Глава тридцять друга

Напад Пейна

«Ті, що повернуться, і ті, що прийдуть

Кого згадають, кого тут приймуть

Кому віддячили, кого не забули

Хто носить, як шрами, ламане минуле

Всі, хто набув, і всі, хто втратив

Всі, хто питав у тебе поради

Всі, хто просив у тебе пробачення

Всі мають значення, всі мають значення

З ночі лишається небо темне

Іде війна – виростають діти

І любиш їх, тому що крім тебе

Їх тут ніхто не буде любити

Сонце здіймається вище і вище

Вранішні відблиски на металі

І те, що тримало тебе раніше

Буде тримати тебе надалі», –

Жадан і Собаки та Вертеп – Діти.

Січень.

• Оце, звісно, чудову ялинку Ямато приніс. Вона, немов, ідеальна. – мовив Какаші, розплутуючи гірлянду, сидячи на підлозі. 
• А то! – відповіла, хитро усміхаючись Тейваз, поки мішала дві порції коктейлю з ромом. – Тим паче, я йому пригрозила, що якщо не знайде найкращу, замість ялинки стоятиме сам.  Щоправда, він намагався вмовити мене на штучну і я навіть давно за такі вдома, але враховуючи, як від шінобі страждають постійно дерева, хоча б цього року, я заслужила на запах хвої в оселі. 

“Я забув купити мандарини. – думки так боляче пробігли в його голові, немов, в цей момент хтось влучив м’ячем йому між ногами. – Мені не жити. Треба негайно перевести тему”.  

• Незграбо, – Какаші озирнувся до коханої, – давай тільки цього разу не переборщи з пропорціями, а то я не планував лягати спати раніше за ґенінів в селищі. 
• Тобі ніколи не подобаються мої пропорції. 
• Вони нікому не подобаються. – знизав плечима Какаші та підвівся, аби почепити вогні на різдвяне дерево. 
• Гей! – в тоні характерниці чітко чулося і обурення, і образа. 
• Вони тобі теж не подобаються. 

Тейваз відпила зі склянки та скривилася. 

• Ну, хіба я винна, що сьогодні ще більшість, в тому числі і Ґенма, з його легкою рукою, досі на місіях. 
• Я казав дочекатися ранку. 
• Ні. Я хочу шостого.
• Ти, до речі, так і не пояснила, чому саме на шосте вирішила перенести святкування, адже яка різниця коли, якщо ні двадцять п’ятого, ні першого вихідних у більшості не було, тому хоч десятого бери і влаштовуй свято, але ні, ти навіть до сьомого чекати не захотіла.
• Я і так чекаю до сьомого, сьогодні лише ми вдвох. Якість проблеми? 

Какаші розсміявся та розвернуся до Тейваз.

• Ніяких. Які кульки чіпляти? 
• А ти не розповів, звідки у вас взагалі знають про Різдво. 
• Ти стільки років тут, але лише зараз задалася цим питанням? 
• Сині хочу. І я питала, – з третього ковтка коктейль вже смакував набагато краще, – але ніхто не знає. Так само, як і ці ваші піци, бургери – це все культура мого світу, не вашого. 
• То і я тобі нічого нового не скажу. Я навіть не знав, що це чуже. І я ніколи не задумувався про історію виникнення, а отже і сприймав це як наше. До того, як ти прийшла і почала задавати тонну запитань, мов шпигунка якась. 
• Хіба тобі не цікаво, що це може говорити про те, що наші світи набагато більше і частіше взаємодіяли, ніж ми можемо знати. 
• Хто ми?

Какаші підійшов, відпив зі своєї склянки і йому вартувало багато сил, аби не подати виду щодо міцності напою.  

• Ми.
• Чому ти вирішила, що Цунаде щира з тобою і, насправді, немає відповідей на всі твої чомучки. 

Тейваз відкрила рота, бува хотівши щось заперечити, але натомість здалася та випила до дна. 

• Мені нічим крити. 
• Ну, так, чому шостого? Якщо вже не вдень свята, то яка вже різниця коли? 

Перш, ніж відповісти, характерниця замішала ще один коктейль, а тоді сіла під ялинку, дорогою поцілувавши Какаші в щічку. 

• Once upon a time…

Какаші звузив очі та нахилив голову на бік.

• Що? Та жартую я, жартую. 

В одну мить голос Тейваз посерйознішав, вираз обличчя змінився, а очі спохмурніли і Какаші зрозумів, що не просто так вона тягнула з цією відповіддю.

• Якщо не хочеш, то не розповідай. 
• Е ні, – поглянула вона на нього знизу вверх, очима розбитої дитини, що все ще намагалася всміхатися, – тепер тобі доведеться це вислухати. 

Какаші і собі сів навпроти характерниці. В його склянці було ще повно солодко-гіркуватого напою, на відмінну, знову, від Тейваз. 

• Колись дуже давно, для мене справжнє Різдво було виключно лише з 6 на 7 січня. І я неймовірно сильно була переконана в тому, що так воно буде й надалі. 
• Справжнє Різдво? А є ще Тіньовий Клон? 
• Звичайний.

Тейваз спершу закотила очі, а потім сама ж себе присоромила, розуміючи, що звідки про це Какаші може знати. 

• Поки весь світ святкував Різдво вже з 24 на 25 грудня, наша країна та декілька сусідніх, незважаючи на зміну календаря, вперто продовжували це ігнорувати, хоч держава поза Церквою жила вже по новому, тому так і склалося, що наше свято приходило вже після Нового року. Хоча, не можна сказати, що саме в нашої, тобто, моєї країни був вибір. Але, коли вже ми почали здобувати дійсно справжню незалежність, а не лише на папері, це захотіли виправити і перенести Різдво. Не всі це зрозуміли і я була однією з них, хоч причини на те в мене були особисті, ніякого політичного спротиву, як в більшості.
• Чому ж тоді? 

• По-перше, я люблю число шість і воно більше підходить для початку Святок. Ну, тобто часу всієї нечесті, наших йокаїв та оні.
• Га? – скривився Какаші, який був вже налаштований на серйозну, а може і трагічну історію. 
• Тихо-тихо, я жартую. – усмішка на її обличчі зникла, так само раптово. як і з’явилася, – Просто, для мене це свято не пов’язане з народженням Христа, адже моя родина ніколи не була супер релігійною, але колись ми дійсно були родиною. Все починалося, як сідало сонце: в хаті вже пахло бабусиною випічкою, дід щось суворо коментував, поки потріскували дрова в титані (ми вже скупалися, але зараз прийде сім’я Хрещеного). Мама чисте мені вушка, поки я дивлюсь старе фентезі про статуетку-дракона, прабабуся сповіщає, що час накривати на стіл в її хатинці, по воротах розноситься дзвін: ВОНИ ПРИЙШЛИ! Я обожнювала своїх кузенів, і тоді вони були мені геть, як рідні. 
• Тих самих кузенів. – його голос був холодним та міцним, мов сталь. 
• Е.. так, але не будемо про це. Добре? – звела бровами характерниця.
• Вибач, продовжуй. 
• Дядькова пасербиця вже прийшла з чоловіком та сином, який бігає за нашим котом, що провокує суперечки з бабусиною хресницею-педагогом, чи варто однорічним дітям дозволяти так багато проводити час з тваринами, чи не вплине це на їх розвиток в плані мови. Подарунків ніхто не дарує, тоді я і не знала, що на Різдво так можна! В кіно дарують, але в них немає ТАКОГО Нового року! 
• Стоп, ви святкуєте Різдво родиною? 
• Га? – момент усвідомлення. – Тобто те скудне Різдво всі минулі роки – це не через зайнятість на місіях? 
• Га? Скудне? Тепер ясно, що тебе вкусило цього року. 
• Відерце зі смаженою куркою – це було не через зайнятість на місіях?! 
• Просто продовжуй. 
• Деталі ми ще обговоримо, коли торт мені маститемеш. 
• Нашим друзям.
• Це нюанси. 

Какаші вкотре відвернувся, аби сховати сміх. 

• Дідова хата була повна святкових клопотів. Більше сміху, суперечок, дитячого гомону, а потім мене ведуть нести Вечерю і я танцюю з чоловіком хрещеної (в якої, до речі, День народження) під індійські фільми, а далі біжу додому, щоб додивитися кіно (і не обмочитися, бо туалет хрещеної на вулиці мене лякав), але виявляю, що в бабусі немає такого самого телеканалу. – пауза. – Ха… Індійські фільми. А як так? 
• Що як так?
• Дідо-жаб мав рацію. 
• Ти про що? 
• Ам, – струсила головою Тейваз. – Не відволікаємося від теми, їдемо далі, а те вже потім. І от, на ранок до хати обов’язково вломиться, тоді ще справжній, Вертеп і батюшка скаже, яка в мене прекрасна усмішка (потім з подругою, ми виявимо, що він це казав всім, але нам вже буде аж по 16 років) і я піду задоволеною далі їсти цукерки та дивитися під боком у діда Сто добрих справ якось там пса, і життя ще прекрасне, бо в школу лише через тиждень, але все ж треба написати домашні диктанти. Проте, пізніше прийде прабабусина сестра і буде ворожити! – нарешті ніжна усмішка засяяла на її обличчі. – Тому ні, для мене Різдво ніяк не пересікалося з якимись календарями чи святими, для мене це Святий вечір 6 січня, який більше ніколи не повернути, який забрала Смерть та розкол, який живе лише в серці і ще трішки мерехтить на шостий день після Нового року. – усмішка згасла, а очі блистіли, як вогні на ялинці. – А потім все скінчилося. Раз-два і я зрозуміла, що ненавиджу цей день і лише думка про нього, про те, чому саме шосте було важливим, викликає справжню огиду та ненависть. 

Какаші сів поруч та обійняв її за плечі, пригорнувши до себе. 

• І мені просто стало байдуже, який самий день справжній, мені просто стало байдуже до свята і взагалі більше ніколи і не хотілося сідати за стіл, особливо 6 січня, особливо зі своєю родиною. – таке тихе шморгання носом. – Я стала за новий стиль, вирішивши, що хай все погане, все старе в моєму житті, все те, чим я колись дорожила, за що трималася, згниє разом із пам’яттю про того клятого сусіда, що лише і здатен жити за допомогою вічного кровопролиття. А причини такі самі, як і ті, чому раніше то було важливо. 
• А що змінилося? 
• Нічого. Крім бажання знову відсвяткувати. Змінилися люди, родина, ставлення до мене, так буде правильно. Або віднайшлося те саме. Те, як було колись дуже давно. – вона більше не плакала, вона усміхалася в його обіймах і саме зараз дивилася на нього. – Просто двадцять п’яте та перше ми проїбали на роботі, ну, а я люблю число шість. 

Какаші знову засміявся, але цього разу і не намагався сховатися, та все ще не випускав кохану з рук.

• Це все добре і я дуже вдячний тому, що ти поділилася зі мною, радий чути, що все змінилося на краще, і ми обов’язково ще обговоримо все більш детально, якщо ти не будеш проти, звісно, але, – пауза, його очі звузилися, – хто такий Христос? 
• З Різдвом Христовим тебе, Какаші. – аж загарчала Тейваз. – Ти, як американець, який питає, чому це у нас не святкують День Подяки. 
• Америка-шо? 
• Мені треба ще рому. Тому відпусти мене негайно. 
• У-у. – заперечно захитав головою Какаші. 
• По очам бачу щось не добре. – замуркотіла характерниця. 
• Дуже добре. – відповів він пошепки, повільно опускаючи її на підлогу під танець сотні різнокольорових ліхтариків, які ділили цю кімнату із запахом хвої та полуниці. 

***

Анко не сподобалося. Знову. 

Вона мала піти додому, прийняти душ, але не хотіла. Секс був препаскудним і їй не хотілося думати про причини всього цього в самотньому ліжку. Не хотілося знову намагатися все надолужити за допомогою іграшок, адже все одно в голові було лише одне. Навіть під час цього, особливо під час цього. 

Анко струсила головою, сильно замруживши очі, а тоді поглянула в бік, де провулок вів до Ґенми. На якусь мить вона таки завагалася, але потім все ж пішла в протилежний. До бару. Цього вона більше не хотіла також, її тіло не хотіло, вона вже переконалася точно. 

• Як завжди? – запитав втомлений, наприкінці зміни, бармен. 
• Тільки додай більше імбиру. 
• Що, переборщив? – запитав він, у відповідь на скривлене обличчя Анко.
• Та ні. Ідеально. Смакує, як вона.
• Хто? – усміхнувся бармен.

Анко лише розреготалася, не випускаючи із рук слянку імбирного пива з ромом. 

• Служба. – з усмішкою відповіла куноїчі, прочесавши волосся пальцями. 
• Ну, так. Звісно. Служба. Повторити? 

Анко задумалася, підпираючи скроню однією рукою та споглядаючи напівпрозоре скло склянки, яку тримала перед собою в іншій. 

• Повтори. За мій рахунок. 

До Анко підсів один із джьоонінів. 

• О, бачу повернувся живим здоровим із тієї клятої країни. 
• Бачу, – він нахилився неприпустимо близько до неї, – ти не сильно рада мене бачити. 
• Ти ба, і Кеккей Ґенкай не треба. – Анко, мокрою від склянки, долонею прибрала обличчя товариша подалі від себе. – Звали, я не в настрої.
• Точно? – він спробував знову наблизитися. 
• Точно. – і отримав у носа, бармен же лише тихенько засміявся. – Він оплатить. – кинула вона собі за спину, коли вже йшла до виходу з бару.

На ґанку стояла з цигаркою висока дівчина з гривою кучерявого волосся, чиї масивні стегна та не дуже великі груди обліплювала червона сукня. 

• Привіт. – привіталася вона, випускаючи в бік дим. 
• Ми знайомі? 
• Ні, але хто не знає нашу любу Анко?
• Любу? 

Анко стала поруч, теж обпершись на перила та підпалила щойно отриману цигарку. 

• Ну, добре, це я додала від себе. 

“Що з тобою не так, Анко?! Ти мене просто вкурвлюєш останнім часом! Перед тобто стоїть шикарна жінка, ти годину тому назад була в ліжку улюбленого подружжя в селищі, але про що ти думаєш? Чому ти більше нічого не відчуваєш? Чому в думках лише вона? Чому ти дивишся на цю незнайомку, але уявляєш лише до болі знайому дівчину?”

• Вибач. – Анко затушила об бетонні перила цигарку та кинула її до попільнички, що завбачливо стояла на підвіконні напівпідвального бару. 
• Ти куди? – щиро здивувалася незнайомка. 
• Якби ж то я знала.

Вона плакала в неї в обіймах, коли вони ночували на спільній місії в лісі. Вона ніколи, ніколи раніше не показувала сліз іншим, здавалося і взагалі, просто ніколи. Здавалося, вона завжди була або серйозною, або усміхненою, або дикою, але тієї ночі вона вперше так відкрилася Анко, та так близької її підпустила до себе. Але чому вона плакала, через таку абсурдну, на думку Анко, причину, вона не розуміла, але і не змогла їй тоді цього сказати. Насправді, Анко, навіть, не пригадувала вже тієї причини, але їхню близькість і що Анко зробила потім, вона так забути і не змогла. 

Адже знала, що перші насінини невпевненості Хани в собі, вона здобрила власноруч, коли проміняла відносини з нею на свободу, але більше їй ця свобода не давала крил, лише пір’я, яким, навіть, подушку не наб’єш, бо ти алергик і, навіть, не помітив цього, чи, точніше, вперто заперечував і витирав шмарклі рукавом. 

***

Тейваз зробила останній ковток, наситившись його смаком та ароматом досхочу, але не поспішала ще випускати досі тепле горнятко із рук.  

• Як же я люблю це твоє какао. 
• Я пам’ятаю. – усміхнувся Какаші, погладжуючи її голі ноги, граючись із щетиною, що лежали на його власних ногах, поки вони сиділи на дивані, споглядаючи за ялинкою. 
• Шкода, що Наруто не буде завтра з нами. Йому б сподобалося. 
• Ґай з командою теж навряд чи встигне, але щодо Наруто, то йому вивчення нових технік, тренування – це вже найкращий подарунок на свята. 
• Важко посперечатися. – Тейваз відставила і своє горнятко на столик, де вже стояло Какашіне. – Це вперше в тебе буде так багато людей вдома? 
• Ну, – задумався Какаші, – одночасно, так точно, але ні, боюся, я тебе розчарую, якщо ти вважаєш, що я ніколи нікого не запрошував. 
• Я… – не встигла нічого додати характерниця.
• Але в дечому ти права, свято я і справді вперше влаштовую. 
• Дарма, в тебе дуже затишно. – оглянула вона оселю, ніби і так не знала вже кожну дрібничку в ній. – Завжди. 
• Тейваз, залишайся.
• Ні, ми ж говорили, завтра з самого ранку місія, я маю приготуватися і виспатися. Я ночуватиму вдома. – “Який сенс все ще втікати, Тейваз??!”
• Ні, ти не зрозуміла, – лише зараз вона помітила, який він серйозний, – залишайся у мене жити. Назавжди. 

Тейваз же не знайшла нічого кращого, після того, як, здавалося, не рухалася і, навіть, не кліпала цілу хвилину, як просто розреготатися. 

• Ти переплутав свято, дурнику. 
• Гм? – він залишався незворушним, він був впевнений, що почує чергове “ні”.
• Перше квітня. – стисла вона губи. – Потім якось тобі розповів.

Характерниця зістрибнула на підлогу та швидко почала збиратися, а Какаші просто сидів, просто дивився, мовчав та не відводив очей від тієї, що зараз шалено метушилася по його квартирі. 

• Ось вони. – Какаші підвівся злегка та дістав штани характерниці, протягуючи їх їй. 
• А, ой! – важко було не помітити, наскільки некомфортно зараз вона себе почувала. – Дякую. – Тейваз поцілувала його, ледь торкнувшись вуст та одразу одягла штани й пішла взуватися. – Обіцяю до обіду встигнути! – почувся голос із коридору. 
• Угу. – пробурмотів собі під носа Какаші та прийнявся за прибирання.  

“Хіба ти все ще думаєш, що він може тобі набриднути, якщо ви з’їдетеся? – думки в голові характерниці не замовкали ні на мить, поки вона майже бігла додому. – Та ви і так всі вільні хвилини разом. – колюче повітря вдарило в носа, змусивши зупинитися та прокашлятися. – Але ризик втрати його занадто величезний. Занадто. – Тейваз озирнулася назад. – Але хіба майже постійно відмовляючи йому навіть в банальній ночівлі, я не втрачаю його? Не ображаю? – вона закуталася у жилетку сильніше та пішла ще швидше, ніж до того. – Але я теж маю право на свої почутя і … і простір, особистий, без нього. І це не означає, що я його не…”

Коли вона прокинулася, вона кричала. А потім почала панічно обмацувати ліжко довкола себе. Його не було. Какаші поруч не було. 

Тейваз наснилося, що Какаші помер і вона тепер назавжди без нього. 

Він помер, а поруч нікого. Лише виключно її власний простір. 

Характерниця, заспокоївшись, сіла, зігнувши ноги в колінах, та поглянула на годинник, він показував четверту ранку. Вона тільки нещодавно спромоглася, нарешті, заснути, коли зуміла перекричати муки совісті та страх від того, що все руйнує. навіть ці, такі важливі для неї відносини, вона руйнує, а тут прокинулася від нічного жахіття. 

• Це сон, просто дитя моїх думок. Не більше. 

Вона запустила руки у волосся, почавши здавлювати скроні, немов воліла вичавити із себе все, що бачила ще декілька хвилин тому, а потім несамовито захитала головою та закричала, мов звір, собі між ніг.

Крик зуміла приглушити ковдра. Щось завжди глушило її крик, навіть, коли вона давала йому волю. Глушило за її власним бажанням, а зараз вона також бажала побачити його. 

Тейваз підскочила, взула, не зашнуровуючи чоботи, та побігла, в самій лише величезній футболці, на вулицю і через декілька хвилин страшної задухи, Тейваз вже дряпалася в двері Какаші. 

• Тейваз?    
• Я знаю, я тільки пішла ввечері. Сама пішла, але не проганяй мене зараз. 
• Коли я хоч раз тебе проганяв? 

Він кинув її в свої обійми та закрив за ними двері. 

• Ну, знаєш, було пару разів. – прошепотіла вона йому в груди. 
• Ти вся тремтиш. Чому ти практично голою йшла по вулиці? 
• Я тремчу не від холоду. – вона підвела до нього очі. 
• Чому ж тоді, незграбо? – не зважаючи на її слова, він все одно продовжував гріти її в обіймах та розтирати то руки, то спину.

“Від страху втратити тебе.” – звичайно, лише подумки відповіла Тейваз, все так само жадібно п’ючи воду з його очей.  

