[credit: NAStusya_twt]

«Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.», –

Василь Стус – Як добре те, що смерті не боюсь я.

 

 

Листопад.

На порозі одинадцятого.

 

Так сильно плакала природа, що здавалося сама Аме-онна ходила селищем та його околицями, витираючи маленьким сиротам сльози та викрадаючи нещасних дітей в недолугих батьків до своєї старої, полатаної торбини.

–          Зрозуміло, – задоволено усміхнулася Цунаде до Какаші, ховаючись під аркою воріт від зливи, – а ти добре все придумав.

–          Хіба нас не повинно бути більше? – дещо незадоволено пробурмотів Наруто.

–          Річ не в кількості. – відповів Какаші, контролюючи захід своїх очей. – В нашому випадку, двох груп, що працюватимуть разом, буде достатньо. Якщо вже наша ціль лише пара людей, команд, що складаються більше, ніж з трьох загонів, стане надто багато. Буде складно віддавати накази і це ускладнить наше пересування, до того ж…

–          Є техніки, призначені для захоплення, а не для вбивства суперника. – до шінобі з Листя, що саме збиралися вирушати на місію, підійшов Джірая. – А для координування дій, краще зібрати тих, хто звик працювати разом, це ж зрозуміло.

Наруто прикусив губу та відвернувся.

–          Ну, вони найкраще, що в нас є. – впевнено зауважила Цунаде, склавши руки на грудях.

–          Тобто, найкращі шінобі Країни Вогню – це мала когорта підлітків, що не так давно з Академії випустилися?

–          Тобто, брама навстіж відкрита, а ти обираєш зістрибнути з неї, а не пройти крізь?

–          Нев’їбена у вас система, пані Цунаде.

–          Нев’їбена в тебе логіка, Тейваз. – звузила очі Цунаде. – І так, найкращі із вільних. Вмикай мозок не лише на полі бою, говорять корисно.

–          Хто? – занадто награно здивувалася характерниця.

–          Я.

–          Що ти тут робиш? – закліпав Какаші.

–          На диво, мене до команди покликав Джірая, а не ти. Цікаво чому. – хитра посмішка осяяла обличчя Тейваз, перед тим, як вона порівнялася з Какаші.

–          Ти лише вчора повернулася з розвідки.

–          Ох, Праматір, ти подиви, він піклується про мене.

Джірая нахилився до вуха Цунаде.

–          Що з ними?

–          Не знаю і знати не хочу.

Паралельно подібний діалог відбувся і між Шіно з Кібою.

–          Що ж, пані Цунаде, – Какаші намагався не помічати, як його спопеляли пара оливкових очей, – я Вам вдячний, що змогли звільнити від вже запланованої роботи необхідних мені людей, але ще б погода була спокійнішою у час, коли ми збираємося вирушати в дорогу.

Какаші важко видихнув, ніби через дощ, але насправді від усвідомлення, скільки отрути його чекає дорогою. В будь-якому разі, якась частина його все ж сумувала давно за такими місіями. Місіями з нею.

–          Ну, пробач Какаші, таким водяним технікам дідо мене не навчив.

–          Все, досить ляси точити! – аж занадто голосно викрикнув Наруто, перебиваючи Хокаґе. – Уперед!

–          Дощ добре підходить для того, аби дозволити охолонути. – потираючи вухо, мовив Шіно. – Декому.

–          Таким чином…

–          Ой, пробачте, пробачте.

П’ята поглянула, що відбувається позаду її підопічних, звідки і лунав звук, що перебив її промову.

–          Що там таке? – звернулася вона до Джіраї, коли всі інші почали розступатися.

–          Мені вистачає того, що за цією зливою, я хоча б здатен роздивитися твоє прекрасне личко.

–          Ну, то сходи до окуліста, ти не молодієш.

–          На жаль, – Джірая на мить замовк та поглянув догори, торкнувшись пальцем до підборіддя, а тоді продовжив, – або на щастя, тобі я цього самого сказати не можу.

Цунаде лише пирхнула, закотивши очі, та продовжила вдивлятися.

–          Пане Теучі?

–          Ой, вибачте, Цунаде-сама, – заусміхався геть мокрий односелець, – донька сьогодні прихворіла, а я сам ледь дотаскав ці мішки. – ляснув він по двом мішкам по обидва боки від себе, на мить Цунаде здалося, що один із мішків здригнувся у відповідь.

–          Що це? І чому ви просто не звернулися до мене? Ми б знайшли вам ґенінів.

–          Та все так раптово сталося. Я давно ганявся за цими качками…

–          Качками? – перебив його Наруто, почавши виглядати з-за його плечей.

–          Так, качками. – засміявся пан Теучі. – Це особлива порода, з земель моєї покійної, любої дружиноньки. Ви б знали, як вона їх готувала! – смачно поцілував він три пальці. – А тут мені лист, що нарешті корабель звідти приходить, то я і побіг вже ні про що не думаючи. Ще і цей дощ, боявся, що або пропустить наш порт, або довго не стоятиме. Не було часу, не було.

–          У вас двоє мішків качок зараз із собою?

Наруто хотів полізти розв’язувати, але Какаші відтягнув його за капюшон.

–          Е, ні, качок лише троє, вони дуже рідкісні та дорогі, а все інше, то овочі, фрукти та прянощі для рецепту. Спробую відродити спадок дружини і розширити меню. Після місії приходьте, відвідаєте. – він знову ляснув по мішкам. – Я так багато років хотів приготувати цю качку, неймовірна смакота!

–          У вас мішок шевелиться. – озвалася Тейваз.

–          Звісно, лише найсвіжіше, лише найкраще, інакше це буде не качка моєї дружини.

Запала тиша, аж поки першою знову не заговорила характерниця, помітивши, що усмішка власника рааменної змінюється на розгубленість в очах.

–          І сумнівів не маю, що це буде неперевершено. Обов’язково прийдемо і друзів приведемо.

–          Не приведемо. – виправив її Какаші.

–          Так, – протягнула Тейваз, злегка поглянувши на нього, немов кіт, що ласував чимось смачненьким на столі і саме почув кроки господаря позаду, – не приведемо, саме це я і хотіла сказати.

–          А… – все ж пан Теучі розгубився, а тоді поправив капюшон, взяв мішки, один закинувши на спину, а інший в руку, та зібрався йти. – Радий був побачитися. Вибачте, що відволік.

–          Все добре. – всміхнулася Цунаде. – Не переживайте. – мовила вона та провела його поглядом у спину.

Тейваз з Какаші почали мовчки сваритися, мов зображаючи пантоміму старого подружжя на відпочинку.

–          Та що? – все ж не витримала характерниця. – Чому ти одразу вирішив, що я про..

–          Гей!

Хокаґе затребувала тиші, тому всі різко замовчали та одночасно поглянули перед собою.

–          Ти ба, – не награно здивувалася Цунаде, – раз в рік, ви і на таке спроможні? Так от, таким чином, оголошу місію з пошуку і захоплення Учіхи Ітачі розпочатою. – вона обвела кожного зі своїх людей поглядом, в якому читалася сталева впевненість. – Будьте обережними і допомагайте одне одному.

–          Так!

Нінджя та куноїчі бадьоро, в один голос погодилися із своєю правителькою, піднявши руки до гори, та, мов тіні, розчинилися в лісі позаду себе.

***

–          Що ж, – почав був Какаші, коли дощ перепочивав, а команда наблизилися до земель, де за попередніми даними розвідки, можна було натрапити на слід Саске або когось із членів Акацкі, – тут ми розділимося і тут ми зберемося після прочісування місцевості.

–          По двоє? – поцікавилася характерниця, яка вже вкотре дістала пляшку з водою.

–          По одній людині на команду.

–          Я про вашого Учіху вдосталь наслухалася, це не адекватно.

–          Саске не зашкодить своїм друзям. – заперечила Сакура. – Але, вчителю Какаші, я погоджуюся, що розділятися так сильно не розумно, як мінімум, на такій відстані у нас не буде способу до комунікації.

–          Сакуро, не хвилюйся. – поспішив вгамувати її Ямато.

Какаші ж у відповідь лише усміхнувся, а тоді застосував Техніку Виклику.

–          Ви не будете самі. – мовив Какаші, ще до того, як техніка спрацювала.

–          Паккун! – радісно вигукнули Тейваз з Наруто, вказуючи пальцями на місце, де ще секунду тому була лише хмаринка пилюки.

–          Тейваз… – заскавчав Паккун, – я ж просив, хоча б не на людях.

–          Вибач.

Характерниця миттєво перестала чухати нінкена Какаші та відступила від нього на пару кроків назад, злегка почервонівши від сорому.

–          А я ніколи не був цьому проти. – сказав Буру, що саме теж з’явився на галявині з іншими своїми товаришами.

–          А в тобі, Бугаю, я ніколи і не сумнівалася!

Тейваз кинулася обіймати найбільшого нінкена, а Паккун показову відвернувся, пирхнувши.

–          Таким чином, – знову озвався Какаші, після того, як змусив себе припинити споглядати те, що відбувалося перед самим його носом, – по дві собаки на людину. Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

–          Приємно познайомитися, Сакуро. – сказав сірий нінкен з ірокезом на голові, підійшовши до куноїчі.

–          А ти, ніби як, – і собі почав знайомство Біске, ставши з протилежного боку та обережно обнюхавши Сакуру, – з породи злобних самиць, так?

–          Що?! – аж закипіла Сакура.

–          Ну, я ж кажу.

–          Ти колись договоришся, Біске. – захитав головою Шіба.

–          Послухай свого товариша, Бісквітику, – втрутилася Тейваз, – бо це, – вказала вона на Сакуру, – не та дівчина, з якою варто грубо жартувати.

–          З тобою ж завжди проходить.

–          Бо я занадто люблю собак і все тобі пробачаю.

–          А я думав, що просто знаєш, що сука і не заперечуєш цього.

–          Як думаєш, – поглянула Тейваз на Шібу, – Какаші помітить зникнення одного нінкена?

–          Не знаю, але я можу збрехати, що він повернувся зі мною.

–          Зрадник. – гаркнув Біске.

–          Я піду з Шіно. – сказав рудий Акіно, що саме проходив повз разом із Ґуруко в бік Абураме.

–          Від тебе тхне жуками. – зауважив Ґуруко.

–          А від тебе псиною. – спокійно відповів Шіно.

Біске з Тейваз переглянулися.

–          А цей малий не простий.

–          Я тебе запевняю, він взагалі не простий. Він взагалі таке може…

–          Тейваз, я не бажаю того знати.

–          Що? Та я не про те, збоченцю ти кудлатий!

І поки Біске з характерницею лише розпалювалися в словесній перепалці, а Сай роздумував чи зможе він подружитися зі своїми тимчасовими нінкенами, Какаші знову взяв слово.

–          Оскільки, Наруто – джінчюурікі, з ним підуть Ямато, Хіната та здоровань.

–          Е… – хотів було почати Наруто, але Какаші не дав і шансу йому договорити.

–          А так, як ми з Кібою давно маємо справу з собаками, у нас вже є по одному нінкену.

–          Тоді ми готові. – підтвердив Кіба.

–          Звісно, звісно, не переймайтеся. – злегка саркастично мовила характерниця.

–          Вибач, Тейваз, але я не розраховував на тебе, нінкени скінчилися.

–          Та що ти, нащо на мене розраховувати. – махнула вона рукою.

–          Хай Буру йде з сестричкою! Я не принцеса, яку треба охороняти цілим військом.

–          Та я жартую, Наруто, – почала його заспокоювати характерниця, говорячи вже звичним голосом, – в мене ж є своя Техніка Виклику. Ми з воронами не загубимося.

–          Ні, ти підеш з Сакурою.

–          Я теж джінчюурікі?

–          Ні, але ти єдиний наш медик і маєш найменшу кількість бойових нінджюцу в запасі.

–          Вчителю Какаші, лише через мою любов до Вас, я змовчу.

–          Як бути на моєму місці, а Сакуро-чян?

–          Не перекручуй.

–          Кібо, а чому не можна було Тейваз виділити нінкена з клану? – вже дивлячись в інший бік, поцікавився Наруто.

–          Бо вона не хоче за мене заміж.

–          Що? – скривився Наруто.

–          Ось і я сам не можу зрозуміти, як вона досі упирається.

–          Ми родичі, Кібо! – крикнула до нього характерниця.

–          Ну, ти не чистокровна, та і може я нагуляний. – всміхнувся Кіба. – Та і це б багато що пояснило, якщо чесно. – усмішка зникла з обличчя.

–          Якщо я б з кимось і побралася, то вибач малий, але це була б твоя сестра.

–          А то ми не знаємо. – закотив очі Кіба.

–          Не знаємо що? – перепитав Наруто, але був проігнорований.

–          Але таким чином, – продовжував Кіба, – нінкена тобі не отримати, ти ж знаєш.

–          Тоді моя доля залишитися у дівках. Чудово, мене влаштовує.

–          Ну, звісно, – втрутився в розмову друг Кіби по Восьмій команді, – не згадує ніхто про Шіно.

–          Чого?! – одночасно вигукнули Кіба з Наруто.

–          Ну, якщо чесно, – підійшла Тейваз до Шіно, – якщо тут і зараз когось собі й обирати в чоловіки, то тільки тебе, хлопче.

І характерниця, відігнула комір товариша, та поцілувала його в щоку, поки Какаші з Ямато просто випали в осад, відчуваючи себе так, немов тут їх і немає.

–          Хінато, а кого б обрала ти?

Запитала Тейваз, помітивши, як молодша товаришка геть вкрилася рум’янцем, коли мова зайшла про заміжжя.

–          Що? Я?

–          Що ти робиш? – підійшов до характерниці Какаші та прошепотів на вухо.

–          Хочу вивести її на чисту воду. – теж прошепотіла Тейваз.

–          Для чого?

–          Щоб допомогти.

–          Візьми в Шірануї спершу пару уроків.

Тейваз лише фиркнула, а тоді знову звернулася до Хінати.

–          Так, ти. – усміхнулася вона своєю наймилішою усмішкою, але якою неможливо було провести Кібу, що саме роздумував спробувати відгризти кузині голову чи не варто. – Ну, то кого?

–          Я…

–          Так! – усмішка стала ще більш ширшою.

–          На.. Нннна…

–          Так! – скомандував Какаші. – Досить марнувати час. Пора вирушати.

Тейваз обурилася, але їй нічого не залишалося, окрім, як замовкнути та слухати командира.

–          Якщо знайдете когось з Акацкі, позначте це місце і повертайтеся. Особливо це стосується тебе, Наруто. Не гарячкуй. Особливо, якщо натрапиш на Саске.

–          Та я зрозумів, зрозумів. – відвернувся в протилежний від вчителя бік Наруто.

–          І тебе. – Какаші знову поглянув на характерницю, але та лише криво усміхнулася у відповідь. – Тейваз?

–          Позначити місце і повертатися. – таки пообіцяла вона, знову тягнучи руку до пляшки.

–          Тоді уперед. Розбіглися.

***

Сакура та Тейваз з двома нінкенами Какаші зайшли до невеличкого містечка в радіусі пошуку та прогулювалися місцевим базаром, намагаючись одночасно дослідити кожний міліметр торговельних рядів та не звернути на себе жодної уваги місцевих жителів та туристів.

–          Ніде і близько не майорять червоно-чорні плащі.

–          Досі не розумію, який сенс терористичній організації взагалі не ховатися і відкрито ходити з цими хмарами на собі.

–          Можливо, Тейваз-сан, вони настільки відчувають себе безкарними. – засмучено видихнула Сакура.

–          Угу, – звузила очі характерниця, – знайома я вже з такими. Хребти у всіх ламаються однаково.

–          А у тебе що, Шібу?

–          Теж нічого.

Сакура ще раз видихнула, а тоді стерла зі свого обличчя будь-які сліди розпачу і прийнялася ще більш завзятіше оглядати людей довкола, а Тейваз, тим часом, махнула головою в бік та відійшла, аби купити вуличні смаколики.

–          Далеко зібралася? Ми при виконанні.

–          Бісквітику, і тобі взяти? – всміхнулася характерниця, підморгнувши, на що нінкен лише фиркнув їй вже в спину.

–          А ти, якщо не позбудешся цього вбивчого погляду, то всі хлопці від тебе повтікають.

–          Чого, блядь? – запитала, мов грім, Сакура.

–          Чим більше ти їх женеш, – не вгамовувався Біске, – тим далі вони біжать. Адже ти надто імпульсивна, так? Хлопцям не подобається, коли їх б’ють.

–          Не верзи дурниць. І до чого тут хлопці?!

–          Але ж ми все це робимо заради одного з них.

–          Повторюю, – закотила очі Сакура, – у нас з Саске не такі стосунки.

–          Агов, – озвався Шібу, – послухайся Тейваз та не будь з Сакурою таким грубим. Бо боюся, Какаші і справді нас не дорахується по завершенню.

Біске знову лише фиркнув та продовжив обнюхувати дорогу.

–          Я просто хочу, – неочікувано для всіх, Сакура заговорила і взагалі без залізних чи агресивних ноток в голосі, – аби Саске знав, що я…. що ми всі відчуваємо. Ми всі чекаємо, коли він повернеться. От і все. Саме на це ми розраховуємо, не більше.

–          Так…

Тейваз, що якраз цієї миті наздогнала загін, не дала договорити Біске, засунувши йому хот-доґ до пащі.

–          Мені таке не можна. Какаші тебе вб’є, якщо взнає, чим ти нас весь час підгодовуєш.

–          Можна подумати, ти йому скажеш. І можна подумати, – посміхнулася характерниця, не відводячи погляду від нінкена, – ти щойно виплюнув, а не проковтнув.

–          Ну, що ж, якщо жартувати мені заборонили, спробую щось таки знайти.

Біске похилив голову до землі, Шіба не відставав в пошуках.

–          Овва! – за якісь пару метрів Біске поглянув в далечінь.

–          Що там?! – в один голос вигукнули Сакура з Тейваз.

–          Запах Учіха Саске.

–          Що ти сказав? – не могла повірити в почуте Сакура.

Загін поспішив ще більше пірнути вглиб містечка.

–          Ну?!

–          Сакуро, нічого за цю хвилину не змінилося. Запах все ще слабкий, але він точно десь поблизу.

–          Ай! – прицмокнула язиком Сакура та рвонула уперед.

–          Ти що робиш?! – схопив її за плащ Шіба. – Так Саске помітить нас раніше, ніж ми його. Треба бути обережною.

–          Ми можемо його упустити!

Сакура починала нервувати і це було аж занадто помітно.

–          Мого запаху він не знає. – мовила характерниця. – Собак не має, щоб внюхати на мені знайомі аромати, тому я піду трішки далі.

–          Стій! Не має потреби, він геть поруч.

Всі переглянулися.

–          Сакуро, ти десь бачиш Саске?

–          Ні, Тейваз-сан. – відповіла вона, не відводячи погляду з натовпу та геть не кліпаючи.

На мить характерниці здалося, що Сакура не дихає, а можливо і не здалося.

