усе, чого піратське серце забажає

Тепер Біллі Гарґроу був безсмертним капітаном Летючого Голландця. Він збирався борознити моря, доки сам світ не схилиться до свого заходу. Едді не заперечував. Він отримав свою Перлину назад і мав би бути щасливим, але… Але те чого він хотів зараз було не вічне життя і не корабель. Це був Стів. Лише Стів.

 

Едді ніколи не думав, що все так повернеться. З іншого боку, за це він і любив піратське життя – ніколи не знаєш, до якого берега хвилі принесуть твій корабель цього разу.

Вони виграли війну з Ост-Індійською компанією. Імперія розвалилась і пірати могли жити свої розбитні життя далі.

Едді міг посперечатись, що найближчі декілька днів, а той тижнів, порти будуть заповнені його побратимами, що розповідатимуть як Перлина і Голландець розтрощили флагман англійського флоту.

Всі отримали свій щасливий кінець.

Робін – найкраща рульова, з усіх, кого Едді лише бачив за свою піратську кар’єру – нарешті  знайшла своє кохання. Що було дивно, так це те, що цим коханням виявилась Кріссі.

Кріссі, що за цей час стала Едді майже сестрою. Кріссі, яка була багатою, хорошою дівчинкою на початку цього всього. Едді не заперечував, звісно ж. Неважливо, які мури він вибудовував довкола свого серця, він завжди мав слабкість до хеппі ендів.

Ненсі, окрім того, що стала Королем піратів, тепер була щаслива з Джонатаном. І він був безумовно щасливий також, бо міс Віллер нарешті помітила його. Вони мабуть збирались купити будиночок десь подалі від моря і жити в ньому довго і щасливо.

Цікаво, як все почалось з того, що Стів хотів врятувати Ненсі, бо був закоханий у неї, але вона вибрала колишнього командора в кінці. Що ще цікавіше, Стів наче не дуже й заперечував.

Навіть Біллі Гарґроу отримав хороший кінець. Він вбив Генрі Крілла і зайняв його місце як безсмертний капітан Летючого Голландця. Тепер він міг борознити моря цілу вічність, доки сам світ не схилиться до свого заходу. Едді не заперечував, десять років у морі, без можливості хоч іноді твердо постояти на землі і постійна морока з переправою душ на інший бік були того не варті. Крім того, він мав би побачити, як усі, про кого він піклувався, зістаріються і помруть. Тепер, коли такі люди у Едді були, він був не готовий до цього.

Сам Едді… Едді отримав свою Перлину назад і тепер Біллі навіть не претендував на неї. Він був єдиним і повноправним капітаном.

Капітан Едвард Бет мав би бути щасливим, але… Але те, чого він хотів зараз було не вічне життя і навіть не його дорогоцінний корабель. Це був Стів. Лише Стів.

І ось це було тим, чого Едді не чекав. Закохатись у багатого хлопця, знайомство з яким почалось з погроз вбити один одного і дуелі на шпагах, було тим, чого він не чекав.

Але Стів був сміливим (і дурним, звісно ж, бо був готовий пожертвувати своїм життям в будь-який момент), добрим, веселим і… гарним. Тому що звісно ж Едді не міг не помітити його прекрасного волосся, його чудових каро-зелених очей та сильних мускулистих рук. Едді не був сліпим.

Едді не міг згадати, скільки разів думав, що цього разу втратив Стіва назавжди. Він почувався, наче втрачає розум на Краю Світу, у хованці Генрі Крілла, технічно мертвий, абсолютно один серед пустелі. В нього не було жодної надії на порятунок, він його не чекав, просто… існував там під вічним палючим сонцем. Але Стів прийшов по нього. І всі інші також, але Едді міг бачити лише його. Кріссі, Робін, Ненсі, Гоппер – всі вони також стояли там, але Стів був єдиним, хто був по-справжньому важливим. Тільки потім Едді дізнався, що Гаррінґтон пройшов увесь цей шлях заради його корабля, а не заради нього самого. Він майже повірив, що Стів піклується про нього.