Вони були майже чорними, але вона завжди бачила в них океан. Північний, сірий, але океан. 

З ним вона заснула відразу, просто притулившись, лежачи на боку, до його грудей, а сідницями до, так само зігнутих в колінах, його ніг. 

Какаші не любив снів. Найбільше йому подобалося прокидатися і нічого не пам’ятати, найбільше він любив, коли йому снилася тиша. 

Але цієї ночі він бачив сон, бачив і не був проти. Поки. 

Він босоніж вийшов із звичайної хатинки на самісінькій околиці селища, на межі між селищем та лісом. Його чужинка сиділа на невеличкому дерев’яному пірсі в білому сарафані, граючись руками у воді. Вона підняла голову та помахала йому. Тейваз широко усміхалася, він усміхався. А її рудуватими косами керував вітер. 

Що сталося, він не встиг збагнути, як Тейваз просто впала у воду. Какаші швидко побіг до річки, поки дерев’яний пірс лишав в його ступнях, здавалося, тисячі скалок одночасно. 

Він схопив її за руку, але витягти її не вдавалося. Тейваз щось говорила, кричала, але до Какаші доходили лише бульбашки. Вода почала темніти, набуваючи аж занадто холодного синього кольору. Небо темніло теж.  

Какаші вже лежав животом на пірсі, а руками тримав Тейваз за обличчя та потилицю, які були під водою. Вона ж міцно вчепилася в його зап’ястя. 

Витягти її все ще ніяк не вдавалося, а відпускати її, навіть на мить, він боявся. 

“Стрибай, дурню” – лише зараз зрозумів Какаші, але тільки він зібрався пірнути до неї, як на воді почали з’являтися коловороти, що чи то були схожі на кільця стовбурів дерев, чи то на один великий вихор. І ось, коли Тейваз мало засмоктати в нього, Какаші прокинувся від різких рухів поруч. 

Він увімкнув лампу над ліжком, підняв ковдру і зрозумів, що Тейваз, яка все так само лежала скрученою біля нього, несамовито, крізь сон, роздряпувала собі передпліччя та стегна.   

• Тейваз… 

Він дуже злякався та моментально схопив її за руки. Вона прокинулася та мокрими очима поглянула на нього. 

• Що… – ледь вичавила вона з себе, все ще намагаючись чесатися, але марно, хватка була заміцною для неї. 
• Не знаю. – він міцно пригорнув її до себе, а Тейваз ще не до кінця розуміла, що відбувається. 
• Де ми? 
• Ми. – усміхнувся Какаші міцно стиснутими вустами, а потім пригорнув Тейваз щільніше до себе та поцілував у чоло. – Головне, що тут і разом. 
• Найкраще, що можна відповісти людині з просоння, коли вона не розуміє, де знаходиться. 

Стало очевидно, що Тейваз вже повністю прийшла в себе. Какаші відчув, що вона більше не пручається, що її тіло розслаблене, тому відпустив руки, а Тейваз цим скористалася, штовхнула його на спину та лягла верхи. 

• Що ти чудиш? – засміявся Какаші, ледь-ледь поцілувавши її в закриті, але хитро-усміхнені губи. – Ти ж казала, що не любиш тактильності, обіймів. 

Вона не відповіла, все так само усміхаючись, а потім полізла цілувати його шию, вуха. Кусати. 

• Що ти чудиш, запитання номер два. 

Відповіді знову не послідувало, натомість вона поклала його долоні собі на сідниці. Він їх моментально стис та застогнав. 

• Ні, ні, ні. Припиняй.
• Га? – відволіклася характерниця та поглянула на Какаші. – Це як так? 
• Комусь прокидатися менше, ніж за дві години, тому мусиш таки ще доспати. Сама ж казала. 
• Що ж ти такий нудний? 

Тейваз ще раз вкусила його за вухо, а потім засмоктала мочку, чим змусила знову завити від страждання, і нарешті лягла поруч. 

• Добраніч, дурнику, – вона закинула руку та вимкнула світло, – але не забувай, що це був твій вибір. 
• Ой, все, добраніч. 
• Какаші, – прошепотіла Тейваз, коли вже їхні дихання стали ледь чутними.
• Гм? 
• Я кохаю тебе. 

Вона не могла бачити, наскільки дурнувата усмішка розквітла на його обличчі, але вона добре відчула, як він, мов маленька дитина, забив ногами по ліжку. 

• Кажу ж, дурник. 

Вона ледь не збила його з ніг, коли вилітала з ванни, як завжди, запізнюючись, якщо місія розпочиналася в першій половині дня. 

• Обережно, незграбо. – зловив він її на порозі та витер зубну пасту зі щоки. – Доброго ранку, сніданок вже на столі. Поїж, або візьми з собою, якщо зарано. 
• Як ти це встигаєш! Я встала, то ти ще спав! 
• Всього-на-всього, заборонені техніки. 
• Підходящі антидеприсанти? 
• Ти мій антидеприсант, шуруй на кухню. 
• Дякую, семпаю. 
• Ні, ну, хоч би раз “доброго ранку” побажала. – мовив Какаші їй у спину. 
• Га? – Тейваз знову розвернулася до Какаші. – Я що ніколи? 
• Радше так, ніж ні. 
• Га… – задумалася характерниця. – А і справді. і це дивно. 
• Чому? 
• Раніше, ну, в дитинстві, юності, поки дідусь був живий, то не було ранку, щоб не доброго. Ти не встигав вийти з кімнати, а він обов’язково з тобою вже привітається і ти завжди йому відповідав, автоматично. І знаєш, я справді не можу пригадати, щоб коли його не стало, мама так мене зустрічала, або я її, або вони з бабусею одна одну. Радше сусідів, якщо перестрінуться, але в родині більше ніколи. – очі почали бігати, згадувати, дивитися в нікуди. – Я щойно згадала, що ще там, по той бік гір, всі ці роки навіть агрилася на подібне, або “смачного”, я зненавиділа всі ці формальності. Його “формальності”. Як це могло статися, Какаші? – Тейваз знову дивилася на нього.  
• Бо на ці слова заслуговував лише він? Бо лише з його вуст ти відчувала, що це не просто формальність? 
• Я не знаю. Але і тут, навіть, коли мене будив Шікамару, то я любила ці слова, коли ти, або Йошіно годували мене. Какаші, як я могла забути і зненавидіти ці слова? Як вам вдалося їх повернути в моє життя, ні, в моє серце? 

Какаші не встиг відповісти, адже будинок шатнуло так, що вони з Тейваз попадали до долу.

• Землетрус? – спитала перше, що прийшло на думку, характерниця. 
• Яка нахрін лаванда?! – здивовано поглянув він на кохану. 
• Не землетрус, так? – все зрозумівши, заскавчала Тейваз. 
• Не думаю. – відповів Какаші, роздивляючись у вікні величезний хвіст. – Просто звідки в тебе така перша асоціація, живучи в одному із схованих селищ?
• Позитивне мислення? – карикатурно, широко усміхнулася характерниця. – Тобі теж варто спробувати. 

Какаші важко видихнув, немов таки змирившись із власною долею в цій особі, а далі скочив на ноги, мовлячи:

• Пейн. – він знову поглянув у вікно, по той бік якого вже було чутно безліч криків. – Я ставлю, що він прийшов за Наруто.
• Розвернеться. 

Какаші протягнув їй руку, не озираючись, але Тейваз вже стояла поруч.

• Пейн… – пробурмотіла собі під носа характерниця та поспішила до вікна. – Пейн…
• Щось не так? Одягаємося і вимітаємося, візьмеш мою форму. Негайно. В тебе пять секунд, не лови ґав. 
• Ну, ґави, це взагалі хороша ідея, знаєш. 

Характерниця схопила ніж, черкнула ним по стегну та виконала Техніку Виклику, направивши воронів розлетітися селищем. За секунду її очі побіліли, а за три знову стали оливковими. 

• Какаші, в центрі все набагато гірше. 
• Ти відправила воронів Цунаде? – спитав, вже повністю одягнутий Какаші. 
• Повір, це не треба. Але я наказала попередити Шікамару, Ібікі та Шідзуне. Останні запізно почують, а я впевнена, що вони вже на місцях, безвилазно ж там сидять. Пейн…
• Тейваз! 
• Що?
• Що з тобою?! 
• Щось не так з його ім’ям. 
• Яка в сраку різниця, від якого імені помирати. 
• Вибач. Ти правий. 
• Я побіг, ти наздоганяй. – мовив він, відкриваючи вікно. 
• Какаші! – вона схопила його за плече в останній момент, сильно і одночасно ніжно.
• Так, знаю. – востаннє, перед тим, як піти, поглянув він на неї. – Я не помру, незграбо, не переймайся. Це достатньо позитивно? – з підморгуванням, запитав Какаші. 

Тейваз же лише заперечно захитала головою.

• Ні, я не про це. Ти ще не усвідомлюєш, що там. 
• А про що тоді? 

Її голос не тремтів, а очі намагалися виражати впевненість.

• Селище понад усе.  
• Так? Хе-хе, – його чомусь налякало те, як Тейваз це сказала, тому спробував розрядити атмосферу, – а мої ребра говорять про інше. Але в будь-якому разі, незграбо, я знаю, але я не збираюся помирати. І тебе це також стосується. 

Вона зрозуміла, що, можливо, дещо переборщила, а також зрозуміла, що, можливо, його зараз востаннє бачить, а поки тримає, бо він лише заради та через неї все ще тут, коли гинуть їхні односельці, масово, з застиглим жахом на обличчях.  

• Але якщо померти, то не доведеться здавати річні звіти. – з останніх сил вона змусила свій голос заграти веселими нотками.   
• Тейваз. 
• Вибач. – криво усміхнулася вона і нарешті відпустила, злегка відвевши погляд. 
• Але це ідея! 

Він теж усміхнувся, а тоді схопив її за руку, якою вона тримала його біля себе, поки довкола панувала кривава темрява, поцілував в тильний бік долоні, а тоді натягнув маску та зник по той бік. 

Як він пішов, вона більше не барилася. 

***

Коли Шікамару зайшов до кабінету, на нього там вже давно чекали Сакура та Шіхо. 

• Приніс? –  моментально запитала Сакура, не встиг він ще навіть  переступити поріг. 
• Приніс. – закотив очі Шікамару та поклав переревязанні однією хустиною бентоо, перш ніж впасти на стілець. – Сама чому не зайшла цього разу за мною? Маму це обурило. 
• О нііііііі, – щиро засмутилася Сакура, вже розв’язавши та розклавши все ще теплий сніданок, – передай пані Йошіно, що мені дуже прикро. Я просто хотіла зайти до Шідзуне-семпай, запитати, як в них справи, перед тим, як знову братися за нашу частину роботи, тому дещо не по дорозі вже було, а витягати тебе з ліжка раніше, ну, дякую, таке собі задоволення. Але обов’язково передай, чуєш мене, Шікамару?! – суворо вона поглянула на друга.
• От сама завтра і передаси. Мама ще одного пропущеного сніданку так просто не залишить. 
• Обожнюю їжу твоєї неньки! – роз’єднала Сакура палички, широко всміхаючись. 
• Це важко не помітити. – він теж приступив до трапези, підсовуючи бентоо ближче до Шіхо, аби та не зволікала, але продовжуючи розмовляти з Сакурою. – Обрала вже фільм на сьогодні? Чи віддаєш свою чергу Чьооджі? 
• Упаси Перший! – їжа ледь не стала їй в горлянці. – Він лише снеки чудово вміє обирати. 
• Ну, ще напої. 

Сакура не поспішала погоджуватися, хитаючи головою з боку на бік. 

• Але я не думаю, що сьогодні нам варто збиратися. 
• Прожуй. 
• Йди до біса! Цим неможливо неквапливо насолоджуватися. 
• До біса пішов твій кох…

Сакура лише злісно вигнула брову, аби той замовк. Навіть під зав’язку набиті щоки, не завадили їй добитися свого. 

• Точно! – раптово усвідомив Шікамару. – Різдво у вчителя Какаші! 
• Яке Різдво? – в унісон перепитали дівчата. 
• Точно, Різдво! – згадала і Сакура! – Я геть забула! 
• Як і запросити мене… – ледь чутно прошепотіла Шіхо. 
• А ти хіба не про це говорила? 
• Ні, Шікамару! У нас робота стоїть. Думала один тиждень не подивимося. 
• Та ми і так тут живемо. 
• І толку? 
• Патороч якась. 
• Фільми, сніданки, свята… 
• Га? – тепер в один голос озвалися Сакура з Шікамару. 
• Та так, кажу що сходжу нам за чаєм і почнемо.
• Дякую, Шіхо, ти янгол! 
• Угу. – невпевнено усміхнулася куноїчі з відділу шифрування та поспішила залишити кабінет.   

Іно з Чьооджі йшли рідними вулицями під приємною прохолодою ранкового повітря. 

• Вони казали не купувати нічого, але мені якось незручно. Що думаєш, Чьооджі, можливо хоча б цукерки? 
• Я…

Але Іно не змогла розчути відповіді друга, адже саме в цей момент, немов зіштовхнулася всім тілом із невидимим бар’єром. 

• Іно, ти мене чуєш? Що з тобою? 
• Гм? – поглянула вона загубленими очима. 
• Що сталося? – Чьооджі почав не на жарт хвилюватися за подругу. – Ти бліда, мов юкі-онна.
• Таке дивне відчуття… – погляд Іно все ще був далеким. – Схоже на те, що і два роки тому.
• А що, – насторожено, повільно почав питати Чьооджі, хоч вже і сам здогадався, – було два роки тому?  

Геть не далеко від них пролунав вибух, ударну хвилю від якого зупинили будинки між ними та місцем події. 

• Що це було?! – перекричала галас Іно. 
• Не феєрверки. – ошелешено відповів Чьооджі. – Схоже, сьогодні ми без тортику. 
• Я попереджу Відділ Таємних операцій! 
• Я теж знайду батька! 

І вони розбіглися в різні сторони, пробираючись крізь натовп та пекло.  

• Стоп! – Чьооджі різко зупинився, ще раз озираючись довкола та говорячи сам із собою. – Занадто багато смертей, ще більше поранених. Цунаде-сама буде зайнята безпосередніми обов’язками Хокаґе, пані Шідзуне в лабораторіях… – Чьооджі застосуван кланову техніку та відбив атаку чудернацького, велетенського звіра на цивільних, а тоді допоміг їм підвестися. 

“Вони все скинуть на Сакуру-чян! Вона тільки робить вигляд супер впевненої в собі, а насправді розгубиться та помре в середині, хоч і абсолютно дарма! Я маю спершу знайти її!” – і Чьооджі побіг ще швидше. 

“Та і Іно мені не пробачить, якщо здогадається, що я додумавався і не зважив на це. А вона добре думки читати вміє” – ще хвилину тому Чьооджі дуже боявся та нервував, але роздуми про друзів завжди заспокоювали його та змушували усміхатися, навіть посеред руїн, а бажання захистити їх і йому самому надавало впевненості та сили. 

• Припини! Відпусти нас Цунаде! – обурилася літня радниця, яка так само, як і партнер, висіла за комір над підлогою, завдяки злості Хокаґе. 
• Як ти посміла підняти руку на старійшин! Як?!
• Та хто ви такі?! – не припиняла ревіти, мов дикий звір, Цунаде. – Як довго ви ще будете його вважати дитиною?!
• Що…? – перепитала Кохару.
• Що… – прошепотіла характерниця, яка саме поспішала, аби відзвітувати Хокаґе за покладену на неї частину евакуації селища, але сховалася в сліпій зоні, для відкритих дверей кабінету, коридору.
• Він успадкував Волю Вогню Селища Листя! Він виріс!

“Вона ж не може зараз про Наруто?!” – Тейваз намагалася не поспішати з висновками, але, з кожним словом Цунаде, все ставало тільки більш очевидніше. 

• І навіть зараз Наруто намагається перевершити Джіраю! 

“До чого це вона…”

• Він не секретна зброя, якою ви будете погрожувати під час війни! 

“Так, Цунаде! – характерниця мовчки провела по вертикалі зігнутою в лікті рукою перед собою. – Ці старі виродки хочуть викликати назад Наруто?! Та пішли вони в сраку! Задай їм жару, правителько!”

• Він шінобі, який захистить Селище, Сховане у Листі! Удзумакі Наруто!

Очі Тейваз округлилися в шаленстві: “То старий виродок – це… ЦУНАДЕ?!”.  

Хокаґе жбурнула своїх радників на підлогу, а характерниця в мить закрила рота долонями, щоб ані звуку не проскочило з тіні. 

• Ти так само не сповна розуму та пошани до старших, як і твоя чужинка-матір! – просичала Кохару.

Лівий кутик губ Цунаде піднявся, а з її рота почулося щось схоже на сичання. Вона стояла зверху над цими старими, дивилася на них зверху, та намагалася не втрачати ще більше самовладання, але як вони посміли згадати її матір, згадати її матір при ній. 

На її обличчі на мить заграла посмішка, яка змусила радників навіть встигнути злякатися, але Цунаде просто видихнула, а тоді ще більше задерла підборіддя і продовжила говорити. 

• Джірая, вчитель Сарутобі, старійшина селища піску Чійо, – пауза, – моя матір. В них було те, чого немає у вас двох. – наступні слова вона промовила голосніше, немов не вірила чи то в слух радників, чи то в їх розум. – Ви знаєте що це?! – її погляд опустився, він обпікав. – Сила віри. 

“Це вже занадто. – скривилася характерниця, немов їй в самісіньке серце встромили клинок із зубчастими лезами, направленими назовні. – Це їхнє ставлення зайшло надто далеко”.

• Так само, як і мій дідусь, Перший Хокаґе, вірив нам і залишив Листя в наших руках, зараз наша черга повірити і передати селище Листя новому поколінню. 

Старі радники підвелися та розвернулися йти, але наостанок Кохару мовила, через плече:

• Роби так, як вважаєш за потрібне. 

Тейваз дочекалася, поки радники підуть, бо як би вона не злилася на Цунаде, вона б не дозволила собі лютувати на неї при них. Але варто було їм лише зникнути з її поля зору, як Тейваз миттєво залетіла до кабінету.

• Ви геть йобу дали! – те, що в кабінеті були ще інші нінджя, які перед тим, так само, прийшли звітувати, характерниця не знала. 
• Та як ти смієш?!
• Вау! Говорите, як ці старі пердуни! – відступати було вже нікуди, тому Тейваз лише розкинула руками, не зупиняючи свого обурення ні на мить. – Ааа… Ну, Ви ж теж не сильно то і молода. 

Рядові шінобі та член Анбу зараз просто не знали, куди себе подіти.  

• Забирайся геть виконувати свої зобов’язання! 
• Не смійте викликати Наруто!
• Ти мені наказувати будеш?!
• “Довго ви ще будете його вважати дитиною?” – Ваші слова?! А Ви не думали, що він насправді і є ДИТИНА?! А!? 
• Що ти таке верзеш?! Він давно вже дорослий шінобі. 
• Та йому алкоголь навіть ще не продають! – крізь зуби, виплюнула характерниця. – Як можна бути замалим для похмілля, але вже дорослим для смерті?
• Наруто не помре, Наруто захистить селище. 
• Якого хуя у Вашому сраному селищі немає шінобі, які здатні його захисти, аби не посилати знову і знову дітей на смерть?! Чому один підліток мусить розрулювати дорослі проблеми?! 
• Джірая навіть не зміг перемогти!
• Бо Ви послали його одного! 

Запала тиша. Це було гірше за ляпас. 

• Он як? – проковтнула комок в горлі Цунаде. – Тепер ти так заговорила? А що ж ти не так давно інше щебетала в цьому кабінеті?
• Тоді думала одне, – посміхнулася Тейваз, поки з її очей дивилися біси, – а тепер бачу, що це закономірність. Не лише цієї землі по цей бік гір, посилати дітей на убій, а і Ваша особиста – відправляти друзів на вірну смерть, – пауза, – на самоті. 

У відповідь Цунаде лише злісно видихнула, мов дракон, у якого закінчився вогонь, але Тейваз ще не збиралася давати їй хоча б слово вставити. 