–          Гей! Геть причмелений чи що?!

Якийсь чоловік задів Тейваз плечем, що та щойно аж не впала, ледве встигнувши схопитися за дівчину з неслухняним, червоним волоссям, що саме проходила повз.

–          Вибачте, будь ласка.

–          Не переймайтеся. – всміхнулася незнайомка, поправивши середнім пальцем окуляри, та подалася далі в своїх справах.

–          Ситуація кепська, запах зникає. – заявив Шіба.

–          Як це?! – Сакура почала, мов дзиґа крутитися. – Я б точно не упустила Саске! Він не проходив повз нас!

–          Хм.

Характерниця розвернулася назад, тримаючись за руку, що досі боліла, та ще раз, розуміючи, що марно, поглянула на людей, які все більше і більше віддалялися.

«Що ж, – на виході із містечка зупинилася червоноволоса дівчина, аби протерти окуляри, – я перевірила двічі, але не відчула жодної чакри. Хіба що, якусь дивну чакру чи щось незрозуміле, схоже на неї, – одягнувши окуляри, поглянула вона туди, звідки прийшла, – але то не наша справа і варто якомога швидше, нарешті, повернутися до Саске. Впевнена, що ці двоє бовдурів ще не прийшли, – задоволена усмішка, – і в мене буде час побути з ним наодинці».

–          Що це?!

Дівчина гойднулася вперед, через потік повітря, який вдарив їй в спину і змусив розвернутися, тепер вже знову поглянувши за межі містечка.

–          Саске!!! – вигукнула вона із жахом, споглядаючи величезний потік світла, що сягав небес.

***

Через раптовий вибух, всі загони полишили свої пошуки та направилися в самий епіцентр.

–          Схоже це щось привернуло увагу всіх членів команди. – зауважив Ямато, коли прибув останній загін.

–          Що тут сталося? – запитала характерниця, зістрибнувши з гілки дерева та ставши поруч з Какаші, що саме стояв на коліні перед воронкою та перебирав землю між пальцями.

–          Думаю, це всім цікаво. – відповів він, підвівшись.

–          Судячи з руйнувань, тут нещодавно була битва, я б сказав.

–          Шіно, та ти експерт. – звузивши очі, озвався Кіба.

–          Саске був тут? – запитала Сакура і вони з Наруто втупилися у свого вчителя.

–          Так. – підтвердив Паккун.

–          Радше за все, – Какаші прибрав руку з-під носа та викинув залишки землі, обтрусивши долоню об плаща, – Саске сформував команду. Один з п’яти інших запахів належить члену Акацкі. – пауза. – Людині на ім’я Дейдара.

–          Що?! – запалився Наруто. – Вчителю Какаші, це ж не можливо!

–          Але вчителю Какаші, – Сакура поклала руку на плече Наруто і продовжила, – хіба він не підірвав себе і не був перенесений Вашою технікою до іншого виміру?

–          Схоже, Дейдара зімітував власну смерть, аби втекти.

–          Паккун, де Саске?! – очі Наруто палали вогнем. – Ведіть нас до нього!

–          Ми не можемо.

–          Як це?!

–          Чому? – до Наруто долучилася і Сакура.

–          Тут його слід і обривається.

Паккун розвернувся до Какаші та продовжив.

–          Вибач Какаші, ми тут вже безсилі.

–          Все добре. Повертайтеся додому.

Нінкени зникли, попрощавшись.

–          Вчителю Какаші, – не заспокоювався Наруто, – що це означає?

–          Сас… – не змогла договорити Сакура, на якусь мить забувши, як дихати.

–          Або Саске загинув від вибуху, або скористався технікою переміщення. – відповів замість семпая Ямато.

На галявині запанувала тиша. Здавалося, всі боялися її порушити, аж поки першим не озвався Кіба.

–          Радше за все, другий варіант. Схоже мій нюх зараз краще, ніж у собак-шінобі. Я знайшов Саске.

–          Ніс більш чутливий до запахів, ніж у мисливських нінкенів? – пробурмотів сам до себе ледь чутно Какаші. – Вражає Кіба. Ти теж встиг попрацювати над собою. – Тейваз помітила, як щелепа Какаші стиснулася. – Клану Інудзука є чим пишатися.

–          Старий, – закотила очі характерниця та обперлася обома долонями на плече Какаші, – зніми маску, може нюх теж проріжеться.

Не встиг Какаші щось відповісти, бо всіх заглушив запальний крик Наруто.

–          Кібо, тоді показуй дорогу!

–          Гайда! – скомандував Кіба і всі рушили за ним.

За декілька сотень метрів, Наруто в чергове окликав друга.

–          Ну, що там?

–          Я концентруюсь. Намагаюся відділити єдиний, ледь відчутний запах Саске, тому стули пельку і не відволікай. – огризнувся Кіба, лише на мить поглянувши на Наруто.

–          Вони хоч колись ладнають? – запитала Тейваз Какаші та Ямато, поки вони втрьох залишалися в тилу цієї погоні.

–          Ні. – всміхнувся Какаші, а тоді в мить став серйозним. – Але насправді, вони добрі друзі, просто занадто схожі, особливо за темпераментом, щоб весь час не гавкатися.

–          Не думаєш, що Кіба може заздрити Наруто за те, як він його обскакав в розвитку?

–          Він заздрить, але геть не так, як може здатися на перший погляд. Кіба мотивується зростом інших, особливо найближчих, і таке ставлення теж має право на існування.

–          Якщо Кібу мотивує до саморозвитку лише розвиток інших, то чи йому самому цей розвиток потрібний? – приєднався до розмови Ямато.

–          Га?

–          Ти про що?

Какаші з Тейваз поглянули на товариша, не зупиняючись.

–          Може він би хотів рости в чомусь іншому, але шінобі довкола нагадують Кібі про те, ким він є зараз і куди мусить рухатися.

Характерниця ще раз поглянула на Ямато, а тоді знову почала дивитися перед собою, шукаючи очима свого кузена. Її брови насупилися, а погляд став важким.

–          Мусить… – пробурмотіла вона собі під носа.

–          Вчителю Какаші, запах Саске раптово почав виникати в геть протилежних місцях! Одночасно!

Перед ними виникла Сакура, ледь не збивши Тейваз, яка в цей момент повністю поринула в роздуми.

–          Що?

Какаші зупинився на гілці найближчого дерева та поглянув на Кібу, що теж зупинився і намагався відчути звідки саме кличе слід, але все, що йому вдавалося – це крутитися в різні боки довкола власної осі.

–          Справи кепські. – нарешті промовив він, важко видихнувши та зупинившись.

–          Що це все означає? – запитала характерниця, якій саме вдалося вже витягти із зачіски декілька гілочок із гнізда, випадково зловленого власною головою по дорозі.

–          Можливо в них є дуже талановитий шінобі, що спеціалізується на пошуку чакри і він відчув нас, а потім вони ледь не розвіяли запах Саске за вітром.

–          Буквально чи фігурально? – чомусь вирішила уточнити Тейваз.

–          Яка, в біса, різниця!? – до них розвернувся Кіба. – Який із запахів шукати? Їх десятки!

–          Я знайду його, навіть, якщо доведеться шукати під кожною травинкою.

Вираз обличчя Наруто зараз нагадував Скелю Хокаґе. Не було сенсу навіть намагатися йому суперечити.

–          Техніка Тіньового Клонування!

–          А нащо нам були твої нінкени? – вигнула брову характерниця.

–          Не питай. – відвів погляд Какаші, а тоді різко поглянув на Наруто. – Стій! Не так швидко, Наруто!

Але Наруто не слухав, а закликав не відставати.

–          Всі сюди! – скомандував Наруто, коли повернувся перший Тіньовий Клон. – Вже близько! Ми вже геть близько!

Його очі сяяли, здавалося, він взагалі нічого не бачить перед собою.

–          Стій, Наруто. – Хіната потягнула до нього руку, намагаючись перехопити, поки він не стрибнув на іншу гілку, але не встигла навіть доторкнутися. – Ця чакра…

–          Салют!

Перед шінобі з Листя, мов нізвідки, виник член Акацкі, що виявилося несподіванкою майже для всіх, але особливо для Наруто, який полетів клювати землю носом.

–          Наруто! – Сакура кинулася за ним.

–          Аааайя! Всім, всім привіт. – нінджя в чорному плащі з червоними, світанковими хмарами на ньому та в помаранчевій масці, що нагадувала воронку у воді, замахав руками, вітаючи всіх перед собою. – Ну, хто б міг подумати, що я зустріну тут людей з Селища, Схованого у Листі! А скільки вас тут: двоє, четверо, шестеро? Вісім на одного? Дев’ять? А пса рахувати? Не чесно. – навіть дерев’яна маска на все обличчя не могла заглушити його високого сміху.

–          Судячи з плаща, ти один із Акацкі. – холодно зауважив Ямато.

–          Хоча, його не було у списку, який нам надав Кабуто. – голос Какаші теж насторожував аж такою надмірною серйозністю.

–          А це тому, що я новенький.

Видно не було, але всі відчували, як він усміхається.  Раптом, Акамару загавкав і Тейваз цей гавкіт здався дивним. Вона звикла до того, що собаки так закликають господаря, коли знайшли джерело запаху, який їм давали понюхати напередодні.

–          Гадаєш це смішно?! – Кіба опинився біля Хінати, що стояла найближче до ворога. – Не марнуй наш час.

–          Не гарячкуйте, – Какаші стрибнув на гілку до них та поклав Кібі долоню на плече, – спочатку поглянемо на нього. Нас більше, тож перевага на нашому боці.

Какаші хоч і вірив у сказане, але ні на мить не відривав погляду від незнайомця з Акацкі.

–          Мене недооцінюють. О Мудрецю! – його голос і так здавався якимось неприроднім, а зараз взагалі інтонація походила на кривляння, надмірні жести лише посилювали враження.

–          Руками махає, як ти. – мовив Какаші до Тейваз, коли відчув її присутність поруч, але вона ніяк не зреагувала на жарт, адже теж не зводила очей з ворога.

«То ось які вони Акацкі, ось які вони». – подумав Шіно, спустившись на землю до Наруто.

«Ще один дивак. Вони продовжують ставати нам на заваді, коли ми так близько до Саске». – Сакура вправила перелом Наруто, але з голови ніяк не могла викинути хоча б на мить думки про Саске, тому лише закипала від чергової перешкоди.

Наруто навіть і не помітив, що було з його плечем, не помітив друзів поруч, а просто дивився з відкритим ротом на ворога весь цей час.

–          Агов ти, пугало, не стій на шляху! – заволав інший Наруто, який саме в цю мить збирався розірвати ворожого нінджя Расенґаном.

–          Тіньовий клон?!

Всім здалося, що Наруто вдалося застати зненацька члена Акацкі, що той аж злякався, але це була лише гра ворога, адже клон Наруто взагалі не поцілив Расенґаном, лише розвіявшись за мить, немов пройшов крізь ворожого нінджя.

–          Промахнувся, ги. – заплескав він в долоні. – До речі, я Тобі.

–          Гарбузиком будеш. – скривилася Тейваз.

–          А ти хто?

Тобі схилив голову на бік, явно зацікавившись характерницею.

–          Не твоє діло, гарбузоголовий. Кажи, де всі інші твої родичі.

–          І яка в тебе чудернацька катана.

–          Собі таку цяцьку хочеш? – усміхнулася Тейваз. – То спробуй відбери. – дістала вона шаблю з піхов.

–          Тейваз, – виставив Какаші руку, перекриваючи їй шлях, – що ти…

–          Що справді? – застрибав Тобі на місці, перебиваючи Какаші та геть не звертаючи на нього уваги. – Даси погратися?

Член Акацкі поспішив на дерево, де всміхалася характерниця в бойовій стійці, але перед ним виник вже справжній Наруто, намагаючись самостійно нанести удар власною технікою.

–          Ти надто самовпевнений. – Тобі добряче в польоті зарядив ногою Наруто по обличчю, смачно розбивши йому ніс, що той аж, немов сапсан в піке, впав у річку. – Що такий хлопчисько взагалі може зробити мені?

«Чому його голос так перемінився при виді Наруто». – шабля характерниці ще була напоготові, але не тіло.

Наруто випірнув, геть не зважаючи на одяг, що повністю промок і з якого досі стікала вода. Не треба було читати думки хлопця, щоб зрозуміти, що зараз він став злющим, мов собака.

–          Наруто, слава Хаґоромо!

Хіната хотіла була кинутися до Наруто, але Сакура стала на її шляху.

–          Хінато, Наруто в змозі сам потурбуватися про себе. – це зауваження не дуже припало до вподоби Хінаті.  – Не зводь очей з ворога.

Але вона послухалася в цю ж саму мить та повернулася до Тобі, що нависав над ними на дереві.

–          Отакої! Невже ви намагаєтеся проаналізувати мої здібності? – Тобі знову почав говорити високим голосом, чухаючи потилицю. – У Листі такі розумні нінджя? Але для новачка я дуже непоганий. Ви так не думаєте?

Всі, крім Ямато, Какаші та Тейваз спустилися на галявину, позадиравши голови догори.

–          Ум, – знову озвалася характерниця, – а я бачу скромність – це геть не про тебе, Гарбузику?

–          Бабусі завжди казали, що я занадто скромний хлопчик і більше маю собою пишатися.

–          А інші люди з тобою просто не хотіли розмовляти, друзів не мав, тому і пішов до Акацкі?

–          Я поховав всіх своїх друзів. – на якусь мить його голос втратив відтінку веселощів, а набув якогось мертвого спокою.

–          Я б сказала, що мені шкода, але не брехатиму.

Неочікувано для всіх, Тобі знову застрибав на місці та заплескав у долоні.

–          Не люблю підлих брехунів, тому ти вже подобаєшся мені.

–          Запрошу тебе, як наречені набиватимуться. Позбавлюся їх завдяки тобі.

Ворожий нінджя вклонився, виставивши руку.

–          Що будемо робити? – запитав Ямато в Какаші в цей час. – Він ухилився від усіх атак Наруто.

–          Таке враження, що він просто бавиться з нами. Але ти правий, що далі?

–          Отже, у що будемо гратися, мої друзі з Листя?

–          Ми не збираємося гаяти на тебе час. – почувся крижаний голос Наруто десь знизу.

–          Правильно. – погодилася з ним Сакура, яка так само не могла більше чекати ані секунди.

–          Ми повинні йти слідом за Саске. – мовив Шіно до друзів. – Ми знову втратимо слід.

А Акамару явно погодився з ним.

–          Шіно, – обернувся до нього Кіба, – тебе ж не було з нами на минулій місії по поверненню Саске? Цього разу ми на тебе розраховуємо.

«І тут зв’язки». – промайнуло в голові у Сая, який все ще намагався до кінця усвідомити важливість зв’язків між людьми, між друзями.

–          Гаразд, покінчимо з цим якнайшвидше. – Какаші кивнув бік Ямато.

–          Діємо за планом «Б» та атакуємо. – скомандував той, розвернувшись до товаришів.

–          Зрозуміло. – звузив очі Наруто.

–          Так. – підтвердили всі інші.

У відповідь на це все, Тобі лише розреготався, ще сильніше, ніж всі рази до цього.

–          Схоже ви серйозно налаштовані. Ну, тоді треба розігрітися. – мовив він та почав крутитися в різні боки, а потім робити випади.

–          Виродок, годі з нас насміхатися! – Наруто давно вже не було до сміху.

–          Наруто, – просичала Сакура, – зосередься на команді.

–          Та знаю я! Знаю!

Сакура лише закотила очі, а тоді розвернулася в бік Кіби з Акамару.

–          Почнемо. Ви готові?

–          Ми завжди готові, правда ж ? – підморгнув він нінкену, всміхаючись, а той одразу гавкнув у відповідь.

–          Тоді вперед. – скомандувала Сакура, взявши Наруто за руку, і тільки-но він кивнув, як вона розкрутила його та закинула на дерева в бік члена Акацкі.

–          Високо полетів. – прослідкував за Наруто Тобі, намагаючись розгледіти його десь в кронах дерев. – Яка груба сила для дівчини! – він поглянув знову перед собою. – ЩО?! Вони відволікли мене приманкою і тепер оточують втрьох. То ж від кого мені ховатися? – Тобі схопився за підборіддя, а тоді відскочив на задню гілку. – Агов, зачекайте, це ж не чесно!

–          Годі молоти язиком! – заричав Кіба.

Акамару кинувся на Тобі, ледь не схопивши його в пащу.

–          Ще б трохи і… – ошелешено мовив ворог, ледь встигнувши ухилитися. – Отакої! – вигукнув він, коли кулак Сакури пролетів прямо перед його очима. – Що ж це коїться?! Людоньки! Троє на одного! Не знав, що в Листі всі такі боягузи.

–          Расенґан! – почулося за його спиною.

–          Як це? Ти не приманка? Мені кінець!

Наруто був впевнений, що тепер ворог точно попався, але замість нього, розірвав товстелезну гілку дерева, на якій ще секунду назад, стояв Тобі, а тепер Наруто крізь неї полетів до землі.

–          А от і ні! Не кінець. – абсолютно неушкоджений Тобі виник посеред воронки, що утворилася через падіння Наруто і ногою зачерпнувши пісок, кинув його в обличчя хлопця. – Німпоо! Техніка Блокування!

Він знову зник і знову моментально виник в геть іншому місці.

–          Та як таке може бути? – промовив ображено Тобі до Какаші, ставши у нього на шляху.

–          Хороше запитання.

–          Ви ж казали, що будете атакувати разом. І я вам повірив. – член Акацкі тупнув ногою, мов мала дитина.

–          Не зупиняємося, – Какаші виставив руку перед командою позаду себе, роздаючи вказівки, – розділяємося і прориваємося. І згруповано, чуєш мене, Тейваз? – не озираючись та не прибираючи руки, запитав Какаші.

–          А я то що?

–          Наруто? – таким самим серйозним голос.

–          Та, так, вчителю!

Стрій, що лише не так давно утворився, розсипався врізнобіч перед самим носом у ворога.

–          О Мудрецю! Німпоо!

Тобі почав, немов, провалюватися, крізь землю, гілки, стовбури, а потім так само раптово виникати біля різних шінобі, встигаючи вдарити їх різкою, перед тим, як знову зникнути.

–          Не я б’ю, верба б’є!

–          Якого?! – кривиться в злісній гримасі характерниця, чи то від почутого, чи то від отриманого удару по сідницям.

–          Що це за техніка? – як вкопаний стоїть і бурмоче собі під носа Какаші, не в змозі відірватися від того, що відбувається.

–          Я знаю! Я знаю! – защебетав радісно Тобі, виникши на одному з дерев. – Я назву це джюцу: Німпоо! Техніка Вдар Крота!

–          От тільки в цій грі б’ють крота, а не навпаки. – ображено мовив, крізь зуби, Какаші, навіть і не помітивши, коли йому теж прилетіло, лише встигнувши схопитися за сідниці.