Край світу був не найстрашнішим, що могло статись.

Момент, коли Едді тримав серце Генрі Крілла в руках, а сам Генрі націлив свою шпагу на серце Стіва був найстрашнішим. Якби Едді вагався ще хоча б одну секунду, він би дійсно втратив Стіва назавжди. І Едді навіть не міг врятувати чоловіка, якого любив, він був занадто слабким для цього. Це був Біллі, Біллі-щоб його-Гарґроу, проткнув серце, яке тримав Едді і врятував Стіва. Вони лише спостерігали, як Генрі заточився і як потім полетів просто у вир, де на нього чекала Каліпсо.

І тепер все було… добре. Крім того, що Стів мабуть покине корабель назавжди у наступному порту, в який Перлина зайде і Едді більше ніколи його не побачить.

Він спостерігав, як Ненсі і Джонатан прощались з усіма, поки для них готували шлюпку і спускали її на воду. Біллі щойно зіграв їм весілля прямо посеред битви і вони не збирались чекати до порту, щоб… знаєте, стати нарешті один цілим. Молодята дістануться до найближчої суші самі.

Едді дивився, як Ненсі обіймає Стіва, як вони говорять щось одне одному, здається, вона плакала.

Він не хотів знати, що вони казали один одному. Він справді не хотів.

– Ні, руки геть, – сказав Едді, коли Ненсі підійшла до нього і хотіла обійняти.

Едді вона подобалась. Він навіть любив її, якоюсь частинкою свого серця, не в тому сенсі, в якому він ніколи не міг полюбити жінку. Але він розумів, чому Стів закохався в неї, чому Джонатан закохався.

Едді захоплювався нею, її безстрашністю. Але довіряти їй, після того, як вона віддала його Кракену? Тяжка задача. Ненсі вчинила правильно, вона врятувала команду, пожертвувавши ним. Цього було достатньо, щоб поважати цей вчинок, але не щоб його пробачити.

– Той один раз мені запам’ятається назавжди.

Обличчя Ненсі одразу ж змінилось, перетворюючись на гримасу провини і жалю. Едді легенько посміхнувся, щоб показати їй, що він лише напівсерйозно, що це нічого. Нічого, що вона його вбила.

– Дякую, Едді, – сказала Ненсі впевнено. – За все.

Він не думав, що було щось, за що вона мала йому дякувати, бо його плани ніколи не спрацьовували і вижили вони лише завдяки удачі, але кивнув.

Джонатан лише потиснув йому руку, перш ніж спуститись у шлюпку. Це все ще значило багато для Едді.

Він відійшов до іншого борту, поки всі продовжували вітати молодят, махати їм, казати останні слова прощання. Їхнє щастя не радувало його так сильно, як могло б зараз, скоріше змушувало почуватись покинутим і непотрібним.

Едді дивився на те, як червоне сонце опускалось до горизонту. І що тепер йому робити?

Він потягнувся до предмету, який кожного разу давав йому відповідь, коли він ставив це питання. Його компас завжди вказував на те, чого він хотів найбільше.

Щойно Едді відкрив його цього разу, стрілка крутнулась, вказуючи на щось за його спиною. Едді не потрібно було повертатись, щоб знати, що вона показувала на Стіва. Вона показувала на нього з моменту, коли Стів врятував його від шибениці у Порт-Роялі. А може й раніше, Едді точно не міг сказати.

Єдине, що він знав напевне – це те, що Стіва він не отримає. І це його лякало. Що як стрілка завжди буде вказувати на нього? Навіть коли вони будуть за мільйони миль один від одного? Що тоді Едді робити? Борознити моря і ковтати ром, відчуваючи, як нічого з цього не може принести йому такого задоволення, яке могла б всього одна людина?

– Ти виглядаєш злочинно нещасним, – почувся голос позаду нього.

Кріссі стала поряд з Едді, складаючи руки на борт і також дивлячись кудись у горизонт.

