Глава двадцять дев’ята

Ще одна таємниця пані Цунаде.

 

Промо-відео.

«Love her even though I’m not supposed to», –

Nickelback – She Keeps Me Up.

«Somewhere across the sea of time», –

I Monster – Who Is She.

Колись у травні.

Філерна серія.

• Хто в нас такий крутий песик? Хто в нас такий крутий песик?
• Хто наша руденька булочка?
• Хто наш цинамончик?
• Наш котик?
• Ааааа! Припиняйте! – все ж не витримала та заволала Тейваз, яка весь цей час на пару з Асумою зі сповненими огидою гримасами мовчки спостерігали, як Хана з Куренай обступили Самуїакі біля столику у вуличному кафе та чухали його у всіх можливих та дозволених місцях, особливу увагу приділяючи вухам, щокам та животу біля лап.

[На місці Самуїакі використано частину арту Toboe by Silenthowl7 on DeviantArt]

• Мовчи, жінко, твоєї думки ніхто не питав. – не відкриваючи від задоволення очей, пробурмотів напівкровний вовк-характерник.
• Правильно, сестричко, не заздри. – посміхнулася Хана, продовжуючи ніжно покручувати вуха Самуїакі.
• Хочеш, ми і тебе почухаємо? – підморгнула Куренай.

• Пф, ще чого! – відвернулася, склавши руки на грудях, Тейваз.
• Я хочу!
• А тебе хто питав? Йди краще, любий, та оплати вже рахунок.
• Я ще не доїв. – подавляючи дитячу образу, Асума повернувся за столик та до данґо.
• Та з яких пір ти любиш всі ці пестощі?! Ти ж плювався від них!
• То я на тебе плювався, та ти і так мене ніколи не чухала.
• Бо ти на початку постійно вивертався!
• А чого це я маю обійматися з малознайомим жінками?

Самуїакі продовжував говорити із закритими очима.

• А вони тобі зараз хто?!
• Не ревнуй, крихітко.

Характерниця знову злісно видала якийсь нерозбірливий звук.

• О так, ось там, нижче.
• Моя ти киця.
• Та від коли ти вже занявкав?!
• Для цих жінок я буду тим, ким вони накажуть.
• Ааааааааа!!!!!!

Тейваз неконтрольована своїми почуттями, закричала, якось схоже на гарчання, а тоді різко розвернулася, щоб йти геть і в цю ж секунду збила з ніг, сама також впавши, незнайому їй куноїчі з довгим, темно-шоколадним волоссям, яке віддавало міддю під сонячним промінням, що неслухняними хвилями спадало донизу та було зібране червоними стрічками в два не тугі хвоста.

• Ну, хто б сумнівався. – спокійно прокоментував Самуїакі і одразу отримав лютий погляд.
• О боги, та в тебе ж навіть очі досі закриті!
• Я знаю з ким живу.
• Ааааа!
• Навіть голова вже від твоїх криків не болить.
• Вибачте!

Характерниця скочила на ноги та простягнула руку незнайомці, що все ще залишалася на землі із широко розставленими ногами та, здавалося, щось шукає по сторонам.

Вдягнута куноїчі була в довгу, чорну та тонку сукню, що щільно облягала її тіло. Верх сукні був повністю закритим, з коміром під підборіддя та з довгими рукавами, і підперезаний великим корсетом темно-червоного кольору, який доходив лише до грудей, не зачіпаючи їх, а із шиї звисала срібна прикраса у вигляді драконячого уроборосу.

А от низ сукні, хоч і був на всю довжину ніг, але безсоромно відкривав їх світові, що геть не турбувало незнайомку. Його умовно можна було поділити на шлейф та більш вузьку передню частину. В стоячому нерухомому положенні здавалося, що під сукнею взагалі більше нічого немає, але завдяки, більш-менш, вдалому приземленню, було помітно, що там ховалися коротенькі, чорні шорти, навіть ще з більш цупкої, ніж сукня, тканини.