–          О, – підійшла до нього характерниця, – бачу тобі теж дісталося по найкращому місці, коли інших пожаліли.

–          Забудемо про це. – прошепотів Какаші, похиливши голову.

–          Семпаю?

До них підійшов Ямато.

–          Знаю, цей дивак не дозволить нам пройти, поки ми не здолаємо його, так?

–          А щоб твоєю мордою просо молотили! – заволав у відчаї та злості Наруто.

Тобі схилив голову на бік, підперши підборіддя долонею.

–          Але ж в мене файна маска, то не страшно.

–          Я зніму з тебе цю маску, гімно ти нероздушене!

–          Агов, агов! – виставив він долоні поперед собою, поки всі споглядали на нього. – Скажіть, у що гратимемо далі?

–          Ми не можемо тут гаяти час! Тільки не зараз.

Не лише Тейваз помітила, що Наруто вже знаходився на межі істерики.

–          Так, знаю. – в Ямато, аж жовна повиступали. – Переходимо до плану «А». Гаразд? – розвернувся він до Какаші на що той лише спокійно кивнув. – Отже, гаразд.

–          Уперед, Акамаро!

–          Ямато! – гукнув його Какаші.

–          Так!

Ямато миттєво склав долоні в печатках та використав Мокутон, аби атакувати та відволікти, або одразу ж захопити ним противника.

–          Ґацууґа! – до нападу долучився Кіба з нінкеном.

Тобі лише сміявся, здавалося, йому справді дуже весело.

–          Расенґан!

За мить лютий погляд обличчя в Наруто замінив вираз розгубленості.

–          Та, як так?!!!! Я точно поцілив! Точно! – але знову неушкоджений Тобі стояв й сміявся десь позаду нього.

–          Попався! – радісно вигукнув Ямато, що саме припав долонею до землі.

–          Що? – голос Тобі став переляканим. – Я, я не можу дихати. – його з ніг до голови було окутано Мокутоном, немов в якусь дерев’яну сферу.

–          Я можу тебе стримати. Чудово. – самовдоволений вираз обличчя Ямато раптово зник, як і чакра Тобі в середині пастки. – Га? Не вдалося. Але чому?

Тейваз поглянула на Какаші. Він здавався геть розгубленим. Вона вперше його таким бачила на полі битви.

–          Не очікували, що я такий спритний?

Тобі дав про себе знати, чухаючи потилицю та звисаючи вниз головою з найближчого дерева.

–          А тепер мій хід! Заборонена техніка.

–          Та ти всядишся чи нє?! – характерниця готова була за пару секунд опинитися біля ворога, але її зупинив грізний голос Какаші, бо саме цієї миті Тобі почав складати невідомі нікому тут печатки.

–          Тейваз, Наруто, Кіба, відступайте!

–          Плащоносна ящірка!

–          Божеееее, яке кончене…

Характерниця вдарила себе долонею по чолу, побачивши, як Тобі, висячи на дереві, вигнувся в дивні позі, розпустивши плаща донизу. Всі інші просто мовчали, не в змозі підібрати слів.

–          Власне кажучи, це і була та техніка. – знову чухає потилицю.

–          Гарбузику, скажи чесно, ти геть клепки не маєш?

–          Він що, знущається? – Наруто знову закипав.

–          Цей план теж не спрацював. Він легко ухилився від всіх наших атак. Семпаю?

Характерниці було боляче бачити таким Какаші, їй дуже хотілося йому якось допомогти, або підтримати, але в голові геть не було ніяких ідей.

–          Вчителю Какаші. – почувся тихенький голос Хінати.

–          Так, знаю.

–          Наруто, – до нього підійшов Кіба, – створені нами техніки влучили прямо в ціль, так?

–          Таааак. – якось невпевнено протягнув той.

–          Я впевнений, ми поцілили в нього. Тоді, як він зміг уникнути ударів?

–          Я думаю, ми його дістали. – вже чітко відповів Наруто.

–          Гм?

–          Те саме сталося, коли я вперше атакував його Расенганом. Я не промахнувся.

–          Хочеш сказати, він лише зробив вигляд, ніби намагався ухилитися? – до товаришів наблизився Шіно. – А насправді не зробив цього і дозволив тобі зі своєю технікою пройти, крізь своє тіло? Адже так, Наруто?

–          Ну…. Ем…

–          Господи, Шіно, ти можеш говорити по людські?

Шіно ніяк не зреагував на Кібині слова.

–          Можливо це клон, – мовила Сакура, що стояла неподалік, – або всього-на-всього ілюзія, яку він створив своїм ґенджюцу.

–          Я, я думала так само, тому використала б’якуґан, аби збільшити своє поле зору та перевірити чакру. Інших джерел чакри ніде немає. Лише він.

Тобі стрибнув на гілку повище.

–          Ну, що, продовжимо? – заплескав він в долоні.

«Удари проходять крізь нього, але як?» – задумався Ямато, а тоді поглянув на Какаші.

–          Какаші-семпай, що думаєте?

–          Судячи з усього, це його власне унікальне нінджюцу. Буде нелегко. – договоривши, він звузив очі та нахилив голову дещо на бік. – І що вираз Тейваз говорить про неладне.

–          Га? – мов із трансу вийшла характерниця. – Чого це ти?

–          Навіть і не думай.

–          Та, як ти?!

–          Я тебе читаю, як відкриту книжку.

–          Знаємо ми всі, які ти книжки читаєш, мене туди не приплітай.

–          Як би там не було, я все сказав.

–          Але Какаші, я маю ідею.

–          Ні, спочатку йдемо по відпрацьованим стратегіям.

–          Але Какаші, хіба вони допомагають?!

–          Тейваз.

Характерниця у відповідь лише прицмокнула та відвернулася, але скорилася.

–          Шіно?

–          Зрозумів, Какаші-сенсей.

Біля Шіно з’явилися тисячі жуків, що утворювали арку довкола нього.

–          Схоже настала мить, використати таємну техніку твого клану, Шіно.

–          Ти один з клану Абураме? – загиготів Тобі. – Хлопче, жуки така гидота.

–          Кхе, Шіно, ти здається хочеш надолужити втрачене? – усміхнувся Кіба.

–          Звісно. Чому? А тому що, на попередню місію із повернення Саске, ви мене не покликали. – усмішка зникла. – Уперед! – і рій жуків кинулися в бік ворога.

–          Фу, яка гидота! – почав витанцьовувати Тобі на гілках.

–          Агов, Шіно, він може легко і від них ухилитися!

–          Ні, Наруто, – почав заспокоювати його Какаші, – замість концентрації на точній атаці, клан Абураме спеціалізується на використанні простору, аби вести широкодіапазонну атаку.

–          Наруто, – похлопав його по плечі Кіба, задоволено поглядаючи на друга по команді, – ти не часто буваєш із Шіно на місіях, тому не заважай йому, а просто дивись. – в його голосі відчувалася гордість. – Ти ж не хочеш стати ціллю його жуків, приманивши їх своєю чакрою, плутаючись під ногами?

–          Як це?!

–          Про таке завчасно треба попереджати!!! – заволала Тейваз, задкуючи.

Здавалося, Шіно геть не звертав уваги на те, що відбувалося за його спиною, будучи повністю сконцентрованим на завданні.

–          Розсійтеся.

Жуки оточили Тобі, утворивши довкола нього щось схоже на кокон.

–          Тепер він нікуди не втече. Ухилитися від всіх жуків просто не можливо.

У відповідь на слова вчителя, Наруто засміявся та затупцював радісно на місці.

–          Так йому, Шіно!

–          Не має значення, ухилиться він чи просто прослизне, крізь них, – відповів той із витягнутою та розчепіреною долонею в бік ворога, – я дізнаюся, як працює його техніка. Почали, Секретна Техніка Сфера!

–          Хвилиночку! – ще встиг мовити Тобі, аж поки навіть силуету вже не було видно за жуками.

–          Чудово! Так тримати, Шіно! – не переставав радіти Наруто.

–          Я покінчу з ним. Чому? Бо зараз я в команді разом із вами. Хоча минулого разу, ви не взяли мене на це завдання.

–          Дідько, досі ображається. – скривився та пирхнув Кіба.

«Його жуки рухаються просто блискавично, – Сакура не могла відірвати свого погляду від рою та шалених, переляканих криків Тобі, – і як він може керувати такою кількістю комах так легко? Це вражає!»

Жуки довкола ворога тепер більше походили на його силует, аніж на вулик.

–          Що там, Хінато?! – раптово, знервовано озирнувся до неї Какаші.

–          Так! Я бачу його чакру. Він точно в середині рою жуків Шіно.

–          Ямато!

–          Так! – відповів він, направляючи у ворога власну техніку. – Я готовий атакувати будь-якої миті.

–          Ну що, Шіно?

–          Я відчуваю його присутність. Як? Мої жуки діють і поглинають його чакру.

–          Чудово! Дозволимо їм поглинути її повністю! – усміхнувся Наруто.

Не встиг Наруто договорити, як тисячі жуків просто розлетілися, показавши всім, що Тобі зник. Знову зник.

–          Це не можливо! – рука Шіно повільно опустилася.

Довкола всі лише стояли в сповненому відчаєм мовчанні.

–          Мої жуки, що реагували на його чакру, раптом загубили його. Неможливо. Не можливо це.

–          Техніка миттєвого переміщення? – припустила Сакура, сама розуміючи всю абсурдність сказаного.

–          Ні, це не вона. Чому? Тому що ця техніка усього лише швидкий рух і мої жуки неодмінно б слідували за ним. Він би не зміг втекти.

«А може він використав просторову техніку? Та ні, це не можливо.» – Какаші не міг зрозуміти, що зараз його душить більше: думки чи маска.

–          Але… він… – повільно та перелякано шепотіла Хіната, – раптом зник.

–          Без жодних печаток, виклику та використання знаків зміг втекти? У такому разі, ця просторово-часова техніка ще потужніша, ніж у Четвертого.

До Какаші підійшла Тейваз, обережно та лише на мить, торкнувшись його руки.

–          А яка техніка була у Четвертого? – та він не почув її запитання.

–          Він просто зник і зміг просто стерти свою присутність. – Ямато теж опинився поруч, Какаші так само геть не поглянув на нього.

–          Не може бути, але якщо цей хлопець справді здатен на таке, тоді радше за все, він може робити це з будь-якою частиною свого тіла, що пояснює чому та частина, на яку мав припасти удар зовнішньої атаки зникала і для нас це виглядало так, ніби атака пройшла крізь нього.

–          Так, Сакуро, думаю, ти маєш рацію. – заговорив нарешті Какаші. – Він і не уникав тому наших атак, вони справді прослизали, крізь його тіло.

Хіната зосереджено поглянула на навколишні дерева, а Акамару загавкав.

–          Я знайшла! Ось там! Зверху! – вона вказала на дерево позаду всіх.

–          Привіт, привіт. – замахав руками Тобі, немов до старих, добрих друзів, що лише ще більше розізлило Наруто.

–          Не думай, що зможеш втекти від мого носу.

–          Кібо, заж… – не встигла його зупинити Тейваз.

–          Ґацууґа!

Тейваз лише відвернулася, щоб не бачити, як Тобі просто відійшов в бік від атаки, а Кіба з великим гуркотом, розламавши товстелезну гілку і не одну, полетів головою до землі, залишивши в ній воронку ще більшу, ніж напередодні Наруто.

–          Агов, Кіба, думай головою, перш ніж діяти! – розлютилася Сакура.

–          Знову крізь нього пройшов? Чорт. – ледь будучи при тямі, мовив Кіба, не маючи сил навіть перевернутися.

–          Кіба, – до нього підійшла Хіната, аби допомогти, – я думаю, цього разу він просто відступив у бік.

За Хінатою поспішив до господаря, жалісливо скавчачи, і Акамару.

–          Та подавися ти вже цим лісом!

–          Тейваз!

Характерниця не збиралася пробачати ще і Кібу ворогові, тому геть не звернула уваги на Какаші, натомість з люттю почала рукою направляти потік безжального повітря в Тобі, який вперше зазнав поразки та з усією силою відлетів у найближчий стовбур.

–          Що, – вигнула брову та усміхнулася Тейваз, – не можна ухилитися від того, чого не бачиш?

–          Що вона? – не до кінця усвідомив Наруто. – Сестричко, як ти це!? В тебе теж Стихія Вітру?!

–          Ні, халамидро, – вона знову жбурнула Тобі об дерево, а тоді стрибнула нагору, щоб бути з ним на рівні, – просто згадала звідки я родом.

–          Га?

–          Неважливо, Наруто, просто дивися.

–          Ти ба, а що таке Какаші? – не озираючись, перепитала характерниця. – То Тейваз стій не рухайся, а то потилицею відчуваю, як в усмішці розплився.

–          Каюсь. – не переставав усміхатися Какаші, злегка хитаючи головою.

Тобі зник, а тоді виник позаду Тейваз.

–          Ти ба, а ти здивувала. – заплескав він в долоні і знову зник, перш ніж вона розвернулася. – Ні печаток, ні спорядження, ні зброї. І в тебе є цікава техніка.

–          Е ні, Гарбузику, тільки не випали зараз, що ми ще і схожі.

–          А чому ні, – його голос тепер почувся десь над нею, – ти мені подобаєшся.

–          Не чекай взаємності.

Характерниця задерла голову догори, але перш ніж знайти, де ховався Тобі, вже пропустила атаку.

–          Он він, Тейваз-сан! – закричала Хіната.

–          Дідько!

Характерниця полетіла донизу, не минаючи хребтом жодної гілки.

–          Тейваз!!!! – тепер закричав Какаші, не в змозі приховати переляку в очах.

–          Га? – здивувався Тобі, приклавши вказівний палець до губ. – А це вже цікаво.

Він зник, а тоді виник так, щоб встигнути зловити Тейваз, а потім схопив її за шию та стукнув добряче потилицею об дерево, так, що вона ледь-ледь знаходилася при тямі.

–          Відпусти її! – заревів Какаші, що вже збирався стрибнути на гілку.

–          Не рухайся. – навіть нотки веселощів більше не відчувалося в його голосі. – А то в мить зламаю їй шию.

–          Тейваз!

–          Сестричко!

Какаші послухався та завмер, як і зупинився, у напіввипаді.

–          Що за раптова реакція, Какаші? – від голосу ворога линуло лихом. – Ні на хлопчика із звіром, ні на хлопчину з нінкеном ти так не реагував, а їм більше дісталося.

Тобі стис горло характерниці сильніше, що вона аж захрипіла.

–          Припини! – Какаші не знав, що йому робити, він боявся поворухнутися.

–          Хто вона тобі, а Шярінґан Какаші?

Слова зникли з горла Какаші, він був переконаний, що чомусь не можна відповідати на це запитання, та і повітря теж, немов, більше не наповнювало його легені.

Тобі посміхався, але цього ніхто не бачив, натомість всі помітили, як він ще сильніше стис горло своєї жертви.

–          Мерзотнику!

Акамару погодився із своїм господарем.

–          Цікаво, а ти сильно за нею сумуватимеш?

–          Ні!

Та не встиг Тобі зробити свій останній рух, навіть поглянути єдиним оком, що виднілося крізь маску, на Какаші, як біля нього виник ще один член Акацкі.

–          О! – поглянув він на новоприбулого, що немов хижа рослина, немов хвороба чи паразит, виріс із дерева. – Ну, і як все пройшло?

–          Все скінчено.

–          Гм.

Тобі байдуже відпустив характерницю і вона полетіла каменем до низу, але цього разу Ямато встиг зловити її своєю технікою і забрати до команди.

–          Це ще хто такий? – запитала Сакура, кинувшись лікувати Тейваз, яку, присівши, взяв на руки Какаші, обперши її спиною до своїх грудей, сам не відводячи очей від ворога.

–          Він був у списку Акацкі, який нам передав Кабуто.

–          Чорт забирай! Ще один буде під ногами плутатися! – визвірився Наруто, як тільки помітив, що Тейваз повністю прийшла до тями.

–          Саске переміг. Учіха Ітачі мертвий.

Всі присутні почули ці слова Дзецу, адресовані Тобі, всі в одну мить перестали відчувати твердість землі під ногами. Всі, окрім Акацкі.

–          Може ваш Саске, ще і Кайдаша здатен спіймати? – пробурмотіла характерниця, потираючи горло, але її ніхто зараз не слухав.

–          Саске справді переміг. Ітачі мертвий.

–          Не може бути! – підняв чи то в захоплені, чи то в здивуванні руки до гори Тобі. – Жартую. – його голос змінився за долю секунди, ставши набагато нижчим та серйознішим. – Я так і думав.

–          Саске… вбив… Ітачі? – Сакура підвелася та поглянула на дерево.

–          Щоправда, Саске теж впав на землю. – з посмішкою зауважив чорно-білий член Акацкі. – Цікаво, як він? Схоже його життя висить на волосині.

–          Агов ти! Алое ходяче! – Тобі нічого не встиг відповісти, як його криками перебив Наруто. – Ану кажи, де Саске!

–          Алое? – розізлився від образи Дзецу.

–          Не звертай уваги. – заговорила його чорна сторона.

–          Та більше на реп’ях якийсь схожий, чи будяк. – додала характерниця. – А, Какаші? – поглянула вона на нього з-за спини.

Але він не чув її, його серце почало нестримно битися, настільки, що це навіть відчула і Тейваз. Жах, от що зараз бачила вона на його обличчі.

–          Хей, ти чого? З тебе піт тече…

Тейваз подивилася туди ж, куди не кліпаючи дивився весь цей час Какаші, але вже нічого не помітила. Вона і не могла б роздивитися шярінґан, яким на іншого його власника, поглянув Тобі.

–          Продовжимо гратися з вами наступного разу.

–          Це…. Це Шярінґан? – ледь вичавив із себе Какаші. – Та хто він, чорт забирай, такий?

Дзецу зник, як і з’явився був до того.

–          До зустрічі. – мовив Тобі та немов стер себе рукою з повітря, провівши нею зверху вниз перед собою.

Какаші кивнув Ямато, аби той перехопив Тейваз до себе і не встигла Тейваз заперечити, як вже стояла обпершись на Ямато.

–          Агов, зі мною вже все добре. Ви панькаєтеся так, немов мені найбільше дісталося.

–          Але голову і справді лише ти розбила. – зауважив Кіба.

–          Я просто розслабилася, але це не означає… – характерниця роззирнулася по сторонам. – Какаші?

–          Ми повинні знайти Саске раніше, ніж вони. – біжучи кинув Какаші та стрибнув на верхівку найвищого дерева в окрузі. – Хінато, з’ясуй, що знаходиться он в тому напрямку. – вказав він рукою.

–          Так! Б’якуґан! Зона приблизно в десяти кілометрах звідси вкрита хмарою потужної чакри і ще, судячи з усього, там горить ліс чорним полум’ям.

–          Аматерасу?

–          А я думала, якийсь довбень сухе листя з травою підпалив, листопад, як не як.

–          Сакуро, – звернувся Кіба, – а ти точно їй добре рану залатала.