– Наче постарів років на тридцять, – додала вона і посміхнулась. – Тобі не пасує.

Едді також посміхнувся і труснув головою, щоб довге волосся закрило обличчя. Очевидно, Кріссі не подобалась йому у романтичному сенсі, але було щось у ній, що змушувало його ніяковіти кожного разу, коли вони говорили. Він був капітаном довбаного піратського корабля, ніщо не мало змушувати його ніяковіти. Але ось вони тут.

– У тебе твоя… криза? Знову? – запитала Кріссі, коли Едді так нічого не сказав.

– Усе моє життя – це криза, – відповів він.

Кріссі знала. І Робін, звісно також. Дівчата вважали, що Едді такий самий, як вони. В цьому був сенс звісно, але Едді не почувався наче це так. Іронічно, що він цілковито прийняв їх, але себе не міг. Йому здавалось це інакшим, коли справа доходила до хлопців.

– А тепер у суперзагостреному стані, бо в тебе є Стів.

Едді посміхнувся.

– Ти звучиш, як Робін.

Кріссі засяяла, почувши ім’я своєї дівчини.

– Ну, в цьому є сенс.

Едді кивнув.

– І так, моя криза дійсно у суперзагостреному стані.

Звісно, Едді подобались хлопці раніше. Але все було інакшим зі Стівом, Едді ніколи такого не відчував. Це було щось нове, щось більше і неосяжне, чого він не міг повністю зрозуміти, лише відчути. І це лякало його. Здавалось, що це почуття може його роздавити.

– Ти маєш сказати йому.

– Ні.

Вони уже говорили про це. Навіть не один раз.

– Він скоро піде у будь-якому випадку. Мені полегшає, коли я не буду бачити його кожного дня.

Едді насправді не був упевнений у цьому. Навпаки, він остерігався, що якщо він перестане бачити Стіва, йому стане гірше.

– Тим паче, – Кріссі уважно дивилась на нього. – Що тоді ти втрачаєш?

Усе. Едді втратить абсолютно усе, якщо розповість Стіву. Так у нього ще була надія, що навіть після розлуки, вони зможуть випадково зустрітись через десяток років і все ще бути друзями. Якщо він розповість про свої почуття, Стів більше ніколи не захоче його бачити, Едді знав це.

– Я не хочу, щоб він ненавидів мене, – пояснив він. – Я не думаю, що… витримаю це. Не хочу, щоб ми попрощались на ноті болі і відрази.

Едді почувався слабким. Він мав бути впевненим і гордим, але почувався маленьким і жалюгідним.

Кріссі поклала руку йому на плече, стискаючи його у долоні у знак підтримки. Її гарне обличчя не виражало нічого, окрім співчуття.

– Стів не буде тебе ненавидіти, – впевнено сказала вона. – Він знає про нас із Робін і йому все ще комфортно з нами.

– Це не те саме, – Едді похитав головою, гірко посміхаючись.

Кріссі зітхнула, киваючи.

– Може й ні, – відказала вона. – Але навіть якщо Стів не відчуває того самого до тебе, він не буде грубим з тобою. Він наймиліша людина у світі. Я точно знаю.

Едді також це знав. Але це було навіть гірше, йому не потрібна була жалість Стіва чи щоб він був ввічливим. Ні. Він не витримає цієї незручності, коли вони намагатимуться поводитись, як раніше, хоча так уже ніколи не буде.

– Я не хочу говорити з ним, – сказав Едді нарешті.

– Але тобі стане легше…

– Ні, Кріс, правда, будь ласка, я не стану, – Едді похитав головою. – Я не можу. Занадто боягуз для цього.

Вона підняла брови, наче це справді її дивувало.

– Вау.

Кріссі прибрала руку з його плеча і відвернулась, знову дивлячись у горизонт. Едді мовчав. Він не розумів, що міг такого сказати, щоб засмутити її.

