Утома ліричної Офелії

Без злості. Без зради. З легким присмаком жалю. Не сподіваючись на щось велике. Не звертаючи увагу на кроки навколо. Пропускаючи повз вуха слова втіхи. Закриваючи серце від невловимої туги. Закутавшись у невеличний коцик сиділа Офелія. І ні, це не буде черговий переспів і без того відомого твору про Офелію, яка втопилась. Абстрагуйтесь. Це просто невеличка сповідь змученої душі на межі здорового мислення і провалля страху.

***

Дзеркало. Чашка. Капучино. Солоний присмак. Записник. 

Перелічувати предмети, які мене оточують, я можу довго. 

Коцик. Ручка. Стілець. Стіл. Стіна. Чотири стіни. Моя туга. Мої переживання. Я.

Я.

Я.

І знову Я.

Я себе оточую надто багато часу. Надто багато думок викликаних мною ж витають над моїм і так змученим тілом, і такою ж свідомістю. Сьогодні вже було достатньо сліз і не тільки моїх. От тільки мої теж були. І не менш гіркі. Мені вже набридає постійно собі повторювати, що я сильніша, ніж вважаю. Та срати я хотіла на ту силу. Я вже не можу. Натхнення ніби кудись зникло. Просто запропастилось і не хоче повертатись. Я не брала пера до рук вже близько пів року. Для моєї творчої душі це справжній жах!!! І ось зараз я намагаюсь навести лад у своїх думках, щоб рухатись далі, але кожне нове слово пишеться не легше, ніж попереднє.

Було б чудово забути більшість спогадів. Ось так просто взяти і викинути зі своєї голови, але не виходить, бо ті спогади уже стали частинкою мене і це просто невимовний біль. Дякую своїй тренерці. От чесне слово. Таке відчуття ніби вона на якомусь незрозумілому рівні вловила, що сьогодні мені потрібно виговоритись. От прості завдання, як для балетмейстра. Просто ходити і говорити про все, що спаде на думку, переступаючи думку інших і тільки себе вважаючи тією єдиною людиною, яку ти маєш слухати. Моя щира і невимовна вдячність. Мені це було потрібно.

Бути людиною, що хоче писати – геть не легка справа, а ще й тоді, коли все натхнення від тебе втікає, і ти вже не знаєш, що може прийти у наступний момент. Просто висловлюючись. Просто пишучи, хочеться знайти себе, але навіть те “себе” втікає і лишає тебе один на один зі своїми думками і спогадами, які ти волів би забути. 

Хочеться кричати: “Заберіть мою душу боги! Заберіть моє втомлене мислення, очистьте і знову поверніть мені, щоб почати все спочатку”. Як молитва перед сном… Але прокидаєшся і знову все спочатку. 

Вагання. Сльози. Бій. Коцик. Чашка. Капучино. 

У мене манія. Я ніяк не можу забути те, що відбулось більше ніж пів року тому. Це виснажує. Це змушує думати і думати, але сили і ресурс обмежені і завжди були такими. 

Спокій. Який бажаний стан. Внутрішній спокій і постійність. Музика для внутрішньої мене, але ж ні!!! Мене має кидати з жару в полум’я і навпаки. Мені має подобатись одна людина, а емоція прив’язана до іншої. Мені, як Офелії, мені, як авторці, вже просто хочеться здерти із себе триста шкур лишень щоб забути все, що мене оточує.

Проста емоційна втома. Повна втрата і так втраченого ресурсу.

ВТОМА. ВТОМА. ВТОМА. ВТОМА. ВТОМА.

Звичайна. Проста втома. 

Я проста Офелія, яка хоче спокою і стабільності. Боги, почуйте мене перед сном. Дозвольте заснути однією, а прокинутись зовсім іншою – оновленою собою, яка не хоче снити. Яка хоче жити і не потрапляти у капкани забуття чи ненависті до себе. Врятуйте мою свідомість від незворотного краху. Від падіння до підвалин світобудови. Від виходу з себе. Від людей. Дозвольте керуватись розумом і щоб він не різнився з серцем, бо мені набридло глушити згусток крові, який б’ється. 

Дякую. Офелія поспить сьогодні без жахіть. Можливо.

Зі спогадів 25.08.2023