• Ой, знаєте, – отруйно засміялася характерниця, – я сказала всієї землі? Та то помилилася, вибачте. – закінчила вона фразу дивною, токсичною інтонацією, вибаченням там і не пахло. – Мала на увазі лише Конохаґакуре но Сато, бо, знаєте, а я майже і не згадаю дітей серед ворожих шінобі, або серед тих, з ким ми мали спільні місії. – її очі ще більше звузилися, але біси від того лише повиростали. – А враховуючи те, що вчинив Ваш вчитель, той, хто мав захищати Листя, хто найбільше пиздів про Вогонь, про “королів”! 
• Ти про що? – це комок люті чи болю, Цунаде не знала, а може, і комок самоненависті. 
• Я люблю Листя, Ви це знаєте і ніхто тут не зуміє це оскаржити, але з кожним днем тут, складається все більше і більше враження, що ви всі просто боїтеся, що діти доживуть до пенсії. Що? Немає старожилів, немає кому виплачувати, так? 
• Що ти верзеш? Яка, в сраку, пенсія? 
• То скажіть, звідки в моїй голові спогади про те, як Третій посилав дітей на війну в перших рядах, в перші дні, коли люди довкола кажуть, що це сталося лише тоді, коли вже майже не було живих дорослих? Гм? Як так? Я вже скоро справді почну вірити у те, що ви тут всім стираєте пам’ять. Село селом, а ніхто нікого не знає, ніхто нічого не пам’ятає, що за маячня? У вас титанів в стінах, часом, не тримають? 

Цунаде мовчала.

• То скажіть вже, яка правда? Сарутобі Хірудзен послав дітей на убій на початку чи наприкінці довгої війни? 

Цунаде відвернулася. 

• То скажіть, як та, котра втратила так маленького брата, може зараз так вчиняти із такими самими дітьми? Чи він теж вже був дорослим? Теж мусив врятувати селище, бо ваші дорослі нінащо не здатні? ТАК?! 

Мовчить. Не дивиться.

• Основне завдання Хокаґе точно полягає в захисті селища, а не в його геноциді? 
• Наруто викличуть сюди і він захистить селище. Я все сказала. – нарешті вона поглянула на підопічну. 
• Ха! – видихнула сміх Тейваз. – Та скажіть вже прямо: одна смерть сироти ліпше за сотні смертей дорослих. Марних дорослих. 
• Наруто не просто сирота, він сирота Четвертого, із запечатаним звіром всередині себе. Якщо хтось і здатен перемогти Пейна, то це він. 
• Вам самій не соромно?! ЩО ЦЕ ЗА ВОЇНИ ТАКІ?! ЩО ЗА НІКЧЕМНІ СОЛДАТИ?! 
• Ми не солдати, Тейваз! – тепер на крик зірвалася і Цунаде. – Не солдати. Ми створені для шпіонажу, а не для війни.

Тейваз просто розреготалася. 

• Оце так Ви й згадали, як баба дівкою була. – пауза. – А… А Вам же подібне мало легше даватися. – характерниця на секунду відвернулася, а тоді продовжила вже більш спокійно. – Хіба не Ваш дід мріяв створити цей світ таким, аби діти більше не вмирали? Аби дорослі їх більше не посилали виконувати свої криваві бажання? Хоча б, поки ті не скуштують вина? 
• Звідки ти знаєш?! – почуте застало Цунаде зненацька і вона зрозуміла, що до болю така сама, як і її дід, як дві краплі води одного дощу, а може і в рази гірша, в тому, через що багато років злилася на нього, тому що в ньому цього не було, це було лише в ній самій.
• Люблю читати багато. – Тейваз в цю саму мить здалося, що в ній будь-яка повага до цієї жінки зникла, але зараз їй було на це начхати, не начхати їй було лише на Наруто. – Трактати Третього я теж осилила. 

Цунаде склала руки на грудях, злегка смикнула головою та вигнула брову, немов чекаючи, що далі видасть їй ця характерниця, немов по той бік віконних шибок не точилася справжня бійня і немов Цунаде не мала в цю саму мить вже давно захищати свій народ. Ні, вона тепер вже хотіла послухати, що скаже ще ця характерниця. Така сама, колись, чужа, як і її матір, яка так само, виходить, могла бачити пороки, до яких давно осліпли ті, хто тут народжувався та помирав. 

Ні, люди Листя не мали погану пам’ять, лише зав’язані очі, що дозволяло легше жити та вірити, що від них нічого не залежить, а все в руках намісників богів на землі – правителя Вогню та правителя Листя. І що предки не можуть помилятися, чи що нащадки вміють слухати. 

• “Воля Вогню. – Тейваз не відривала від неї своїх очей. – У місці, де кружляє в танці листя, Вогонь палає. Тінь Вогню селище захищає і нове листя знову виростає.” 
• І? – знову злегка хитнула головою Цунаде. – Це вірш вчителя, який він із року в рік зачитував першачкам в Академії. Що з цього? Ну, хочеш, – звела вона нервово плечима, – візьми і звинувать його знову в лицемірстві, якщо тобі від того полегшає. 
• А тут немає лицемірства. Насправді, його там немає, варто просто накласти слова автора на самого автора. Тут є лише філософія того, хто це написав, його відношення до власного народу.     
• Угу. – пауза. – Що ми маємо захищати наших дітей, щоб селище квітло, щоб дерево росло.
• Ненароджених дітей, якщо бути більш точною. 

Цунаде нервово ковтнула.

• Типу, до чорта цей молодняк, жінки ще понароджують, головне, аби було кому і від кого. 
• Тейваз! 
• Що? – тепер скинула брову характерниця. – То доведіть мені, що я не права. 

Цунаде просто привідкрила рота, не в змозі вичавити із себе ні слова, а її голова, сама по собі, почала заперечно похитуватися. Тейваз же все ще не збиралася від неї відводити очей. 

• Пані Цунаде!

До кабінету забігла Шідзуне із шматком металевого стержня в руках. Вона вже вдруге стала порятунком для Цунаде в цьому житті. 

• Ти щось дізналася?

Перед тим, як відповісти, Шідзуне окинула поглядом всіх, хто був в кабінеті, адже вона кожною волосиною на своєму тілі відчувала напругу, яка панувала в цих стінах, а обличчя присутніх нінджя, лише ще більше збивали її з пантелику. 

• Ем… – вона викинула всі припущення з голови та повернулася до роботи. – Так! 

Тейваз не збиралася слухати доповідь Шідзуне, а просто закотила очі та показово, гучно простогнала, видихнувши, але таки не залишила кабінету. 

“Ну-ну, пощастило тобі. Радій. Хоча… скористайся можливістю все добре обдумати ще раз”. 

• Ми повинні повідомити про все в подробицях Великому Фукасаку. 
• Що?! – вигукнула характерниця, чим привернула до себе увагу Шідзуне, але Цунаде, натомість, вперто ігнорувала її, навіть, поглядом, а зараз взагалі розвернулася спиною. – Ваші діти все ще народжені, щоб померти?! 
• Жабо-посланець, коли ти підеш за Наруто, передай і це повідомлення! 
• Зрозумів! 
• Та Акацкі зараз же буквально роблять все, аби виманити Наруто, розвідати, де він, а Ви їм його до ніг піднесете?! То може Ви з ними заодно, а?! Продалися, так?! Ігрова залежність взяла гору над обов’язком?! 
• Тейваз… – ошелешено прошепотіла Шідзуне, геть не розуміючи, що зараз почула, не бажаючи розуміти. 
• Шідзуне! – Цунаде вказала пальцем на ту, котру колись практично вдочерила. – Збери усю роздобуту під час розтину інформацію, зв’яжись з командою допиту і знайди відповідь на питання: хто такий Пейн! 

Відповідь Шідзуне заглушив гуркіт дверей, які закрила Тейваз, покинувши кабінет, хоч з Резиденції Хокаґе вона так і не вийшла. 

• Е ні, П’ята, – характерниця наполовину оголила шаблю, а тоді заховала її назад до піхов, – в такі ігри я не граю. Наруто має вижити і нізащо не попастися до пазурів Акацкі, – постукала вона нігтями по руків’ю, – а я сумніваюся, що ти чи він дозволите його захищати, якщо він таки вийде проти цього Пейна, хоч хто вас там слухатиметься, пф, але все ж. – Тейваз немов струмом вдарило. – Пейна?! – вона нервово проковтнула слину. – Це мова з того боку гір! 

Подумати над цим характерниця не мала часу, адже почула, як відкрилися двері кабінету і з нього почали вибігати шінобі, тому вона моментально стрибнула догори і зачаїлася під стелею, знову сховавши чакру. 

“Наруто має вижити, – дивилася вона, як під нею зникають за рогом знайомі маківки, – а отже, заради цього, пробачте, але має померти одна жаба і, якщо треба, то і я поляжу з Пейном в битві, але захищу і жителів Листя, і Наруто, я не буду обирати між ними. І Какаші буде за мене, буде, я в цьому впевнена. Він не дозволить ні образити Наруто, ні кинути його одного на полі бою, ні, таке тільки через його труп”.

Характерниця вже збиралася виконати вирок, адже ризик не застати в кабінеті жабу-посланця був величезним, хоч Тейваз ще і відчувала його енергію, але раптом, мов нізвідки, перед дверима з’явився Дандзоо.

“Гм?” – характерниця безшумно змінила своє положення, аби краще бачити, що відбувається у вже відкритих дверях. 

• Від них жодної користі. – промовив той, коли його катана окропила кабінет Хокаґе кров’ю. – Все що вони роблять – це старіють. Виходить, вони перейшли на сторону Цунаде. Але тепер Дев’ятихвостий залишиться в безпеці, в своїй клітці.

Тейваз звузила очі. Бачити, як помирає жаба-посланець від рук Дандзоо, враховуючи, що вона сама її збиралася так само прикінчити, їй було неприємно. Достатньо неприємно, аби зціпити зуби. 

“Однакові бажання не роблять нас однаковими людьми, якщо головні цілі різні. Не роблять. – пауза. – Я сподіваюся”.       

***

Посеред невеликої вирви з-під вибуху, стояв кремезний чоловік в плащі Акацкі, оточений прозорою сферою, з якої сочилися блакитні блискавки, а, можливо, навпаки, поглиналися. Тейваз достеменно не могла стверджувати, що саме бачить перед собою, окрім з-пів десятка своїх бойових товаришів, що саме оточили ворога. 

• Чого зволікаєте? – характерниця стрибком опинилася біля одного з них. 

“Судячи з описів, це не Пейн, точніше, не той самий Пейн, лише один з його посіпак, чи ким би вони не були”.

• Цей хлопець поглинає наші техніки. Вже все перепробували.
• Ну, вперед в рукопашну. 
• Ми намагалися, але він незрівнянно сильний.
• Не П’ята, але від людини в ньому мало. 
• Хоча, і не те громило з вибухами. 
• Кажете поглинає ваші техніки? Тобто чакру? 
• Так. 

Тейваз самовдоволено посміхнулася. 

• Є в мене для нього сюрприз. 
• Ти нас не слухала так?  
• Там за рогом багато поранених цивільних, я шукала вільні руки, будь ласка, відведіть їх до лікарні, а я цього буланого відволічу. 
• Ти дійсно нас не слухаєш! Одна куноїчі з ним не впорається. 
• Куноїчі може і ні, а характерниця так. Тим паче, в мене борг перед гопакоп вже три роки, а поєднавши його з новою виносливостю тіла та силами природи, то я у величезному плюсі. – Тейваз облизала губи.
• Що і що? 
• Забирайтеся геть! – заревіла вона на товаришів, побачивши, як сфера зникла, а ворог розвернувся в їхній бік. – Якщо помру, можете не дарувати квітів. 
• Їбанута. – один із нінджя закотив очі. 

Зовсім поруч пролунало два вибухи підряд і знову заволали перелякані селяни. Нінджя, з іншого від Тейваз боку, теж брудно вилаявся, а тоді їй під ноги, та скомандував товаришав рушати в епіцентри свіжого полумя. 

• Так то ліпше. 

Тейваз спершу перевірила власну здогадку, направивши на ворога потужний потік повітря і це спрацювало – його здуло, мов вибуховою хвилею. Він геть цього не очікував. 

• А що таке? – з награним переживанням, запитала характерниця. – Невже пилосос забився? 

Далі вона створила вогняну кулю з полум’я, що багряніло неподалік, та кинула вже нею. 

• То треба вчасно чистити! 

Але цього разу удар не був таким самим потужним, хоч і наніс пошкодження, частково кремезному чоловікові таки вдалося його поглинути. 

• Овва, невже розпробував? – скинула догори бровою. – То диви не подавися. 

Вона почала знову і знову влучати в нього вогняними фігурами, поки він і справді не подавився, впавши на коліна. Здавалося, він чи то, немов, вдавився, чи зараз виблює, але Тейваз не збиралася дарувати йому час на відпочинок, тому з усієї люті та майстерності накинулася на нього, закрутивши бойовий танець. 

Ворог таки зумів зреагувати та почати відбиватися, але сил для нанесення ударів у нього спершу не було, лише через півхвилини Тейваз відчула на собі, про що саме говорили її товариші. 

• Добре, це було непогано. Пару галактик зранку я відкрию, тому час ще пригостити. 

Але цього вона не очікувала. Як вона могла це пропустили? 

Ворог, під час бою, встиг підібрати загублений напередодні кунай її товаришами? Тейваз не розуміла, але щось таки добряче він зумів увігнати їй в бік, практично пронизавши наскрізь. 

• Непогано… Не думала, що твоє его дозволить тобі боротися не власними силами. – він увігнав глибше, вона відчувала його пальці в середині себе. – Взагалі, вважала, що ти на таке не запрограмований. 

Тейваз хотіла відштовхнути його від себе, але ворог розвернув зброю, таким чином, забравши у Тейваз можливість звільнитися.

• От сволота! – тоді потанцюємо. 
• Кажи, де Удзумакі Наруто. 
• Пішов до гузні!

Виявилося, характерниця теж давно дістала свій клинок, направивши його до шиї супротивника, але марно. Вона була немов з каменю. 

• Тьху на тебе! 

Застосовувати силу природи теж не мало сенсу, адже грозу вона не викличе, а все інше уразить, в такому стані, і її саму.

• Хоча, в принципі, мінус один ворог та один солдат, це добра все ж угода, так? – підморгнула Тейваз ворогу, вже будучи готовою направити на них велетенський потік вогню, який вже встигла сформувати за спиною буланого. 

“Може я і встигну себе убезпечити. Якось”. 

Раптом Тейваз відчула, як біль послабшав, а ворог віддалився. Ні, віддалялася вона, а кисть одного з Акацкі лежала в нього ж перед ногами із металевим стержнем, стиснутим пальцями. 

• О, скучив за мною? 

Жар від вогню, що зжер кремезного чоловіка, вдарив Ґенмі в спину. 

• Життя свого без тебе просто не уявляю. – відповів він Тейваз, коли приземлився з нею в обіймах на безпечній дистанці. – А ти непогано прицілюєшся, навіть в польоті. – розвернувся він на мить, аби поглянути на те, що сталося з ворогом. 
• Це просто все вогонь від твоїх долонь на моєму стані. 
• Ага… – Ґенма перекинув сенбон зі сторони в сторону, поки оцінював поранення подруги. – Ти як?   
• Відчуття, немов у шлунку чорна діра і зараз би в Ічіраку. 
• О Мудрецю, яке ж ти дурне. – захитав головою, всміхаючись Ґенма. – Шуруй негайно до лікарні! 
• Е, ні! Який лох помре від арматури? Та і життєво важливі органи не зачеплені, вважай пощастило. На вашій чакрі я довго тримаюся з подібним, ти ж знаєш. І я мушу знайти Какаші, знаючи цього придурка, він точно десь б’ється наодинці, як повний йолоп! 
• Еее, – звузив очі Ґенма та привідкрив рота, – ти сама щойно билася наодинці. 
• Це інше! – моментально виплюнула характерниця, пирхнувши. 
• В будь-якому разі, – пауза, його тон змінився, – ти охуїла? 
• Га? – цілковито отетеріла від почутого Тейваз. 
• Якого, в сраку, Какаші? Роззирнися по сторонам! Що в тебе першочергове: якийсь коханець чи все селище, люди, яких ти пообіцяла захищати? 
• Та йди до біса, Ґенмо! Кажеш так, немов я тікаю з поля битви, а не хочу битися просто змінивши локацію! 
• З Какаші все буде добре! Він зможе себе захистити чи йому допоможуть випадкові товариші поруч, як я тобі, а ти мусиш допомогти тим, хто поруч тут з тобою. 
• Е…
• Роззирнись кажу! – не дав їй і слова мовити Ґенма. – Та і туди, де я бачив Какаші, – почувши сказане, очі Тейваз засяяли, адже це підтверджувало, що Какаші живий, а також змусило її заспокоїтися, прийти до тями і зрозуміти весь егоїзм та інфантилізм власних бажаннь, – направивилася група з клану Акімічі, їх більше, від них буде більше користі в бою, а від тебе з цивільними. 
• Га? – звела брови характерниця. – Ти про що?!
• Ти швидка, а селище взагалі ще не евакуйовано. Листя здоровене, шінобі не вистачає. 
• ЯК ТАК?! – тепер вона лютувала, та і справді геть і думати забула про Какаші. – Чому я давно виконала свою частину, а ви так зволікаєте?!      
• Кажу ж, ти швидка. А на деякі групи з евакуації напали, я саме шукав на заміну людей та декількох ірьоонінів. 
• Та щоб ви всралися! Ви хоч з дітьми закінчили?! 
• Ти знаєш, що мусиш робити. – він не дав відповіді, натомість схопив її за плечі та нахилився, поглянувши у очі. 
• Добре, тільки…
• Тільки що?
• Якщо ти мені напиздів про Какаші і він помре, то я з тебе сім шкур здеру. 

Правий кутик губ Ґенми потягнувся догори.

• Добре, якщо ти про одяг. 
• Яке ж ти дурне. – теж з легкою усмішкою, мовила характерниця, перш, ніж зникнути в протилежному, від друга, боці. 

• Тепер ми з тобою тут самі.
• Тоді я спитаю тебе. Де Дев’ятихвостий?
• Запитання абсолютно безглузде. Люди, що живуть тут, відрізняються від жителів твого селища. Навіть, перед обличчям смерті. Ніхто з нас і ніколи не зрадить товариша. – відповів Пейну Какаші, уявлення не маючи, що декілька хвилин тому, їхня правителька вже зрадила сина його вчителя. 

Якби не Дандзоо. 

А в найближчому майбутньому, перш ніж померти, Какаші встигне, хоч і безрезультатно, в бою використати свою нову техніку, яку мріяв спершу показати своїй Тейваз, у вигляді двох світло-блакитних вовків з блискавок, названих Холодною Осінню.

Самуїакі.  

***

Конохамару сидів на даху перших поверхів у провулку, а синій шарф його матері, яким, відірвавши від власного серця, Асума огорнув, ще геть малого, племінника, після смерті своєї сестри, простягався позаду нього довгим хвостом. 

Тейваз одразу ж після тієї розмови у відкритому кафе, програла своїй же допитливості і підняла все, що могла, допитала всіх її ровесників та наближених, аби якомога більше дізнатися про Како-сан. 

Ця жінка, навіть вже в юні роки була доволі дебелою. Дуже відрізнялася своєю тілобудовою з-поміж інших куноїчі, але все одно м’язами поступалася братові-близнюку, та от шкіра була такою самою смаглявою, а волосся густим, жорстоким та темним. 

Коли вона носила його, майже весь час, зібраним у традиційній зачісці, то воно здавалося чорним, але варто було Како розпустити свої коси, особливо проти сонячного проміння, як воно в ту ж секунду загравало шоколадними барвами. І скільки б часу воно не було б зав’язаним, спадало на плечі завжди ідеально рівним. В принципі, накрутити його навіть техніками не виходило, та і Како тим не сильно переймалася. 

Яка б погода не правила за вікном, який би лютий мороз не падав на землю, або палюще сонце не здіймалося над селищем, Како вічно ходила лише у штанях-бонтан та футболці без рукавів, адже занадто пишалася своїми м’язами, а широкі плечі завжди, аж поки вона не віддала його братові, коли той кинув її та селище, чи то Асума сам його викрав в останній момент, вкривав довгий, синій шарф.

Але ніхто б навіть не посмів і подумки її назвати чоловіком. Від її вроди, від її тіла падав кожний, але лише один наважився підійти. Лише один наважився запросити. Лише один наважився освідчитися.

Спочатку Како-сан боролася за допомогою посаха, перевершевши у вміннях батька, чим добилася його визнання та його Техніки Виклику, але потім назвала цю зброю нудною, допомогу жалюгідною для справжнього шінобі та обзавелася, пізніше улюбленою, наґінатою, з якою її і поховали, біля чоловіка, а посох вона заповіла синові.  

Конохамару беззвучно вдарив кулаком об стіну та наморщив лоба так само, як казали, часто робила його матір. Схоже, зморшка в них однаково рано з’явиться на тому самому місці.  

• Вчитель Ебісу… – тремтячим голосом прошепотів хлопчик. 

“Що ж робити? Що мені робити? Ну, що я можу зробити?!”

• Що ти робиш? 

