Утвір 4

Опис: Раніше виставлений оригінал утвору на сайті
https://www.wattpad.com/1313767998-mundes-world-plexus-of-souls-%D1%83%D1%82%D0%B2%D1%96%D1%80-4
Копія оригіналу утвору також присутня на сайті https://archiveofourown.org/works/55891582/chapters/141939286
(Посилання на четвертий утвір)

Хмарно. Йде перший літній дощ. Жодного дерева довкола. Чутно як тверді краплини падають на землю… І кроки. По кам’яній дорозі, кудись, одиноко йде чоловік. Чоловіку холодно. Він міцно обхопив себе обома руками, аби зігрітись. Ця людина, невелика людина, яка йде під дощем, має постать хлопчини. Його лице, голову та тіло прикривав від дощу дощовий плащ. Цей плащ був тканим з тонкої тканини, такі плащі дуже дешеві та жахливо захищають від негоди. Дорога закінчилася і парубок зайшов у невелике місто на своєму шляху. Це місто мало стіни довкола, гарну охорону і кілька високих будинків.

– Гол! – почувся вдалині дитячий крик.

Неподалік від хлопця, який прийшов до міста, був майданчик з полем для футболу. Це гра в якій треба ногами бити по м’ячу так, щоб влучити ним у маленьку лунку. Зазвичай діти грають без вартового, захисника лунки. Зазвичай довкола лунки малюють фарбою коло або викладають його травою, камінням, будь-чим, чим можна зробити на землі коло. В середину цього кола заборонено заходити гравцям, інакше команда гравця, який зайшов у коло, отримає штраф.

– Покидьок! – почувся голос якогось дядька, – Як взагалі можна ставити на дітей?

– Да ладно тобі, нехай ліпше спиногризи для нашої розваги пограють, – почувся знайомий голос.

– Ред, чи як там тебе? Не думаю що ти в змозі зацікавити мене ставити на дітей.

– Пф… Знаєш, найманці гарно заробляють. Ставлю десять золотих що цей чорножопий заб’є!

– Десять? На косоокого? Ну ти і дурень! Авжеж я погоджуюся, – радісно відповів незнайомець пожавши Реду руку.

– Гей! Бомжара! Піди но сюди та перебий руку, а з мене монетка, – промовив чолов’яга до хлопця.

Слухняно хлопчина підбіг і вдарив по стиснутих руках дядьків.

– У вас тут кров, – тихо мовив парубок, вказуючи на ніс чоловіка.

– А, да, дякую. Тримай монеточку дитино.

Ред підкинув монетку. Хлопець підняв руки та спритно впіймав монету.

– Дивись, щоб тобі грошей вистачило, – грубо сказав інший чоловік.

– Слідкуй за грою і не приспівуй тут мені.

– Го-о-о-ол! – викрикнув хлопчина-гравець.

– Що?! Ах ти меткий говношкір! Я через тебе гроші втратив.

– А все ж комусь треба було не ставити на дітей. А тепер, жени мої кровні невдахо, – знущаючись промовляв переможець.

– На-на, давися! – крикнув чоловік висипавши все додолу.

З незадоволеною пикою дядько почав йти від майданчика геть.

– Піди ще пожалійся мамці. Ніженко-о-о! – насміхаючись промовляв Ред.

“Сім, вісім, дев’ять, десять, о! Зайва!” – говорив про себе чоловік, беручи у вільну руку монетку з великою купою бруду.

– Мені зайвих не треба, я чорт, але чесний!

Різко рука чоловіка направилася вперед і бруд полетів прямісінько у злого дядька. В ту ж мить Ред зник, втікши у бік таверни.

– А-а. Це ти жбурнув бідното? Зараз я тобі пику натовчу!

Парубок у дощовому плащі злякався і миттю втік після цих слів. Забігши в таверну, він підійшов до обслуговувача.

– Агов. Якщо в тебе немає грошей, то йди звідси, без грошей не обслуговую. І взагалі, знайди собі роботу. Гранту в школі потрібен помічник для брудної роботи.

– Вибачте, – почувся тихий голос хлопця, – Я не місцевий. Я лише хочу поїсти і дізнатися де знаходяться перенески в цьому місті.