–          А що, – втрутився Шіно, – колись жартувала ніби краще вона?

–          Я вас чую. – звузила очі характерниця.

–          Нам туди. – крикнув з висоти Какаші. – Всі за мною!

–          Цього разу…. Мене ніщо не зупинить! – встиг випалити завзято Наруто, перш ніж кинутися навздогін.

Вони бігли так швидко, немов їм не заважав майже непрохідний ліс своїми могутніми деревами та густими, колючими чагарниками, вони бігли так, немов перед ними не було нічого, окрім такої близької цілі.

Особливо, ця ціль була такою близькою для Наруто, адже от його кращих друг виконав свою помсту, а отже тепер він повернеться до нього, до їхнього дому, треба лише встигнути до нього. Встигнути до його Саске.

–          Я відчуваю їхній запах. – озвався десь попереду Кіба, що і вів за собою цілу команду. – Вони вже біля Саске.

–          Дідько! – вилаявся Наруто та майже порівнявся з Кібою й Акамару.

–          Отже це і є Аматерасу? – мовив Какаші, коли перед ними постав ліс, повністю вкритий чорним полум’ям. – Я ніколи раніше його не бачив. – рушив він уперед.

–          Що це? – зупинилася біля другого командира Сакура.

–          Одна із технік Ітачі. – неочікувано для всіх, пояснив Наруто.

–          Обережно. – Какаші виставив руку вбік, зупиняючи всіх та не даючи нікому пройти далі. – Цей вогонь не згасне, допоки не перетворить свою ціль на попіл. Вистачить й доторку.

–          Цей пейзаж, – характерниця зачаровано поглянула перед собою, повільно підходячи до Какаші, біля якого вже стояли Наруто та Кіба, – цей вогонь, він так схожий на Ирій. На одні з воріт до нього.

–          Що таке Ирій? – розвернувся до неї Какаші.

–          Сподіваюся, тобі ніколи  не доведеться дізнатися.

–          Яке детальне пояснення. Ямато?

Кіба важко видихнув.

–          О свята скеля з писками, не будь ми в такому становищі, я б вам зараз сказав би.

Какаші з Тейваз винувато переглянулися, але лише на мить.

–          Так, семпай. – підійшов, киваючи Ямато. – Стихія Землі Розлом Ґрунту. – з цими словами він припав долонею до землі, яка в цю ж секунду глибокою та широкою тріщиною розійшлася, здавалося, до самого кінця лісу.

«Він що, заігнорив мене, а звернувся до Ямато, бо образився? Пф.»

–          Ідіть вперед. – сказав, після завершення техніки, Ямато

–          Гаразд. Всі, окрім Ямато, вирушають за мною.

Так і сталося, але на руїнах спадку Учіха, їх зустріла лише злива, ще гірша за ту, яка проводжала листян з селища.

–          Та що тут сталося, чорт забирай?! – Кіба, після того, як оглянув все довкола, розвернувся до товаришів. – Який бій міг призвести до такого?

–          Рота закрий, братику, а то дружки Шіно позалітають. – пройшла повз характерниця, ближче до Наруто.

–          Кажеш так, немов щодня руїни після двобоїв розбираєш.

У відповідь він отримав лише усмішку, але очі Тейваз здалися йому сумними.

–          Два володарі Шярінґану. Бій між двома з клану Учіха. Цілковита розруха. – спокійно, немов пояснюючи матеріал із підручнику в Академії, мовив Какаші.

–          Де Саске? – поглянув Наруто на характерницю. – Сестричко, де Саске?

Вона помітила, як він намагається стримати тремтіння в руках. Поки що лише в руках. А потім він повторив запитання, розвернувшись до Хінати.

–          Я не бачу жодної чакри, окрім нашої. – пауза. – Вибач.

–          Є ще слабкий запах, але… – Кіба не встиг договорити, як його перебив Какаші.

–          Ми спізнилися.

Наруто аж вишкірився від болю, що розривав його із середини.

–          Наруто…. – Сай хотів було підійти до друга, аби обійняти його, але не наважився.

–          Чому, чому я ніколи не можу наздогнати Саске? – обпершись обома руками на зруйновану стіну, де все одно добре виднівся герб клану Учіха, розбито прошепотів Наруто.

Тремтіння вже не можливо було приховати, але насправді, він просто вже втомився. Дуже втомився.

–          Чому?! – тепер не прошепотів, а прокричав Наруто, змусивши серця оточуючих ще більше краятися, ніж мить тому.

–          Наруто…

А Тейваз наважилася, сама не вірячи собі. Вона підійшла та поклала обидві долоні на плечі Наруто, злегка пригорнувшись до нього. Він не заперечував.

Какаші дивився на них і навіть дощ стіною не підвладний був змити з його обличчя лють, яка зростала в душі. Він ненавидів себе ще більше. З кожним разом, коли їм не вдавалося повернути Саске додому, він ненавидів себе ще більше, що не зміг його тоді зупинити. Щоправда, Какаші достеменно не знав, коли саме те «тоді» насправді сталося, але почуття провини перед власними учнями не переставало його душити, з того самого моменту, як Саске підняв руку на власного друга.

Ці діти врятували його, а він так і не зумів стати їм справжнім учителем. Навіть захисником, або просто другом. Він нікому не зумів стати другом. Нікого не зумів захистити.

–          Какаші-семпай? – підлетів Ямато, вирвавши наставника з полону демонів, що мов твань, не давали йому вибратися із глибин трясовини власної свідомості та провини.

–          Якщо є хоча б слабкий запах Саске, ми зобов’язані знайти його. – Какаші нарешті повернувся до команди.

–          Так, правильно. – Наруто вдарив кулаком об стіну, але в цьому жесті вже читалося завзяття, а не відчай. – Ми не можемо здатися, зайшовши так далеко!

Сакура кивнула, а Наруто вирівнявся та розвернувся до команди, спершу легенько усміхнувшись Тейваз, що вже стояла, обпершись спиною на стіну та склавши руки на грудях, і дивилася на Какаші.

–          Оглянемо все навколо, можливо знайдемо якісь сліди Саске. – Какаші.

–          Так, капітане!

Всі прийнялися до справи, розкинувшись врізнобіч по одному, з використанням власних, унікальних технік, і хоч кожен розумів, що ця місія вже не матиме успішне завершення, але вогонь їх був незгасимим.

–          Так, знаю. – погодився Кіба, коли зустрів Тейваз, що далі шукати слід вже марно. – Саске тут навіть і не пахне.

–          Знаєш, – характерниця випустила в небо з плеча останнього ворона та знову розвернулася до кузена, – з твоїх вуст ця фраза набуває особливого колориту.

–          Добре, це смішно, але настрій занадто паршивий, аби сміятися.

–          Ти правий.

–          Практично ідеальна повня вже була.

–          Га? – одночасно обернулися Кіба з Тейваз, як почули Шіно, що теж вже прямував на місце зустрічі, де вся команда в зборі і опинилася за декілька хвилин.

–          Ми зробили все, що могли. – мовив Какаші, обіймаючи поглядом кожного, хто мокрим і розбитим стояв серед руїн. – Повертаємося до Листя.

–          Саске… – ледь не плачучи, прошепотів Наруто.

–          Треба йти.

Тейваз підійшла до хлопчини, обійняла його за плечі та повела за собою, він не пручався, знову.

Їх спеціально зібрали для цієї місії. Зібрали, аби знайти та повернути Саске, але повертали вони з собою до селища лише тяжкість на серці.

–          Може він вже в селищі?

–          Га?

Сакура перша, хто порушив цю гидку тишу, поки команда пробиралася крізь густий ліс вже додому.

–          Ні, Сакуро, – таки відповіла характерниця, – я так не думаю.

–          Чому ти так кажеш? Ти його геть не знаєш.

–          О, ні… – на мить Тейваз опустила очі. – Мені здається, я його добре знаю.

–          Але ж ти… – Сакура так збентежилася, що ледь не врізалася в стовбур найближчого дерева. – Ой, Ви… Вибачте, Тейваз-сан.

–          Та все добре, думаю, нам давно було варто перейти на «ти». – легка усмішка. – Тому, якщо тобі буде це комфортно, давай так і залишимо, добре?

–          Е… – Сакура злегка почервоніла. – Мені комфортно, але, можливо, спершу я буду ще забувати.

–          О, я так сама. – характерниця засміялася.

–          Але чому… – почувся попереду голос Наруто, як виявилося, він їх добре чув. – Але чому? Він же досяг своєї мети, що його зупиняє? Мені здається, він справді може бути в селищі. Я впевнений, нас в селищі чекають хороші новини. – не розвертаючись, договорив Наруто.

–          Сонце… – важко видихнула Тейваз. – Я б не сподівалася на хороше в Листі, після повернення. Надія – це добре, твоя надія взагалі незбагнена, але краще підготуй себе до поганого.

–          Чому? – не переставав питати Наруто, хоч десь в глибині давно мав на це відповідь.

–          Він все своє свідоме життя прожив з однією ціллю, а зараз він не досяг її, а втратив. Втратив те єдине, заради чого жив всі ці роки. Уяви, як йому? Він зараз просто не розуміє більше, хто він.

–          Це не так, – тепер він поглянув на неї, хоч і ненадовго, – у нього є ми. Йому є завдяки чому жити.

–          Наруто, та чи бачив він вас, будучи так довго засліплений помстою? Те, що він пережив, ще і у такому малому віці, це не просто, щоб дійсно жити, йому треба було щось сильне, сильніше за весь той біль і я впевнена, він нічого не мав і не приймав, крім ватри ненависті.

–          Приймав.

–          Можливо, хай так. Але воно все зжиралося язиками помсти. До попелу. Якщо пощастить, хоча б його ще не розвіяно, але Саске все своє свідоме життя жив помстою, це було його єдиним паливом, а зараз він її втратив і він не знає, як жити без помсти. Розумієш? Жага помсти – це єдиний йому знайомий шлях нінджя і зараз йому потрібно вийти на нову стежку. Та чи веде ця стежка до Листя, ми цього поки не знаємо. Головне не відвертайся від нього, хоча б поки його очі закриті, а не вже сліпі.

–          Я ніколи від нього не відвернуся.

–          Ніколи – це теж не завжди те, що добре. – «І не всі, такого заслуговують».

Останні слова характерниця промовила лише подумки.

Раптово, посеред нічного лісу і цієї розмови, на гілку, мов з неба, впала Кацуя, перед самісіньким обличчям Тейваз.

–          Якого хуя! – вона б полетіла до самого низу, якби вчасно її не спіймав Какаші.

–          Виглядаєш так, ніби обісралася. – зловтішаючись, посміхнувся Кіба, коли всі зупинилися, вишукавшись в декілька рядів.

–          Іди нахуй, братику! – Тейваз нарешті видихнула та перестала вганяти кігті в Какаші. – Бо знаєш, а ледве не. – просичала вона, а тоді додала вже спокійним та, навіть, винуватим голосом. – Пробачте, Велика Кацую, я все ще не звикла до Вас.

–          Все добре, дівчинко. Я все розумію.

–          А є щось, – прошепотів їй на вухо Наруто, який саме підійшов поближче до вчителя, – що ти не боїшся?

–          Знаєш, не чекай більше від мене раамена.

–          Але ж… – тон Наруто змінився в одну секунду, але Ямато не дав йому договорити.

–          Велика Кацую, щось сталося?

–          Пане Ямато, пане Какаші. – звернулася вона по-черзі.

–          Що? – нахилив на бік голову Кіба. – Велика Кацую здолала такий довгий шлях, щоб привітати нас?

–          Ні, це не так. Чому? Тому що сталося дещо серйозне, – Шіно поправив окуляри та продовжив, – я так думаю.

–          Пані Цунаде відправляє велику Кацую лише в екстрених випадках і не інакше. – погодився Ямато.

–          Я зрозумів. Щось таки сталося. Я ж просто пожартував.

–          Не переймайся, котику. – Тейваз підійшла та, доволі відчутно, поклала йому руку на плече. – Дурнувате почуття гумору, то буває.

–          Ага, сімейне мабуть. – скривився від її голосу Кіба.

«Шіно, – поглянула Хіната ніжно на друга, що все тримався за окуляри, – мені знайоме це відчуття, так прикро, коли тобі не дають договорити».

–          Пане Какаші, – нарешті знову заговорила Кацую, – Вам наказано негайно повернутися до селища і доповісти про результати місії, але також виникла невідкладна місія, тут неподалік, тому мене і прикликали вас перехопити.

–          Яка місія?

І посланець Цунаде повідала йому, не приховуючи деталей.

–          Зрозумів. Не можна гаяти час, – мовив Какаші по завершенню, – Сьома команда під керівництвом капітана Ямато вирушить на гору Кацураґі, негайно.

–          Так! – прийняла наказ Сакура та стала поруч з Наруто, за нею приєднався і Сай.

–          А чому Ви не йдете із нами, вчителю Какаші?

–          Проблема в мені? – Ямато раптово виник між Наруто та Сакурою, чим змусив обох викрикнути з переляку.

–          Та ні… не те щоб я … – скривився налякано присоромлений Наруто.

–          Ну, і добре. – неймовірно чарівливо, а від того тільки ще більш моторошно, усміхнувся Ямато.

***

«Tried to change the ending, Peter losing Wendy», –

Taylor Swift – Cardigan.

 

 

Листопад.

Одинадцяте.

–          Ти не проти перекусити? – запитав Какаші Тейваз, як вони вийшли з Резиденції Хокаґе, та попрямували до центру селища.

–          Дуже сильно не проти, якщо чесно, але я не хочу нікуди йти, я хочу їсти в ліжку перед телевізором.

–          Та без проблем, бо я теж втомився від людей, зайдемо лише спершу до продуктової. А потім до тебе чи до мене?

З відповіддю Тейваз не барилася ні секунди.

–          Е ні, точно до тебе! – замахала вона руками перед собою. – Бо останнім часом була місія за місією і я не пам’ятаю, коли востаннє прибирала. А, по-перше, тебе такий срач вб’є, а, по-друге, ти ж одразу приймешся прибиратися, знаю я тебе, мені такого не треба.

–          Від коли ти це стала проти, щоб я прибирав замість тебе?

–          Не замість, попрошу! – Тейваз зупинилася сама, зупинила Какаші за плечі та вистромила перед його обличчям вказівний палець догори. – А допомагав, бо ти раз мої речі поскладав, я жодної швидше, ніж за пів години знайти не могла.

–          Досі дивуюся тому, як ти знаходиш все в хаосі, але не здатна в порядку щось перед власним носом побачити.

–          Нариваєшся.

–          Можливо. – всміхнувся Какаші. – На прибирання. Все одно ж доведеться і все одно ти то ненавидиш.

–          Е ні, – знову вона схопила його за плечі, – будь ласка, я хочу просто розслабитися. Та і хто знає, може завтра той будинок знесе вибухом і не доведеться.

–          І не мрій. Та і до того ж, прибиратиму я.

–          З тобою! Розслабитися вдвох. Какаші, я скучила за тобою, за нами і я не хочу слухати гудіння пилососу.

–          Добре, добре. – підняв руки догори, здаючись, Какаші і вони пішли далі, завернувши в бік магазинчиків.

–          Ти помітив?

–          Що саме? Бо зараз я помітив лише раптову зміну твого тону.

–          Стан Цунаде. Її погляд, голос… Вона явно собі місця не находить. Я такою її геть не пригадую, аби бачила.

–          Помітив. – сумно погодився Какаші.

Тейваз сиділа на підвіконні, дотираючи тарілки та задумливо споглядаючи кудись поза простором.

–          Я не настільки педантичний, щоб причепитися до тебе, якщо посуд не скрипітиме.

–          Га?

Тейваз злегка здригнулася від незначного переляку, викликаного несподіванкою, та поглянула догори, де на неї вже дивилися очі Какаші. Він поцілував її в кінчик носа та забрав тарілку з рушником, поклавши їх на місце.

–          Про що задумалася?

–          Тут ніби щось змінилося з останнього разу.

–          Ми просто давно не були разом. – він підійшов до Тейваз, ставши між її ногами, та підтягнув її за талію ближче до себе. – І здається, навіть Кіба це помітив.

–          Господи, давай просто забудемо про те.

–          Як накажеш.

Тейваз огорнула його руками за шию і він переніс її на диван, всадивши, чи радше поклавши, Тейваз на себе, спиною до своїх грудей, аби мати постійний доступ до її шиї.

–          Чим займемося?

–          У мене є пару ідей. – він почав то цілувати її за плечі, то водити носом по шиї, зариваючись у волосся.

–          Доволі заманливо, як би я мала хоча б один відсоток від бажання зайве рухатися.

–          А я ж нічого ще не запропонував.

Какаші міцно-міцно обійняв її, тісніше притискаючи до себе.

–          От розбійник! Ошукав, як новобранця! – засміялася Тейваз, закидаючи голову назад.

–          Люблю, коли ти смієшся.

«Знав би ти, як я люблю, коли смієшся ти» – подумала Тейваз, але в голос сказала інше.

–          То що там за ідеї?

–          Хочу тобі дещо показати. – він потягнувся до придиванного столика та взяв здоровенну книгу, що виявилася старим фотоальбомом.

–          Що це?

–          Мій спадок. – ніжно усміхнувся Какаші. – Був ще будинок із землею, який я дуже любив, як і слідкувати за тим, як сходить розсада щовесни, – Тейваз аж розвернулася, щоб ліпше бачити Какаші, а її губи не змикалися в здивуванні, очі ледь помітно бігали, хоча так було майже кожного разу, коли вона дивилася на нього, на свого Какаші, щоразу, такого незнайомого і, до сто біса, рідного Какаші, – обережно поливати вазончики, щоб не пошкодити листочки, а потім висаджувати та намагатися виграти цей врожай у крота, не позбавляючи його життя. Збирати найсоковитіши томати, аби перетерти їх до пасти на вечерю, а потім сісти на ґанок та їсти, слухаючи як ліс, що починався практично одразу за домом, готується до сну.

–          А чому любив?

–          Дім став занадто великим для мене. В ньому стало занадто холодно. І занадто тихо. – пауза, звук їхнього обережного дихання. – Насправді, я завжди любив тишу, але та почала вбивати, та дозволяла демонам в голові кричати голосніше. Я б хотів колись знову, аби вона мене заколисувала, тиша, а не залишала абсолютно самотнім. Мені її не вистачає.

–          Вибач. – Тейваз прикусила себе за язика та розвернулася назад.

–          Не ти в тому винна, – поцілував він її у тім’ячко, – а розмову я сам почав. Але хто знає, може колись я відновлю ту частину спадку і буде в мене великий будинок і не буде він порожнім. Як мінімум, готувати в мене вже знову є для кого.

–          Какаші…

–          Все добре. В будь-якому разі, цей спадок, – він поклав альбом на стегна Тейваз, – також не сильно від мене виграв. Майже не має фото, які б належали мені, в основному всі ті, що зробила мама.