Перш ніж запитати, Тейваз одразу, як приземлилася поруч, закрила Конохамару рота, боячись, що він щось вигукне від несподіванки. Коли він її впізнав і повільно кивнув та кліпнув очима, Тейваз зробила те саме, і відпустила його. 

• Вчитель, він… Та горила почула мене і вчитель, мов нізвідки,… він…
• Він рятує свого учня! Невже ти хочеш, аби це все зараз було марним? Ти хочеш, щоб його смерть була марною? Зараз, блядь, кинешся його рятувати? Та лише вдвох подохните там! – кричала пошепки Тейваз. – Ебісу не нінджя Номер 1 в селищі, хоч і дещо самовпевнений, він би ніколи не кинувся, просто поборотися, один на один на такого ворога, він свідомо жертвує собою заради тебе, дурню!
• Не дозволю! Я маю допомогти. 
• Конохамару, нам треба йти. Я мушу тебе відвезти в безпечне місце до інших дітей. 
• Я не дитина! Я теж займаюся евакуацією! 
• Ти дитина і це пизда, що ти займаєшся евакуацією. 

Конохамару хотів було ще заперечити, але не встиг, його моментально перебила характерниця. 

• Тоді просто згадай, що зараз ти єдиний спадкоємець свого клану, ми не знаємо, що там з дитиною Асуми. Невже, ти хочеш, щоб Сарутобі померли разом з тобою? 
• Ти права. Я Сарутобі Конохамару
• Молодець, а тепер ходімо. – вона простягнула руку.
• А Сарутобі з поля битви не тікають. 

Тейваз просто розчаровано відкрила рота.

• Якийсь дружній вогонь вийшов… 
• Так, Вогонь! Дух Вогню, тому не лише я, а ми мусимо допомогти. 

Тейваз закотила очі, закинула голову та прикусила вуста, щоб не застогнати. 

• Та Шиво! Спочатку думаєш розумом, а потім серцем. – на мить характерниця запнулася та зрозуміла, наскільки по-дурному себе повела при Ґенмі, щиро зараз не розуміючи, що на неї найшло. – Конохамаро, ти ж знаєш, де Наруто? – той у відповідь кивнув. – Отже ти потрібен тому з Акацкі, він просто виб’є з тебе, що хоче. Оціни ризики, ми мусимо йти далі! Не хочеш евакуйовуватися, то допомогай евакуйовувати цивільних, добре, але не під носом у цієї рудої навали. 
• Йому і бити мене не доведеться… – похилив голову Конохамару, а погляд його впав на шалик. 
• Всі мають значення. 
• Га? 
• Невже по твоєму, це нормально кидати товаришів заради ризиків?! Може ще почнеш вбивати товаришів одних, аби захистити інших?
• Ну… – Тейваз стало не по собі, невже якомусь шмаркачеві вдалося її присоромити, а перед очима виник розрізаний на двоє жаба-посланець. 
• Всі мають значення. Всі мають значення. 

Не встигла Тейваз хоча б щось відповісти чи подумати, як ґенін кинувся в бій і їй нічого не залишалося, окрім, як стрибнути за ним, адже ні пожертвувати племінником Асуми, ні дозволити йому видати інформацію, Тейваз не могла, хоч і розуміла вже, що таким складом перемогти такого ворога буде занадто складно. І хоч Тейваз вже і була готова до сюрпризів в бою, але якраз через причину цього, вона більше не могла битися наповну силу

“Ти ж би вчинила так само, чи не так? В його віці вже точно б так само? Що ж, хтось обіцяв один одному з Какаші не лізти в завчасно програшні та безсенсові бої, хтось, здається, знову порушує обіцянку”.  

• Твій супротивник я! – вигукнув Конохомару, він хоч і задихався від страху та переживань, але голос його взагалі не тремтів. 

“Серйозно? Він кинув в нього кунаями? Та йому ж то, як колоски об штанину в полі. – видихнула Тейваз. – Що ж, про нього він знає, а про мене ні, треба це використати”.

• Мені дали зрозуміти, у світі шінобі немає коротких шляхів.
• Конохомару?! – ошаленів від побаченого Ебісу. – Чому ти досі тут?!

“Чому я досі тут… – провалилася в думки мимоволі характерниця, поки її товариш кричав на свого учня, закований технікою ворога. – Точніше, де я? Я хотіла вбити нашого союзника, я хотіла пожертвувати Ебісу… Я точно Конохамару збираюся рятувати, через те, що це дитина, а не через те, що він може видати Наруто? Я… я… я думала, що я давно змінилася, точніше, стала собою колишньою. А що, якщо я така і є найбільш справжньою, бо насправді, яка я без масок я давно і не знаю, я давно загубила себе. А що, якщо і не знаходила? А що, якщо я така сама, як Дандзоо? – губи міцно стиснулися. – Е ні, він навряд чи за когось, навіть заради справи, кидався б в бій. Хоча, чому він тоді весь перебинтований, що навіть нінджя-медики йому не спроможні допомогти?”

• Колись давно, я пообіцяв, що буду боротися із братиком Наруто за титул Хокаґе. Це наша клятва. Братик Наруто мій суперник, тому я не маю права тікати, адже цей шлях не приведе мене до братика Наруто. 

І розпочався бій. На щастя, ворог не міг помітити ні Тейваз, ні те, що встигла помітити сама Тейваз, щоб до слушної нагоди не втручатися в поєдинок, а спокійно просто послухати важливі для Конохамару слова.

• Я ґенін з великого роду, названий на честь селища. Я Конохамару з клану Сарутобі, запам’ятай це! – мов лев, прогримів вчорашній учень Академії над ворогом, якого переміг. 

“Хм, – хитнула головою характерниця, вже обпершись у весь зріст на стіну будинку, зігнувши одну ногу в коліні, – і я теж це запам’ятаю, малий. Як ти двічі за п’ять хвилин взув мене”.   

***

“Із цією кількістю чакри, що в мене лишилося, я не зможу повністю знищити його тіло. Більше того, повторне використання, позбавить мене усього мого запасу чакри. – Какаші дозволив собі закрити очі, аби востаннє попрощатися зі своїми мріями, аби востаннє побачити їх обличчя, їх усмішки. – Пробач мене, незграбо. – на його обличчі теж на мить засяяла скупа усмішка. – Якби я тільки мав шанс прожити життя заново, я б все зробив інакше. – пауза, сміх, якому навіть дещо вдалося пробитися. – Хех, кому я брешу, – захитав він головою, – я б все так і залишив. Я віддам своє життя”.

“Віддам, аби ти розповів усім, хто вижив добуту нами інформацію. Це найкраще, що я можу зараз зробити. – Какаші розплющив очі, а його Манґекьоо Шярінґан, омитий кров’ю, впевнено поглянув в бік Чьооджі. – Я маю захистити селище Листя”. 

Вийшло. 

Можливо, він би зараз засміявся від радощів, якби хоча б дихати міг. Натомість, кожний вдих давався занадто важко і все це більше походило на страшену задуху. Його голова, мимоволі, закочувалася назад, а повіки ставали все важчими та важчими. 

• Ну, що ж… – небо було таким синім-синім, небо було таким чистим, невинним і без натяку на те, що творилося під ним. – Здається, кінець і мені теж. Тепер, ти ж точно вже приб’єш мене, незграбо? – повіки стали, немов із свинцю. 

“Обіто, Рін…”

Тут все таке пурпурове… Чому тут все таке пурпурове? 

І земля, і море, що стало єдиним із цією землею, і, навіть, місяць, що майже впав до моїх ніг. Чому тут все таке пурпурове? 

Мабуть, Рін прикрашала. Точно, це все Рін! 

Так тепло на душі. Спокійно. Я немов вдома. Так буває лише в її обіймах.    

Напевно, коли вона мене знову і востаннє обійме, я вже буду дуже-дуже холодним. … Це добре, що вона так любить холод. Тому, можливо, вона полюбила і мене. … Це добре, що вона полюбила мене. 

І як добре ходити по воді, насолоджуватися кожним її кільцем, від моїх кровів. Га?… І я геть не використовую чакри. 

В мене, певно, більше немає чакри… 

Мене більше немає. 

Знову боляче. Знову не хочу нічого бачити. 

Я думав, коли помру, я зрадію, але… але я сумую за ними. 

Я більше не хочу бути сам. Але цього разу це вже на зовсім. 

Ну, чому? Чому?! Чим більше зникає моя самотність, чим менше їй залишається місця в моєму житті, тим більше потім приходить смертей? 

Так не чесно. Не чесно. Я ж вже навіть повірив. 

Повірив у те, що тепер точно зможу стати щасливим. 

• Обіто! 

Що ти забув у моїй голові? 

Що це? Що це? Чому я тону? 

Моє тіло стало більшим, а серце з ним важчим, і я більше не можу ходити по воді. Я провалююся у цю пурпурову безодню. 

Я впав і побачив себе. 

Обіто, думаю це все. Я вже не побачу твоїм оком, що буде далі. 

Діти… Мої діти. 

Ні, я знову тону, я знову йду на дно. Без них, я йду на дно. Я тону. 

Чи скоро я почну захлинатися?

Тейваз, моя люба Тейваз. Чому ти так дивишся на мене по той бік цієї води? Чому не ненавидиш мене? Чи залишив я тобі хоч щось після себе? Хороше щось? Хоч щось? Чи знову порушив сотні обіцянок? Чому я, нащо я, так довго відвертався від тебе. Від вас всіх… 

Дай мені руки, прошу, дай. Те світло засліплює мене, яке ти принесла в цю пурпурову безодню. Де ти поділася?! Чому тебе, немов, і не було?! 

Ви?! 

Ні. Я таки не зміг захистити Рін. І продовжую порушувати свої обіцянки. Пробачте мені. Дякую, що все одно подали руки. 

Так темно. 

Більше ніякого моря?

Обіто? Рін? Вчитель? 

Ви теж йдете геть? Розсипаєтеся в зоряний пил?

Вибачте, що пережив вас всіх. Вибачте, що пережив не на більшу кількість років. Я не зміг прожити за нас всіх, але я зробив, я робив все можливе, аби наші діти завжди були старшими за нас. 

Ха… З моїх вуст це звучить занадто погано. 

Але тепер і я приєднаюся до вас. 

Темно. Темно. Навіть після смерті доводиться шукати свій шлях. І навіть, після смерті, це доводиться робити наосліп. 

Що це? Світло… Таке тепле. Так приємно тріскотить. 

Гм?!

• Какаші?

Та чи можна зараз не всміхатися? 

• То ось, де ти. 

Нарешті, нарешті я зможу знову сісти поруч із тобою біля ватри. Нарешті. тату. 

• Розкажеш мені свою історію? 

• Так. – та чи можна зараз не дивитися на нього. – Але вона дуже довга і я не хочу поспішати. 

Я знову бачу його очі. О так, вона була права, в них є щось спільне. Зараз я це ще краще бачу. 

• Нічого. Я не проти. 

А чому його усмішка, ця тепла усмішка, так зараз мені розрізала серце? 

• Почнеш спочатку… чи з неї? 

• Гм?! Як ти?..

• На обличчі написано. Колись я вже такого самого дурня бачив. В дзеркалі. Як твоя мати про вагітність сказала. 

• Ну, тоді слухай, тату. 

І як зараз можна було не всміхатися?    

• Пані Цунаде!

***

“Вони відступили? – характерниця, тримаючись за ліву руку, з плеча якої стікала кров червоною рікою, крізь пальці, до землі, роззирнулася довкола себе. – Але чому? Чому? – чим більше вона кружляла, немов в танці з Чугайстром, тим більше пекла бачила на місці свого селища. – Та яка в біса різниця… Вони певно знайшли, що шукали, але на гору Мьообоку їм так просто не дістатися, отже в мене є ще час”. 

• Кучійосе но Джюцу! 

Аби як, Тейваз впала на коліно, яке єдине зараз згиналося, та вдарила закривавленою долонею по землі, печатка виклику розповзлась в ту ж саму мить, а коли Тейваз нарешті спромоглася підвестися, чорна птаха сіла на її плече.

• Покажи мені, де Какаші. 
• Пані! Вам треба до лікарні! – до неї підбіг незнайомий товариш.
• Ні… Потім. 
• Я через дірку в вашому животі світ бачу. 
• Вузький же в тебе світогляд, хлопче. 

Характерниця озирнулася, знову тримаючись за плече та намагалася всміхнутися, але це було, до болю, жалюгідне видовище. 

• Пані…
• Ша! – перебила вона його, а її очі стали білими. 

Він стояв на колінах між двох тіл: свого батька та… Какаші. Таким Чьооджі і застала Тейваз, коли, волочачи за собою праву ногу, нарешті добралася до місця, яке їй показав ворон.

• Вчителю Какаші… – він плакав, гірко. 
• Що з ним? – насправді, Тейваз не бажала знати відповідь. – Що з ним, Чьооджі? – але замовкнути була неспроможна. 
• Тейваз-сан?

Він поглянув на неї з-за спини, все його обличчя було мокре від сліз та шмарклів, Тейваз розуміла, що за мить виглядатиме так само. 

Вона впала на стегно поміж покійного і живих. 

• Ка… ка… ші…  

Тейваз провела по його обличчю червоною рукою, опустила лахміття, які лишилися від маски, а потім доторкнулася до його шиї. 

• Він же мертвий, так? 

Чьооджі мовчав.

• Я питаю! – вона перейшла на крик, обпершись обома руками на землю, адже, насправді, навіть, щоб сидіти, в неї вже давно не лишилося сил, насправді, вона просто хотіла замертво лягти поруч зі своїм чоловіком. – ВІН МЕРТВИЙ, ТАК?!

Чьооджі не міг відповісти, він лише сильніше заплакав. 

Характерниця підняла долоні до обличчя.

“Закривавлені, всі обдерті, в мозолях, а користі з них ніякої”.

• Це все через мене. – нарешті, вичавила з себе заплакана дитина.
• Га? – Тейваз здивовано поглянула на Чьооджі. 
• Вчитель Какаші загинув, захищаючи мене. – договорювати причину Чьооджі не бачив сенсу, він вважав, що достатньо самого факту і ніщо цього не виправдовує. 
• Дурень. – характерниця відвернулася і від товариша, і від друга, найближчого друга. 
• Вибачте. Але не треба його так…
• Ні, це ти дурень, якщо вважаєш, що я збираюся звинувачувати тебе чи жадати, аби помер ти, а не він. Какаші захищав свого товариша, захищав учня свого друга, захищав Вогонь Листя. 
• Вогонь Листя? – Чьооджі навіть перестав плакати. 
• Ти все ще гориш. Я все сказала. 

Чьооджі починав тремтіти.

Раптом, подув вітер, а Тейваз здалося, що Какаші поворухнувся і цього вистачило, аби поворухнути розум характерниці, який вона намагалася зберігати із останніх сил. 

• Какаші!! 

Вона вимазувала його обличчя кров’ю, брудом, цілунками та сльозами, але він не відповідав. 

• Какаші! Какаші! Мій хороший, досить жартувати! Досить, я прошу, прокидайся! 

Спочатку Чьооджі відступив назад, злякавшись такого нападу шаленства, злякавшись того, як Тейваз почала трусити, гладити Какаші, притягувати до себе, а потім він кинувся до неї, бажаючи відтягнути її від покійника, але марно, шаленим потоком повітря, Тейваз відштовхнула Чьооджі подалі від себе, що навіть розбите каміння полетіло за ним. 

• Не смій його чіпати! Не смій його забирати в мене! – Тейваз знову побачила свої долоні. – Як… як вони це роблять? 

Вона не знала, вона напрявляла залишки чакри до кінчиків пальців, але марно, все було марно. 

Її руки тремтіли, вона перевернула їх та поглянула. 

• Брудні, скривавлені і ніякої користі. А якби я тоді зробила інший вибір у Цунаде, то зараз би могла зцілити Какаші. Я знову така сама марна, як і під час смерті Асуми. – вона розвернулася в бік Чьооджі, що саме підвівся, крізь біль, та помалу повертався до Тейваз. – Ти ненавидиш мене, Чьооджі? Ненавидиш, що я не змогла врятувати твого вчителя і зараз не можу врятувати Какаші? Ці бойові нінджюцу нічого не варті, взагалі нічого. Ми нічого не варті без медиків, ти це розумієш, Чьооджі? Якби я не була пихатою, я б зараз зцілила Какаші… – її руки знову торкалися землі, голова опустилася, а розкуйовджене волосся закрило все обличчя. – Всі ми марні, без нінджя-медиків, всі, кожний шінобі марний, без таких, як вони. 
• Пані Тейваз, – Чьооджі вже був поруч, – Ви б не зцілили вчителя Какаші, бо він мертвий. 

Чьооджі аж відсторонився та зупинився, бо на мить йому здалося, що характерниця поглянула на нього очима із холодним полум’ям в них. 

• Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! – вона заволала над тілом коханого. – Сакуро! Де ти Сакуро!!!! Де ж ти, Сакуро?!!! – пауза. – Кацую! – поглянула вона на жительку Шіккоцу, що саме лікувала Чьоодзу. – Де Сакура?
• Це не має значення. Пану Какаші вона не допоможе. 
• То давай ти! Зроби хоч щось, будь ласка, я ж бачила, що ти можеш. 
• Це робила не я, це робила Хокаґе через мене. 
• Ну, так?!
• Але вона не вміє воскрешати людей, зрозумійте, Какаші вже мертвий. Давно. 
• Га?! ЯК ДАВНО?! Перелий йому мою чакру, як було з Ґаарою! 
• Вибачте, але я не знаю як. 

Лише зараз Тейваз зрозуміла, як не ввічливо розмовляла з Кацуєю. 

Характерниця підвелася та поглянула перед собою, злегка задержи голову. 

• І яка все ж таки користь від цих нінджюцу, якщо я не змогла захистити ними єдину людину, що змусила мене знову бути щасливою… Якби я тоді обрала шлях медика. Якби я ще раніше обрала не шаблю, а цілительство, коли мені сказали за потенціал, за тепло рук. Я… Від бойових технік ніякої користі, від цього шматку металу, – вона зняла та жбурнула подалі шаблю, – ніякої користі. Ох, якби з ним була Сакура…
• Тейваз-сан? 

Чьооджі з Кацую перезирнулися, їм не подобалося, що вони бачили перед собою.  

• Цим світом шінобі править ненависть. Ні. Світами. По обидва боки гір, править ненависть. – характерниця говорила, а маленьких блискавок довкола неї ставало все більше і більше з кожним словом, а землі під ногами все менше і менше. – Люди просто не спроможні жити в мирі, неспроможні домовитися і зрозуміти один одного. 
• Пані Тейваз, що з Вами? 

А її очі були залиті болем, вони горіли блакитним вогнем із напруги, так само, як і пасма волосся, і ця напруга огортала все її тіло, піднімаючи все вище і вище. 

• Що відбувається? 
• Цунаде розповідала. – знервованим голосом, відповіла Кацую. – Якщо це те, що я думаю, якщо це Режим Бога, то пані Тейваз за декілька хвилин знищить все селище, а можливо, і землі довкола. 
• Тейваз, ні!!! Зупиніться!! 

Чьооджі кинувся до товаришки, але лише спалив собі долоню.

• Будь ласка, зупиніться! – він знову плакав. – Там же наші друзі. 
• Смерть – це подарунок. – не своїм голосом, мовила характерниця, а блискавок ставало все більше і більше, небо почало затягувати чорними хмарами, а вітер піднімати пилюку довкола. – Більше не буде ніяких втрат, ніяких жертв чи випробувань. Лише спокій та щастя. Я врятую своїх друзів. Врятую вас від болю. Від Пейна. 
• Але Пейн відступив, тепер тут лише Ви… – Чьооджі струснув головою. – Тобто, лише ми. 

Бруд з землею підлітав та засипав очі. 

• Спустись з небес на землю, Тейваз. – прогримів голос, мов грім, позаду характерниці, який зараз дуже пасував цим метаморфозам погоди. – Негайно. 

Чорні хвости обплели ноги Тейваз та потягнули її донизу. 

• Відпусти. – розлючено наказала вона та спробувала пустити по ним струм, але темрява поглинула світло. – Відпусти! 

Та вона все ще протистояла тіньовому захвату, а в Шікаку давно чакра була близька до завершення. 

• Що ти робиш, дурне дівчисько?! – він стояв на одному коліні, а по його чолу стікав піт і виступали вени. 
• Правосуддя. Милостиню. 
• Кому ти мстишся? Кому?! Перерахуй. 

Вона не поглянула, лише зашипіла, її справжнього тіла ставало все менше і менше видно за хмарами блискавок. Одна нога звільнилася. 

