінчень усміхається, але усмішка його сумна. Сюе Ян хоче повернути ту, яскраву. – Я це вже зробив. Відрубав йому руку кілька років тому.

 

Обличчя його спокійне. Це не та помста, про яку говорив Сюе Ян, але, здається, вона влаштовує Сяо Сінченя, і він не може сперечатися.

 

– А що сталося потім? – запитує Сюе Ян, стаючи поряд з Сяо Сінченєм, відпускаючи його руку. Обидва починають крокувати знов, але йдуть повільніше.

 

– Мене знайшла Цансе-саньжень і відвела до храму Байсюе. Там мене виходили місцеві монахи, і я залишився. Там отримав меча і сенс життя. Знайшов друга.

 

Сюе Ян киває на його слова. І, занурений у свої думки, знову не помічає небезпечний колючий чагарник, що чіпляється за його широкі рукави. На горі з цим було простіше – коли знаєш кожне дерево, поворот та лавочку, вчишся лавірувати між ними, знаєш, де чекає чергова небезпека. Тут все нове, і Сюе Ян вкотре лається на маленьких ворогів.

 

Сяо Сінчєнь сміється над ним у власний рукав, але зовсім не широкий, а дуже зручний вузький рукав. Сюе Яну зовсім не прикро, аби Сяо Сінчень і далі так усміхався.

 

– Як ти зрозумів, що я теж зійшов з гори? – Сюе Ян ставить запитання, що мучить його з того часу, як Сяо Сінченю вистачило одного погляду, щоб усе зрозуміти.

 

– Дуже легко. У тебе обличчя таке було – розгублене, але водночас рішуче. Дивно звучить, знаю. Але це не все, – Сяо Сінчень заглядає Сюе Яну в обличчя, і щось точно знаходить. – Від вас усіх якесь світло особливе йде. Не аура заклиначів, а щось інакше. Вас легко впізнати у натовпі. Яньлін-даожень з гори зійшов давно, а все ще світиться. Ваша риса. І прямолінійність. Але про це з відстані не дізнатися.

 

Сюе Ян сміється.

 

– Розкажи ти що-небудь, – просить Сяо Сінчень. – Чому ти вирішив зійти вниз?

 

– А чого там сидіти? – відповідає Сюе Ян, підчіплюючи носком чобота камінь на стежці. – День у день одне й те саме. Вчимося, медитуємо. Нудьга. А тут допомога потрібна.

 

– І допомога, виходить, розганяє нудьгу? – Сяо Сінчень дивиться з хитринкою, і неможливо не посміхнутися на це.

 

– Гей, не треба перекручувати! Допомога це одне, а нудьга — зовсім інше. Нудьгу можна і на горі розігнати.

 

Попереду видніється річка і маленький місток. Сюе Ян першим підходить до водойми, зачерпує в долоні трохи води, вмиваючи обличчя. Сяо Сінчень повторює за ним, питає:

 

– Як же ти боровся з нудьгою? – він трясе головою, щоб прибрати з обличчя зайву вологу і дивиться на Сюе Яна.

 

– По-різному, – відповідає Сюе Ян. – Найгірше на уроках вчителя Ліньюаня. Вічно нудить, надувається, як поважний індик і мовить без жодної краплі сумніву у власних словах.

 

Сяо Сінчень сідає на траву біля річки, упирає лікті в коліна, запрошуючи наслідувати його приклад і трохи відпочити.

 

– Не боїшся забруднитись? – Сюе Ян нахиляє голову, спостерігаючи, як моститься Сяо Сінчень.

 

– Ні. Я був на нічному полюванні три дні. Цьому одягу допоможе лише прання. В кращому випадку.

 

Сюе Ян сідає поруч, але так, щоб бачити обличчя Сяо Сінченя, хоча в темряві нічого не розгледіти – молодий місяць дає надто мало світла. Меч позаду заважає, тому він кладе його поряд на траву.

 

– Подаю поганий приклад, – сміється Сяо Сінчень.

 

Сюе Ян усміхається у відповідь і зазначає, що, мабуть, за все життя не посміхався стільки.

 

– Тобі б я не став дошкуляти, як вчителю Ліньюаню. Ти веселий, – зізнається Сюе Ян.

 

– Як же ти йому дошкуляв?

 

Сюе Ян вдає, що замислюється над відповіддю, а насправді ж просто прикидається своїм старим учителем, надаючи собі пихатості та важливості.

