Усвідомлення жаху

Ранок був пекельним. Як мінімум через величезний головний біль незрозуміло з чого. Сашко ще спав, все ще хропучи на всю округу. Вставши з ліжка і потягнувшись, я побачив труп кровососа на підлозі. «Сука… Значить це й справді було…» лише лаявся собі під ніс я і присівши назад на ліжко почав думати, що робити. Я один на чужій і невідомій території, з товаришем, якому минулої ночі якийсь виродок, відкусив ногу і перебив з собі подібними весь наш табір. «Чудово, просто чудово, бляха.» знову я лаявся собі під ніс. Я не прихильник лайливих слів, але зараз тільки вони на думку приходили, бо ситуація – гірше не буває. Хоча стоп. У мене є карта і хоч якась інформація по місцевості і мешканців.

Швидко відкривши карту на своєму КПК, я побачив, що ми зараз перебуваємо на болотах, неподалік лісу. Інші назви місць мені нічого не говорили, тому я дістав знайдену папку і почав вивчати її. Інформації було замало. Лише загальноприйняті факти, половину яких я прочитав з КПК. Дочитавши всю папку, лише зрозумів, що поїздка була для пошуку та аналізу аномалій та мутантів, та паралельний збір артефактів.

Для пошуку останніх нам мали видати обладнання. Але найголовніша інформація – що ми не виберемося звідси. Легальним шляхом не вийде, оскільки ми знаходимося на забороненій території, тому ми так чи інакше є злочинцями, а якщо спливе, що ми не з цієї країни, то тоді на живий результат можна і не сподіватися. А якщо намагатись вийти нелегально, то без стежок провідників нас навряд чи пропустять снайпери. Тож доведеться виживати якийсь час.

Вийшовши і попрямувавши на додатковий обхід запасів по наметах, знайшов те обладнання, про яке йшлося в папці. Це був явно не найдорожчий пристрій, але життя, мабуть, врятувати зможе. Також знайшов декілька таблеток від усього, по парі штук, і пару аптечок. В решті наметів, крім їжі, я не знайшов чогось потрібного. Тільки-но повернувся в намет і сів, як почув шурхіт перед собою. Сашко прокинувся.

«Боже бляха… Я зараз здохну, у мене ніби ноги немає-» не встиг домовити він, як зауважив, що в нього справді немає ноги. «Де моя нога …?!» його голос різко почав тремтіти. Довго викрадача ніг шукати не довелося, і побачивши незрозумілу істоту, він онімів. «Максим… Що це за хуйня…?»

«Так Сашко, ми в повній сраці, але єдине, що я тебе прошу це заспокоїтись і спокійно послухати, що я скажу.» я не знав, як сказати, наскільки ми в жахливій ситуації. Ще трохи подивившись на мене, Сашко все ж таки сів як його і попросили, але очі шукали відповідей. «Як я і сказав ситуація, гіршою не буває. Ми все ще знаходимося на Чорнобилі, точніше на його околицях. Через радіацію тут з’явилися тварюки як, наприклад, ця. Саме їх та аномалії ми й прийшли вивчати. Так от, ця тварюка зі своєю зграєю вчора перебили всіх у цьому таборі. Ми єдині, хто залишився живим. На порятунок можна не сподіватись, з цієї Зони ми не виберемося ніяк найближчим часом, від слова зовсім. Я чесно не знаю, чи ми виживимо, але я готовий спробувати. Я вже зібрав усе, що міг, від інформації до запасів. Не можу гарантувати, що ми не помремо, як тільки вийдемо трохи далі за кілька десятків метрів від табору, але тут залишатися не вийде. Навряд чи це була єдина зграя. Так що скажеш?»

«Скажи, будь ласка, що це все – жарт… Радіаційні мутанти, які жруть кого хочуть, що ми не можемо вийти звідси, і що ми не факт, що виживимо…» востаннє подивившись на мене, Сашко зрозумів, що я був максимально серйозний. «Ти не жартував, так…? Я просто… Це пиздець… У мене немає слів… Єдине… Єдине, що я знаю, що я готовий зробити все, що в змозі, щоб ми вижили. Хоча, що я зроблю без ноги…»

«Так, ні я тебе не кину. Сам я точно тут не залишусь.» на що Сашко лише легко кивнув. «Так добре. Я вивчив що, зміг, і самий логічний варіант буде вирушити в найближчий ліс і там вже десь тебе сховати, поки я намагатимуся зрозуміти, як нам вижити. Все зрозуміло? Прости навіть якщо ні, я не зможу тобі щось пояснити, оскільки сам не багато знаю…» ми ще трохи подивилися один на одного перед тим, як я підвівся зі свого ліжка. «Так добре, якщо рухатися, то зараз, як думаєш, зможеш йти, спиравшись на мене?» на що я отримав невпевнений кивок. «Я знайшов трохи знеболювальних, тут вистачить на декілька днів і-»

«Ні.» чітко перебив мене Саша. «Ти сам не протягнеш і я краще буду відчувати цю біль тверезо, ніж залишати тебе з тупим баластом.» він мав рацію, але… Ні, якщо Сашко так вирішив то його вже не переконати.

«Так, добре йди сюди.» Він важив більше за мене, і з урахуванням рюкзака було складно йти, але вибору сильно не було, тому зібравшись із силами, ми рушили.

По болотах було досить важко йти, як мінімум через тварин, що постійно вилазили з трави щохвилини. На щастя постійний біль у нозі, ніяк не заважала Сашкові відстрілювати погань. Ми майже вже було вийшли з боліт, як хтось без попереджень відкрив нам вогонь. Швидко кинувшись до сусіднього дерева, я почав намагатись знайти, звідки вести вогонь, дерево довго не витримає.