• Тейваз, припини! Листю і так дісталося! Що проку з того, що ти зітреш з лиця землі те, що не встиг ще Пейн?! Тут є живі люди! Ти заради чого проводила евакуацію?! Заради чого боролася весь ранок?! Листя вижило! 
• Тейваз-сан, мій батько живий, не вбивайте його ще раз, прошу! Не вбивайте! Не вбивайте мене. – останні слова Чьооджі прошепотів. – Я так хочу жити….
• Шікамару живий. Кіба, Хана, Цуме – твоя родина теж може бути ще живою. ЩО ТИ, З БІСА, РОБИШ?! Чи за це помер Какаші?!
• Пані Кацую, Ви ж ще можете лікувати? – Чьооджі витер тильним боком долоні під носом, більше не слухаючи, що каже Шікаку. 
• Так, але я не зможу врятувати всіх, якщо це станеться. 
• Всіх і не треба… – він знову заревів. – Але пообіцяйте, що одного, одну, точно зможете. Я просто дуже люблю маму. 

Відповіді він не збирався чекати, боявся передумати. Натомість, Чьооджі підійшов до шаблі, витяг її з піхов та кинув попереду себе. Лезо пронизало тіло Тейваз між лопатками, змусивши прогнутися. Ще б пару секунд зволікань і це б не допомогло, не зупинило б, але зараз характерниця каменем впала додолу, мов, дитиною з рогатки, підбита птаха. 

Шікаку моментально розвернувся позаду себе. 

• Я просто дуже сильно люблю маму. – Чьооджі теж впав, заридавши ще сильніше, ніж до того. – І друзів своїх люблю, і пані Тейваз люблю. Пробачте мене, пробачте мене, пробачте мене, проба…

Рука Шікаку опинилася на плечі у друга його сина. 

• Ти нічого поганого не зробив. Ти вчинив правильно. 
• Я пішов проти друга. – не переставав плакати Чьооджі, дивлячись в болото під собою. 
• Ти врятував друга, врятував всіх. Тейваз би не пережила того, що хотіла зробити. 
• Чому вона хотіла це зробити? Чому? Чому вона мене змусила її… Пані Тейваз жива?! 
• Жива. – відповіла Кацую, яка саме знаходилася на непритомному тілі характерниці. – Твоя рана, навіть, не найгірша. Взагалі не розумію, як вона сюди дійшла. Пане Шікаку, допоможіть дістати клинок. 
• Так, звісно.
• Що це?! – не встиг Шікаку і на сантиметр відійти, як Чьооджі схопив його за рукав, а все довкола осяяло болючим світлом. 
• Кацую, хто то в небі?! 
• Пані Цунаде каж…
• БОЖЕСТВЕННЕ ПІДКОРЕННЯ НЕБЕС!

Світло було настільки яскравим, що аж весь світ згас, як і життя мешканців Селища, Схованого у Листі. Звуки теж покинули цю землю.

Душі теж.  

• Чомусь, я так нервую, Хаймару. – почухала Хана, одного з братів-нінкенів за вухом, після того, як нагодувала цуценят і перейшла до дорослих. – Краще, я б пішла теж. Треба було не дозволяти мамі брати Кібу з собою, а наполягти, аби саме він залишився наглядати за виводком. Тим паче, у нього це набагато краще виходить. Цікаво, як там вони зараз. – пауза. – Як Анко? Що це? 

Хана підвелася, та прикрила очі руками, як на світанку, рятуючись від отруйного, нещадного проміння. 

• Кацую-сама, що ти ту… 

***

• Ворога поборено? – прокинулася характерниця у військовому шпиталі.
• Поборено. – відповів командир однієї із бригад, що відбували службу на декілька ліній далі, ніж її власна.
• А чому я тут? Чи чому Ви тут? 
• Тебе судитимуть. 
• Що? – характерниця хотіла була підвестися, але їй забракло сил і лише зараз вона помітила, що все її тіло перебинтоване, а світ вона бачить через вузьку щілину. 
• Так дивно, що твої очі не постраждали. 
• Постраждали від чого? Що сталося? Чому я вся…
• Що ти останнє пам’ятаєш? 

Пауза. В її свідомості почали зринати страшні картини і кожна з них, ніби фізично, різала характерницю. 

• Пекло. 
• Детальніше, Тейваз. – звернувся він за позивним, його голос був більш бездушним, ніж зазвичай. 
• А де мої товариші? 

Офіцер встав з сусіднього ліжка, на краю якого і сидів, та підійшов ближче до характерниці, а тоді нахилився, майже, впритул до її обличчя, що аж слина з рота командира полетіла на нього. 

• В пеклі. 

Мігрень скувала голову характерниці і вона згадала все до моменту вибуху і від моменту, коли прийшла до тями у глибоченній вирві, перш, ніж знову провалитися в безпам’ятство. 

Тоді вона бачила те саме, що споглядала і зараз. 

• І я щойно ледь не зробила це ж саме. Знову. Я ледь не вбила тих, кого люблю і лише, бо втратила одного з них. Це точно зробила не я, а Пейн? 

Шікаку пішов, так нічого і не відповівши. 

• Точно. – підійшов до неї Чьооджі. – Пані Тейваз, Вам треба присісти. 
• Чому Ви врятували мене, Кацую? 
• В принцеси Цунаде був чіткий протокол дій на випадок подібного. 
• Врятувати всіх? Тобі вдалося врятувати всіх? 
• Сили Цунаде були вже на межі. Врятовані лише ті, хто був в пріоритеті. Глави кланів, їх перші нащадки, керівники департаментів та відділів, кращі шінобі, діти поза сховищ, вагітні жінки, вчителі, якщо не вдаватися в деталі.   
• Пріоритеті… Розум Хокаґе і справді має лишатися холодним. Чому Ви це мені відкрили? Пусти такі плітки селищем і це легко підніме бунт. 
• Я хочу, щоб ти знала, чия кров могла бути на твоїх руках, а чиї погляди, повні ненависті, перед обличчям та в спину. 
• Чому там я? 
• Бажання принцеси. 
• Як давно там я?
• Від моменту, як принцеса Цунаде попросила мене розділитися селищем під час бою. 

Це вдарило сильніше, ніж шабля, яку кинув в неї Чьооджі.  

Шікамару вдалося витягнути ногу з-під важкої брили, але результат був передбачуваним – вона була зламаною, краще сказати, роздробленою. 

• Шікамару! – кинулася до нього Шіхо. – Ви не дуже постраждали? 
• Так, – проігнорував він запитання, роздивляючись по сторонах, – що ж тут відбувається? Гм? 

Над ними височів щойно прибулий Шікаку, тримаючись за нерухому руку. 

• Живий, Шікамару? 
• Живий, але… – кивнув він в бік ноги, – нога зламана.
• Тобі просто пощастило, – усміхнувся Шікаку, – після такого нападу, у тебе зламана лише нога. 
• Насправді, – Шіхо підвелася та стала навпроти голови клану Нара, ніяково склавши кулаки на грудях,, – Шікамару постраждав тому, що захищав мене. І тільки тому він поранений. Це я винна. – її голос зірвався.

Шікамару закотив очі, що добре помітив його батько.

• Агов, не час плакати. – звернувся він до куноїчі, а тоді знову до батька. – Дивно, що вони володіючи такою сильною технікою, не використали її від самого початку, то ж…
• Ага. – погодився Шікаку, який прекрасно розумів, що має на увазі син, всі це розуміли.  
• Акацкі жахливі. – відвернулася, шморгаючи носом Шіхо. – Вони не просто отримали що хотіли та зникли, вони все одно ще і вбили сотні, тисячі людей. Просто так. Просто так, без причини. І вони збиралися це зробити від самого початку, яким би результат не був, я впевнена. – вона знову поглянула на товаришів. – В чому їх шлях? 
• У справжньої жорстокості причин немає. Терорист є терорист, що б на меті у нього не стояло. Саме це щойно і було доведено. 
• І куди дивилися всі інші? 
• Гм? – вигнув прову Шікамару. 
• Вони весь цей час чинили все, що хотіли, геть не ховаючись, навіть не намагаючись замаскувати свій одяг, а всім країнам довкола просто було на це начхати. 
• Десь я це вже чув…
• Скажу більше, – підійшов ближче до Шіхо Шікаку, – завтра про напад на Листя знатиме весь світ і йому все ще так само буде начхати, навіть нашим союзникам, а післязавтра, якщо комусь це стане необхідним, вони скористаються послугами Акацкі для власних цілей і, можливо, з лиця землі зникле ще одне поселення, а світу все так само буде начхати. Він продовжить жити своїм нормальним життям, аж поки на його кордонах не замайорять криваві хмари. І в чому ми від них відрізняємося? Скажи, коли ми востаннє відповідали на поклик про допомогу, попередньо не отримавши платні? Коли відмовлялися від угоди з вчорашніми вбивцями, навіть нашими ж? 

Шіхо не мала чого відповісти. Шікамару теж, хоч його і не питали, але він думав так само, як і його товаришка, заперечити цьому він не зміг би. 

• Тому не треба винити світ в байдужості, коли ми самі ходимо навпомацки. 
• Батько правий, тому якщо в тебе є час проливати сльози, молися, аби цього більше не сталося. 
• І Шікамару.
• Гм? 
• Шіхо-сан, допоможете мені з сином? 
• Гм? – все ще не розумів Шікамару. 
• Так, звісно! Що робити? 
• До теми небезпечних технік… – Шікаку стис міцно вуста, перш, ніж продовжити. – Є ще одна загроза. – пауза. – Взагалі, ми її уникнули, але я б не ставив на адекватність нашої спільної знайомої. 
• Ти про кого?

Шікаку лише пильно подивився в очі синові.

• Тейваз? А що з нею? 

• Я відійшов, поки вона непритомна, аби знайти тебе, та я не можу нянчитися ні з тобою, ні з нею, але було б добре, якби або ти, або Хана з нею посиділи, та Хана на околиці. 
• Батьку, про що мова? 
• Вчитель Какаші. – продовжувати не треба було. – А все інше розповім дорогою. Закидуй на нас руки і ходімо. 
• Наруто… 

Шікамару, наостанок,поглянув в епіцентр всього.

“Пейн так просто на землю Мудреців не попаде, Наруто теж не може взнати, якщо йому не скажуть, а казати йому це величезна помилка, тоді вже на брамі треба було одразу видати всю інформацію і не гратися у війну. Це маразм. Але якщо дізнається… якщо прийде і взнає про вчителя… – Шікамару скривився. – Дідько, ще одного потужного вибуху вже ніхто не переживе. Дідько!”.  

***

Коли Шікаку повернувся, Тейваз вже встигла зібратися з думками і просто сиділа, зігнувши ноги до грудей та дивилася кудись перед собою, дивилася на стерте з лиця землі селище, з яким сама ледь не зробила те саме. 

Тейваз умисно не дивилася на Какаші, не бажаючи більше бачити його мертвим, і це одразу помітив Шікамару, якого всадили поруч. 

• Тейваз, я…
• Не треба. Мовчи. Зараз це не має значення. 
• Але ж. 
• Кажу не має. – вона поглянула на друга, її очі вкривали криваві павутинки. – Якщо ти не вмієш воскрешати людей, то закрий свого рота. 
• Вибач. 
• Кацую каже, вони пішли. Що далі? Що робитимемо? 

Шіхо сіла навпроти на руїни, Шікаку став біля сина, а вся увага Чьооджі була прикута до батька, якому надавалася допомога одним із ірьоонінів. 

• А що таке, Тейваз, – намагався розрядити атмосферу Шікаку, – то бурчиш, кажучи, що наші комунікація та делегування під час надзвичайного стану абсурдні та все лише погіршують, то сама рішення прийняти не можеш? 
• Ха-ха, зацінила.  

“Какаші… – характерниця міцніше обійняла себе за ноги, а потім і геть зарилася в коліна обличчям. – Я знала, що це станеться, я не вірила в світле майбутнє для себе, але ж не так швидко і не він. Не, – пауза, – він. Він же сильніший за мене. Я лише витриваліша, лише кількістю чакри його перевершую… перевершувала”. 

Не такий потужний, як попередній, але все ж вибух виштовхнув Тейваз із думок, як і всіх інших. 

• Що це було? Що відбувається? – першим озвався Шікамару. – Хтось б’ється? – він намагався розгледіти щось в далені, але марно. 
• Це Наруто-кун. – відповіла одна із Кацую, яка була саме позаду нього. 

Всі моментально поглянули на неї, в очах Тейваз та Нара читався чи то страх, чи то спантеличення. 

• Наруто?! Наруто повернувся?! 
• Наруто в селищі?! – Тейваз підскочила так, немов її тіло і не було геть пошматованим та заледве залатаним. 
• Так.
• Але це ж не можливо! – здавалося, серце характерниці зараз теж перетвориться на мистецтво.

Шікаку звузив очі та пильно поглянув на Тейваз. 

• Чому не можливо? – продовжила Кацую. – Він опанував Мистецтво Відлюдника і тепер самотужки б’ється проти Пейна. 

Всі знову поглянули в епіцентр вирви від вибуху. 

• Що?! – Шікамару хотів рвучко стати на ноги та кинутися на допомогу, але зламана нога швидко змусила його впасти назад. – ЛАЙНО СОБАЧЕ! – схопився він за неї, тремтячи від болю та відчаю. 

“Неможливо, неможливо. – повторювала подумки характерниця. – Я точно бачила, що той хрич прикінчив посланця, цього не може бути, Наруто мав бути в безпеці, як , як, як…” 

• Тейваз, ти про щось хочеш розповісти? 
• А? – поглянула вона на Шікаку. – Ні, з чого Ви… – нервово ковтнула вона слину, а тоді швидко перемінилася в обличчі. – Тобто так! Наруто там один, ми негайно маємо йому допомогти! – пауза. – Ну, крім Шікамару. Чьооджі! 
• Га? Так! – став він струнко. 
• Будь ласка, залишайтеся тут. – Кацую знову привернула до себе увагу всіх оточуючих. – Наруто попросив, аби ми не втручалися. 
• Та за кого він себе має! – в один голос вигукнули Тейваз з Шікамару. 
• Погляньте, що вони зробили із селищем!

Від цього зауваження Шікамару, характерниці знову стало не по собі. 

• Так, – продовжила вона, – він не зможе впоратися з ними сам. Кацую, вилікуй, будь ласка, ногу Шікамару. Негайно. 
• Ні. – голос Шікаку часто був схожим на грім, зараз особливо. – Якщо він справді опанував сенджюцу, – його руки були складені на грудях, погляд направлений туди, де мала точитися битва, – він на це здатен. І найкраще, що ми можемо для нього зробити, це не заважати. Тож, – Шікаку розвернувся до сина з ученицею, – сидіть спокійно і не рипайтеся. 
• Чорт… – покірно вилаявся Шікамару, визнаючи свою безсилість, Тейваз же натомість, аж перекривилася від огиди.
• І що?! Яка різниця, що він просив?!!! Він там один! Розумієте, один! – Шікамару розумів, але так само розумів, що не зможе навіть приземлитися на ногу, після стрибку, Чьооджі ж натомість розривався між почуттям обов’язку та тиску від авторитету джьооніна. – Він би сам подібного ніколи не послухався! 
• Тейваз-сан, він не сам. З ним жаби із гори Мьообоку. Залишайте спокій.
• А жаби що? Сильніші за нас всіх чи їх не шкода?! – вона ледь не подавилася від лицемірства в цих словах. – Він хоч щось їв на тій горі, бо мізки явно вже відмовили, якщо вважає, що хтось його послухає!
• Тейваз. – гримнув Шікаку.
• Що?! Чому жабам можна, а мені ні?
• Тейваз-сан, довіртеся Наруто.
• Довіритися кому? Дитині?! Серйозно? Ви тут всі головою стукнулися? 
• Ну, чисто фактично, – протягнув Шікамару, все ще тримаючись за ногу, – то так, і певно не раз, але…
• Але ми маємо вірити в Наруто. – закінчив замість нього батько. 

Тейваз вже знатно закипала. 

• Вірити в Наруто?! – розкинула вона руки по сторонам. – Та довбаний же лицемір! Він сам визвірився на Цунаде за те, що вона Джіраю відпустила одного, а тепер що він робить?! – Тейваз з повороту вдарила кулаком об розвалену стіну, геть забувши, що вся її чакра зараз в режимі відновлення, після того, що сталося, а життєдайна енергія не сильно зменшує біль від уражень. – Су. Ка. 
• Тейваз, – вже максимально спокійним голосом мовив Шікаку, попередньо поглянувши на тіло Какаші, – ти зараз просто не здатна мислити тверезо. 
• Ти просто не здатна мислити тверезо. – перекривила вона його, струшуючи долоню, на що Шікамару лише вдарив себе по чолу. – Наруто ніколи не послухався б. 
• Тейваз.
• О Боже, як же я ненавиджу Саске! – обірвала Шікаку характерниця. 
• А цей тут вже до чого? – здивувався Шікамару. 
• Наруто завжди прагнув бути поруч, а зараз? Зараз що?! – вона стала спиною до Нара. – Листя знищено, Наруто сам один рятує руїни, а Саске… Де ж той Саске? Де ваш клятий Саске, через якого Наруто ночі не спить, мов це він в нього не взаємно закоханий, а не в Сакуру?! Саске мав би зараз стояти плече до плеча з Наруто. Але… 
• Але я б не сказав, що прям геть не взає…
• Та звідки ж йому знати про дії Акацуке? 
• Звідки йому знати, що вони полюють на Наруто? Ви серйозно, Шікаку?
• Добре, навіть, якщо знає, – відповів Шікамару, – чи дізнається вже після, то лише зрадіє чи залишиться байдужим, розумієш? 
• Розумію. – просичала характерниця, озирнувшись, через плече. – В цьому то і проблема. Саске же помстився, але і не подумав повернутися. Навіть не поцікавиться чи вижив його друг, Сакура, ВЧИТЕЛЬ! Я прекрасно розумію, що він срати хотів, чи живий зараз Какаші! В ЦЬОМУ, БЛЯХА, І ПРОБЛЕМА! 
• Тей..
• Та чого Вам?! – спопелила вона поглядом Шікаку. 
• Тейваз-сан, – знову почувся голос Кацую, – подивіться, Наруто чудово справляється. Ні Ви, ні Саске йому не потрібні. 
• От зараз б’якуґан увімкну і одразу погляну. На якому каналі трансляція? 
• А отруйної кислоти більше, ніж у вас, Кацую-сама. 
• Я вже помітила. – погодилася вона з Шікамару. 

Тейваз лише закотила очі та сіла подалі від усіх. 

“Не потрібна, не потрібна, а кому я, нахуй, тепер взагалі тут потрібна”.

• Шікамару! Чьооджі! 
• Гм? 

Всі розвернулися, або підняли голови, та побачили перед собою  радісну Іно, яка махала рукою, а також її батька і одного з Анбу, який ніс на спині Шідзуне. 

• Іно! З тобою все гаразд? – одразу ж поцікавився Шікамару. 
• Так, але… – її обличчя одразу ж змінилося, рука опустилася, а радість від того, що її друзі живі, зникла, – але пані Шідзуне.
• Що?! Вона?…

Шікамару розвернувся ще більше, а Тейваз відкрила рота, так і не в змозі щось сказати. Іно ж боялася зустрітися з нею поглядами, боялася, що вона знову звинуватить її, хоч тепер вже точно була впевнена, що не винна. Тейваз відчула цю напругу, згадала, що так і не вибачилася, тому просто знову розвернулася в бік бою. 

Шідзуне поклали поруч із Какаші. Всі сіли довкола, лише Тейваз дещо з боку, все ще не бажаючи бачити свою любов мертвою. 

• Зрозуміло… То от, як це сталося.
• Якби ми були уважнішими, – Іно сиділа на колінах перед своєю наставницею та не могла перестати терти очі передпліччям, – цього б не сталося. 
• Ми не дозволимо, щоб смерть Шідзуне-семпай була марною, – говорив Шікамару, – розкриємо таємницю, яку вона намагалася розгадати і знайдемо справжнього Пейна. Можете бути у цьому впевнені. 
• Шікамару…

“І Шідзунонька теж…”

Далі Тейваз геть їх не слухала та і не мала бажання. Її зупинили, не дозволили впасти у бій, тому все більше думок наздоганяли її і пожирали ізсередини, смакуючи кожною частиною її душі. 

“Так у світі повелося, я люблю її волосся” – вона немов прокинулася від нічного жахіття, широко відкривши очі. Ще секунду тому всі звуки були, немов у вакуумі, а зараз вона чула, навіть, більше, ніж хотіла. 

“Чому я це згадала? Чому згадала той вечір в його домі, коли ми дивилися його минуле у альбомах?”