Вони стояли в тиші, відчуваючи, як легкий бриз лоскоче їхні обличчя і підіймає волосся.

– Знаєш, – сказала нарешті Кріссі, – я все життя жила у клітці. Так відчайдушно намагалась догодити матері, що не помічала, що живу чуже життя. Що не насолоджуюсь жодною річчю, яку я роблю кожного дня. І так би було і далі. Я б ніколи не усвідомила, що нещасна, якби не зустріла…

– Робін, – Едді кинув.

Кріс збиралась зробити промову про те, як кохання врятувало її, про те, що в нього також є шанс.

– Тебе, – сказала вона.

Едді повернувся, зустрічаючи погляд її блакитних очей. Кріссі посміхалась, гірко-солодкою посмішкою і дивилась на нього дуже уважно. Але ж вона це не серйозно, так?

– Ти був божевільним і вільним. Робив, що хотів і не піклувався про те, що хтось про тебе подумає.

Це був образ, взагалі-то. Він капітан Едвард Бет, поводитись божевільно – це частина іміджу.

– І ти надихнув мене. Показав мені як це – бути собою. Я почала вірити в себе, справжню себе, завдяки тобі.

Едді дивився на неї не блимаючи. Як він міг когось надихнути?

– Ти, Едді Мансон, – серйозно продовжила вона, – показав мені життя за межами клітки. Показав, що воно прекрасне. І ти заслуговуєш того ж самого.

Кріссі нахмурилась і поклала руку йому на щоку, проводячи по ній великим пальцем.

– Ти заслуговуєш на те, щоб нарешті звільнити себе.

Едді дивився на неї і не знав, що відчував. Вдячність? Прийняття? Любов? Щоб це не було, він був не готовий про це говорити.

– Знаєш що? – сказав він, коли нарешті спромігся говорити. – Я все розкажу Робін.

Кріссі прибрала руку і штурхнула його кулаком у плече.

– Дурник.

***

Едді сидів у своїй каюті, була глибока ніч. Він знав, що команда не спить, все ще святкує перемогу. Йому компанію складала лише пляшка рому та карта, що лежала на столі.

Коли Ненсі і Джонатан відплили, Гоппер запитав Едді куди вони візьмуть курс далі. Капітан обрав Тортугу. По-перше, він знав, що від нього цього чекають, по-друге, їм не було більше кули податись.

Тепер Едді розглядав землі, що були зображені на карті. Він міг поплисти куди завгодно, шукати нові скарби чи просто грабувати міста та селища на потреби їхнім чорним душам. Тепер їх не переслідував Генрі Крілл чи англійський флот, чи Кракен, чи живі мерці. Едді був вільним. І він ніколи не відчував себе більш скутим, ніж зараз.

Ти заслуговуєш на те, щоб нарешті звільнити себе.

Едді пирхнув і зробив ковток з пляшки.

Чи була вона права щодо цього? Можливо, він справді заслуговував на це? Едді так втомився нести цей тягар. Може, якщо він нап’ється достатньо сильно, то зможе просто звалити це все на Стіва?

Наскільки невдахою треба бути, щоб нарешті отримати те, про що ти мріяв усе своє життя і зрозуміти, що віддав би це заради чогось іншого? Бо Едді віддав би Перлину заради Стіва.

Неймовірно, Стів був єдиним коханням до живої людини, яке Едді знав і скоро він мав попрощатись з ним, не отримавши нічого, окрім розбитого серця.

В двері каюти постукали.

– Відвали, Робін, я не налаштований святкувати! – крикнув Едді, навіть не відриваючись від карти.

Він був налаштований лише на страждання.

– Це я!.. Стів.

Щоб тебе перекосило.

Якщо Едді не хотів святкувати, то говорити зі Стівом він не хотів іще більше.

– Чого тобі, в біса, треба, Гаррінґтоне?! – крикнув він.

– О, та щоб тебе! – відказав Стів і відчинив двері.

Едді різко розвернувся до нього.

– Капітан не давав дозволу заходити в його каюту! – обурився він. – Я тебе за борт викину.