Найближчим варіантом був будиночок, тільки дорога до нього повністю відкрита. Ні трави, ні дерев, ні будь-якої іншої перешкоди, з Сашком пройти до нього було неможливо, і через брак інших варіантів, я акуратно уклав Сашу, віддавши пістолет і забравши автомат, і рвонув до того будинку.

Зникнення другої людини, нападники мабуть не помітили, бо, забувши про те дерево, почали вогонь по мені, паралельно я побачив, як мінімум трьох. Нарешті добігши до того будинку, я швидко перевів дух і почав обходити супротивників. Я вже повністю обійшов їх, а вони все ще просто тримали будинок на прицілі і не наважувалися увійти.

Швидким пострілом у голову вирубав першого. Інші два, зреагувавши, почали відбігати за укриття. Порівняно зі мною, вони явно не були настільки навчені, як би це хвалькувато не звучало. Тому знову непомітно обійшовши їх, я добив обох. Ще раз, перевіривши ще раз, чи залишилися ще противники, повернувся до Сашка. Тільки мені варто було завернути за дерево, як на мене вставили пістолет, але зрозумівши, що це я, Саша лише з полегшенням опустив зброю.

Я допоміг підвестися Саші, і ми рушили до тих будинків, з яких у нас стріляли. Уклавши Сашка на зручну позицію, я почав обшукувати трупи. Це були абсолютно звичайні одинаки, без нашивок і якогось особливого екіпірування. «Навіщо вони на нас нападали тоді. Вони майже не виглядають як бандити…» це були просто звичайні думки вголос, але Сашко, мабуть, задумався над цим питанням, почавши оглядати себе.

«Я можу помилятися, але може їх збентежило це.» сказав Сашко і вказав на своє плече. І справді, як я й не подумав про це, ми все ще були в армійській формі. Вибору не було, треба взяти одяг із трупів, на щастя я робив все гладко, і єдині отвори в трупах, тільки між очима, а комбінезони як новенькі. Ледве як знявши їх з трупів, я повернувся до Сашка і віддав йому його комбінезон.

Мені він підійшов ідеально, начебто робили на мене. Повернувшись назад до Сашка, я згадав, що він сам не зможе вдягнути свій. Тому зітхнувши підійшов до нього і прибравши всі брудні думки з голови, допоміг йому переодягтися і заразом оновив бинти. Хоч я знав, як у разі чого залатати рану чи поріз, але як лікувати відірвану ногу – гадки не мав. Нашу стару форму я вирішив не викидати, вона була дуже міцна, і цілком могла коштувати чимало.

І так уже вечоріло, ми на щастя без пригод спокійно покинули болота і вже майже прибули на «Кордон». За тими даними, що я дізнався з КПК одинаків, там багато сталкерів новачків, тому це, напевно, найоптимальніший варіант виживання. Легенду я якусь та придумав.

Загоном вирушили до Зони, п’яні. Коли протверезіли, зрозуміли, що знаходимося на болотах, помітили якийсь табір, вирішили перевірити та попросити допомоги, а там на нас напали кровососи, які мабуть до цього і розгромили цей табір. І ось, не встигнувши зреагувати, залишилися лише двоє, а одному встигли ногу відхопити. Звучить натягнуто, але толком прокотити може.

Вже за кілька хвилин можна було побачити контури села. Ну, точніше, це була просто пара будиночків і одна невелика вулиця, на якій вони й знаходилися. Сталкерів там було достатньо. Сашко, як і я, був уже під кінець сил, але, коли він нарешті побачив, що ми майже прийшли, набрався сил, щоб не вимкнутись прямо зараз, і попрямував своєю однією ногою швидше. Як і очікувалося, на нас одразу полетіли косі погляди і не минуло й хвилини, як якийсь чоловік підійшов до нас. “Ви в біса хто такі?”

«Я Максим, а це мій напарник Сашко. Нас було четверо, але на болотах кровососи швидко поділили наш загін на два, а Сашка ногу відірвали, у мене є потрібні медикаменти, але я не лікар, у вас тут є хтось, хто міг би йому допомогти?» я намагався говорити максимально правдоподібно, і враховуючи, що після того, як нас ще раз оглянули зверху вниз і чоловік показав пальцем на якийсь люк, начебто легенда спрацювала. Спустившись у підвал, я побачив якогось пухкого чоловіка, який доїдав свою ковбасу.

«Опа-на, то це ви ті чудики, про яких всі зверху почали шепотітися?» чоловік і не намагався бути чемним. «Ой, та я бачу, що так. Мене Сидоровичем кличуть, а ви хто такі ще?»

«Я Максим, а це мій напарник Олександр, у нас був загін і нас-« не встиг я домовити, як мене відразу перебили.

«Ой та чув я це все вже, що ти можеш запропонувати за те, що підлатаю твого друга? Мені абсолютно байдуже як, що і чому таке з ним сталося.» Сидорович, як і вперше був повністю прямолінійний. «Давай так, ти казав, що ти маєш потрібні ліки, так? Бачу, що ти хиляк і можеш хіба що побути шісткою. Залишай свого друга тут, і зараз збігаєш в одне місце, а я подивлюся, що зможу зробити. Домовилися?»

«Добре» у мене не сильно був вибір, тому залишається лише погодитися.

«Ну ось і добре. Значить так, мені тут один Сталкер мав принести кілька артефактів, але вже як день від нього повідомлень немає. Сказав, що дістав артефакти і скоро повернеться, я дав йому два дні, і буде не дуже, якщо мої замовники дізнаються, що їхній товар не прийде. Знайди його, останнє, що я чув, що його бачили в околицях Сміттєзвалища. А, так, забув сказати, хто твоя ціль. Тобі треба знайти Тимура Глазкова, поганяло Глаз. Ну що, берешся?»