• Я не мала тоді слухатися, – прошепотіла вона обережно, – я мала одразу шукати Какаші, як і хотіла, як і збиралася. 
• І ви б померли разом, Тейваз. 
• І що? Краще вже так, Шікамару, – перед її очима промайнули картини вже неможливого минулого, – бо я тепер не здатна знову існувати без нього, але і мужності в мене, аби вбити себе і все припинити, теж не має.
• Тейваз, що ти…
• І кому мститися? – перебивати себе вона не збиралася дозволяти. – Який в цьому сенс? Помста не поверне мені Какаші. Але, насправді, я б рада відчувати те чорне полум’я, щоб хоча б чомусь присвятити своєї життя, звісно, – пирхнула вона сміхом, – не руйнуючи все на своєму шляху, заради цього, але все, що я можу, це піти зараз до Наруто і битися поруч із ним, поки Пейн не відправить мене до Какаші… Більше я вже нічого не хочу. Це життя шінобі подарувало мені жагу до життя, але я зрозуміла, що суть була не в пригодах, не у власній користі, а в тому, щоб знову відчути щастя, щоб знайти людину з якою ти готова будеш навіть в печері жити до кінця. 
• Притрушена ти наша, ти про що взагалі? – аж застогнав Шікамару. 

Тейваз замовкла, а тоді уважно поглянула на Шікамару, нарешті не уникаючи тіл біля його ніг. 

• А де всі? 

Він кивнув, щоб характерниця озирнулася, в далині стояли їхні товариші та щось досі обговорювали. 

• Розділяються, щоб шукати передавач і передають команди іншим шінобі, які ще здатні рухатися. 
• Кого? 

Шікамару втомлено видихнув.

• Слухати треба було, а не тарганам перепис населення влаштовувати. 
• Який ти співчутливий хлопчик. – звела брови характерниця, але потім вмить знову стала ніякою. – А мене не покликали?   
• А ти не озивалася. 
• Це не правильно…
• Гм?
• Я веду себе знову не правильно. Так не можна. Не я одна втратила сьогодні близьких людей, але враження, що озлобилася, що опустила руки лише я. А я ж… Я ж варта цього селища.

Характерниця встала та закинула голову назад, направивши закриті очі до небес, до сонячного проміння, яке з легкістю пробивалося, крізь хмари. 

• Тейваз, що ти задумала?
• Так, вони були праві. Саме Листя, не Какаші, дало мені змогу знову любити життя і бажати жити, Какаші лише довершив його. Я невдячна. Я ледь не зруйнувала це все, не повела себе, як йобаний, цей брехливий, егоїстичний терорист. Я буду боротися до кінця, з усією віддачею, я надалі буду захищати Волю Вогню, щоб смерть Какаші нізащо не була марною. – з закритих очей потекли сльози, але обличчя осяяла усмішка, Тейваз полегшало. – Але я більше не збираюся виправдовувати зрадників. Пробачати тих, хто робить боляче  друзям. Ні, я не буду мститися, адже смерть породжує смерть, але і закривати очі більше нізащо. – характерниця різко поглянула на Шікамару, в її очах ховались льодовики. – Учіха Саске, ти мав зараз стояти поруч зі своїм другом, стояти між Пейном та Листям, тому, якщо відвернешся ще раз, я сама покладу своє життя на те, аби ти вибачився перед ними, аби ти заплатив по закону, відступнику.
• Тейваз?.. – незграбно усміхнувся зціпленими зубами Шікамару. – Агов, прийом, це я. Зроби погляд по простіше. 
• Мені плювати, Шікамару, ким ти зараз мене вважаєш, ким назве Шікаку, але на цьому все, з мене досить. Я більше не кидатиму друзів, інакше нічим не краща за нього. Я називала Какаші своїм домом, але ні, він серце мого дому, а Листя – ось сам дім. Не можна від нього відрікатися, а отже… – пауза. – Я йду до Наруто. 

Земля здригнулася. 

• Кацую-сама, що відбувається?! – закричала характерниця, намагаючись розгледіти все самостійно. 
• Це Хіната. Вона не послухалася Наруто і приєдналася на поле бою. 
• Шікаку! – заревіла Тейваз. – А тепер вже почнете діяти чи і далі просто слухатимете радіотрансляцію смертельного футболу?! 
• Тейваз, сядь. 
• Батьку. – Іно перелякано поглянула на Іноїчі. – Батьку? – але він лише заперечно захитав головою, Тейваз теж це помітила.
• Блядь, ну, Хіната ж то не жаба, народе!!! – вони мовчали. – І сенджюцу вона не знає, вона ж загине. – вони мовчали. – Тьху на вас! – плюнула Тейваз кудись в сторону. 
• Ану стій! – заревів Шікаку, швидко наближаючись до характерниці. – Інудзука Тейваз, виконуйте накази старших за званням. 

Всі побачили, як сильно відлетіла Хіната, для цього навіть доуджюцу не треба було. 

• Що значить стій, Шікаку? – здавалося, пасма Тейваз не просто блакитні, здавалося, вони світилися холодом. – Що значить стій, я питаю?! – аж слина полетіла в його обличчя, так близько вони зійшлися в словесному бою. – Та, як же вам не соромно. – Шікаку відступив, на один лише крок назад, але відступив, а Тейваз обвела всіх пальцем. – Кинули Наруто, відмазуючись, якимись казками про мудреців, тепер кидаєте Хінату. ДІТЕЙ, МАТЬ ВАШУ! І це, блядь, джьооніни, це, бляха, елітні Анбу. – її груди швидко піднімалися та опускалися. – Це, блядь, не ви!!! Це все не ви!!! Ви немов під ґенджюцу! Немов просто персонажі, яким автор наказав так вчиняти проти логіки, проти власних характерів, бо йому просто так треба і він не знає, як інакше написати бажане!! Що ви робите?!! ЩО ВИ ВСІ РОБИТЕ?! Хіната ж помре! Що я Неджі скажу! Що… – пауза, шалені, вирячені очі опустилися, прийшло усвідомлення. – ДЕ СРАННИЙ КІБА?! ДЕ ШІНО?! Вони б ніколи не кинули ні Наруто, ні, тим паче, свою Хінату. Кіба б вже першим доводив, що нічим не гірший за Наруто, Кіба б за секунду був би вже перед Хінатою, відчувши її запах поруч із Пейном. – характерниця захитала головою. – Це не може бути все за правду, я просто померла і попала в пекло. Так, це більш правдоподібно. – вона повільно випустила повітря з легень. – Якщо просто боїтеся, ховаєтеся за спинами дітей, то так і кажіть, а я не дам Хінаті померти. 
• Це її дитячий вибір, – абсолютно рівно зауважив Шікаку, – а хтось має дійсно селище захищати і справді допомогти Наруто. 
• ЯКОГО ХУЯ ТИ МЕЛЕШ??!
• ХІНАТО! 

Крик Іно був таким розбитим та відчайдушним, що розрізав кожному вимушеному слухачеві серце, а далі всі впали на землю, а їх тіла закидало уламками селища. 

• Що? Це? Було? – запитав Шікамару, коли всі підвелися. 
• Що цього разу? – озвалася Шіхо, витираючи кров з брови, що затікала в око, та зняла розбиті окуляри. – Селище Листя знаходиться під загрозою повного знищення? 
• Будь ласка, – мовила Кацую, – ідіть звідси якомога швидше. Наруто зараз використовує силу Дев’ятихвостого. 
• Він трансформувався в Дев’ятихвостого? – пауза. – Сьогодні в селища якийсь щасливий день, чи що? 
• Я гадав, – сказав Іноїчі, – що Ямато і Какаші запечатали цю силу. Що ж це означає?
• Це пані Хіната, – продовжила Кацую, – вона спробувала врятувати Наруто і була переможена в нього на очах, і тоді Наруто…
• Це його спровокувало. – зрозумів Шікамару. 
• Так, радше за все. 
• Де Ямато? – запитав Іноїчі. – Чим він займається у такий час?
• Чорт, я взагалі не бачила пана Ямато. Він певно на місії.
• Лайно. 
• Отже, ми мусимо йому допомогти. 
• Кому, блядь, Дев’ятихвостому?! – тепер вже ревів Шікамару. 
• Та йдіть ви, – махнула вона рукою, розвертаючись, – бо в мене вже складається враження, що я лише говорю про допомогу друзям. 
• Тейваз! 

Але вона вже не слухала нікого, просто почала сходження на низ.

• Хокаґе мені свідки, я не хотів цього робити.
• Батько, що ти?

Шікамару не встиг договорити, як Шікаку, своєї технікою, упіймав характерницю, хоч і не з першого разу, а потім притягнув до себе, дорогою, тінями, переламавши їй обидві ноги. 

Їй було боляче. Це добре розчули всі. 

• Це все, якесь йобане ґенджюцу. Ви готові жорстоко зрадити одного друга, аби лише кинути напризволяще іншого. Це не ви, це все якесь йобане ґенджюцу. – кусаючи вуста до крові, намагаючись не плакати, простогнала Тейваз, зустрівшись обличчям із зруйнованою бетонною плитою, погано уникнувши шматків арматури, що стирчали з неї в різні боки, як кістки з ніг характерниці. 
• Зупиніть їй кров, – звернувся Шікаку до очманілого, від побаченого, нінджя-медика, – але самі кінцівки поки не чіпайте. 
• Батьку… – Шікамару тримався пацьцями за чоло і був очманілим не менше від ірьооніна. 

***

Хіната трималася із останніх сил, коли її знайшла Команда Ґая. Неможливо навіть було з першого погляду, сказати, при свідомості вона чи ні.

• ХІНО! – він геть забув про формальності, коли побачив її скривавлену, немов зламану ляльку, у найглибшій вирві, залишеній Наруто. 
• Рани не смертельні, – зауважила Тентен, присівши поруч, – але їй терміново необхідна допомога. 
• Не смертельні? – з повними жаху очима, підійшов до них Лі. – Ти жартуєш? Подивись на неї. Радше, до стобіса смертельні, але всупереч цьому, Хіната ще дихає. 
• Вона сильна. – Неджі так стис щелепу, що аж вилиці краще проступили. – Вона здатна до майстерного контролю чакри, вона не помре, але я негайно пошукаю медика. – на його обличчі стали помітними вени. 
• Вчителю, – Лі повернувся до Ґая, – з Вами все добре? 
• Гм? – струсив головою Ґай. – Так… просто задумався. – пауза. – Згадав дещо. Декого… 
• Я теж… Але ж Ви розумієте, що ситуації геть не однакові? 

Ґай повільно поглянув на свого учня, не кліпаючи, але відповісти так і не зумів. 

• Ти! – загарчав Неджі, дивлячись кудись над всіма. 
• Неджі? – стурбовано поглянула на товариша Тентен. 
• Лі, – проігнорував він її, звернувшись до друга, – в двох кілометрах на дві години від тебе Сакура, приведеш її? 
• Так. 
• Дякую. Я теж зараз повернуся. 
• Ти куди? 

Але Неджі вже нікому не відповів, а коли повернувся, Хінаті вже надавали допомогу, в оточенні Команди Ґая, ще одного нінджя з клану Хюґа, однієї з копій Кацую та представника Анбу. 

• А тепер поясниш?! 

Неджі так сильно жбурнув Кібу, що той аж перевернувся, через голову, декілька разів. 

• Неджі! – вигукнула Тентен. – Що ти робиш? 
• ПОЯСНЮЙ! – Неджі нависав над Кібою, а той не міг відвести свого переляканого погляду від Хінати. – Я СКАЗАВ…
• А я тобі зараз голову відірву, якщо не позатихаєте! – озирнулася Сакура, її очі були гірше грому. – Ще раз мене відволічете…
• Вибач. – присоромився Неджі, а тоді схопив Кібу за шиворіт та потягнув за собою, на декілька сотню метрів подалі.. 

Кіба стояв навпроти друга, але все одно дивився в бік непритомної Хінати. Його погляд був порожнім, рот привідкритим, а дихання нерівним. 

• Дивись на мене! – Неджі, взявши його за підборіддя, таки змусив поглянути на себе. – Ти знав, що Хіната пішла битися з Акацкі? 

Кіба мовчав, все намагаючись знову розвернутися в бік друзів. 

• Я питаю, ти знав? 

Він лише злегка кивнув. 

• Ти знав, що вона вийшла проти того, хто вбив Джіраю-сама? 

Кіба прикусив нижню губу так сильно, що проступила кров. Його очі починали блищати. 

• Знав?! – Неджі схопив його за комір та притягнув до себе. 

Він кивнув. 

• Ти знав, що вона там САМА?! 
• ЗНАВ! – нарешті закричав і Кіба, а Неджі відштовхнув його, так, що Кіба впав на куприк. 
• То якого чорта, ти був не з нею? 
• Я… 
• Я навіть не питаю про Наруто, я питаю, якого чорта, ти був не з Хінатою? Якого чорта ти їй дозволив вмирати!? 
• Я… я не знаю. – Кіба сів на коліна, опустивши голову. – Я не можу цього пояснити.  
• Не можеш пояснити?! ТИ БАЧИВ В ЯКОМУ ВОНА СТАНІ?! БАЧИВ!?
• БАЧИВ!!! 
• ТО ДЕ ТИ БУВ!?
• ПРОСТО ДИВИВСЯ, ЯК ВОНА ПОМИРАЄ! 
• ЧОМУ ТИ ЇЙ НЕ ДОПОМІГ!
• Я ХОТІВ!
• НЕ БРЕШИ! ЯКБИ ХОТІВ, ТО ЛЕЖАВ БИ ЗАРАЗ ПОРУЧ З НЕЮ. Але знайшов я тебе не там.

Він зараз був так схожий на того, озлобленого на весь світ підлітка із іспину на чюуніна. Якими очима він тоді дивився на свою пані, з бажанням її вбити, такими самими очима він зараз дивився на Кібу, через те, що його, їх пані сьогодні ледь не загинула, а їх двох не було поруч. 

• Ні, це не так!
• ЦЕ ТАК!! 
• Я ЗАВЖДИ ХОТІВ ЇЇ ЗАХИЩАТИ! Я Б НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛИВ ЇЙ РИЗИКУВАТИ САМІЙ ЖИТТЯМ!
• НЕ КАЖИ ЦЕ ТАК, НЕМОВ ЦЬОГО ВЖЕ НЕ СТАЛОСЯ.
• Я НЕ ЗНАЮ, ЧОМУ ЦЕ СТАЛОСЯ!
• Ти знав, що кидаєш її? 
• Так, але…
• Але що? 
• Я не знаю… Мене, немов, щось тримало за руки та за ноги, немов тримало мою свідомість. Невидимими руками бога. – Кіба кинувся, як і був на колінах, та обійняв Неджі за таз, а з його очей полилися водоспади. – Неджі, будь ласка, я сам нічого не розумію. – він притиснувся до нього з усієї сили, що Неджі спершу навіть вигнувся, намагався вибратися, через огиду, що його переповнювала, але марно, тому просто здався і стояв, дивлячись на друга згори. – Ти ж знаєш, я б ніколи не кинув Хінату, нікого б не кинув, Наруто б не кинув, ніхто б з нас не кинув, я не знаю, що це все було, не знаю! Я справді цього не хотів. Ти ж віриш мені, віриш?

Кіба задер голову, його обличчя, особливо ніс та очі були занадто червоними та мокрими, та і сам вигляд його був доволі огидним і жалюгідним, але Кіба й справді зараз казав правду. І Неджі це таки визнав, адже не було жодної причини не повірити почутому. Неджі прекрасно знав, як багато разів Кіба був поруч. Кібу не треба було навіть кликати, адже він завжди щиро любив своїх близьких. 

Заховати Кібину любов було просто неможливо, він завжди в своїх емоціях та вчинках був чистим, як дитина. І Неджі це знав. Неджі просто дуже сильно злякався за Хінату, дуже сильно боявся, що втратив її, а нікого, а його самого не було, навіть, поруч. Боявся, що через нього, вона виросла в самотності і померла так само. 

Злість Неджі стихла в одну мить, але дивитися на Кібу він вже не міг. Зараз він ненавидів себе. Ненавидів за те, що підняв на нього руку, хоч той так само міг втратити Хінату, але винити в цьому себе, мав причин набагато більше, тому Неджі просто розбитим, порожнім поглядом поглянув перед собою, звідки на нього, на них, дивилися їхні товариші, нічого не розуміючи до кінця, або, навпаки, розуміючи забагато, більше, ніж ці двоє, а потім запустив долоню в неслухняне Кібине волосся, яке так любив, хоч до якого майже ніколи і не торкався, та притис його сльози ближче, сильніше до себе. 

• Хлопці? – коли підійшов Лі, вони не знали, як довго пробули тут в мовчанні. – Хіната…
• Що?! – як один, поглянули вони на Лі. 
• Прийшла до тями. – він хотів пожартувати, назвати їх бовдурами, що подумали про погане, але враховуючи все, що він зараз бачив, в Лі б це не вийшло, та і самі хлопці давно чкурнули до вижившої. 
• Хінато! 

Вони збиралися кинутися одночасно їй на шию, але Сакура зупинила їх лише самим поглядом. 

• І не думайте. Їй потрібен простір. Як повністю одужає, тоді і заобіймаєте. – пауза. – Звісно, якщо вона дозволить. 
• Сакура, – скривився Кіба, – чому ти завжди така…
• Яка?! – грізно обірвала вона його. 
• Така, що завжди, в першу чергу, піклується про інших, – втрутилася Хіната, хоч їй ще важко було говорити, – ти ж це хотів запитати, Кібо? 
• Е… – він весь вкрився фарбою та почав нервово всміхатися й чухати потилицю. – Так, звісно! 

Сакура ж закотила очі та ще раз звернулася до Хінати: 

• Тебе точно зараз нічого не турбує? 
• Так, дякую, Сакуро. – усміхнулася вона, а від її усмішки, яка належала, геть не їм, розтанули Кіба з Неджі. 
• З’явилася нова інформація, – почувся голос Кацую, – Наруто переміг шостого Пейна. 
• Е?! – ніхто не міг повірити почутому. 
• Він зробив це! – Лі, широко всміхаючись, вдарив кулаком в долоню. 
• А що з ним самим?! Він не поранений!? – не на жарт розхвилювалася Сакура. 
• Дуже виснажений, але з ним усе гаразд. 

Хіната не змогла впоратися з емоціями, та і не хотіла, дозволивши сльозам котитися по щокам. Сльозам радості. 

• І де ж Наруто зараз? – запитав Ґай. 
• На даний момент, він направляється до справжнього Пейна. 
• Чому він такий необачний?! – обурився Неджі, аж стиснувши кулаки, припідняті догори. – Вчителю Ґай, ми повинні вирушити за ним! 
• Так! – в цю ж секунду погодився Ґай. 
• Але, Наруто не хоче, аби ви йому допомагали. – заперечила Кацую. 
• Що?! – мов провалився, Ґай. 
• Та пішов в сраку цей Наруто! – оскаженів Неджі. – Він що, хоче зробити вчинок пані Хінати марним?! Він серйозно збирається йти один?! Після битви Наруто дуже ослаб, тому, будь ласка, відведіть нас до нього! – не збирався відступати Неджі. 

***

• Що з ним, Кацую? – нарешті заговорила Тейваз, вперше, після чергового пробудження, вона все ще злісно ображалася на товаришів, але тут лишилися лише Шікамару та Шіхо. 
• Наруто-кун, будучи в процесі трансформації, увів Пейна подалі від Листя…
• Було б від чого. – перебила характерниця.
• Але пізніше він зміг і взяти під контроль Дев’ятихвостого, і знищити шостого Пейна. 
• Зараз, що з ним? – терпіння взагалі не було про Тейваз, а нині, так тим паче.  
• Він пішов до справжнього Пейна.
• Що?! – Тейваз кинулася вставати, але різкий біль по всьому тілу, одразу нагадав, що це неможливо.
• Подобається тобі це чи ні, але ми зараз, виключно, спостерігати можемо. 
• І хто в цьому винен?! Це ти просто дивився, коли твій батько мені ноги ламав.
• Тейваз, я… – Шікамару було соромно, але він все ще не мав, що сказати, йому просто було до огиди соромно і перед Тейваз, і перед Наруто, і перед Хінатою. 
• Ти. – вона знову відвернулася, склавши руки на грудях. 
• Та що знову?! – вилаявся Шікамару, коли пролунав вибух. 
• Кацую-сама, що відбувається? – запитала Шіхо. 

З неба на землю почали падати сотні яскравих хвостів, без комет. 

• І тепер я можу тебе зрозуміти, – його тихий, спокійний голос чудово довершувало тріскотіння теплого багаття, – ти порушив правила задля захисту своїх друзів. Я пишаюся тобою. 

Ці слова вразили Сакумо сильніше, ніж власний клинок багато років тому, але в той же самий момент, вони знищили весь той біль, що переповнював душу старого Хатаке. Він так сильно здивувався, так надовго провалився в почуте, що між ним та сином був лише звук вогню, деревини, а потім на обличчі заграла усмішка, але за нею прийшов і сум, сум від того, що таким син виріс без нього, він позбавив себе права бачити, як дорослішає його дитя. Така була ціна його вчинку. 