Серце Тейваз затьохкало швидше. Вона не знала, що сказати. Вона боялася щось сказати.

–          Дякую.

–          Га? – щиро не очікував почути щось подібне Какаші. – За що?

–          За тебе. За те, що пустив мене. – вона казала це і ледь не плакала, і раділа, що Какаші не міг зараз цього бачити, а голос, на щастя, майже не тремтів.

–          Куди? – все ще не розумів чи боявся приймати такі слова Какаші.

–          В свій дім.

–          Ти чого? – тихенько засміявся Какаші та більше захопив Тейваз в свої обійми.

–          Я… я…

Вона не змогла договорити, натомість вона знову розвернулася, але цього разу більше, та так, щоб альбом не впав, схопила обличчя Какаші в свої долоні та ніжно, боязко поцілувала його. Він так само обережно відповів. А потім вона знову зручно вмостилася в тепло від його тіла і він почав розповідати, відкривати історію кожного фото, а вона не могла стриматися, аби не жартувати над всім, що спадало їй на думку та перед очима. Какаші проти не був. Він сміявся разом з нею. Він вперше за дуже, дуже багато років гортав цю частину свого життя, але вона про це не знала і він не скаже їй, не тому, що вирішив приховати, а Какаші просто забув, що насправді давно боявся торкатися цього фотоальбому. Зараз він про це справді забув, а запитай, він би не зміг навіть зрозуміти чи пригадати, чому ж так уникав цих сторінок, цих давно не живих людей.

–          Це вони?

–          Так. – Какаші припинив сміятися, але усмішка все ще жила на його обличчі. – Це вони.

Тейваз обережно провела по контурам світлини.

–          Я боялася про них питати раніше, вибач.

–          Ти ж все знаєш?

–          Я знаю лише сухі факти, а я хочу взнати їх так, як знав ти. Хочу почути про вас щось, чого не можна викрасти із чужих думок чи архівів, а лише з твого серця.

Тепер Какаші радів, що Тейваз не бачить його сліз, що хотіли прорватися.

–          Так. Це хороша ідея. Я і збирався розповісти. Все розповісти, абсолютно все. Але з кого почати?

–          Хм… – задумалася Тейваз, роздивляючись фотокартку з командою та іншу, де були лише дівчина з дуже довгим червоним волоссям і хлопчик в темно-синьому костюмі.

–          Обіто залишу на кінець.

–          Чому?

–          Мені інколи тебе хочеться вбити, так само часто, як і його.

–          Хатаке Какаші! – і отримав він ліктем між ребрами.

–          Все, все, мовчу. – сміючись, схопив він її за руки. – Обирай.

–          Тоді почни з цього красунчика.

–          Тейваз-сан, побійтеся богів, цей красунчик одружений чоловік!

–          Він, до речі, так схожий на Наруто. – момент усвідомлення. – Стоп! Не може бути!

–          Ти ж це знала… – не зрозумів реакції Какаші.

–          Знала, але не склала два плюс два до кінця!

Почувся гучний звук ляскоту по чолу.

–          Кажу ж, ви так схожі… – захитав Какаші головою, тепер вже потираючи чоло.

–          А Наруто знає?

–          Ні і поки не варто, думаю.

–          Ееее…. Це не справедливо.

–          Довірся мені. Тут, саме тут, довірся.

–          Еее… – сумний, важкий видих. – Це дуже не справедливо, але добре. Але ти поясниш чому так, тут і зараз!

–          Добре, добре. – полегшено усміхнувся Какаші.

–          Нумо, нумо, розповідай вже про цього шикарного, молодого мужчину, Хатаке!

–          Оце ти так загорілася, коли побачила сенсея.

–          Ой, просто до зображення твого батька я вже була давно звикла.

Замість відповіді, Какаші поцілував Тейваз за шию та прийнявся до розповіді, а коли закінчив, Тейваз вже починала засинати в нього на грудях.

–          Не замовкай. Я все ще слухаю. – вона перевернулася на бік, просунувшись між спинкою дивану та тілом Какаші, не відкриваючи очей. – Слухаю та уявляю.

–          Напевно це все, що я зараз здатен пригадати.

–          Нічого, враховуючи мою пам’ять, ти можеш мені по колу одне й те саме розповідати.

–          Все ще дивуюся, як тобі вдається бути вмілим воїном.

–          Служба то одне, а життя інше, Какаші, скільки повторювати.

–          Не чую, що ти там бурмочеш в мене під рукою.

Вона вкусила його за груди.

–          Ай!

–          Тепер чуєш.

–          Це не так працює. – засміявся Какаші, а тоді закрив альбом та поклав його на столик, після чого обійняв краще Тейваз. – Овва!

–          Що? – прошепотіла із все ще закритими очима характерниця.

–          Твоє волосся.

–          Що з ним?

–          Я вперше за стільки часу бачу тебе з твоїм справжнім волоссям, без краплі якогось іншого відтінку.

–          Що?! – Тейваз підвелася, обпершись на лікоть, а іншою рукою почала ловити власні коси. – Якого?! – їй явно це не подобалося. – Який жах! Вони справді русяві! – Тейваз пірнула носом кудись глибоко в диван. – Я схожа на мишу.

Какаші розсміявся.

–          Припини та повертайся, воно гарне.

–          Не бреши. Воно русяве, ненавиджу свій колір.

–          Повертайся, ну ж бо. – погладив він її за плече. – Давай, давай.

Але Тейваз вже злилася на себе за це все і за те, що з просоння так зашарілася, тому перш ніж нормально лягти, зробила пасма волосся знову рожевими.

–          Ні, ні, ні! – запротестував Какаші. – Поверни, як було.

–          Так я і.

–          Ні.

–          Так.

–          Тейваз.

–          Какаші.

–          Ні, будь ласка, я звісно люблю твоє кольорове волосся, але і твій природній колір гарний.

–          Не перебільшуй. – скривилася Тейваз. – Такий колір найбанальніший і найменш гарний. Не вигадуй щось, аби лише показати, як ти мене … – вона запнулася на останніх словах.

–          Скажи це. – прошепотів Какаші їй прямо на вухо, що її тілом аж пробігли мурахи.

–          Любиш мене. – не в змозі стримати ніяковіння, Тейваз сильно вгризлася в руку Какаші.

–          А я думав, що це мені буде важко коли-небудь зізнатися в своїх почуттях. А виявилося я готовий тобі говорити про них вічно. А ось ти так мило злишся, коли намагаєшся бути ніжною.

–          Не через те, що намагаюся, – вона лягла на спину, а він ліг поруч, закинувши їй свою руку під голову, вони так ледь поміщалися на цьому дивані, але затишнішого місця зараз для них і не існувало, – а бо воно звідкілясь саме в мені виникло. Ця ніжність. До когось.

Какаші вкусив її за вухо. І мов блискавка в ту ж мить вдарила в її тіло, її серце, її живіт.

–          Поверни назад його.

–          А чому це ти вирішив, що то мій натуральний колір, якщо ніколи раніше не бачив??

–          Ну, я дещо збрехав. Я бачив тебе колись, ще на початку, як ти прибула в селище, ти тренувалася з Кібою й паном Шікаку, і твоє волосся під час цього постійно змінювало колір, з червоного на русяве, потім на синє і знову на русяве, і так всі можливі кольори, але завжди ставало в переході русявим, навіть коріння світлішало. Я припустив, що ти тоді ще не могла досконало контролювати чакру, тому і старі сили давали збій, коли ти була чимось іншим сильно зайнята, тому волосся весь час і ставало природнім.

–          Що ж, ти вгадав, а Кіба… – на мить Тейваз немов заричала. – Зараз я можу на емоціях змінити колір на інший, не контролюючи це, але ніколи не відкриваю свій справжній. Я навчилася те робити з волоссям ще підлітком, як захист, знаєш, так само, як грим, це стало моїми латами, але видно мені з тобою зараз стало аж занадто безпечно і я розслабилася. – вона усміхнулася, більше не злилася, не соромилася того, що сталося. – По справжньому. Я і не знала, що нарешті зможу колись цілковито розслабитися та ні про що зайвого взагалі не думати, а просто почуватися так, як зараз в твоїх обіймах. Ще більш безпечно, ніж в печері. Вау…

Какаші жартома прикрив груди, очікуючи на укус.

–          Дурник! Видно я дійсно… – знову замовкла на півслові. – Видно з тобою я здатна навчитися навіть не відчувати приниження, коли говорю щось з такого роду, і навіть не кусати тебе за це.

Какаші усміхнувся та перевернувся на бік, Тейваз зробила так само. Вони лежали обличчям до обличчя, їх ноги переплелися в міцних путах, і Какаші почав проводити тильним боком долоні по обличчю Тейваз. Вона дозволила своєму волоссю знову стати природнім. Лише на цей вечір, цю ніч.

–          Тейваз?

–          Гм?

–          Нам треба вмиватися та лягати спати.

–          Угу, ще п’ять хвилиночок. – вона закрила очі, взяла ніжно його долоню, що все ще гладила її обличчя, та поцілувала її.

–          Тейваз.

–          Гм?

–          Ти моя тиша.

Тейваз, не підглядаючи, безпомилково знайшла його губи і ледь доторкнулася в поцілунку до їх кутика.

–          А ти, лише ти, в змозі заткнути рота кожному моєму демону і, навіть, мені.

–          Але нам час…

–          Знаєш, а тобі не здалося це дивним? – запитав Какаші, поки чистив зуби, у Тейваз, яка саме вимкнула воду та вийшла з душу.

–          Гм? Ти про що?

Характерниця стала з-за спину Какаші, який просто дивився перед собою у розмите відображення, поки зубна паста стікала по підборіддю. В центрі дзеркала виднілися спіральні розводи, залишені рукою.

–          Той в масці всі удари пропускав, лише пару разів зачепив наших, та і то відкинувши подалі від себе, і лише на тебе раптово вирішив напасти. Він тоді вже точно не грався. Цікаво, чому так? Чи міг він щось про тебе запідозрити? Твоє походження? Інакшу чакру? Чи може ти йому щось сказала?

–          Нічого такого. – знизала плечима Тейваз та закрутила рушника довкола себе. – Може він на той момент вже розізлився чи знудився і йому просто вже набридло гратися. Ну, а може він теж не любить, коли кабаки гарбузами називають.

–          Га?

–          Жартую. Кажу ж, може йому на той момент вже набридло та і мені вдалося його вдарити, а це теж могло його зачепити.

–          Може. – ледь помітно кивнув головою Какаші, а тоді виплюнув пасту та витер обличчя рукою. – Може ти і права. – він розвернувся до неї, обпершись сідницями на умивальник. – Ти ж залишишся цієї ночі зі мною?

Тейваз, перш ніж відповісти, уважно подивилася на обличчя Какаші, в його очі.

–          Цієї ночі так. – усміхнулася вона вустами, що були тісно зімкнуті.

***

«I don’t know when I wake up

Will I ever feel alright. But I hope I do

And I remember all the good times,

the good times with you

I don’t know when I wake up

Will I ever feel alright. But I hope I do», –

Imfinenow & Roiael – Will I Ever Feel Alright.

Кіба, засунувши руки до кишень, повертався з тренувань разом з Акамару, вимкнувши думки в голові і просто спостерігаючи за всім, що відбувалося довкола. Йому завжди це вдавалося, варто було лише добре потренуватися, вимотати себе на повну, і тоді в голові запанує тиша. Аж до наступного ранку.

Акамару голосно загавкав і кинувся уперед, Кіба вже рефлекторно одразу прослідкував за його поглядом. Біля ятки зі свіжоспеченим хлібом стояв Неджі. Він якраз заплатив пекарю за зарум’янену хлібину і відірвав хрустку шкоринку, з обох нерівних половин у пообіднє повітря вийшла гаряча пара, схожа на дим. Неджі підніс шкоринку до носа і вдихнув її аромат, закривши очі, а за секунду на його плечах вже лежали дві великі, білі лапи.

–          Акамару. – усміхнувся Неджі, піднявши руки до гори. – Тобі ж не можна. – він засміявся, коли в Акамару не вийшло відібрати хліб і той, визнаючи поразку, просто лизнув Неджі та сів біля його ніг, розвернувшись в бік господаря.

–          Привіт. – а от у Кіби вийшло забрати шкоринку, він одразу прийнявся її наминати.

–          З тренування?

–          Голодний, мов Дев’ятихвостий. – Кіба витер крихти з обличчя рукавом. – Пішли до Ічіраку.

–          Пішли. – ще раз усміхнувся Неджі, на мить затримавши погляд на другові, а тоді почухав Акамару, попросив у пекаря паперовий пакет, куди поклав іншу частину хлібини, і вони разом завернули за ріг.

–          А ти що робив? Га?

–          Що з твоїм голосом?

Кіба замість відповіді зупинився, що зробив і Неджі, та почав з довгого, шоколадного волосся витягати кульбабки.

–          Що це? – вигнув брову Кіба, тримаючи декілька жовтих квіток перед обличчя. – Нова техніка відволікання ворога?

–          А що, мені не личить?

Неджі злегка нахилив голову на бік і ще з десяток кульбабок, які були занадто добре заплутані в дрібних косичка, заграли на сонці своїми маленькими, жовтими промінчиками, і справді відволікаючи Кібу від усього іншого в цьому світі. Здавалося, що коси Неджі, увінчанні кульбабами, мов весняне поле, здатні були відволікати Кібу не лише до самого ранку.

–          Хлопці, ви щось хотіли? – окликав їх Теучі, чим і перервав цю безмовну розмову очима.

–          Га? – весь почервонів Кіба та почав потирати потилицю. – Та… а… щось, так!

–          То кажи швидше, бо я маю йти.

–          Ми хотіли пообідати, пане. – втрутився Неджі. – Але якщо Ви поспішаєте, ми не будемо Вас затримувати.

–          Не будемо? – пошепки перепитав, до біса здивований Кіба.

–          Не будемо. – так само, майже лише самими вустами повторив Неджі. – А що сталося, пане? – вже голосно звернувся він до кухаря. – Ми можемо чимось допомогти.

–          Айййя!

Теучі впав ліктями на прилавок та схопився обома долонями за голову.

–          Мої качки! Вони загубилися!

–          Перепрошую? – Кіба не був впевнений, що правильно зрозумів, Акамару теж.

–          Вони втекли! – підкинув Теучі руки догори, а потім поклав на прилавок.

–          М’ясо?

Неджі вирішив не коментувати цю репліку друга.

–          Кажу ж качки! Я вже приготував соус, мав різати, взявся за мішок, а їх немає! А вони такі тендітні, майже декоративні, вони не виживуть в дикій природі! Мені негайно треба їх знайти.

Акамару двічі гавкнув, а Неджі знову почухав його за вухами, опісля мовивши.

–          Ви зараз переживаєте за життя тварин, які і так мали бути вже мертвими?

Теучі у відповідь здивовано поглянув та розвів руками, мовляв «а що тобі не зрозуміло то».

–          Добре, – знизав плечима Неджі, – пане Теучі, ми не будемо Вас затримувати, лише побажаємо вдалого полювання.

–          Дякую, синочку, за розуміння. – усміхнувся кухар, хоч по очам здавалося, що він зараз розплачеться, та і точно вже напередодні плакав і не раз. – Але ви потім приходьте. Як приготую, це буде шедевр!

–          Звісно! – вигукнув Неджі та схопив Акамару за ошийник, Кібу за комір, які все одно в надії весь цей час роздивлялися меню, та поволік їх далі вулицею.

–          То ти вже нарешті розкажеш, чому на твоєму волоссі поросли кульбаби?

–          Звісно. – усміхнувся та підморгнув Неджі, після того, як заплатив на касі за три набори суші.

–          Ти це казав і п’ять хвилин тому. – закотив очі Кіба та ображено склав руки на грудях і відвернувся.

–          Ходімо. – знову злегка засміявся Неджі, а потім торкнувся за зап’ясток Кіби і повів його за собою, вийшовши з кулінарії.

Кіба не забирав руки. Він навіть зловив себе на тому, що засмутився, коли Неджі нарешті відпустив його.

–          Все банально просто. – він передав другові пакунок. – Мене знову назначили няньчитися з дітьми. – Неджі втомлено видихнув. – Ненавиджу дітей, а показувати цього буде не припустимо.

–          Я б не приховував.

–          Я і не сумніваюся. Але ти любиш дітей.

–          Не правда. – почервонів та покосився в бік Кіба. – Хіба що собачих.

–          Правда, правда. – знову, мов ранкове сонце, усміхнувся Неджі. – Я бачив, як ти возишся з малечею із клану.

–          То моє зобов’язання, як нащадка голови клану.

–          Ага.

–          Не шкірся так! – так обурився Кіба, що ледь не впав на ходу. – І що це за місія, по вплітанню квітів? Ти що, подався викладати ікебану?

–          Ні, звичайна така місія для ґенінів, три малі куноїчі, просто вони під моїм керівництвом ж були, тому ми і впоралися занадто швидко.

–          Як скромно.

–          А час, що лишився, – треба було якось провести, але при цьому, щоб вони не сильно галасували. Що ж, я повів їх на галявину, що на пагорбах понад річкою, а далі… – Неджі втомлено видихнув, – а далі я був змушений пожертвувати своє волосся на благо тиші, інакше мені б довелося їх ловити вздовж всього берега. До слова, туди ми зараз й йдемо.

–          А? – збентежено швидко закліпав Кіба, що знову впіймав себе на тому, що безсоромно дивиться на друга.

–          Поїмо і допоможеш мені все порозплутувати.

–          Розплести твоє волосся? – щоки зрадницькі почали помалу червоніти.

Неджі не відповів, а лише пішов швидше уперед, Акамару та Кіба, з незначною затримкою, взяли з нього приклад, дорогою купивши ще безалкогольного пива та огіркового соку.

Поки Неджі діставав все з пакунків, сидячи посеред зеленого-зеленого пагорбу, всіяного нескінченною кількістю кульбаб та поодинокими шібадзакура, Кіба, сам того не помітив, як вже дістав блокнот та олівець. Він не міг стриматися, аби не увібрати в себе цей момент, розтираючи пальцями гриф по паперу.

–          За що люблю я Країну Вогню, так це за клімат. – впав Кіба на спину, із зігнутими в колінах ногами, розкинувши руки по бокам, в одній все ще тримаючи блокнот, а в іншій олівець. – Ніколи не знаєш чи весна, чи зима чекає тебе на дворі, зриваючи календар. Зараз майже грудень, а сонце обіймає так, що не сила сидіти вдома. І ці квіти, вони завжди… завжди є.

–          Майже завжди весна. – усміхнувся Неджі, сідаючи та схрещуючи ноги.

–          Але ж бувають несподіванки. – мов дитина, обурився Кіба.

–          І тоді Іно не варто попадатися на очі, бо цілорічний їх врожай квітів просто гине за один день.

–          Я не впевнений, що «врожай» – це доречне слово.

–          Я впевнений, що ні. Давай, досить хмари розглядати, – простягнув він бентоо, – ти ж ніби був дуже голодним?