– Хм, ох вибачай тоді, рідко сюди заходять люди вдягнуті як… Що до перенесок. Вільні будуть аж ввечері. Пару що приїхало, вже зайняті.

– Прокляття! Тоді не підкажете у який бік мені йти до найближчої сенші?

– П’у, тьфу-тьфу, – почав плюватися Ред сидячи неподалік, – Бом… КХЕ! Молодий чоловіче, я вам можу допомогти з цим. Обслужнику, дай хлопцю шашлика з картопляним пюре і-і-і… – Зупинився говорити Ред, обдивляючись хлопця, – Ф-фруктовий сік. Я оплачу. Сідай но тут, біля мене хлопче.

Слухняно хлоп’як сів навпроти і скинув свій капюшон. Очі хлопця були тьмяно-зеленими. Його обличчя було милим та простим, а волосся коротким, білим та брудним.

– Ну і молодь, тільки те і робить що йде в найманці. Мене звати Ред, я молодий і також найманець високого рівня. Я допомагаю новачкам вивчити базу і почати заробляти гарні гроші. А тебе звати… Серафім, так?

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – здивовано спитав юнак.

– Я передбачувальник, я передбачив майбутнє, можу навіть думки інколи читати і виявляти брехню.

– І що ж ви про мене знаєте?

– У-у-у, бачу! Ба-а-ачу! – говорив чоловік приставивши палець до голови і заплющивши очі.

Нахилившись до парубка з сумним, моторошним лицем, Ред прошепотів:

– Бачу… Як ти дрочиш.

Хлопчина замовк і онімів.

– Ото фокус, да?

– Да…

– То я жартую так, не ображайся. Можу також передбачити в якій руці у тебе зараз буде дірка.

– Ха-ха, ліпше не треба, мені якось незвично та моторошно трохи таке дізнаватися.

– Що ж, тоді до справи. У мене об одинадцятій, навіть дванадцятій, годині буде їхати перенеска. Їде без зупинок прямісінько до самої сенші. Гадаю за пару золотих, я зможу вмовити переносчика взяти тебе з нами.

– Добре, просто скажіть скільки треба грошей, щоб вмовити переносчика і я вам їх дам.

– Давай п’ять золотих, про всяк випадок.

– Хм-м. Тримайте, – мовив Серафім давши чоловіку п’ять золотих.

– Посидь, поїж, обсохни, а потім підемо домовлятися. Раптом що, я буду біля того шановного пана, обслуговувача таверни.

– Гаразд. Дякую вам велике Ред, ви мене дуже виручили.

– Ти ще зачекай, можливо це початок нашої міцної “дружби”, – награно казав чоловік.

Таверна – затверділе слово, значуще місце для перепочинку. Таверни є різні, на будь-який смак. Здебільшого виділяють три типи таверн: зручні, бідні, ситні. Бідні таверни мають невеликий персонал, тобто малу кількість робочих людей. Вони славляться низькими цінами, але в них не дуже затишно, їжа готується довго, а меню завжди одноманітне і не цікаве. Зручні, або ж затишні таверни – це таверни для гарного відпочинку. Обладнані м’якими стільцями, лавками, диванами. Мають гарні та чисті столи, кімнати, посуд; дають можливість сходити в душ, поспати та навіть попрати одяг. Персонал таких таверн дуже великий і клієнтів в таких тавернах багацько. В основному в такі таверни ходять молоді чи “важливі” люди. Недолюблюють ці таверни за високі ціни, не надто смачну їжу і купу людей, які дуже галасують. Ситні таверни є ідеалом для гурманів та різних найманців. Величезне меню з напоями, різними стравами та навіть деякими речами, наприклад одяг. Самі вишукані мають у своєму розпорядженні лікувальні кімнати, що спрощує життя поранених найманців і солдат. Також з недавніх пір ці будівлі обладнання спільними душовими кімнатами, розділеними лише на дві частини за статтю. Мінусами цих таверн є бруд. Підлога, столи та решта меблів постійно в якомусь піску, а інколи й гірше, в крові. Також ввечері велика черга, ще і розміри їдальні з основною кімнатою надто маленькі для такої кількості людей.

На годиннику вже майже дванадцять, Ред підійшов до самотнього хлопця і мовив:

– Готовий їхати близько дванадцяти годин без зупинки?