• Дякую. 

Почулися чиїсь кроки.

• Ти що, довбень? Що ти тут робиш? Ти на кого те нещастя покинув? 
• Га? Вовче?! – очманів від побаченого Какаші. – Це ти що тут робиш? 
• Ви знайомі? – не очікував подібного Сакумо. 
• Ми так, а ви чому, батьку? 
• Так, – Самуїакі сів біля багаття, навпроти Какаші, – питаю ще раз, якого чорта ти помер? Я сам не для цього помирав, щоб ти від неї на той світ втікав. 
• Це ви про кого? Про неї?

Какаші несміливо усміхнувся, потираючи потилицю. 

• Знаєте, ну, я не навмисно помер. 
• Я тебе знаю, – фиркнув Самуїакі, – тому і не вірю. 
• Цього разу і справді… – Какаші замовк на пів слові, а тоді його голос сильно змінився. – В будь-якому разі, вже пізно. – похилив він голову. 

Раптом, невидимої краси світло пронизало тіло Какаші, змусивши аж вирівнятися та відчути пекучий біль, а потім огорнуло його з ніг до голови.

• Що це? – стаючи на ноги, запитав Какаші. – Що ти зробив, вовче? 
• Я так кусати не вмію. – Самуїакі і сам був спантеличиний побаченим. 
• Здається, синку, що твій час ще не настав. – Сакумо продовжував собі спокійно сидіти біля ватри. Лишилися незавершені справи, адже так? 

Вони поглянули один на одного. Какаші не міг повірити в те, на що натякав батько, не міг повірити в те, а Сакумо не міг перестати усміхатися та радіти за сина. 

Самуїакі пересів до вже давно близького друга, а той почухав його за вухом. 

• Батьку?…
• Я радий, що поговорив з тобою, а ти пробачив мені. Дякую. – він вже майже не бачив Какаші за цим сяйвом. – Тепер моя душа знайшла спокій і я зможу побачитися з твоєю мамою. 
• Вовче, а ти? 
• А мені ще треба підтримувати вогонь, аби вона не замерзла, коли повернеться до мене. Мені ще треба дочекатися своєї господарки. 
• Що ти маєш на увазі? – його голос затремтів. – Що це означає? Вона помре молодою?  

Але відповіді Какаші вже не почув, бо був розвіяний тисячами зірок на небесах із порожнечі. 

• КАЦУЮ, БЛЯДЬ, ЛІКУЙ МОЇ НОГИ, ІНАКШЕ Я НА ТЕБЕ СОЛІ НАСИПЛЮ! ТИ ЩО, НЕ БАЧИШ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?!
• Тейваз, але вона не може. Цунаде вже…

Аж занадто голосно закричала Іно, якій не так давно, разом із Чьооджі, батько наказав повернутися. 

• Що це все означає? – Шікамару, аж відчував, що в нього трясеться все тіло, коли він поглянув в бік Іно. 
• Незграбо, за що ти так з панною Кацуєю? 
• Шіііік, – протягнула характерниця, не поспішаючи щось робити, навіть кліпати, – ану зламай мені ще одну ногу. 
• В тебе більше немає. – не озираючись, відповів той. 
• Дозвольте мені усе пояснити. – сказала Кацую. 
• Я багато пропустила? – ніжно та, немов, злегка винувато, усміхнулася Шідзуне, а тоді витерла сльози з очей Чьооджі.
• Іно, досить дивитися на мене, як на живого покійника і допоможи, будь ласка, підвестися. 

Було чутно, що Какаші жартує, але нікому тут не було до сміху. 

За мить він вже був біля Тейваз, що досі так жодного разу і не кліпнула. 

• Ти змінилася. – він заправив пасмо їй за вухо, а тоді провів обережно, самими лише кінчиками пальців, по її обличчю, де це ще можна було зробити. – Твоє волосся змінилося.
• А ти, – звузила вона очі, – воскрес. – пауза. – Думаю, ти виграв.

Він спочатку ніжно усміхнувся, а тоді ще раз уважно поглянув на кохану. Він був несамовито радий, що знову може бачити її та торкатися. Йому здавалося, що минула ціла вічність, а не менше дня розлуки. 

• Чому з тебе висить шмат щоки? – вказав він пальцем на свою ліву щоку, не далеко від ока. –  На якого з Пейнів ти натрапила? І що з твоїми ногами? 
• Ем… – характерниця подивилася на Шікамару, не бажаючи нікого видавати, адже так, як вони, Какаші б ніколи не вчинив, Какаші б ніколи не полишив своїх дітей, він би завжди бився поруч, а не зраджував би нікого, тим паче не дозволив би ніколи другу друга скалічити. – Не дивилася під них. – дуже незграбна усмішка.

Вона просто не відривала погляду від нього, не кліпаючи і майже не закриваючи рота. 

• Какаші, це ж справді ти? 
• Я сам не знаю, моя мила. 

Вона хотіла чи то плакати, чи то сміятися, але натомість кинулася, аби обійняти. Та тільки-но Тейваз відчула тепло його тіла, справжнє тепло, тепло, яке давно вже покинуло це тіло напередодні, то перелякано відсахнулася.

• Це справді я, справді. 

Сльози самі, мовчки, покотилися з її очей, обпікаючи рани, а він почав обережно, з найбільшою ніжністю, на яку тільки но був здатний, витирати їх.  

• Тихо, тихо, незграбо, не треба плакати. Я тут. Чуєш мене, я вже тут. І я хочу тобі дещо розповісти. 
• Хатаке! – вона схопила його за долоні, стиснувши в своїх, їх ледве закривала одна залізобетонна плита, а здавалося, що зараз охороняв весь світ. – Я… я… я так тебе кохаю!

Він засоромився не менше, ніж тоді, коли зачитував книжку Джіраї в голос, але тепер на його обличчі сяяла широчена усмішка, що добре було помітно, крізь пошматовану маску, яку завбачливо, як вияв пошани до покійника, хтось напередодні повернув назад. 

• Я теж. Я просто не міг інакше. 
• Я знаю. Знаю. Я не злюсь. 
• Ну, нарешті! – озвався Шікамару, що, взагалі-то, весь цей час був геть неподалік. – Ви навчилися розмовляти ротом. Скажу Ґенмі, не повірить. Але краще б я, все ж, ще роки тому виконав би план, який давно був придумав, бо ви нереально всіх бісили.
• Е? – прозвучало в унісон. 
• Який план? 
• Ну, пане Какаші, коли ні ви, досвідчений шінобі, ні вона, доросла жінка, не здатні були на перший крок, коли вже всі бачили, що між вами відбувається, крім вас двох, звісно, але своїми вічними срачами, ви діставали нас всіх, я жадав був вас технікою змусити заобійматися до смерті, як би по дитячому це звучало, визнати все і поговорити. Хоча, правду кажучи, батьком цієї ідеї був Асума. 
• Ми не сралися вічно! – обурилася характерниця. 
• Ага, і ти вічно щаслива не йшла на місії з вчителем Какаші, і ніколи вічно злюща не була без них. Ото психувала, діймала нас всіх, поки мама накривала на стіл, але мені все якось лінь було, розумієте. – знизав він плечима. – Та і в голос це звучить ще гірше, ніж подумки. 
• Шікамару! А це ти нащо розказав!
• Ну, серйозно? – застогнав він. – Ніби вчитель Какаші не знає, як давно ти в нього закохана.

В Шікамару полетів щебінь. Велетенської фракції. А потім Тейваз загарчала та відвернулася, знову склавши руки, а Какаші лише гучно засміявся. 

• Ох, Шікамару, Шікамару, – мовив він, притягнувши до себе Тейваз, – краще б ти завжди слухався свого вчителя і бажано одразу. І я був би найщасливішим чоловіком на землі, вже набагато більше років. 
• Е? – простогнала десь в нього, знову на грудях, Тейваз. – А просто в команді зі мною ти щасливим не був? – підняла вона на нього очі. 
• Був. – він усміхався. – А тепер тебе треба відвести до шпиталю, бо я не розумію, чому тобі геть не болить, коли мені здається, що я випадково щойно надірвав щоку ще більше. – тепер усмішка стала незграбною. 
• Бо ти живий. Мені більше нічого не болить. 
• Але до шпиталю треба. 
• Ну, не знаю, увімкни шярінґани, подивись довкола. Чи тобі теж треба допомога, щоб підняти повіки? 
• Щось не хочу. – вже голос був не веселим. – Тоді треба знайти лікарів, краще Сакуру. З Сакурою ж все добре? 

Пауза, а тоді в один голос:

• А що з Наруто?! 

І Кацую все переповіла, що сталося за останню годину. 

Тейваз добре бачила, як розривається Какаші, як боїться кинути її, і про що кричить його серце. Вона чула його серце, вона була його серцем. Вона б сама зараз воліла зробити те саме, але, на жаль, не могла. 

• Та біжи вже до своєї жінки! – засміялася Тейваз, в обіймах Какаші, що вже сидів збоку від неї, а вона лежала на його плечі. 
• Га? 
• До Наруто, кажу, йди. Із нас двох, в тебе це точно краще вийде. 
• Яка ж ти в мене… – перед тим, як чкурнути до лісу, Какаші поцілував характерницю в чоло та обережно поклав спиною на руїни. 
• Яка? 

Він не відповів, лише усміхався усмішкою наглого кота, відсалютував та побіг геть.

***

Не встиг вчитель поставити учня на землю, як довкола Наруто вже юрбилися діти з усього селища, вигукуючи привітання, слова подяки, підтримки та не приховуючи власної цікавості щодо переможеного непереможного ворога. 

• Ми в тебе вірили, Наруто! – слова, які характерниця найпершими виловила з натовпу дорослих, частиною якого і була сама, стоячи на милицях із зашитою щокою, грудьми та животом, інші поранення вдалося залікувати техніками повністю. – Ми в тебе вірили, Наруто! – які повторювалися чи не найчастіше. 

Наруто спершу був ошелешеним, він не міг повірити в те, що відбувалося і це добре читалося на його обличчі, в його очах, але, за мить, він вже намагався заспокоїти наймолодших прихильників та звільнитися від них.

Потім, до нього підійшла Сакура… Хіната ж, витерши вже сльози, лише стояла здалеку, серед дорослих шінобі, та усміхалася.  

• У цьому весь Наруто. – задоволено мовив Кіба. – Мій однокласник. Він добре попрацював. 
• Він перевершив нас усіх справді. – погодився Шіно. 
• Та помовч вже! Ми ще можемо обійти його, так панянки? – Кіба озирнувся до Хани з Тейваз, але ті не чули його, одна занадто дивно дивилася перед собою, а друга збентежено на неї. – Тейваз? Що з нею. 
• Аби я це хоч колись знала. – закотила очі Хана, легенько хлопнула маму по плечу і пішла геть. 

Кіба розгублено подивився на Шіно, а потім знову на Тейваз, але її, як за водою пішла і сліду не лишилося. 

• Хінато, – вона, мов привид, мов йокай нависла над дівчам, – скажи, чому долоня Сакури зараз ніжно пестить щоку Наруто, а ти стоїш осторонь? 

Хіната повільно поглянула, самими лише очима, догори, вона навіть не помітила, коли та підійшла. 

• Чому ти не підеш і не обіймеш Наруто? І чому ти взагалі усміхаєшся? 
• Тейваз-сан? – її голос тремтів, а посіріле, немов мертве, обличчя характерниці лякало її, рана тому лише допомагала. 

Повз них пробігли односельці, аби кинутися до Наруто та підхопити його на руки, підкидаючи і викрикуючи слова радості.

• Ти єдина, хто має право зараз його обіймати. Ти єдина, хто не залишила його самого ні зараз, ні в дитинстві. – серце, з кожною секундою, з все більшою наглістю намагалося змусити Тейваз зігнутися від колючого болю, що шипами проростав зараз в ньому, але марно, лють оберегом висіла над її тілом. – Ти ніколи він нього не відверталася, коли ці люди, які зараз його обожнюють, завжди ненавиділи і бажали його смерті.
• Я… – Хіната хотіла відвести погляд, але, немов, заціпеніла, – я б так не сказала…
• Що тут відбувається? 

Тепер Тейваз не помітила, як до них підійшов Какаші, що ще пару секунд тому стояв навпроти, по той бік Наруто і не міг зрозуміти, що бачить перед собою насправді.  

• Ці всі люди, – її голос вже походив на шипіння, – всі ці люди такі огидні лицеміри. Погань та виродки. 
• Тейваз! – якби він поставив гроші на те, що може почути, він би програв статок. 
• Наруто, – її очі були все ще націленими на рятівника Листя, – він неймовірний. Я не знаю чи змогла б я піти його шляхом. Після всього того, що він пережив, мріяти врятувати цих людей, лише щоб вони його нарешті визнали? Не знаю, чи я б так змогла. Боюся, я б хотіла винищити селище, щоб вони не просто визнали мою силу, а й заплатили за те все, що змусили невинну дитину пережити. Я б стерла це поселення в порох. Я б спитала з кожного, хто травив і хто мовчав. Вони б визнали мене, але лише так, як заслугновують. 

Хіната поглянула на Какаші, чекаючи хоча б чогось. 

• Тейваз, що ти…
• Що, – тепер і вона дивилася на нього, а на її обличчі грала лиха посмішка, – командире, не очікували таке почути від мене? – пауза, пильний погляд, обоє не кліпають. – Я не лише, через страх того, що Ви мене відштовхнете в саме серце, ще більш відверто, ніж зазвичай, так довго приховувала свої почуття до Вас, а й тому, що не знаю наскільки я далеко пішла від тих же відступників, яких сама ж то і ловила та вбивала разом із Вами. У Ваших очах до них ніколи не було співчуття. То що, – якби він поставив гроші, що вона здатна аж так огидно посміхатися, він би програв, – не очікували почути подібне від тієї, хто не могла дитину на полі бою вбити?

Тейваз дихала злісно, але все ще не кліпала. Не почувши відповіді, вона збиралася піти геть, але Какаші схопив її за зап’ястя і не дав ступити ані кроку. 

• Чому ж, – а тепер захолов і його голос, – почути щось від тієї, хто хотіла зробити подібне з невідомим поселенням, що з Листям зробив Пейн, з поселенням, де спали люди, чиїх гріхів ти навіть і не знала й знати не хотіла, аби просто вбити одну єдину сволоту, доволі передбачувано. Але скажи мені, – він штурхнув її ближче до себе, чим зачепив Хінату, а потім нахилився нижче до обличчя характерниці, – а ти б піклувалася про Наруто, рости тут? Тебе ж діти взагалі дратують, а неслухняні тим більше. Ти впевнена, що тобі було б не байдуже на якогось сироту? Скажи, вдома ти багатьом сиріткам помогла чи також лише плодила безбатьченків? Чи впевнена ти, що зараз полюбила Наруто, і говориш про це все так, ніби сама з нами жила, не лише, бо вже полюбила цього шибеника, тут і зараз, як і вони? 

Хіната, тримаючись за плече, перекидувалася мляво з ноги на ногу та поглядувала то на Какаші, то на Тейваз, вираховуючи, на чиєму випаду словесного клинка, їй найкраще буде втекти і бажано непомітною, хоч її давно вже ніхто і не помічав. 

• Колись прийде час, Хатаке Какаші, і я відповім тобі на це запитання.  На всі запитання. 

Погляд його теж став крижаним, мов кінчики її волосся. Тейваз ніколи Какаші таким не бачила. І це подіяло. Тейваз злякалася, злякалася, що щойно отримавши його назад, знову втратить і вже дійсно назавжди. в ній знову виникло те забуде відчуття: розчарувати свого командира. І забуяло з новою силою те, що з’явилося не так давно, а завдяки Пейну лише посилилося: страх стати не гідною легендарного Хатаке Какаші, бути йому не парою, недостойною. Але з усім тим, в її серці жило не бажання ламати себе справжню, яка тільки тут в Листі і відродилася, заради когось і щось комусь доводити. Та варто було Тейваз згадати, як Какаші лежав мертвим і все минулося, геть все. На мить вона, навіть, злякалася, що зараз заплаче, але нещодавня лють геть висушила їй сльози. 

“Але, якщо він вирішить, що я справжня не та, яку він всі ці роки малював, а ця, яка знову дала слабину і… і сам вирішить, що я не варта його. – її очі стали, такими, які він знав найбільше. – Та плювати. – закрила вона їх і відвернулася. – Я не маю бути вартою когось, хай самі спробують стати вартими мене. – знову поглянула вона на нього. – Та боги, кого я обманюю? Вартою мене? Кого? Хто я взагалі така? – серце відпустило. – А і справді, хто я взагалі така?”

Чомусь, в пам’яті Тейваз почали виникати картинки, як вона росла серед цих людей, як намагалася зайве пройтися вулицею, де жив Какаші підлітком, як вгадала його в Анбу, як дражнила його, бо він натомість все ніяк не міг зрозуміти, хто ховається за її маскою, аж поки вони не зіштовхнулися в роздягальні, як попросив провести її додому, а наступного дня її прибрали з Анбу, і більше він не кликав її, не шукав, а немов просто забув її, як вона забула свого батька, що був живим, але вона не бажала його знати чи просто боялася почути, що все ще не потрібна йому. 

• Тейваз? З тобою все добре? – такий теплий, рідний голос. 
• Не знаю. – обережно поглянула вона на нього. 
• Про що ти думала, що навіть не озивалася? 
• Про те, хто я… 

Раптом, Какаші усміхнувся.

• Я ніколи не бачив і не хотів бачити в тобі янгола, – він відпустив її зап’ястя, ступив ближче та поклав руки на плечі, – інакше, я б сам був просто не вартий тебе. Та і хто знає, де б я був, по який бік я б був, якби не моя команда. І… І янголи, вони… – Какаші запнувся, поглянувши на Хінату, – вони потрібні таким незламним ідіотам, як наш Наруто, саме тому, що…
• Він сам янгол, – закінчила характерниця, – тому і врятував цих людей, а не знищив. Саме тому любить цих людей, а не відчуває ненависті до них. Насправді, я теж не відчуваю, я просто… – торкнулася вона грудей, де боліло, немов, як після жахливої судоми, що ледве відпустила. – Мені просто так боляче стало за Наруто. 

“За себе.” – чомусь подумалося їй, але вимовити Тейваз цього не змогла, натомість викинула милиці та просто, обережно підійшовши впритик до Какаші, боязко обійняла його, а він впевнено та міцно притис її за талію до себе. 

• Гайда додому. – прошепотів він на вухо.
• В нас більше немає дому. 
• В нас є ми. 

Тейваз вкусила його за шию. 

• Добре, намет чи спальники я теж знайду. – засміявся Какаші. 

Він дуже любив, коли вона його кусала. І тепер ще сильніше любив, що її більше не сковували люди, що вона більше не ховала своїх почуттів. Хоча, з іншого боку, його це насторожувало, адже напад тепер міг статися будь-якої миті. 

• Какаші, – окликнула Тейваз його, коли вони вийшли за межі селища, з бажанням прогулятися серед дерев, де нічого не нагадувало про те, що сталося, хоча, сама Тейваз висіла на руці Какаші, немов, не бажаючи взагалі його відпускати, після пережитого, і роблячи вигляд, що так зручніше, ніж на милицях, самі ж милиці довелося нести Какаші, пересперечати її було неможливо, ображати її він не хотів, навіть на благо, – мені здається, Пейн був по той бік гір.
• Гм? – поглянув він на неї.
• Ти знаєш, що означає його ім’я? 
• Ні. 
• Тебе це не дивує? 
• Ну, до цієї секунди ні. 
• Біль. Його життя буквально означає “біль” і походить з мови, яка існує по той бік гір, розумієш? 

Вони зупинилися. 

• Чому ти говориш про це лише зараз? 
• Дійшло занадто пізно. 

Вони вже були не так далеко від брами, почали з’являтися ліхтарі. Тут ще цілі, хоча не всі лінії електромережі встигнули відновити, далеко не всі, тому зараз це не грало ніякої ролі. Характерниця нарешті відпустила Какаші, відійшла, шкутильгаючи, відібравши одну з милиць, та стала під марним ліхтарем, обпершись на стовп, під яким завжди танцювали пухнасті метелики, але не сьогодні. 

• Або він, або той, кого він знав, був на моїх землях. 
• Ти думаєш, що може бути якийсь таємний договір? 
• Знаєш, до цієї секунди не думала. – вона засміялася, а тоді дістала запальничку, ще давно передану Асумою, та почала гратися нею, відкриваючи, запалюючи, закриваючи. 
• Джірая? 
• Га? – її очі округлилися. 
• Ти нічого дивного за ним не помічала? Він мандрівник, він знав Пейна, він письменник, його головна техніка – слово, мова. 