Стів підняв брови, закриваючи за собою двері.

Едді нічого не міг з собою зробити, він хотів виглядати не дружнім, але ідіотська посмішка заграла на його губах, коли він побачив Стіва.

– Уже не налаштовані викидати мене за борт, капітане?

– Замовкни, Гаррінґтон, я можу передумати в будь-який момент, – відповів він, повертаючи собі серйозний вигляд.

– Звісно можете, капітане, – Стів хитро всміхнувся і схилив голову.

Едді ледве стримав бажання жбурнути в нього чимось. Стів не міг ось так просто насміхатись над ним.

– Чого тобі треба? – повторив Едді.

Стів відвів погляд у бік, наче йому стало незручно.

– Взагалі-то, я саме про це і хотів поговорити, – сказав він. – Про висадку за борт, в сенсі.

Едді зітхнув. Він знав, що так буде.

– Ми прибудемо на Тортугу і тоді ти вільний іти куди забажаєш. Я тебе не тримаю.

Настала тиша і Едді зрозумів, що дозволив більше гіркоти у своєму голосі, ніж мав.

– Хоча, – додав він, посміхаючись, – за всі ті неприємності, що твоя дупа принесла мені і моїй команді, ти мені на життя вперед винен. Твоє щастя, що я такий великодушний.

Стів посміхнувся і кивнув.

– Це не те, чого я хотів попросити у тебе.

Едді нахмурився. Стів справді чекав, що вони доставлять його, куди він забажає? Едді не заперечував, він хотів, щоб Стів залишався поруч настільки довго, настільки можливо, але в нього було якесь почуття самоповаги.

– Я тобі не кеб, – відказав Едді. – Вибач, але піратські кораблі не займаються перевезеннями.

Стів похитав головою, наче Едді говорив якусь маячню. Він пройшов через каюту і сів на сусідній стільчик.

– Я не про це, – пояснив Стів. – Я хочу залишитись, ось що я намагаюсь сказати.

Едді тупо дивився на нього.

– Я б хотів і далі бути частиною команди, – продовжив Стів. – Якщо капітан дозволить.

Це був його щасливий день чи що? Стів запитував Едді чи можна йому залишитись поряд з ним? Чи можна йому і далі ходити під командою Едді? Він справді не мав прощатись?

– Чому? – видихнув Едді, занадто шокований, щоб слідкувати за своїми емоціями.

Стів подивився на нього, з цими золото-карими очима і легкою, майже сором’язливою посмішкою, і Едді якимось чином зрозумів. Його серце пішло кудись у п’яти.

Ні. Не може цього бути.

– Хіба це не очевидно? – запитав тим часом Стів, продовжуючи дивитись ось так.

Едді насторожено дивився на нього. Можливо, він таки напився і заснув і це все просто якийсь дурний сон?

– Якщо ти претендуєш на Робін, то дарма, ти ж знаєш, – спробував Едді, нервово розсміявшись. – Неважливо як довго ти будеш поряд з нею, гадаю, вона не передумає.

– Я не заради Робін, – відповів Стів, не відриваючи погляду від Едді.

– Кріс…

– Едді.

В цьому було все. В тому, як Стів дивився на нього, в тому як вимовляв його ім’я, в тому як поклав руку на стіл, наче сподівався, що Едді вкладе у неї свою.

Едді не збирався цього робити, замість того піднімаючись з-за столу.

– Ні. Ні, – повторив він, коли побачив, що Стів відкриває рота, щоб щось сказати. – Пішов ти. Ні.

Стів мовчав. Едді стояв, охопивши себе руками, сподіваючись, що той просто піде.

– Чому? – запитав нарешті Стів.

– Ой, бляха, – втомлено видихнув Едді. – Тому що я не хочу.