– Вибору в мене вже немає, так що я готовий! – радісно відповів Серафім піднявшись з-за столу.

– Добре, пішли.

Вийшовши на подвір’я і підійшовши до перенесок, Ред викрикнув:

– Агов Шермане, ти тут?

– Я Шерпан, а не Шерман.

– Ще поки не чув, щоб тебе хтось називав інакше. За скільки візьмеш цього молодого чоловіка?

– Я не везу бомжів, облиш його тут.

– Да це не бомж, ти подивись на ці очі, це просто дитина яка захотіла стати найманцем. Да?

– Так, я хочу бути найманцем! – відповів хлопчина.

– Гаразд, за три візьму і його з собою.

– А не забагато?

– Ти хочеш їхати сам, чи з ним?

– Давай за дві золотих і за цю фляжечку звеселяючої рідини?

– Що за дурня така?

– Це спирт Шермане. Тільки не пий багато.

– Ах ти хитрий пес. Давай фляжку і залазьте.

– Па-па-па-па-па-па-а-а, – не погоджуючись вимовив чолов’яга вдаривши переносчика по руці, – Фляжка – моя. Після поїздки я її заберу.

– Добре-добре, – швидко сказав Шерпан, – Просто дай вже мені її.

– Залазь Серафім, ми їдемо.

– Так пане Ред.

– Бачиш Шермане. Як в старій приказці. Я багатий бо я пан. А ти п’єш бо ти їб… Е… Алкоголік, – мовив чоловік даючи переносчику в руки гроші та фляжку.

– Ну і життя в тебе. І гроші при тобі й маленькі гарні хлопчики. І що ж ти будеш робити з цим хлопчаком?

– Як гарний вчитель, я навчу його всьому що знаю про роботу найманця.

– Тю, ще вчора ти казав що шукаєш…

– Гарних учнів! – різко сказав чоловік перебивши Шерпана, – Діти – моє все. За для них я стаю кращим і прокидаюсь кожен день, – мужньо, голосно і чітко промовляв Ред.

– Який ти дивний сьогодні. Але гадаю вже час рушати. Тоді влягайтесь там зручніше, ми вже поїхали.

Проїхавши трохи більше ніж годину, перенеска з людьми виїхала на якіснішу дорогу. Це означало в’їзд до центральних районів королівства. В центральних районах живе більше людей, а також тут більш щільно розташовані населені пункти. “Центр найбезпечніший!” – кажуть люди цього королівства. Охорони більше, якість захисту також, проте бути впевненим у кожному мешканцю – неможливо.

– Гей! Не спиш дитино? – спитав переносчик.

– Ні, я от-от вже мав заснути.

– Бував колись тут раніше?

– Ще жодного разу пане.

– Називай мене Шерпан, а твій пан сидить десь там біля тебе. І взагалі розслабся, я лише переносчик, а не якийсь мер чи аристократ, – з насмішкою відповів пияка.

– Шерпан, а як ви, ти, став переносчиком?

– Колись я мав дружину і так сталося що на попередній роботі я отримав травму, що тепер не можу ходити. А далі життя склалося так, що жінка кинула, ферму-невеличку продав і тепер у мене лише коні і моя перенеска. А ти? Вже маєш дівчину?

– Я одружений.

– Хм, а жінка тоді твоя де?

– Моя дружина зараз далеко, а ж в Крентоні.

– Ніколи там наче не був. Це містечко чи село яке?

– Селище, опорний пункт, там зараз дуже багацько солдат.

– Непогано, а як що до довіри? Ти точно впевнений що жінка не проміняє тебе на якогось Толика солдата?

– Не хочу про це навіть думати, – озлоблено промовив Серафім.

– А я б подумав.

– Мене це не цікавить! – незадовільно, голосно, мовив хлопчина.

– Га? Що? – сказав Ред, прокинувшись.

– Он хай дядько тебе заспокоїть. Ато кричиш і коней лякаєш.

– Що вже у тебе з Шерманом сталося? Не поділили хто з вас більше вип’є? Не ображайся, але я б поставив на Шермана.

– Я просто хочу трішки відпочити, – відповів Серафім влігшись на бік.

Минуло ще пів години. Хлопчина задрімав. Ред лежав з заплющеними очима, але його сон почало щось перебивати. “Ред”, – почувся голос, – “Ау? Прокинься”, – почувся голос вдруге. Протираючи свої очі, Ред, прокинувся.