Та за двадцять хвилин простих розмов, вони вже обидва споглядали небо, лежачи на траві. Їхні пальці були занадто близько, але не достатньо, щоб це могло вдовольнити Неджі, або змусити сховатися, втекти Кібу. Насправді, йому теж хотілося краще відчувати їх, а не лише те, як вони гладили траву поруч, але насмілитися простягнути руку трішки далі йому все ніяк не вдавалося. Неджі ж поважав його територію, але інколи Кіба жадав знову зустрітися із тим озлобленим підлітком з побічної гілки клану, що не зважав на жодні особисті кордони людей. Лише інколи, бо насправді Кіба любив цього теперішнього Неджі, що раптово подорослішав більше за всіх, і знайшов свій спокій, майже знайшов.

Кіба радів, що Неджі знайшов його, спокій, немов, це він сам знайшов його. Немов це він сам перестав боротися із самим собою. Але насправді, завдяки Неджі, Кіба відчував, що на нього таки чекає перемир’я.

«Не залишай мене, Неджі, на цій війні і наш світ чекає мир, я обіцяю, лише не залишай».

–          Кібо, – Неджі повернув голову, аби бачити обличчя друга, – я хочу вибачитися.

–          Гм? – він теж раптово розвернувся, квіти все ще були у волоссі. – Ти про що взагалі?

–          Що не захистив тебе перед матір’ю, що не відстояв тебе в неї.

Кіба і близько не очікував почути чогось подібного, тому просто злегка відкрив рота в німому здивуванні. Ні, він не забував про ту сварку, але тому, що у її наслідках винив лише себе, та навіть, в передумовах, що одразу не захистив себе та свої захоплення, що дозволив Неджі побачити свою жалюгідність.

–          Ти не жалюгідний. – він давно навчився читати кожну його емоцію, кожний його погляд, чи, навіть, вигук.

–          Не роби так.

–          Як?

–          Ось так!

Кіба відвернувся в геть інший бік.

–          Не вибачайся за маму…

–          Кібо… – хотів був заперечити Неджі, але Кіба одразу ж його перебив.

–          Я сам мушу побороти це.

–          Ти ніколи не мусиш бути сам.

–          Згадай про наркотики.

Неджі згадав, хоча волів би забути, адже це йому робило так боляче. Волів би забути і одночасно з тим вимагав від себе пам’ятати вічно, ніколи не забувати, як його помилка ледь не вартувала чужого життя, життя, що залежало від нього.

–          Я теж мушу це побороти не завдяки тобі. Ти правий. Тоді був правий і лише зараз я це зрозумів. – він знову дивився на нього. – Я злився на тебе, ображався, що ти приховував від мене цей аспект твого життя, що ти не звернувся до мене за допомогою, не жадав її, не потребував мене в чорні моменти свого життя.

–          Потребував.

–          Не перебивай, дурню. – роздратувався Кіба, якому дуже важко давалося відкриватися, а Неджі лише засміявся та вибачився, почавши знову дивитися на пухнасті хмари. – Тепер я знаю, що потребував. І тепер я знаю, що сам маю розібратися з мамою, захисти себе перед нею та відстояти себе у неї. Сам. Не з твоєю підтримкою чи без неї. Це моя битва. Є ти, чи немає тебе в моєму житті. Ти не мусиш мене рятувати, не тут. Це я мав тоді тебе захисти, це я маю вибачатися.

–          Не маєш. Вибачатися не маєш.

–          А щодо іншого ти сперечатися не будеш?

–          Ні, ти правий, щоб мені там не хотілося. Ти цілковито маєш рацію. Цуме – це твоя війна. – пауза. – І вона тобі підсилу. Я вірю в тебе, Кібо. Все залежить лише від твого бажання.

–          Мої бажання…

Кіба подивився догори, ховаючи сонце між пальцями. В його останніх словах ловився смуток.

–          Кібо, а чого ти хочеш?

–          Га?

–          Тільки не кажи, що стати Хокаґе. – з іронією в голосі, мовив Неджі.

–          А чому ні? Хочу і стану.

Неджі спершу нічого не відповів, ховаючи усмішку.

–          А таки знайду тих качок і ми підемо до Ічіраку.

–          Ти про що?

–          Та послухав тебе, а тепер вмираю з голоду.

–          Ми ж поїли.

–          Ми перекусили.

Неджі, який все ніяк не міг звикнути до апетитку Кіби, стукнув себе по чолі.

–          Кіба, а чому ти став шінобі?

–          Га?

–          Чому хочеш стати Хокаґе?

–          Га?! Як це чого!?

–          Щоб довести всім, що ти гідний шінобі? Щоб мама тобою пишалася?

–          Перестань.

–          Щоб довести мамі, що ти справжній чоловік?

–          Замовкни кажу!

Кіба підвівся і сів спиною до Неджі, підсунувши коліна до грудей.

–          Вибач. – все так само лежачи, прошепотів Неджі.

–          Ти не вважаєш, що маєш просити вибачененя. Не вважаєш, що сказав щось не те.

–          Не  вважаю, але ці слова зробили тобі не приємно, за це і перепрошую.

Кіба нічого не відповів, лише важко та довго видихнув, ще більш міцніше обійнявши себе за ноги.

–          Якби ми народилися не тут, або не мали б здібностей до розкриття, володіння чакрою, якби ти не мусив ставати нінджя, то чим би ти займався?

–          В сенсі, не мусив?! Може я хотів! – прогарчав він, розлючено, через плече, поглянувши на друга.

–          Знову агресуєш. – тепер підвівся та важко видихнув Неджі. – Ти вічно на все агресуєш.

–          То не доводь!

–          А що я такого спитав?

–          Ти! – Кіба замовк на пів слові, бо і справді не розумів, через що загорівся. – Ти… – він сів вже так, щоб прямо дивитися на друга. – Ростив би собак.

–          Гм? – Неджі відчув, що він нарешті щирий із ним.

–          Ну, розводив. Я б присвятив своє життя собакам і не обов’язково нінкенам, а просто собакам. Будь-яким, бо кожен з них прекрасний і кожен заслугновує на друга. На добре життя. На хороше харчування. Ти бачив, який жахливий корм буває поступає до Листя? Як його взагалві провозять!? – було добре помітно, що Кіба знову загорівся, але геть інакше, його очі блищали. – А ще, я б запропонував реформу, реформу для воєнної поліції, та і зараз вона взагалі, що є, що її геть немає. Клоуни якісь. Хокаґе б вартувало добре зайнятися цією організацією, і я б запроплнував реформу.

–          Яку реформу, Кібо? – в грудях Неджі поселилося тепло.

–          Кожній слідчій та оперативній групі по нінкену. Так, серед шінобі є дуже талановиті детективи, але ніхто не буде кращим за ніс собаки, правильно навченої собаки.

–          А це чудова ідея. Дуже чудова ідея.

–          Га?!

Кіба не вірив почутому, він в мить вкрився фарбою так, як вже давно не червонів. Він не міг прийняти і повірити в те, що його хвалять, а ідеї не висміюють. Лише Хіната до того робила щось подібне і лише їй він завжди довіряв не сумніваючись. Навіть Хана рідко ставала на його бік, хоч ніколи і не сміялася з нього.

–          Ти просто знущаєшся, так?

–          Ні, я справді вважаю, що ти маєш розповісти про це Хокаґе.

Слова застрягли у відкритому роті Кіби.

–          Я… я…

–          Кібо, пообіцяй мені дещо.

–          Звісно. – не думаючи ні секунду, він відповів.

–          Ти спочатку послухай.

–          Сказав же, що виконаю. – прийшов вже до тями Кіба.

–          Добре, добре. – почав махати долонями Неджі.

–          Так що ти хочеш?

–          Пообіцяй мені, що коли ми впораємося з Акацкі, ти присвятиш своє життя собі.

–          Як це собі?

–          Ти житимеш так, як хочеш і не будеш оглядатися на думку інших. Ти перестанеш шукати одобрення всіх довкола і щось всім доводити, ти просто почнеш жити для себе.

–          Я… я живу для себе.

–          Кібо.

Вони почали говорити поглядами, сперечатися. Як завжди, першим відвернувся Кіба.

–          Дозволь собі здійснювати свої бажання. Інші люди все одно ніколи не будуть тобою повністю задоволеними, а поки намагатимешся заслужити їхньої поваги, то загубиш себе і зненавидиш все, що безповоротно втратив та що здобув, ціною власного щастя.

–          Обіцяю… – прошепотів Кіба. – Ти обрав мене, а отже я, так точно, маю таки обрати себе.

–          Що ти сказав..? – тепер голос затремтів у Неджі.

–          Я… – злякався власних слів, думок Кіба.

Тепер вони не билися очима. Не билися.

–          Хлопці, ви що, заклякли тут до смертві?

Як давно вона з’явилася, вони не знали.

–          Пані Хінато?

–          Хіно?!

–          Що ви такі перелякані, немов оні побачили?

Вона стояла, закриваючи сонце, від чого її тіло, немов світилося, а довгою, зі складками спідницею грався вітер. Волосся її було зібрано в дві косички, що спадали на груди, заховані у об’ємний, мякий кардиган, дещо увібраний за пояс. В руках Хіната тримала великий кошик із бамбука, накритий рушником.

–          Хіно, – вигнув брову Кіба, – а що в тебе в кошику?

–          Я попросилася сьогодні допомогти на кухні, поки Ханабі з батечком поїхали у справах. Наготували так багато і вдало, що я просто була зобов’язана вас всім цим пригостити. – її усмішка саяяла краще за сонцне, вони обидва це помітили, обидва про це подумали. – Вчителька Куренай зараз на медобстеженні, Шіно на місії, а ви точно в селищі, я це знала.

–          Тобто в кошику повно їжі?!

–          О Хаґоромо… – ледь торкнувся чола Неджі.

–          Ага. – усміхнулася із закритими очима Хіната.

–          Хіната-чян! Я казав, як обожнюю тебе!?

–          Так, ка…

Та не встигла договорити Хіната, як вже закружляла в обіймах Кіби по всьому пагорбу, а тоді він повалив її на траву та розцілував в обидві щоки.

–          Кібо… – скривився Неджі, сидячи поруч, а Хіната лише дзвінко засміялася.

–          Перестань вже, дурнику. Ти розсипав всі булочки.

–          Нічого, я їх зберу!

Він і справді кинувся їх збирати, кладучи щось в піднятий догори край куртки, щось до рота, поки Хіната, сівши ближче до Неджі, сміялася та розкладала все інше з кошика, на завбачливо принесений рушник.

–          Хінато! – Кіба раптово зупинився та розвернувся до друзів із булочкою у роті.

–          Кібо, прожуй спершу, благаю.

Але він моментально все заковтнув та продовжив.

–          А звідки ти знала де ми? Ти що, ходила шукала нас по всьому селищі весь цей час? Як ти нас знайшла?

–          Кібо, ти серйозно? – в один голос мовили кузени.

–          Що? – не зрозумів Кіба.

–          Сідай вже. – засміялася Хіната, поклавши голову на плече брата.

Тепер вже зашарівся Неджі, але їй було затишно, їм всім було затишно посеред цього поля із кульбаб та поодиноких квіток шібадзакура.

[credit: medical_jutsu]

***

«Дощ поливає дороги і вокзали,

Розкажеш потім чого ми ще не знали,

Поясниш потім про що ми вже забули,

Ще раз перекажеш нам наше минуле.

І вже не буде ні тривоги, ні печалі,

Сходяться води за тими, хто відчалив,

Сходяться дороги, щоби ними повертатись,

З нами сталося лиш те, що мало статись!..

А ти веди! Веди! Веди між суші й води,

Між ранкового проміння і гіркої біди!

Час захищатись! Можеш не прощатись,

Все одно колись ти повернешся сюди!», –

Жадан і Собаки – Веди.

Листопад.

Після одинадцятого.

Тейваз стояла на старому, деревяному балконі, більше схожому на зовнішній коридор, обпершись на перила передпліччями з велетенською чашкою кави у руках, коли помітила зануреного в себе Какаші, що саме проходив повз. Характерниця вже звикла до того,що він завжди виглядає її, але не сьогодні. Він ніби навіть не дивився куди йшов і нікого не помічав довкола, а просто брід туди, куди вели його ноги.

–          Какаші! – Тейваз миттєво зістрибнула донизу, залишивши чашку на перилах. – Що з тобою?

–          Га? – він спершу немов і не побачив її, тому їй довелося взяти його за плечі, зупиняючи. – Тейваз?

–          Угу, так мене тут кличуть.

–          Коли ти повернулася?

–          Пару годин тому. Какаші, ти навіть маску забув. – вона одягнула її на місце. – Що, з біса, тут трапилося, за цю добу, що мене не було? Менше доби.

Він відвів погляд у бік, але вона встигла прочитати, що йому боляче. Дуже. В середині, немов щось обірвалося.

–          Твоя команда повернулася з місії? Всі цілі?

–          Угу. – все ще не дивлячись, пробубонів Какаші, хитаючи головою на знак згоди.

–          Какаші… – Тейваз взяла його за підборіддя та змусила поглянути на себе. – Скажи мені, що сталося.

–          Я не зможу це сказати. Сам не зможу, розумієш? – вона не знала, чи розуміє. – Ходімо зі мною, Тейваз, будь ласка, ти мені потрібна.

–          Звісно.

Їй ніколи не було так страшно на жодній із місій, як зараз, просто йдучи поруч у невіданні.

Через декілька хвилин Какаші постукав у вікно до Наруто і вони забрали його з собою, рушаючи в бік Резиденції Хокаґе.

–          Та що відбувається? – знову, вже роздратовано, перепитав Наруто, коли вони пересіклися із жителями Країни жаб.

–          Просто поквапся. – відповів Какаші і рушив далі.

–          Сестричко?

–          Я не знаю, Наруто. – Тейваз почала нервово хитати головою зі сторони в сторону, бо насправді вже починала здогадуватися, що саме їх може чекати за тими дверима.

«Дві жаби із виклику надворі, чотири в кабінеті, сама Цунаде, Шідзуне, Сакура, Сай. І цей вираз обличчя, немов один на всіх. Це все не добре, дуже не добре» – поки характерниця тонула в своїх підозрах, Какаші вже встиг вибачитися за її присутність і попросити дозволити їй залишитися. Цунаде пояснювати не треба було.

–          Це і є учень малюка Джіраї?

–          Так, – поглянула, говорячи, Цунаде на найменшу жабу із сивими бровами, що сиділа на кріслі, прикріпленому до іншої, більшої жаби, – це Удзумакі Наруто. Він те саме дитя з пророцтва?

Останні слова привернули увагу характерниці, змусивши уважно слухати.

–          Стара жаба? – скривився Наруто. – Що це ще таке?

–          Агов, Наруто, це Вельмишановний Фукасаку. Один з двох Верховних жаб з Гори Мьообоку. Він прийшов сюди, аби поговорити з тобою.

–          Ну, якщо точніше, я один з Нідайсенґама – з Двох Великих жаб-мудреців-відлюдників, але це немає значення.

–          Звісно, – чомусь їй захотілося хоч якось стати на бік Наруто, – бо по-факту, Ви все одно стара жаба.

–          Тейваз!

–          Добре, добре, – підняла до грудей долоні характерниця та ступила декілька малих кроків назад, – дуже поважний дідо-жаб.

Фукасаку уважно поглянув на Тейваз, йому одразу щось в ній приглянулося, здалося знайомим і лише зараз він зумів розгледіти це, що привертало його увагу. Розгледіти її із середини.

–          Це теж зараз немає значення. – продовжив він, а Тейваз стало некомфортно від його погляду, що аж плечима звела, підсунувшись ближче до Какаші. – Ти і справді учень малюка Джіраї?

–          Малюка Джіраї?! Малюка!? – Наруто і сам собі не зміг би пояснити, чому зараз так закипів. – Не смій казати про Збоченого Відлюдника, як про дитину! Та ким ця жаба себе вважає!?

–          Я сказала тобі говорити ввічливо!

Цунаде теж вдавалося погано контролювати свої емоції, тому втрутилася Шідзуне.

–          Це Великий Мудрець, який навчив пана Джіраю нінджюцу Відлюдника, він вчитель Великого Джіраї.

–          Га?! – слова стали в горлі у Наруто від здивування, а кабінет заполонив хриплий сміх.

–          Збочений Відлюдник, так? – мовив Фукасаку, ще не повністю переставши реготати. – Це прізвисько ідеально підходить для малюка Джіраї.

–          Що Ви, старий жаб’ячий мудрець, хотіли мені сказати? – вже абсолютно спокійним голосом, навіть зацікавленим, запитав Наруто.

У відповідь Фукасаку похилив голову, а від його тону почало віяти важкістю.

–          Як би мені розпочати… Напевно, краще скажу одразу, все, як є. – він витримав паузу, а тоді поглянув в очі Наруто. – Малюк Джірая загинув в бою.

–          Що? – ледь вичавив із себе Наруто.

«Бідний Наруто, – подумала Тейваз, – це ж насправді його перша свідома втрата. Втрата родини. Його родини. – а тоді вона несвідомо погляну на Какаші. – Не лише його. – вона взяла його легенько за руку, практично лише пальцями за пальці, а тоді подивилася прямо перед собою, хоч довго в ті розбиті очі Цунаде нестерпно було дивитися».

–          Що… – злегка похитнувся Наруто. – Що Ви сказали?

Здавалося, він геть не чув та не слухав пояснення. Здавалося, Наруто тут вже і не було, а Наруто здавалося, що в нього більше нікого не має. В саме цю мить, він був впевнений, що зараз він абсолютно самотній на цій землі. А цей невідомий біль… Наруто завжди був переконаний, що знає, що таке справжній біль, що знає, що таке біль від втрати та як це не мати родини, але цієї самої миті він відчув себе повним ідіотом, нікчемою, який взагалі нічого не знає і не міг раніше знати. Яким же дурнем він був. Як же боляче.

А тепер його охопила лють. Образа. Він мусив знайти причини цьому всьому, винних у його смерті. Він мусив випустити з себе ці емоції, перекрити, перекричати цей біль, інакше просто сам зараз упаде тут замертво.

–          Що ж Джірая хотів нам сказати… – прошепотіла Цунаде по завершенню розповіді Фукасаку. – Якщо ми розшифруємо це повідомлення, то усе зрозуміємо.

–          Бабусю… – нарешті знову озвався Наруто. – Ви його туди відпустили.

В кабінеті запала тиша. Страшна тиша. Сакура злякалася того, що знала, що зараз почує, але цього разу вона б не змогла зупинити Наруто, не посміла б, навіть заради своєї вчительки.

Цунаде покірно та мовчки підвела очі на учня свого загиблого кращого друга, але так і не змогла занадто довго в них дивитися, як і не могла вичавити із себе це слово. Слово вини, як вважали вони вдвох. Лише вони вдвох в цій кімнаті.