Це було очевидною брехнею. Але що ще Едді мав сказати? Що йому страшно? Що він бажає Стіву кращого життя? Що він знає, що Стіву набридне це… щоб він там собі не вигадав з Едді і він залишить його з розбитим серцем заради якоїсь красуні, яка зможе дати йому сім’ю, дітей, спокійне життя і… І все те, що Едді ніколи не зміг би йому дати.

– Це неправда, – похитав головою Стів.

– Тобі треба перевірити своє еґо, – гірко засміявся Едді.

– Ні, не треба. Я знаю, що правий.

Едді відвернувся.

Що було не так зі Стівом? Що було не так зі Стівом і його довбаною впевненістю у своїх діях?

– Не роби цього зі мною, – сказав Едді, хитаючи головою.

– Але що як я хочу? – Стів піднявся з-за столу. – Що як я хочу усього з тобою.

Едді відчував, як паніка починає наростати у грудях. Він не знав, що ще можна сказати, щоб зупинити це.

– Це не про те, чого ми хочемо, – сказав він. – Або думаємо, що хочемо. Це про те, що ми не можемо.

– Чому не можемо? – Стів зробив крок уперед.

Едді зітхнув. Ні. Він не міг просто заявитись сюди і казати, що все в порядку. Не після того, як Едді відштовхував ці почуття, цю частину себе, усе життя, увесь час, скільки він себе пам’ятав, він намагався це… зупинити. І тепер Стів казав, що все добре? Що вони могли просто… що? Жити разом, як звичайна пара?

– Тому що це неправильно, – відповів Едді, відчуваючи, як серце стискається у грудях. – Чого ти чекаєш? Що ми зможемо жити нормальне життя, купити будинок і ростити дітей?

Стів засміявся.

– Ти був би хорошим татом, – сказав він.

– Пішов ти, Гаррінґтон, я серйозно.

Едді справді любив дітей і добре ладнав з ними, але давно змирився, що ніколи не зможе їх мати. Він був піратом, якого виховав пірат. І його серце ніколи не було сповнене такої жорстокості, щоб прирікати ще одну дитину на таке життя. Щоб змусити когось пройти через це.

Думати про такі можливості, про такі можливості зі Стівом… Це було боляче. Він знав, як сильно Стів хоче бути батьком.

– Якщо серйозно, то я й не хочу нормального, – відповів Стів. – Якби хотів, мене б тут зараз не було. Я б обрав якусь заможну леді і одружився з нею, якби я хотів чогось нормального.

– Може ти маєш, – сказав Едді.

– Я не хочу, – вперто повторив Стів. – І мені все одно. Все, про що я думаю – це ти.

Едді хотів вірити. Він так хотів, щоб все це було так просто. Щоб вони просто могли бути разом, без страху, без осуду.

Але так не буде.

– Слухай, ти не знаєш, що робиш, – сказав нарешті Едді. – Те, що ти відчуваєш до мене, це мине. Це просто… захоплення. Не руйнуй своє життя заради цього.

Не руйнуй своє життя заради мене. Ми обидва знаємо, що я того не вартий. 

– Захоплення? – Стів підняв брови. – Ти вважаєш, що це не по-справжньому? Що я не серйозно?

З усього, що сказав Едді, це здається зачепило Стіва найбільше. Він виглядав так, наче йому справді боляче.

– Очевидно це так. Тобі подобаються гарні сміливі дівчата, на кшталт нашої улюбленої Ненсі.

Стів відвернувся від нього.

– Що як, ні? – запитав він. – Що як, не тільки вони? Що як мені подобаються гарні сміливі капітани піратських кораблів?

Це було неправдою. Едді не був сміливим. Едді не був навіть достатньо сильним, щоб врятувати Стіва.

Але він не міг не посміхнутись. Любов, яку він відчував до Стіва була такою сильною.

– Припини.

– Ні, – похитав головою Стів, теж посміхаючись. – Не перестану. Я хочу говорити тобі компліменти. Мені все одно правильно це чи ні. Я думаю, ти дуже гарний.

– Замовкни, – ніяково сказав Едді.