Тейваз почала нишпорити по кишенях і лише тепер згадала, що не у своєму одязі. Що ж, від неї колишньої лишилися лише чоботи, шабля та запальничка, які вона встигла забігти забрати. Та серце, серце теж лишилося з нею. 

• КАКАШІ! – різким, переляканим голосом вигукнула характерниця. 
• Що?! 
• Ми маємо повернутися до моєї квартири! 
• Тейваз, – його лякав її погляд, він почав сильно переживати, – але… Там руїни. 
• Та чхати! Я переберу кожний камінчик, але мушу знайти його! Ти не розумієш! 
• Кого? – він підійшов ближче та схопив її за потилицю, запустивши пальці у волосся. – Мила, заспокойся. 
• Дідів годинник. Я не жартую, я кожний камінчик в Листі переберу, розділю щебень по фракціям, складу руїни назад до купи, як конструктор, але я маю його знайти. 

На обличчі Какаші замайоріла пихата усмішка. 

• Чому ти насміхаєшся! Це важливо для мене! – її це дуже образило. 
• Знаю. – все ще усміхаючись, відповів Какаші, а вона скинула його руку і ступила назад до стовпа. – Але скажи, як ти могла забрати запальничку, але не годинник? 
• Я готувалася до бою, а не до того, що хтось буквально знищить селище! 
• Але ж ти навчилася перетворювати мінімально чакру в усі стихії. 

Тейваз відвернулася, склавши руки на грудях, та знову обперлася спиною на стовп. 

• Ти не зрозумієш…
• А ти спробуй. 
• Ти вже насміхаєшся. 
• Ні. Повір. 
• Тільки тому, що це ти. – злісним поглядом, на мить, поглянула вона на нього і знову відвернулася. – Я звикла бути з нею в бою, вона, як талісман і вона, як… Ніби він все ще з нами б’ється. Думаю, якщо нічого не станеться, я подарую її його дитині. 
• Уууу, незграбо, пропагуєш куріння серед малолітніх. 
• Бовдур! 

Вона хотіла його штовхнути, але Какаші з легкістю зловив її зап’ястя, а тоді притягнув до себе, простіше сказати, повалив на себе. 

• Я знаю, що годинник для тебе важливий, а отже це важливо і для мене. Ти одразу мені сказала, що в селищі пекло і я знаю, що про себе в бою, якщо це щось далеке від нього, ти не думаєш. Я був впевнений, що ти зайдеш за шаблею, – він тепер тримав її зап’ястя однією рукою, а іншою поліз собі до сумочки, що висіла позаду під жилетом, – а за нього навіть і не згадаєш. 

Її очі знову округлилися, але тепер від сяйва в них. 

• ХАТАКЕ! – Тейваз кинулася йому на шию, навіть ноги, якимось чином, відірвавши від землі. – Як же я тебе люблю. 
• Ти припиняй вже це, а то я і звикнути можу. 
• Дурень. – вона поцілувала його в щоку, а тоді повернулася на землю, ставши рівно за допомогою милиці, яку подав Какаші, та відібрала коробочку й поклала собі до кишені.   
• Ходімо. – він м’яко усміхнувся, взяв її за руку та повів до селища. 
• А знаєш, що мені подобається в Хандзоо? – раптово почала тараторити Тейваз, немов це була їхня звичайна прогулянка околицями. – Що він акцентує увагу на тому, що Наґато, Яхіко та Конан – це діти. 
• Ти про що? – кінцівки Какаші похололи, точніше вкрилися холодним потом.
• Ну, знаєш, немов в ті часи, ну, під час Другої Світової Війни Шінобі, то було вже справді дивно бачити дітей на війні, немов Хашірамі вдалося! А от вже зараз, або, коли ти воював, то це стало нормою, абсолютною нормою. Хандзоо називав учнів Джіраї дітьми, він обманув їх, бо скористався їхньою дитячою наївністю, але це інша історія. Мене ж цікавить, коли все пішло не так, точніше чому? Чому все знову стало, як в Період Воюючих держав? 

Какаші зупинився, а за ним і Тейваз, не зупиняючи своєї розповіді, як і активної жестикуляції милицею.

• Можливо, це все Третій? Це ж він послав дітей на війну, ще і на самому її початку, коли ніяких тому потреб не було, окрім жертви, окрім розвідки жертвами, а потім запустив досвіченних солдат. Виходить, Сарутобі Хірудзен зрадив вчення своїх попередників, а всі інші наступники його підтримали, навіть онука Першого, метою якого навпаки було створити певний інститут на основі прихованого селища, аби діти ніколи більше не воювали. Це ж… Що з твоїм обличчям? Зроби попроще, бісиш. 
• Звідки ти, бляха, знаєш, що Хандзоо Саламандра казав тим терористам в пуп’янку?! – агресивно розкинув він руками по бокам від голови. 
• Га? 
• Я ще можу припустити, звідки ти підхопила ці всі імена, але все інше? 
• Хто ти?! 
• Щ… що? – лише зараз вона все зрозуміла, легкість знову, як рукою зняло, памахом рук Какаші. 

Він сам на неї дивився, як на терориста. Дивився, як на найбільш безсердечну шпигунку, як на зрадницю, яка майже все своє життя росла в Листі, а потім жорстоко та байдуже зрадила і свій дім, і друзів. 

• ХТО. ТИ. ТАКА. 

***

• Що тут, збіса, сталося? – запитала Анко Сая, коли вони також, в слід за Ямато, повернулися до селища. 
• Я не знаю, Анко-сан… Але дозвольте піти знайти друзів. 
• Так, звісно. І ми вже не на місії. 

Вони говорили один з одним, але жоден не відривав погляду від руїн. Коли Сай зник, Анко вдалені побачила Хану, що переводила нінкенів за село до лісу, і одразу кинулася до неї. 

• У вас що, Лі напився? 

Хана, яка до того весь день не могла знайти собі місця, не могла заспокоїтися від пережитого, яка боялася, що завтра виявиться, коли будуть готові списки, що було врятовано не всіх, вона того просто не витримає, зараз просто розреготалася, в обличчям Анко, яка, мов змія, спустилася з гілки дерева вниз головою. 

• О всрані штанці Орочімару, що справді у вас тут, з біса, сталося. – вона зістрибнула та стала навпроти Хани. 
• Гості заходили. 
• О так, після гостей таке часто, особливо, якщо мене запрошують. – вона підморгнула. 
• Ага, тому Шірануї більше нікого і не запрошує. 
• Ну, не все так однозначно. Ходімо вип’ємо в бар і ти все розповіси. 
• По-перше, бару більше не існує, а по-друге, мені треба собакам нічліг визначити. 
• Ну, я казала, що з таким обслуговуванням і цінами, він довго не протримається. 

Вона була такою завжди, завжди все зводила до жартів, переживала все, через сміх, Хана добре це пам’ятала і колись, саме це і закохало її. Колись. 

• Ну, тоді до мене додому. 
• Не хочу тебе засмучувати, але хоч там обслуговування і було на вищому класі, але і дому в тебе більше немає. 
• Добре, добре, – підняла руки догори Анко, – так би одразу і сказала, що хочеш, щоб я з тобою пішла пасти твоїх ягнят. Нічого, і там вип’ємо. 

Хана схилила злегка голову на бік. 

• Хочеш сказати, що ти досі, як в дитинстві, ховаєш алкоголь по дуплам? 
• Ні! Я тепер краще ліс знаю, дупла то не все, є ще колючі та густі чагарники ожини і ніри, навіть у сов. 
• Анко, Анко… – захитала головою Хана, ледь помітно усміхаючись. 
• Що? Від того, що так сильно любив в дитинстві, важко відмовитися. 

Їхні погляди пересіклися і завмерли у вічності споглядання, а потім обом стало незручно, соромно, дивно. 

• Ну, – нарешті озвалася Хана, – якщо зможеш дорогою до нашого прихистку віднайти свою заначку, буде тобі…
• Казка на ніч? – непомітно перебила Анко, прикусуючи губу. 
• Жахіття у багаття.  

Вони грілися біля нього довго, не один раз підкидали хмиз, але все так і не думали замовкати, розходитися, розлучатися. Здавалося, подія, яку вони уникали всі ці роки, наздогнала їх і скувала в важкі кайдани, ось тільки кайданів на своїх руках вони не відчували. 

• Я дуже рада, що ти вижила. – із веселого, її тон став раптово серйозним. 
• Ну, – очі Хани забігали, – враховуючи фінал, шансів померти більше було в тебе. – мовила вона та швидко схопила останню, поки що, ще не порожню пляшку, та перехелила її. 
• І я рада, що не померла до того, як скажу це тобі. 
• Скажеш що? – питаючи, вона почала гладити між вух сплячого нінкена. 

Запала незручна тиша. Анко кинула оком на пляшку, але все ж передумала. Її організм був здатен витримати печатку Орочімару, тому щоб добряче напитися, Анко треба було дуже багато алкоголю, а отже, тієї краплини не вистачить, та і сказати це вона, все ж, зрозуміла, що хоче більше тверезою, ніж може бути.

• Ти краще, що було в моєму житті. 

Знову тиша. Хана довго дивилася на Анко пильним поглядом, забувши прикрити рота, а тоді густими заростями лісу пронісся сміх, більше схожий на істерику. 

• Серйозно?! – Хана таки заговорила, коли Анко вкрай спантеличилася. – Краще у твоєму житті, краще у її житті, краще у житті… – вона таки вчасно запнулася. – Які ж ви лицемірні мразоти! 
• Хано… Що ти… Що ти маєш на увазі? 
• Мені набридло бути кращою у чиємусь житті, я хочу бути номер один у чиємусь житті! 
• Але ти і є ним! – не можна було сказати, що вони занадто голосно кричали, але деякі пси клану Інудзука таки попіднімали голови. 
• Та де? Я ніколи не була номер один для неї! Ніколи! І я це давно зрозуміла, але прийняти ніяк не можу!
• Але для когось ти справді номер один! 
• Для кого, блядь, якщо я все одно сама! 
• Але ж це ти всіх кидаєш!

Знову раптово замовкло, здавалося, геть все. 

• Всіх? – спокійно перепитала Хана. – Та невже? 
• Я… тобі давала вибір і ти сама обрала. 
• Вибір між кінцем та полігамією? Ти ж прекрасно знала, що то не моє. Тому ні, ти кинула мене. 
• Я не полігамна. Я запропонувала вільні стосунки. 
• Називай, як хочеш. – вона відвернулася, махнувши рукою.
• Але це різне. Я нікому не здатна приділяти достатньо уваги, щоб то походило на нормальні стосунки. 
• Диви прикол, – Хана знову спопеляла Анко поглядом, – якщо всю ту енергію, яку ти розділяєш між багатьма, направити на одну єдину людину, то, привіт, але у вас можуть вийти стосунки. Тому, просто зізнайся, що я не вартувала того. 
• Ти вартуєш всього. 
• Це просто красиві слова, а дії ваші геть протилежні. Ага, із розряду, справа не в тобі, а в мені, пробач, ми не можемо бути разом. 
• Але і справді…
• Помовч. Я говорю. 

Цей її тон… Анко добре зараз зрозуміла, що перед нею точно не те саме, ледь повнолітнє, дівчисько. 

• Знаєш, а ви ж, а вона ніколи не любила мене. Я, навіть, не певна, чи хоча б колись подобалася їй! Але їй, вам, подобалася турбота, яку я давала і тут ви не посперечаєтеся, я справді вмію турбуватися, але для вас це ніщо. Зручна гавань, зручна Хана. Та, котра завжди вислухає, завжди допоможе, вибиватиме двері ногами, але допоможе, дурна Хана із синдромом рятівника і бажанням заслужити чиюсь любов, але саму Хану ніхто ніколи і не збирався любити, піклуватися, чути чи хоча б послухати. 
• Хан…
• Заради дурнуватої Хани, ніхто не лише двері не виб’є, ніхто навіть не постукає, не зайде у відкриті, БЛЯХА! – по її обличчю котилися сльози, очі та ніс геть почервоніли. – Але нащо їй була потрібна я? Вона точно розуміла, що я полюбила її, – Хана звела брови та закліпала, – і вона точно тоді вже знала, що не любить мене, що любить не мене. То нащо? Просто погратися? – її груди важко піднялися та опустилися. – Та і хіба вона вина? На одній чаші терезів був холодний, уникаючий Какаші, який постійно гойдав її, а на іншій врівноважена Хана, яка пледиком огорне та чайочок піднесе. О Мудрецю! Та я ж сама вам дозволила так з собою вчиняти! 
• Це не так! – вона скочила на ноги, а пляшки, що були біля них, попадали з гуркотом.
• То доведи! Наведи приклад. 

Анко замовкла, розгубилася, вона була піймана на гарячому, розуміла це, але аж ніяк не хотіла того визнавати, але їй більше нічого не залишалося, бо чудово знала, що єдиним, що вона зробила для Хани – це їх розставання, де вона навіть не спитала її думки та бажань. 

• Я… Я просто не можу їх зараз згадати, адже це так давно було. 
• А ти пам’ятаєш, як ти мене кривдила? 
• Пам’ятаю.  
• Але це теж було давно. – підвелася і Хана. – Ти не можеш навести докази своєї любові, бо нічого ніколи не робила, ніколи не кохала. І ти також. 
• Та я кинула тебе, щоб припинити робити тобі боляче! 
• Вау, і три роки не пройшло, як ти взяла на себе відповідальність за власні вчинки. 
• Пройшло. – важко видихнула Анко та похилила голову. 
• Я ЗНАЮ! – Анко, аж здригнулася. – Це був сарказм! Ніякого вибору ти мені ніколи і не давала, ти мене просто розмазала. 
• Я знаю… Але якби не пішла, то знищила б ще більше. – вона впала на коліна перед колишньою, не заради прощення чи жесту, а просто від безсилля та розпакованого почуття провини. – Я знала, що ти ніколи і нізащо не погодишся на вільні стосунки, але я так сильно боялася стосунків, що коли ми перейшли всі межі, я просто дуже злякалася та втекла. – її голова знову опустилася на плечі. – До тебе, я зареклася ще будь-коли вступати у стосунки і я знала, що я не зможу бути хорошою партнеркою, що я все-одно втечу, все-одно кожну нашу сварку, кожний холод від тебе побіжу зализувати в обіймах інших, щоб ти також відчула біль, а я не хотіла, щоб ти відчувала біль. 
• Але я його відчула! Завдяки тобі! Ти мала зі мною чесно поговорити, чесно сказати чого ти боїшся, що може статися і справді дати мені вибір, а не зманіпулювати. Ти ж розбила мене, Анко! І доби не пройшло від мого день народження, як ти вилила на мене діжку окропу і це після того, як… як ввела мене в доросле життя. Ти ж була моєю першою в усіх значеннях. Я ж бігала за тобою хвостиком, захоплювалася тобою, подружилася, а потім полюбила.
• Хано, я… Я хотіла захистити тебе. 
• То чому не кинула набагато раніше? Одразу? Ти ж немов використала мене! Переспала і кинула! Немов я була твоєю місією! Перлиною до колекції. Саме ж ти перша побачила, що я… Хто я і хто мені подобається. А після тебе я довго не могла прийти в себе, сумнівалася в собі, ледь не вперше в житті я так серйозно сумнівалася в собі, вважала, що ти просто скористалася мною, та я ж намагалася переспати з хлопцем, розумієш? ТИ РОЗУМІЄШ, ЯК ТИ МЕНЕ ВРЯТУВАЛА?! 
• Хано, я хотіла, як краще…
• По-перше, – вона нависла над нею, – чесність та повні пояснення завжди кращі за брехню, а по-друге, якщо ти хотіла мене вберегти, якщо ти знала, яка ти, то чому взагалі дозволила статися нашим стосункам? 
• Бо я також полюбила тебе, Хано. – мокрими очима подивилася вона на ту, котру так і не змогла забути, виштовхнути зі своєї пам’яті алкоголем, а тепер, після всього того, що почула, Мітараші Анко просто ненавиділа себе, але не могла перестати думати, яка ж Хана красива. – Я досі тебе люблю, Хано. 

Хана рефлекторно відвернулася. 

• Та коли ти хоч починала це робити. 
• В мене були жахливі стосунки з хлопцями, – все так само на колінах, – були хороші, хлопці, не стосунки. Були справжні мудні, а потім я спробувала з дівчиною. Ні, в мене був секс з дівчатами і до того, але стосунки я спробувала вперше. 
• Нащо ти це мені розповідаєш? 
• Дозволь, будь ласка. Пояснити хоч зараз. Я думала про цю розмову, але боялася її, не дозволяла собі тебе чіпати, але Акацкі. – пауза. – Коли я побачила, що стало із селищем, коли я лише на мить припустила, що тебе вже може не бути, я зрозуміла, що це мене лякає набагато більше, ніж просто бути чесною з тобою. Ти заслуговуєш на чесність і саме від того, від кого її хочеш, тому я хочу, і це саме в моїх силах, щоб все це перестало бути просто словами. Мої слова – це моя сфера відповідальності, я більше не буду перекидувати її на інших, чекаючи, що хтось зробить тебе щасливою, якщо я вже, навіть, і не хотіла старатися.   

Анко чекала, коли Хана знову погляне на неї, і лише тоді продовжила. Це був дозвіл. 

• Якщо коротко, дівчата такі самі. Абсолютно. Немає значення, якої ти орієнтації, це не вбереже тебе ні від яких ризиків і не додасть шансів на щастя чи щось здорове. Ті стосунки розмазали мене гірше, ніж будь-який ворог в битві. Я була сміттям в тих відносинах, я стала найогиднішою собі людиною, це були найгірші мої відносини, хоч до того було багато чого, але тут… все було лише на словах, тобто мене і пальцем ніхто не чіпав, але і хорошого теж не робили, лише намагалися переконати, що кохають, постійно зраджуючи. Я… Я не розуміла, як можна так сильно ненавидіти людину, щоб так сильно її ображати, знущатися, сміятися, переконуючи, що я найважливіша людина і мене безмежно люблять, і коли мене викинули, нарешті викинули, знайшовши нову іграшку, після того, як вичавили все життя з мене, я заприсяглася, що більше ніколи нікого до себе не підпущу, не заведу стосунків, не закохаюся, не залишуся на дві ночі підряд, але потім… потім сталася ти. – пауза. – Я завжди бачила в тобі дитину, але раптово побачила жінку. Ти своїм розумом змусила мене нарешті помітити, що ти давно вже виросла, що ти не той малолітній, надокучливий хвостик.   
• Зі мною ти провела більше, ніж ніч в ліжку. – Хана присіла поруч. 
• Це і була та сама межа. Я страшенно перелякалася. Страшенно перелякалася, що не зможу позбутися свого звичного способу життя і скривджу тебе хоча б трішки так само, як вона скривдила мене. І…
• І скривдила по своєму. Замість бути чесною. Замість справді подумати про мене, а не лише про себе, прикриваючись моїм благополуччям. 
• Так, я запізно це зрозуміла. Дуже. 
• А ти пам’ятаєш, як почалася наша дружба? – Хана взяла холодні, брудні долоні в свої теплі та ніжні. 
• Якесь паршиве та нахабне дівчисько посміло вкрасти мої данґо.
• О так! – широко усміхнулася Хана, не випускаючи долонь. – Це була я і ніскілічки не жалію. 
• Ти завжди була розбійною. 
• Ага, до того, як мені життя спаскудило одне стерво.
• Заслужено. – скинула бровами Анко. 
• Анко? 
• Гм? 
• Я теж дуже рада, що вижила. 

 

«Діти в небо проросли, вони прагнули літати

Таку долю прописав їм десь несправедливий автор

Ті, кого нема сьогодні, скажуть всім про себе завтра

Ніби фініш, але знову починається зі старту цей шлях

Та скільки ж всього треба пережити їм

Щоб, блукаючи по світу, вони скрізь були своїми?

І якими бути треба, щоб навколо розуміли

Чому в вухах є шум, чому чорне вже не біле?

І вогонь! У серцях вогонь, у очах вогонь

За вікном вогонь! Все чуже навколо свого

І скільки в небі журавлів шукають прихистку весною?

Скільки душ восени вони забрали із собою в небуття?

Що то є життя? В чому його кошт?

Більше сльози не течуть, просто очі залив дощ

Він, може, змиє бруд сухий, змиє попіл до кінця

Але не змиє слід історії з молодого лиця», –

Океан Ельзи feat. alyona alyona – Країна дітей.

---

Я зробила окремо словничок з правильною українською транслітерацією імен та власних назв з “Наруто”.
#СловничокНаруто 

AO3: заходьте. 
Wattpad: на вогник. 

І звісно, першочергово, всі оновлення з’являтимуться на тґк.