Завершували образ чорні та довгі, аж вище колін, сандалі з багряною шнурівкою і сумочка шінобі на правому стегні, ремінь від якої вдало прикривав тату з фамільними гербами, а на лівому виднілися витатуйовані три зігнуті червоні смужки.

• Я Вас знаю? – Тейваз не могла зрозуміти, чому геть не пам’ятає її, не може згадати навіть швидкоплинного образу із пам’яті Хани, Шікаку чи Іноічі, але при цьому всьому, сірі очі незнайомки здавалися такими знайомими.
• Ні. – куноїчі нарешті встала, проігнорувавши руку допомоги та обтрусилася від пилюки. – Але взнаєте, – просичала вона, прибираючи довгий чубчик з очей, – якщо через Вас мені доведеться ходити кротом декілька наступних діб.

• Хто б сумнівався. – зауважив ще раз вовк, вже із розплющеними очима та без жіночої уваги.
• Ви не це шукаєте?

Хана підняла та подала куноїчі окуляри. Вона добре розуміла, чому їй зараз дуже не комфортно, а ця дівчина, незнайома навіть Хані дівчина, така вже неприємна їй.

• О скелясті морди, дякую!

Куноїчі в одну секунду перемінилася в обличчі та голосі, радісно защебетавши, як оглянула та одягнула назад свої окуляри в круглій оправі з дещо затемненими, від сонця, скельцями.

• Цілі? – обережно запитала характерниця.
• Та що з ними буде? – засміялася куноїчі, махнувши рукою. – Їм не звикати! З такою то власницею. Та і це скло, тому і, загартоване чакрою та зроблене спеціально за моїм замовленням.
• Ееее… – випала Тейваз.

• Вибачте, я просто дуже сильно перенервувала. – куноїчі на мить задумалася, поглянувши самими лише очима догори. – В принципі, досі нервую та і я сама винна, бо, як завжди, запізнюся, тому бігла, як очманіла.
• Та і я не краще… – пробурмотіла собі під носа Тейваз.
• О діду, точно! Я ж запізнюся!!!

І куноїчі, як слід охолов, залишивши по собі лише куряву.

• І хто вона? – запитала характерниця товаришів, хоч сама ще продовжувала дивитися в далечінь, намагаючись марно розгледіти незнайомку.
• Хотіла я б знати, – прослідкувала за поглядом кузини Хана, – але краще, не мала б на те причин.
• Оу, жінки. – покружляв на місці Самуїакі та ліг під ногами у Куренай.
• Ти ж знаєш, – мовила вона, – по очам бачу.
• О, тепер мене хтось вже питає? – випустив дим Асума.
• Так, відповідай. – три розлючені жіночі голоси не лишали вибору.

Сигарета докурилася дуже швидко.

• Чергова опікунка Цунаде.
• Га? – здивувалася Хана.
• Ну, ви ж знаєте історію Шідзуне?
• Так. – відповіли одночасно Хана з Куренай.
• Ну, ніби. – додала характерниця.
• Ну, от щось з тієї опери. Чесно? Насправді я і сам достеменно не знаю, просто застав краєм вуха їх розмову в Резиденції. Все що я зрозумів, що Цунаде знала чи то її батьків, чи то нареченого, чи всіх разом, або це її батьки знали родину Цунаде. Коротше кажучи, в дівча нікого тут, крім Цунаде немає. Вона в Листі була ще геть дитиною, потім вчилася в приватній школі на гроші Сенджу, і не повірите, а чомусь чув, як пролунало прізвище Сарутобі, потім мандрувала, час від часу, то сама, то з Цунаде і ось, коли П’ята осіла, дівча було запрошено додому.
• Тільки це, – підійшла Хана до товариша, поклавши йому втішаючи руку на плече, – це називається вихованка, – тепер вона похлопала, – Асума-семпай.

Його погляд у відповідь одночасно не виказував нічого і аж забагато.

• Сарутобі? Вона може бути твоєю родичкою? – поцікавилася Куренай.
• Таке я мав би знати, тому не думаю, але батько часто робив якісь пожертви сиротам.