На якісь секунди Цунаде втомлено опустила повіки, а тоді знову погляну на Наруто, сміливо поглянула і дала йому відповідь, яку і так всі знали. Наруто теж знав. Він не питав. Він виносив вирок її розбитому серцю. Він намагався втримати своє.

–          Так.

–          Про що Ви думали, даттебайоо. – не мовив, просичав Наруто, мов отруйна гадюка, яка готується до нападу в цю ж саму секунду. – Ви ж знали його краще за всіх! – емоції полонили його, біль полонив, лють. – НАВІЩО?! НАВІЩО ВИ ЙОГО ТУДИ ВІДРЯДИЛИ САМОГО?!

–          Наруто, замовкни! – ніхто цього не очікував, як і сама Тейваз, але вона більше не могла дивитися, як на її очах гинула Хокаґе. – Не смій їй такого казати!

–          Пха! – він подавився чи то сміхом, чи то вигуком так, що за його свідомість злякався навіть Какаші, навіть Сай. – Ну, можеш радіти! Звісно ти на її боці, ти ж ніколи і не любила Збоченого Відлюдника! Ти точно рада його смерті!

–          Наруто… – мов в нікуди прошепотів Какаші, голос на мить його, майже, покинув.

–          Це не так! Так, я не вважала, його хорошою людиною, але це не відміняє того, що ти його любив, а я люблю тебе, отже мені не байдуже за його життя! Та ніхто не має помирати, хто бореться зі злом! Але мусить, інакше його не перемогти.

–          То чому мав померти він?! Давай, ти б з радістю поставила його життя на кін, так?! Се-стри-ч-ко.

–          Не верзи дурниць! Так, тобі боляче. Так, ти постійно не тих людей називаєш своїми кращими друзями, своїми вчителями, людей, яким насрати на тебе, людей, які б не сильно і побивалися, якби ти помер зараз, або дитиною без грошей та їжі, але це не означає, що мені не шкода Збоченого Відлюдника.

–          Не смій його так називати! Ти не заслужила!

–          І це не привід ображати Цунаде!

–          Та ти ж казала, що прекрасна в шпіонажі, то краще б ти…

–          Годі Наруто. – Какаші перебив та виставив руку перед своїм учнем, який, здавалося, готовий був вже кинутися чи то на Тейваз, чи то на свою Хокаґе. – Ти має розуміти, що П’ятій зараз гірше за всіх. І що не всі слова можна забрати.

–          Чччорт. – ледь стримуючись, прошепотів Наруто, до болю стиснувши кулаки та розвернувся до виходу.

–          Наруто? – мов пташка, яка поверталася із здобиччю до гнізда, до своїх пташенят, але перед собою побачила лише ліс у вогні, вигукнула безпорадно Сакура. – Куди ти йдеш?

–          Якби, – Наруто взявся за дверну ручку, але не зміг піти, не договоривши, хоч і стояв вже спиною до всіх. – Збочений Відлюдник став Хокаґе, він ніколи б не відпустив туди бабусю Цунаде. Ніколи.

Все. Серце в Цунаде обірвалося. Це всі помітили, як і те, що вона катує себе ще більше, ніж на це здатен був Наруто, але і кожне його слово, вона приймала глибоко до душі.

–          Та ти ж такий самий!!! – характерниця хотіла розвернути до себе Наруто, коли стала за його спиною, але Какаші не дав їй цього зробити. – Ти ж сам би нікому не дозволив з собою піти. Не дозволив би, так?! Так?! ВІДПОВІДАЙ, НАРУТО!!!

Натомість він пішов, а Тейваз лише винувато поглянула на Какаші. В його очах не було осуду, лише розуміння.

–          Наруто… – Сакурі боліло за їх всіх, за свого кращого друга, за свою вчительку, за свого вчителя, вона зараз ненавиділа себе за всі ті слова, що колись в дитинстві говорила Наруто, вона ненавиділа себе зараз за те, що тепер не здатна підібрати слів, не знає, як підтримати таких важливих їй людей.

–          Сакуро… – Цунаде говорила, але не дивилася. – Нехай іде, йому треба побути на самоті.

–          Але ж…

–          Пробачте Наруто його зухвальство, – розвернувся Какаші до гостей, – пане Фукасаку, я поговорю з ним.

–          Не треба. Я все розумію. А щодо дитини з пророцтва, про яке я казав, тепер я бачу, що цей хлопець дуже любив та цінував малюка Джіраю. І я впевнений, що саме він і є дитя з пророцтва.

–          Дитя з пророцтва…

Тейваз знову не упустила цих слів, а тоді чкурнула за двері.

–          Наруто! – вона схопила його за рукав ще в коридорі. – Чуєш, пробач. Я… – він не повертався до неї, стояв просто та дивився на сходи вниз. – Пішли в Ічіраку Раамен, я пригощаю.

–          Та пішла ти. – виплюнув з відразою слова Наруто, а тоді вирвав руку та пішов донизу, залишивши характерницю наодинці згорати від сорому.

–          Блядь. – Тейваз сіла навпочіпки, сховавши долоні у волосі, аж подряпавши шкіру похиленої голови. – Блядь.

Їй хотілося себе саму скинути зі сходів, але все що їй зараз залишалося – це повернутися до кабінету. Там вже не було Сая.

–          Пробач мені.

Какаші у відповідь лише кивнув та ніжно стиснув, погладжуючи, її за плечі, немов зігріваючи.

–          П’ята розповіла мені звідки ти.

–          Гм? Я тут до чого? Точніше зараз.

–          Мені одразу здалося, як тільки тебе побачив, що таких жінок, як ти, я вже раніше зустрічав.

–          Таких, як я?

–          А Цунаде-сама лише підтвердила мої здогадки, розповівши про твій родовід.

–          Який родовід?

–          Той самий, про який ти вже розповідала в цих самих стінах. – озвалася Цунаде.

–          Ти взагалі, – продовжував Фукасаку, – дуже схожа на дружину Мудреця Шести Шляхів, із легенд, що розповідав повелитель Ґамамару.

–          Ну, вау, – у Тейваз просто геть не було зараз настрою, аби навіть трішки приділити увагу почутому і тримати свою отруту при собі, – я люблю легенди та число шість. Не гребу, хто цей ваш Ґама-хтосьтам та Мудрець Автодору, але шість люблю так, що по-приколу вийду за Шостого Хокаґе.

–          Вибачте її, будь ласка. – в один голос важко видихнули та втомлено промовили Цунаде з Какаші.

–          Та ні, це лише забавляє і підтверджує здогадку, як і її чакра. Чи як це ти її називаєш? Життєдайна сила?

–          О Шиво, яка до біса різниця?! До чого Ви це зараз?!

–          Тебе не дивує, що в твоєму лексиконі присутні слова, які народилися тут, за Хребтом Мороку.

–          Га? – лише різкий, хоч і короткий біль в серці, привів Тейваз до пам’яті і змусив охолонути. – Ви на що натякаєте?

–          В тебе є перевага, великий запас часу. Вас же вчать використовувати силу природи для технік, так?

Тейваз не відповіла і намагалася не сильно видавати роздратування, що знову наростало, але Фукасаку її відповіді і не потребував.

–          Отже тобі вже буде легше за всіх учнів Мьообокудзан поєднати її з чакрою та фізичною силою, адже навчитися поглинати та контролювати силу природи в сенджюцу – це найважче. Режим Мудреця – це те, що ти здатна опанувати за найкоротші терміни завдяки своєму походженню.

–          Добре, давайте мені його і я пішла. – вона справді не сильно слухала, або їй просто було байдуже почуте, достеменно цього зараз, в такому стані, не міг зрозуміти ніхто, навіть вона сама. – Що там треба зробити?

–          Весь останній ключ у віддачі. Справжню силу можна отримати лише через важкі тренування. Ти здатна просто обійти час.

–          Нудиш, як мої вчителі. Якщо немає результату одразу, то вже і не буде.

Всі, навіть жаби, зараз захотіли вдарити себе по чолу.

–          Така ж лінива, як і та княжна.

–          Яка ще княжна? Ви що, квакали у нас на Дніпрі?

–          На Бозі. – Фукасаку злегка усміхнувся. – Така, що теж приходиться родичкою Ользі, але не такою вже і далекою, як дехто тут.

–          Знаєте, я не допила своєї кави, так що, якщо дозволите, я вже піду. Добре?

–          Так, звісно. – все ще усміхаючись, кинув Фукасаку.

Характерниця вклонилася та рушила до дверей.

–          Тейваз! – окликала, наостанок, її Цунаде.

–          Так, пані П’ята? – знову розвернулася вона до неї.

–          Скажи, ти ж не переходила Пустелю Смерті?

–          Звісно ні, лише її шматочок. Ви ж знаєте, що це неможливо і що я скористалася Брамою найближчою до жилих кордонів Країни Вітру.

–          Так.

–          Тоді до чого це? Ви знову мене в чомусь підозрюєте? Я мало доводила свою відданість селищу? Я посміла вижити?

Було видно, що Цунаде теж починає злитися під вагою цих нескінченних докорів та звинувачень, її голос став сталевим, холодним.

–          Чи не зустрічалася ти з джинами в пустелі?

Очі Тейваз різко звузились.

–          Ви ж знаєте, що якби і так, я б не могла цього знати. Я б зараз цього не пам’ятала, а конала б в коконі із власних мрій, поки дитя чистого полум’я висмоктувало б з мене залишки життя та сподівань.

***

• Вчителю Какаші! – нарешті Шікамару, що вже майже дві доби жив у відділі дешифрування, знайшов Какаші, що спокійно собі проходив не сильно людною вуличкою.
• Вітаю, Шіко! – помахав він рукою, озираючись назад, та зупинився, чекаючи, поки Шікамару порівняється з ним. – Як справи? – з усмішкою запитав Какаші.
• Патороч якась! Так заїбався, що допетрав, де Вас можна перестріти лише з четвертого разу.

Вони повільно рушили вперед.

• Як справи з шифром?
• Ніяк. От вирішили розпитати найближчих до Джіраї людей, може вам він виявиться знайомим. П’ята нічого не знає.
• Гм.
• Ось, погляньте.

Шікамару передав фотокартку спини Фукасаку Какаші.

• Ну, що? Щось помітили? – запитав він, після того, як Какаші уважно поглянув та зачитав числа вголос. – Ви не говорили про це із Джірая-сама? Нічого не пригадуєте?

Раптово Какаші зупинився, а вираз його обличчя був, м’яко кажучи чи то збентеженим, чи то присоромленим.

• Ні. – якось виштовхнув із себе Какаші, бо щелепа геть не слухалася. – Це не воно.
• Га?
• Ні, нічого не спадає на думку. – передав він, говорячи, знімок назад. – Чому б тобі не запитати П’яту Хокаґе? Або Наруто?
• Вчителю Какаші, – пропалив його поглядом із підозрою Шікамару, – я ж сказав вже, що питав П’яту. Отже, – тепер він вже важко видихнув, навіть злегка похилився від важкості переживань за друга, – лишився тільки Наруто.

Вони продовжили йти.

• Звісно, шифр важливий, – вони повернули до вже знайомого будинку та піднялися на гору, Какаші постукав у двері, – але я хвилююся і про самого Наруто. Поговори з ним, будь ласка.

Тепер Какаші постукав гучніше та більш наполегливо, а Шікамару став спиною до стіни.

• Не сильно на це розраховуйте. – стомлено промовив Шікамару, закинувши ногу на стіну та поглянувши догори на небо, яке виднілося з-під даху зовнішнього коридору.
• Та йду я, йду! – почулося бо той бік дверей після третьої спроби достукатися. – Какаші, котра, бляха, година?!

На порозі показалася Тейваз в самій лише футболці, судячи з малюнку, вкраденій у Кіби, із жахливо розкуйовдженим волоссям, мокрим по краях від нещодавнього вмивання.

• Не рано, – почувся голос Шікамару, що долинав з-за відкритих дверей, які його приховували, – всі півні вже поснідали.

Тейваз з усієї сили штовхнула двері до стіни, але хлопець встиг виставити руки.

• І тобі доброго ранку, друже.
• І я тебе дуже радий бачити, подруго.
• То вийди з-за дверей.
• То влий в себе вже каву і стань нарешті більш стерпною.

Вдруге Шікамару вже не пощастило, Какаші ж волів робити вигляд, що розглядає пташок у небі, яких, до слова, там не було жодної.

• О боги, – протягнула характерниця на кухні за кавою, сидячі на стільці разом із зігнутою в коліні ногою, поки друга вільно собі звисала, – що ж це за Пейн такий, що найкращі шінобі Листя не можуть досі розгадати його таємниці?
• Для справедливості, – а от Какаші, як завжди, пив чай, – одна з таємниць таки рук якраз найкращого шінобі Листя.
• Тоді і справді залишається лише Наруто. – Тейваз ледь не лягла чолом на стіл. – Це треба виправити. Я багато чого наговорила йому і явно не того, що Наруто вартувало б чути в такому стані. Дідько, – вона з гуркотом стукнула чашкою об стіл, що аж краплі порозліталися, – йому зараз, певно, досі дуже паршиво. Я піду з ним поговорю.
• Е, ні. – запротестував Шікамару. – Вже краще таки справді я. Ти зробиш лише гірше.
• Стався булінг. – прошепотіла Тейваз, ховаючись за чашкою.

***

Цунаде з Сакурою вирішили спуститися до архіву в лікарні та спробувати ще там пошукати хоча б щось, що могло пришвидшити вивчення тіла одного із Пейнів.

• То, як ти кажеш її звали? – перепитала Цунаде.

Їй вже вдавалося робити вигляд, ніби вона тримається, але з концентрацією і уважністю все ще були проблеми, та і обдурити деяких наближених їй все одно не вдавалося, хоч ті, з поваги та любові, підігрували їй, ще підігрували. Сакура була одною із них.

• Хотару. Якщо я правильно зрозуміла, то вона онука давнього друга селища.
• Угу. Майже прийшли. – Цунаде зупинилася. – Ти це чуєш?
• Що, пані? – перепитала Сакура, зробивши так само.
• Це! – Цунаде ще декілька разів шмигнула носом. – Цей сморід?!
• Ем, ні, не чую.
• Гм. Добре, ходімо, – махнула вона рукою, гукаючи за собою, – і продовжуй.
• Та я майже вже все розповіла. Ми якось з нею дуже розговорилися, бо вона мені одночасно сильно нагадала мене, своєю жагою стати корисною, навчитися технікам, віддачі навчанню, та Саске, своїм бажанням відродити клан. Проговорили всю ніч, у висновку домовилися листуватися і вона якраз вперше мені написала. – Сакура усміхнулася із закритими очима. – Радіє, що вчитель нарешті почав її приймати, каже, що від нього навіть почало віяти теплом і… – Сакура вчасно замовка. – І турботою. – засміялася вона нервово, чухаючи потилицю.

Цунаде пильно поглянула на свою ученицю, а тоді відвернулася до масивних дверей і одним рухом відчинила їх. Зайшовши, одразу увімкнула світло.

Почувся дивний, але доволі характерний звук.

• Я так і знала!

Цунаде кинулася до третього столу з останнього лівого краю.

• Знаєш, – Сакура ще не бачила до кого звертається П’ята, – я багато чого випадково заставала в архівах, але тобі вдалося справити на мене враження!
• Так це моє покликання, – по-котячому всміхнувся Ґенма, – справляти на Вас враження.

Він сидів на підлозі, спиною обпершись на задню частину столу. На його руках сиділа одна качка, а біля ще дві. Всіх трьох він встигав погладжувати.

• Це ті, що я думаю? – нахилила голову Цунаде, її погляд був вимогливим, а от усмішка Ґенми все такою ж самовпевненою. – О діду… – тепер вона захитала головою.
• А це що ще таке? – Сакура стояла в декілька метрах від них і заглядала вниз через інший стіл.
• Ем… – а тепер вже винувато та дещо боязко усміхався Ґенма.
• Ґенмо-сан, – Сакура обійшла стіл і зникла з поля зору, присівши, – то Ви і є та куниця на яку всі фермери жаліються?
• Ні… Але чому я до цього не додумався…
• Що там? – окликала Сакуру Цунаде.
• Перші ніж Ви побачите, в своє виправдання…
• Тобі його не буде. – перебила підопічного Хокаґе. – Але можеш продовжити.
• Дякую. – Ґенма знову повернувся до своєї звичної, звабливої усмішки. – В своє виправдання скажу, що отого, – вказав він на місце, де мала бути Сакура, – я не планував.
• А це, – кивнула вона в бік трьох рідкісних качок пана Теучі, – ти планував?
• Одразу ж, як побачив.

Цунаде схопилася кінчиками пальців за ліву скроню.

• Ти ж чортів вбивця!
• Не каченят же!
• Ти їси раамен!
• Із свининою!
• Це те саме!
• Не те саме!
• В сраці, блядь, у тебе не те саме.
• В мене нічого в сраці не було.
• Буде, якщо не повернеш тварин власнику.
• Ви не посмієте!

Ґенма схопив на руки качку, що сиділа на ногах, та підняв її так, щоб вона дивилася Цунаде прямо в душу.

• Не посмієте ж.
• Посмію.
• Не посмієте.
• По…
• Кря.
• Не посмію. – здалася Цунаде та сіла на стіл навпроти, її плечі значно опустилися. – Я не посмію зараз нікого відправити на смерть, навіть каченят…
• І щодо каченят… – знову почувся голос Сакури.
• Цунаде-сама, – Ґенма підвівся, обережно поклавши качку на підлогу, а тоді простягнув руку своїй правительці, – ходімо за мною. Я знаю, що Вам зараз дуже потрібно.
• Заснути і не прокидатися.
• Переб’єтеся. – в унісон, дуже суворим тоном, одразу ж сказали Ґенма з Сакурою.

Цунаде ж прийняла запрошення і вони пішли до Сакури.

• Як це сталося? – запитала Цунаде, коли побачила перед собою Сакуру, що сиділа на почіпках у велетенському ящику в оточенні безлічі каченят, курчат і можливо, навіть, пари індичат.
• Ну, – мовив Ґенма, беручи трішки сіна з меншого ящика поруч та перелізаючи в ящик до пташенят, – я хотів купити кормів на пташиному ринку, а побачив в яких жахливих умовах, просто жахливих, Цунаде-сама, вони продавалися і…
• Не кажи, що ти й їх викрав?!
• Ну, я хотів, – Ґенма постелив солому для всіх трьох та сів по центру, – але в останній момент передумав.
• Чому до закритого архіву, чому не до себе додому?!

Сакура вже сіла поруч, а Цунаде все ще продовжувала стояти та зверху вниз спопеляти підопічного поглядом.

• Я, звісно, воджу до себе додому ціпочок, але дещо іншого ґатунку.
• Але все одно ж смажите.

На це раптове зауваження Сакури, вони взагалі не знайшли що відповісти, просто повідкривали роти.