– Ти що, заснув там? – спитав переносчик.

– Намагався, але якісь алкаші вічно мене будять.

– Що ти за хлопця такого взяв?

– Ти про що? – здивовано запитав сонний чоловік.

– Він же геть дитина. Так ще й дитина вперше в центральних районах. Вдягається в ганчір’я, а сім’я за сотні кілометрів звідси. І сильним духом його не назвеш. Якщо він помре, ніхто і не дізнається. На що ти його такого слабенького привів?

– Шерман, моя ціль не вбивати людей, а допомагати їм.

– Він нагадує мені Кайла. Сина Роберта Гідса, пам’ятаєш такого?

– Той хлопчина був несамовитий. Він сам повинен у своїй смерті.

– Я… Я розумію, – почувся зарюмсаний голос чоловіка.

– Ей-ей, ти чого?

– Так важко і так сумно дивитися як діти… Знову і знову йдуть на смерть, – говорив Шерпан попиваючи алкоголь, – Більше усього, я хочу, щоб закінчилася ця війна.

– Не тупи старий, війна закінчилася аж п’ятнадцять років тому.

– Ти знаєш про що я. Вже і забув що сталося після цього закінчення війни?

– Просто вези нас далі. Я розберусь зі всім своїм сам, – серйозно промовив Ред.

– Як скажеш… Друже.

Шлях був довгий. Кілька разів перенеска зупинялася в кількох містах на короткий відпочинок. На вулицях важко працювали люди, щасливо грали діти і дружнього гомоніли підлітки. На зустріч і позаду їхали інші перенески. Вони були і гірші, і більш вишукані, і навіть пошкодженні. Все було тихо та спокійно, аж раптом в ночі почувся голос: “Ваші документи, будь ласка”.

– Агов, Ред, буди хлопця, ми вже приїхали. Пройшовши перевірку, двоє товаришів покинули Шерпана і відправилися до трактиру.

Трактир – затишне, дешеве місце для сну та відпочинку. Має окремі кабіни туалетів, багато спальних місць і малу їдальню з невеликим, одноманітним меню.

– Серафіме, кімнату оплатиш сам. На разі сенша зачинена, тому переночуєш тут.

– А ви? Ви не будете тут ночувати?

– Я що, схожий на бовдура? У мене тут свій будинок. Там явно ліпше ніж тут.

– Хіба я не можу переночувати у вас?

– Е-е… Ні, не можеш, – усміхнено відповів чоловік і вийшов з трактиру.

– На добраніч… Може хоч тут все буде добре.

Серафім підійшов до одинокої людини яка протирала столики.

– Доброго вечора, я хотів би зняти кімнату.

– Прямо по сходах і праворуч буде віконце.

– Дякую

– І вам.

Здивовано подивившись на людину, Серафім пішов до сходів.

– Доброго вечора! – мовив хлопчак підійшовши до віконця.

– Не галасуй. Тобі найдешевшу кімнату?

– Так-так, якщо можна.

– Можна, – почав відповідати чоловік, – але лише за півтори золоті.

– В мене зараз немає паличок, у вас буде здача з двійки золотої?

– Буде.

Парубок поклав золоту монету з двійкою на ній.

– Ви чули що у нас хочуть вести основною валютою папір?

– Папір? – не розуміючи почав кліпати Серафім.

– Ага, прямо як в Кіночі. Хай би їм виразка вилізла.

– А що не так з людьми в Кіночі?

– Ти не місцевий?

– Ні.

– Аф-у, – важко видихнув чоловік, – відпочивай хлопче, колись іншим разом поговоримо.

– На добраніч.

– І тобі. Ключ ось тільки не забудь і розписатися вранці.

– Зрозумів!

Наступив ранок. “Ох, це ж сьогодні буде мій самий ліни-и-и-ивий день”, – про себе говорив Ред. Зайшовши у трактир, чолов’яга почав шукати хлопця. Зупинившись на хвильку, покліпавши очима, Ред направився у бік їдальні.

– Добрий ранок. Дощу немає, а ти ще й досі в дощовому плащі?

– Не хочеться його знову пхати у рюкзак.