 

– Темний Шлях приносить шкоду душі і тілу, – каже Сюе Ян, а за тим вмить стає самим собою, спритно скидаючи чужу маску. – Кажу йому: я вам не вірю, де це написано? У нього таке обличчя одразу скрутилося. Не знав, чи за різки хапатися, чи за трактати свої, щоб шукати правду.

 

– Ти ж не можеш знати, завдає він шкоди чи ні, – задумливо відповідає Сяо Сінчень.

 

– Я не можу. І цей індик не може. Чого він там знає, сидячи на горі? А я ось спустився і з’ясую. А він нехай сидить далі і мучиться незнанням.

 

Сяо Сінчень тільки хмикає на його слова і більше нічого не каже.

 

Коли обидва замовкають, довкола стає голосно. Якась тварина шарудить поруч у траві, коники заводять пісні, а на мулистому березі збираються жаби, ляпаючи лапками по грязюці. Раптом стає світліше, і це світло походить від Сяо Сінченя, розгоряючись все яскравіше і яскравіше. Сяо Сінчень бере меч, що лежить у траві поруч із собою, і виймає його з піхов. Сяйво стає сильнішим, і йде воно від клинка.

 

– Ух ти! – вигукує Сюе Ян. – Що за фокуси?

 

– Шванхва відчуває темну ці, – насторожено відповідає Сяо Сінчень. І випускає меч у політ.

 

Той білою яскравою стрілою мчить до річки, пірнає під воду і майже одразу знову виринає, але вже не світиться, тому навколо знову темніє. Шванхва повертається до господаря, і Сяо Сінчень кладе меч туди, де він лежав до цього.

 

– Дуже корисний меч, – промовляє Сюе Ян.

 

– Ага, – погоджується Сяо Сінчень. – Ідемо. Тут краще не залишатися ночувати.

 

Сюе Ян не сперечається. Та й не втомився так, щоб лягати спати. Він намагається встати на ноги, але через те, що сів на власний рукав, виходить лише злегка підвестися, а потім відразу завалитися назад, ледь не впавши на спину.

 

– Та щоб ви провалилися, кляті рукави! – лається Сюе Ян.

 

Сяо Сінчень допомагає йому піднятися на ноги, стійко вислуховуючи всі лайки, жодного разу не дорікнувши за не притаманну монахам мову. Сюе Ян намагається обтрусити одяг, але скоро розуміє, що йому загрожує таке ж серйозне прання, що й одягу Сяо Сінченя, тому швидко припиняє безглузде заняття.

 

Сюе Ян бере один рукав за край, що бовтається, і звертається до Сяо Сінченю із сердешним проханням:

 

– Допоможи обрізати рукави.

 

– Навіщо? – Сяо Сінчень ніби повітрям давиться.

 

– Незручно мені, теліпаються, – цілком щиро журиться Сюе Ян.

 

– Але ж ти монах, – намагається напоумити його Сяо Сінчень, ледве стримуючи сміх. Видно, як щільно стиснуті його губи, що самі собою намагаються розтягнутися ширше.

 

– І що? Мені тепер з обрізаними рукавами ходити не можна?

 

Нарешті Сяо Сінчень не витримує і заливається дзвінким сміхом, та ще й так, що валиться назад на траву. Сюе Ян від нічого робити сідає поруч і спостерігає за видом, що відкрився. Знати б ще, чому його новий друг так сміється, смішив би частіше. Потрібно буде спитати, як заспокоїться.

 

До ранку дістаються Байсюе. За воротами храму голосно, Сюе Яну хочеться запитати, чи не помилилися вони.

 

– Тут завжди так? – запитує він, заходячи в просторий двір.

 

Повз нього проноситься чорно-червоний усміхнений вихор, який несе за собою звуки флейти, що переливаються. За ним поспішає такий же швидкий, але спокійний біло-блакитний ураган. Чомусь усі в цьому храмі хочуть збити Сюе Яна з ніг, розуміє він.

 

– Не завжди, – відповідає Сяо Сінчень, зупиняючись поруч із Сюе Яном, спостерігаючи разом з ним за полюванням, в якому мисливець і здобич постійно міняються місцями. – Але тобі пощастило. Зможеш дізнатися, чи завдає Темний Шлях шкоди душі та тілу.

 

1. якось мені сказали, що для Сінченя норма відрізати руку за палець, і я подумала “а й справді”.
2. якщо вам здалося, що ви помітили в тексті персонажа з Танцю фенікса, то вам не здалося.
3. я не знаю, як саме поводить себе Шванхва поряд з нечистою силою, так що будемо думати, що тут є посилання на Жало Більбо Беґінза.
4. під час перекладу імен, власних назв та звертань користувалася системою транскрипції Кірносової-Цісар.