• Воу… А ще нещодавно котів ганяли. Ці діти…
• Угу… – намагалася, але не виходило, усміхнутися Цунаде. – Серйозно, чому сюди?
• Бо я постійно на місіях, а підкупити пару медсестричок, своїм шармом, звісно ж…
• І лише ним. – перебила, доповнюючи Хокаґе.
• І лише ним, – всміхаючись, погодився Ґенма, – проблем не склало.
• Ти планував тут зробити ферму?
• Ні, я хотів щоб за ними деякий час приглянули, поки я не знайду підходяще для них місце. Я точно пам’ятаю, що в одному із незалежних селищ була ферма, щось по типу вільного зоопарку. Я знайду ті контакти і пристрою їх.
• Сонце, ти не врятуєш всіх.
• Я знаю.
• Я бачила, як ти жереш нагетси.
• Туше. – випав Ґенма. – Цунаде-сама, – він знову протягнув руку, – Ви ж довіряєте мені? – вона ледь помітно кивнула. – Повірте, Вам це потрібно.

А їй і справді це було потрібно.

Вона сіла біля Ґенми, він посипав дівчат, а потім й себе, пшоном з зеленню, і десятки пташенят почали залазити на шінобі, на їх ноги, плечі, груди та голови. На шінобі, що зараз сиділи в велетенському ящику на підлозі закритого архіву в підвалах лікарні, та по яких стрибали маленькі пташки, цвірінькаючи та забираючи із кожним своїм новим пощипуванням, хоча б на ці миттєвості часу, всю важкість, втому, провину та біль, які ховалися під шкірою у цих невинно-винних людей.

Спочатку вираз обличчя Цунаде так і кричав про обурення, злість або прихований сором, але потім ці холодні стіни заполонив сміх.

• Цунаде-сама? – якось, аж занадто беземоційно, раптово окликав її Ґенма, коли чергове з каченят залізло йому на голову та почало тягнути за краї ґудза бандани.
• Я нікому не розповім. – так само, геть сухо, моментально відповіла П’ята. – Сакуро?
• Нічого не знаю, я збираюся збити з пана Ґенми гроші. – пауза. – Як мінімум, на хімчистку.

***

Грудень.

Тейваз починала злитися на погоду. Незабаром вже знову мав бути передноворічний Фестиваль Феєрверків, але температура за вікном і не думала падати нижче двадцяти одного градусу.

• Можливо, хоч ви вже, хоча б пожовтієте, а?! – обурилися вона так, немов дерева могли їй відповісти. – Я хочу кутатися в теплі ковдри, а не… – раптово замовкла та зупинилася. – А це ще що таке?

Характерниця помітила попереду Какаші, що стояв, обпершись з вулиці на підвіконня відкритого вікна, перекинувши всю вагу на ліву ногу, а праву зігнув в коліні та відставив назад. Він про щось говорив з Наруто, що знаходився в середині будівлі.

• Дідько, Наруто. – на плечі Тейваз немов скинули Скелю Хокаґе. – Треба вибачитися, спробувати хоча б.

Майже весь цей час характерниця пробула на місіях, коли Наруто твердо вважав, що вона його попросту уникає.

Тейваз почала повільно рухатися в бік відділу дешифрування.

• Ні… Ні, – здавалося, Какаші не вистачає повітря, – ні, я думаю…
• Ну, що?! – вже закипав від нетерплячки Наруто. – Швидше читайте, давайте!

Тепер Тейваз вже було помітно, що саме мав прочитати Какаші.

«О боги, та він так на гарячих джерелах не пітнів та не червонів, як зараз, що в них там взагалі відбувається? Продув зачитати той найогидніший розділ, чи що?» – характерниця зупинилася зовсім близько, але Какаші настільки був схвильований, що нездатний був би її помітити, навіть, якби вона залізла йому на плечі.

• Я… еее… ааааа. – здавалося, що або він зараз помре, або Наруто його власноруч придушить.
• Ну, все, семпаю, – Тейваз нарешті зрозуміла, що до чого, вийшла із затінку та вихопила книжку в Какаші, не в змозі перестати гучно сміятися, – тепер всі дізнаються, які збочення Ви читаєте!
• Те.. Тейваз? – ледь вичавив із себе Какаші, навіть не намагаючись поглянути в її бік, все ще будучи схожим на вареного рака, все ще мокрого вареного рака.
• Шік, який рядок там зачитати треба? – вона стала поруч, обпершись ліктями на підвіконня та сховавши обличчя за книжкою, адже ні вона, ні Наруто не наважувалися зустрітися очима, хоч і намагалися не показувати цього.
• Тридцять перша сторінка, перший рядок. – байдуже відповів Шікамару.
• Ох, добре. – позіхнула Тейваз, готуючись натрапити на відверту та доволі детальну сцену сексу, хоч їй і здавалося, що вона мала б бути під самий кінець. – Так… а ось! «Я дійсно тебе…» – Тейваз в одну мить забула, як читати, що значать всі ці ієрогліфи, всі, крім одного, того самого, про який їй колись все пояснював Какаші у лікарні.
• А з тобою, то що, сес… – Наруто почервонів, замовк та опустив палець.
• «Я дійсно тебе кохаю». – зачитала Тейваз і геть блідою поглянула на свого колишнього командира. – Та, як таке можливо?
• Можливо що? – спокійно перепитав Наруто.

«Якщо Какаші так важко було прочитати просте зізнання в кохані, а не якесь збочення чи чергове порно з цих книжок, то… – вона не могла перестати дивитися на Какаші, а Какаші все ще не міг поглянути на неї. – А зі мною він був таким сміливим в своїх почуттях, так відверто говорив про емоції, коли я вела себе, як дитина. – здавалося, її серце майже не рухалося, відбиваючи свій хід раз на цілу вічність. – Ніколи б не подумала. Він же постійно казав мені, що любить, а я ще і злилася на нього бувало. Та він же насправді не здатен, навіть, слово «кохаю» в голос промовити! Боже, яка я чи то сука, чи сліпа ідіотка. – очі запекли. – І як я його обожню!»

• Тейваз, муха залетить, а в тебе в голові і так жителів вистачає.

Але характерниця ніяк не відреагувала на слова Шікамару, натомість кинулася та обійняла Какаші за шию, все ще тримаючи книжку у руках, а тоді поцілувала в щоку та прошепотіла йому на вухо такі, давно ним бажані, слова.

• Дякую, що ти в мене є. – вже не приховуючи від всіх, додала Тейваз.

Цьому вже здивувалися всі, навіть Шікамару.

• Не пройшло й три роки… – зауважив він, скривившись. – Чи все ж пройшло?

Какаші нарешті, ще більш перелякано, поглянув на Тейваз.

• Що. Ти. Сказала?
• Що рада, що ти в мене є. – спокійно, немов замовляючи щось в Ічіраку, повторила характерниця, хоч, насправді, в Ічіраку з її грудей завжди вистрибувало серце. – Та Боже! Дайте йому вже хтось води! В нас дід помирає.
• Ні… – ледь-ледь захитав головою Какаші. – До того.
• Що ко…

Він моментально штовхнув її подалі від вікна, а тоді зняв маску і несамовито поцілував, вона не встигла навіть до кінця усвідомити, що це все для нього означало.

• Що ви тут робите?!

Через підвіконня перехилився Наруто, але йому вже нічого не вдалося застати, окрім, як Какаші, якому навіть за, вже одягнутою назад, маскою, не вдавалося приховати усмішку, та дещо розпатлану характерницю, що торкалася губ пальцями.

• Читаєм Стуса! – гаркнула, через збудження та зніяковіння, у відповідь Тейваз.
• Га? – не зрозумів Наруто, а потім всі хором, окрім панни Шіхо, розійшлися сміхом.
• Але хочете, або ні, – нарешті, мовив Шікамару, – але дочитати Вам доведеться.
• Та без проблем. – відповів Какаші, розгортаючи книжку.
• Без проблем… – пробурмотів собі під носа Шікамару. – Тридцять років мужику, а він не здатен слово «кохаю» в голос зачитати.
• Ти щось кажеш?
• Кажу, що Ви відкрилися для мене по-новому, вчителю Какаші.
• Гм?

«Ще більш травмованим та більшою дитиною, ніж я думав» – вже лише про себе договорив Шікамару.

• Сестричко, стукни його нарешті тією книгою по голові.
• Га? – спочатку не повірила почутому Тейваз, а потім з полегшенням усміхнулася. – З великим задоволенням.

***

• Це. Що. Таке. – здавалося, зуби П’ятої Хокаґе мали зараз розкришитися в пилюку, так сильно вона їх стискала, сичачи, крізь них, свою лють. – Шірануї Ґенма, я тебе ще раз питаю, останній, попереджаю, що це таке?
• Ви. – так само спокійно, повторно відповів Ґенма, який сидів на бильці дивану, поклавши нога на ногу… в спідниці і з величезним накладним бюстом.

В Цунаде починалося сіпатися око, а судини та кісточки на руках, які вона стискала в замок, поки ліктями обпиралася на стіл, ставали все більш і більш помітними.

• Нагадай, яка зараз завантаженість в лікарні.
• Цунаде-сама, – Ґенма підвівся, котяча усмішка зникла з його обличчя, та підійшов до столу, обпершись на нього долонями та нахилившись до своєї правительки, – якщо Ви нарешті не дасте справді волю своїм емоціям, то скоро там опинитеся самі.
• Мені немає часу давати волю своїм емоціям, – останні слова вона навмисно перекривила, – в мене за спиною стоїть невідомий і дуже сильний ворог, а на кону ще і грьобаний фестиваль.
• Якого чорта Ви взагалі його не відмінили? Це просто не на часі, хіба ні?
• Людям потрібен розкрут! Особливо, коли все погано. Людям потрібна стабільність, потрібні свята! Потрібно веселитися! Я не можу їх підвести ні в захисті, ні в комфорті.
• Та що Ви кажете? Отже людям потрібно, а Вам ні? Ви машина, так? Ви готові пахати та ховати свої емоції, поки не помрете на місці від перенавантаження та болю, чи поки не зруйнуєте селище в нападі шаленства, гірше за Дев’ятихвостого? Хіба ви думаєте, що я не бачу, як Вам болить?! Так, Ви чудова акторка, але не всіх здатні обдурити і чесно, мені набридло Вам підігравати. І подивіться на дівчат! Та вони місця собі не знаходять. Ви думаєте, Шідзунонька здатна сконцентруватися на розтину того клятого тіла, коли жінка, що була їй за матір, помирає із середини і не бажає, навіть прийняти допомогу, не те, що попросити про неї?!
• Це кавуни? – вигнула брову Цунаде.
• Га? – збився з пантелику її підопічний.
• Ти серйозно замість використання техніки, запхав собі КАВУНИ?!

Ґенма вирівнявся. Йому просто мову відбило.

• Якого? – на його обличчі прекрасно зчитувалося обурення. – Тобто почувши це все, Ви вирішили запитати саме за кавуни?!
• А про що ще мені думати, коли вони прям в обличчя мені пхаються?
• Але ж я, якось з цим всім працюю!
• Що?!
• Що? – увімкнув дурника Ґенма та знову сів на бильце дивану, цього разу і руки схрестивши.
• І сукні я теж не ношу.
• Я знаю, але в мене просто відпадні ніжки.
• Я бачу.

На його обличчі знову заграла та сама усмішка.

• Ґенмо, зрозумій, я просто вже втомилася плакати. В мене очі висохли. Вони болять так, що я скоро профінансую по новій філії всім місцевим аптекарям.
• А як же…

Цунаде махнула рукою.

• Це ж не хвороба, просто сльози.
• Коли так, то це вже не просто.
• Що ти від мене хочеш? – він відчув, що Цунаде вже майже здалася йому.
• Якщо Вам не можна випустити лють, через розгром селища, то дозвольте собі відірватися так, як Ви відривалися лише з ними.
• Га?

Ґенма нахилився та дістав з-під дивану заховані на передодні пакети з одягом та алкоголем.

• Ти знущаєшся?
• Ні.
• Ти не шануєш моє горе.
• Ви самі горе не шануєте, а Джірая-сама, так тим паче.

Цунаде лише звузила очі, їй не було чого додати.

• Що в тому пакеті? – кивнула вона на менший, а Ґенма спершу лише лиховісно усміхнувся.
• Мій одяг.
• Що?!
• Будете моїм кавалером, залицяльником, ким забажаєте?
• Ти геть йобнувся в тому курнику?!
• Ні, але я скоро йобнусь, якщо не поверну Вас. – пауза. – До нас. До себе.

Цунаде поклала обличчя на долоню, а руку ліктем на стіл, та втомлено видихнула.

• Я не буду того вдягати.
• Цунаде-сама.
• Але вип’ю все, що там є.
• А як же? – він вигнув спину та провів руками в повітрі довкола кавунового бюсту.
• І зніми це негайно! Переодягнись в своє! Кавунами закусимо.
• А як же? – він повторив свій жест.
• Я не буду до тебе залицятися! Навіть в танці!
• А так?
• Як, блядь?! – скинула руками до гори Цунаде.
• How you doin?

Сакура з Шікамару саме йшли сповістити останні дані по справам, як зустріли характерницю, яка якраз повернулася з короткої, самотньої місії і теж прямувала в бік Резиденції Хокаґе.

• «Справжнього серед них немає»… – ще раз повторив Шікамару. – Можливо, він хоче нам сказати, що Шість Пейнів – це всього-на-всього ґенджюцу? Джюцу, виконане членкинею Акацкі, яка також там була і саме вона напала з тіні на Джіраю-сама?
• Ні, Шіко, я думаю, це виключено. Згідно з тим старим жабою, Фукасаку-сама, вчитель Наруто помер від урони справжньої зброї або техніки, якими володіли всі шестеро. Та і той факт, що троє з тих Пейнів воскресли після того, як їх вбили… – Сакура поглянула на небо, а потім знову продовжила. – Звісно, хочеться вірити , що це просто ілюзія, але…
• Так, ти таки маєш рацію. – визнав поразку Шікамару. – Але ми тоді просто топчемося на одному місці.
• Шікамару, ми зуміли розгадати найтупіший шифр, це вже про багато чого говорить. Як він взагалі запам’ятав на якій сторінці у нього які слова знаходяться? Це максимальний абсурд! – Сакура замовкла та видихнула, провівши руками від грудей, а потім вже спокійно продовжила. – Якби Джірая-сама придумав подібне для своєї книжки, я б просто посміялася, адже це взагалі не правдоподібно, лише виглядає до сто біса розумно, якщо вимкнути мозок, звісно. Це ж навіть не вірш, але він це зробив насправді. Як він запам’ятав? Просто нонсенс.
• Та і сам шифр не має сенсу. Думаю, Пейн і так розумів, що Джірая-сама передав, щось дуже важливе, що дізнався в бою, враховуючи, що він зробив це на останньому подиху, тобто приховувати це від Пейна не було сенсу. Навіть, якщо варіантів у Пейна декілька, він вже буде враховувати, немов Листя знає їх всі. До того ж, Пейн би не розшифровував код, а просто б вбив Фукасаку, якби зловив. У висновку, Джірая-сама просто, в ім’я свого нарцисизму, виїбнувся навіть після смерті та забрав у нас купу часу, замість того, аби справді допомогти.
• Ти ба! – вийшла з-за рогу характерниця. – Оце так тандем мегамозгів. Я б глянула якийсь серіал, де ви б були головною парою детективів.
• Ти помирилася з Наруто? – в лоба запитав Шікамару, навіть не коментуючи почуте перед цим.
• Ага… – вони порівнялися і всі втрьох попрямували в одному напрямку. – Він вважає, що тепер знає, як тобі було.
• Угу, він і мені про це казав.
• Вибач, Шіко, але я сказала йому, що це маячня. Так, я хоч і не любила Збоченого Відлюдника, але йому гірше, в рази гірше, ніж тобі, Шікамару. Ти втратив друга, свого вчителя, але в тебе залишилася родина, команда, а він…
• А він втратив все, що зумів отримати за ці декілька років, тут немає за що вибачатися. В одну мить загинула вся його родина, людина, яка для нього була цією родиною і в нього більше нікого, кращий друг не хоче його знати, а кохання всього його життя ніколи не відповість йому взаємністю.
• Гей! – Сакура хотіла добряче штовхнути Шікамару в плече, але той передбачив це і вчасно відступив назад. – Я взагалі-то теж тут!
• То ти таки знаєш, наскільки ти йому важлива?
• До чого ти це?
• Так, Шік, до чого ти ведеш?
• Та так, – прискорив він ходу, засунувши руки до кишень – потім якось поговоримо.

Тейваз з Сакурою спершу переглянулися, а потім посмішили наздогнати Шікамару.

Підійшовши до дверей, тріо не поспішало їх відкривати, адже почули дивну музику, яка лунала по той бік.

• Що? – випавши, запитала у товаришів характерниця.
• Сексуальна, небезпечна, непокірна та беззаперечна? – повторила за піснею Сакура.
• Може не треба? – мовила Тейваз, коли побачила, як Сакура схопився за ручку дверей.
• Треба. – відповіла вона, перед тим, як відкрити двері та заглянути до середини, а через декілька секунд в паніці їх закрити. – Не треба! – з виряченими очима вигукнула Сакура та стала спиною до дверей, тримаючись за ручку так, ніби зібравшись більше нікого туди не пускати.
• Що ти там побачила?
• Нову психотравму. Я, бляха, сама відкрию в цьому селищі психлікарню, бо вона вже і мені треба.

Тейваз обережно відштовхнула Сакуру і таки вирішила теж позаглядати.

• Гарні ніжки! – крикнула вона, крізь музику, просунувши голову.
• А які груди в мене соковиті, перевіриш? – підморгнув їй Ґенма, ніби нічого дивного в кабінеті і не відбувалося.
• Утримаюсь. – відповіла вона, перш ніж закрити кабінет.
• А ти дивитись не будеш?
• Ні, дякую. – широко позіхнув Шікамару. – Краще поспішу на вечерю, можливо, сьогодні, враховуючи це все, – кивнув він на двері, – навіть, нарешті встигну.
• Ну, – злегка звела плечима Сакура, усміхаючись, – зате, здається, вона нарешті розвіялася.

  

[credit: medical_jutsu]

---

Можливо, дехто вже помітив, що почалася змінюватися також і транслітерація старих імен, та багато чого іншого. В попередніх главах я вже не буду виправляти, лише в наступних, по-ходу, транслітерування нових, або при перевірці старих, власних назв. Слідкувати за цим всім можна на тґ-каналі, де крім всього цього також купа іншої фандомної інформації, або чекати, коли тут та на Ваттпад з’явиться мій Словничок, адже слів стало занадто багато, особливо, коли я нарешті навчилася переводити канджі в інші абетки і розібралася з деякими складними правилами. 

---

---

До слова, авторка пішла з даного ресурсу і викладає свої роботи на АОЗ й Ваттпад, і поступово повертається на ФУМ, тут просто дозаливаю Безкінечність та Незворотність, бо тривожно не можу взяти видалити чи забити. 

---

---

---

І на останок, пару артів від КаваЧай. 
Тейваз не вийшла такою, як її я задумувала, але ви тільки подивіться, як Какаші їсть грушку з Глави 14.