– Ля! Так це рюкзак! Я то подумав що ти просто горбатий, – усміхнувшись відповів Ред тицяючи в рюкзак.

– Так ми зараз йдемо в сеншу?

– Доїдай і підем, час ще є.

Разом, хлопець з чоловіком, направились у бік сенші. Це був великий, цегляний будинок з кількома поверхами. Сенша мала кілька входів. Один був по сходах зовні на другому поверсі. А до ще одного треба було б лізти по драбині на дах. В місці цього входу є виїмка де дах стає рівним. Але найбільше виділявся головний вхід. Біля нього стояли міцні солдати з армії Короля. В цей час великі, дерев’яні двері були відчинені настіж для входу в середину. Це місце здавалося дивним та магічним. Скрізь було безліч невідомих Серафіму речей. Збоку в більш віддаленій кімнаті були столики та лавки. Стіни біля входу в цю кімнату мали великі, скляні вікна, які давали можливість оглядати завдання і людей які заходили в сеншу.

Усівшись за столиком, не сказавши й слова, Ред зручно склав руки та почав дивитися у бік входу і чекати… Пройшла година… Хлопець нудьгував, щось робив пальцями, чіпав волосся і врешті набравшись сміливості сказав:

– Пане Ред, а чо, точніше, а що ми робимо?

– Чекаємо.

– Кого?

– Рака.

– Поки свисне на горі?

– Поки дійде до четвертої стадії. Що ти хочеш? – з незадоволеною пикою спитав чоловік.

– Чому ми не йдемо виконувати завдання?

– Тому що, нам треба більше людей для цього, – знову незадоволено відповів Ред.

– Що?

– Ех, я кажу що нам не вистачає людей.

– Це як?

– Ніяк, – посміхаючись відказав дядько, – Якщо хочеш дізнатися побільше, піди он до тієї жіночки і спитай.

Серафім підійшов до якоїсь вродливої дами. Почавши розмову, він озлоблений обернувся в бік Реда. Договоривши, той підбіг до чоловіка та спитав:

– Що це значить?!

– Це значить що лице простіше зроби, – незадоволено показав Ред на свою пику.

– Тобто ми чекаємо третю людину, замість того щоб виконувати завдання?

– Ну як чекаємо, ми шукаємо.

– Шукаємо?!

– Так. Зараз когось знайдемо і підемо виконувати завдання. Посидь трошки і не метушись.

Незадоволено парубок сів на стілець і прийнявся тихенько чекати. Кілька годин він ходив туди, сюди. Читав правила, говорив з кимось. А Ред все сидів і сидів, його сумні, втомлені очі були повні надії.

– Вже друга. Серафім!

– Га? Знайшов когось?

– Ні, я йду відпочивати. Раптом когось знайдеш, то знай, я буду у барі “Люди з темним”.

– Що?

– Ех, я кажу, я буду в барі з назвою: “Люди з темним”.

– Т-та-та як, та як ти так можеш?

– Легко. Ноги, руки в мене є. Значить пиво чекає там моє. Піду вип’ю, завтра ще прийду. Як буде щастя, долю завтра тут свою знайду. А тобі щось не подобається?

– Ні! Мені потрібно працювати зараз! – голосно викрикнув хлопець.

– Ахга-а-а, – важко видихнув дядько, – Не галасуй, мені це не подобається. І якщо хочеш працювати, працюй. Я лишень даю тобі шанс працювати з майстром. Зі мною ти будеш багато заробляти і будеш у безпеці.

– Та ти лише старий брехун! – тицяючи пальцем промовляв ображений Серафім.

– Я не набагато старший за тебе… І не смій, пиздюк, називати мене брехуном! – огризнувся Ред і вхопив хлопця за палець, – А інакше я зламаю тобі пальця.

Різко висмикнувши руку, хлопець звільнився з хватки й засмучений, ледь не плачучи, пішов до жінки-виданиці.

– Хай буде так. Мабуть, так навіть краще. Гадаю мені треба відпочити та заспокоїтися, – сказав Ред і пішов з сенші геть.

Сонце вже йшло на захід, воїни розминулися і кожен пішов у своєму напрямку. Ред дуже досвідчений найманець, він має свій план. Навряд він буде жертвувати своїм комфортом аби досягти чогось, що йому непотрібне.