Тупий Стів. Тупий Стів і тупа закоханість Едді у нього. Тупі компліменти, що змушували серце танути.

– Я не думаю, що витримаю це, – чесно сказав Едді, відводячи погляд. – Якщо ти передумаєш, я не знаю… Я не можу втратити тебе. Тільки не знову. Ти не знаєш, що це за відчуття.

Стів відреагував так різко, що Едді ледь не відступив.

– Я не знаю, що це?! Я спостерігав, як Кракен поглинає корабель, на якому ти був і не міг нічого зробити! Я пішов на договір з Біллі, іще з сотнею різних людей, аби лиш витягти тебе з того світу. Я був готовий….

– Ти клятий брехун! – перебив його Едді. – Перестань поводитись, наче піклуєшся про мене! Ти хотів Перлину, щоб знищити Крілла. Ти не робив це заради мене.

– Ну вибач, що не сказав усім, що рятую тебе, бо не можу змиритись з тим, що більше ніколи тебе не побачу, тому що я люблю тебе!

Едді відступив назад. Він дивився на Стіва, не вірячи в те, що той щойно сказав.

Говорити натяками – це одне, знати – це одне, а от почути це на власні вуха щось зовсім інше.

– Не кажи цього, – Едді повернувся до нього спиною, щоб не бачити цих очей. – Будь ласка, не кажи цього.

Він чув, як Стів підійшов до нього, відчував як той схопив його за руку і дозволив йому розвернути себе назад.

– Я буду. Бо це так.

Вони продовжували триматись за руки.

Едді дивився на Стіва і… чорт. Він знав, що той каже правду. Це було так тупо. Це було очевидно з самого початку, чи не так? У них було ось це з самого початку.

– Як довго? – видихнув Едді.

– З Ісла-де-Муерто, гадаю, – відповів Стів, так само тихо. – Я знав, що вже не відчуваю того самого до Ненсі і… І знав, що не переживу, якщо тебе вб’ють. А ти?

– Коли ти врятував мене від страти.

– Я знав, що працює, – засміявся Стів.

Вони стояли дуже близько один до одного, Стів нахилився так, що Едді міг відчувати його дихання на своєму обличчі. Їхні носи лоскотно торкались і Едді не знав куди подітись, стискаючи долоню Стіва ще сильніше.

– Стів…

– Перестань виглядати так перелякано, це просто я.

Стів з’єднав їх губи разом і Едді марно намагався заспокоїти своє серце, що шалено колотилось у грудях. Вони цілувались, Стів відпустив руку Едді і поклав обидві долоні йому на спину, притягуючи ближче. Едді, навіть не задумуючись що робить, потягнувся до волосся Стіва, пропускаючи його крізь пальці, як завжди мріяв.

Вони цілувались, поки легені не почали горіти від нестачі повітря, змушуючи їх відірватись один від одного.

Едді занепокоєно дивився на Стіва – якась його частина все ще боялась, що він може передумати.

Тому що він і Стів, божевілля, правда?    

Стів засмівся, все ще тримаючи руки на спині Едді. Той розсміявся у відповідь, опускаючи долоні Стіву на плечі.

Вони стояли ось так, дивлячись один на одного.

Потім Стів просто підштовхнув Едді уперед і притиснув його до себе, стискаючи його в кільці рук. Едді обійняв у відповідь, кладучи голову йому на плече.

– Я не передумаю, – сказав Стів. – Я, бляха, не зможу.

Едді легенько кивнув.

Він не знав, що буде далі, як вони розберуться з цим усім в кінці кінців, як він розбереться з власним страхом. Але поки Стів був поруч, Едді міг працювати над собою. Крім того, впевненості Гаррінґтона може вистачити на них обох.

І Кріс була права. Едді справді заслуговує хороших речей.

***

Проходить тиждень, вони повертаються на Перлину, щоб відплисти з Тортуги. Серед нових матросів дванадцятирічний Дастін. Едді і Стів якось легко сходяться на тому, що є щось особливе в цьому малому.