Тейваз так залилася сміхом, що, ступаючи назад, перечепилася через вовка та знову полетіла до землі.

• Хто б сумнівався.

***

В кабінеті Хокаґе на стільці для замовників сиділа мініатюрна дівчина з довгим, густим, розкішним волоссям кольору осіннього ранкового дощу, а поруч із нею, обпершись сідницями на стіл, стояв Ґенма та не переставав, розважати, як він вважав, гостю в очікуванні приходу Цунаде.

• То як ти кажеш, тебе звати?
• Вау, то ми вже на ти? – замовниця підняла голову, аби подивитися на шінобі, з усіх сил намагаючись це зробити суворим чи осудливим поглядом, але рум’янець на поодинокому ластовинні був ще тим зрадником.

• Ну, якщо бажаєш, до мене можеш і на Ви. – знову ця його усмішка, замовниця закотила очі та відвернулася. – Ні, серйозно, як тебе звати?
• Нащо? В тебе ж на лобі написано, що ти із тих, котрі імена жінок за пару хвилин вже і забувають, якщо взагалі й слухали їх.
• Ай, – образився Ґенма, – а це, взагалі-то, звучить дуже боляче.
• Не може бути, я знайшла у Вас серце? Невже мені вдалося зачепити за живе?
• Ще й як! – продовжував кривитися Ґенма. – Я ж бандану таким чином ношу не просто так, а ти кажеш, що все одно видно.

Замовниця знову закотила очі і вилаялася на себе подумки, адже вже встигла відчути сором за власні слова, бо щиро повірила цьому шінобі.

• Ну, хоч що за справа, розкажеш? Давай, попрацюю трішки секретарем.
• Маю три підкинутих виводки кошенят, сумарно десять штук і ти не повіриш, треба знайти.
• Кошенят чи господаря?
• Мій здоровий глузд, а м’яке серце згодувати собакам.
• А я все ж думав господарів, що їх викинули.
• Ще б я на довбанутих людей гроші витрачала, яких і так не маю.
• Так за які ти місію зібралася замовляти?
• За останні. І сподіваюся, боги підкинуть ще, через муки, які мені доводиться пройти.
• Та хіба ж я, – він раптово нахилився до самого її вуха, – прямо такі муки?

Замовниця хотіла вдарити його чи хоча б випустити трішки отрути, а натомість зрозуміла, що геть забула, як треба дихати. Врятувало її лише гучне клацання пальців Цунаде, яка саме увійшла до кабінету, а тоді мовчки вказала Ґенмі на місце.

• Три кроки назад від цієї дівчини, а то зроблю те, що з нашим улюбленим рудим котом його господарка. Знаєш, він більше з дому не тікає. Цікаво чому?
• Не думаю. – скривився від фантомного болю Ґенма з піднятими догори руками та відійшов до дивану, хоч і сів не на нього, а на бильце, схрестивши ноги одна на одній.
• Я дуже сильно перепрошую. – видихнула Цунаде та сіла в крісло, поклавши на стіл декілька сувоїв, принесених з собою із архіву.
• Та все нормально. У вас кумедна офісна тваринка.
• О, правда? – в Цунаде, як від серця відлягло, а очі засяяли. – А в нас ще і порося є.
• Справді? – щиро, мов дитина, зацікавилася замовниця.
• Сссс… справді?.. – не міг повірити в почуте Шірануї.

Цунаде, не звертаючи ніякої уваги на підопічного, розкрила перед замовницею два свитки, що виявилися картами цих земель.

• Дивіться, Нозомі-сан, цей шлях займе не один тиждень, але він, відносно, безпечний, тому Ви можете обійтися супроводом лише одного джоніна, а от дорога, що зображена тут, – вказала Цунаде на другий сувій, – ховає безліч пасток та розбійників, але з професійним загоном можна справитися за декілька днів.
• І вся справа в грошах?
• Ну, ще в кількості краєвидів.
• Хм… – Нозомі почала подумки рахувати заощадження, що завбачливо висіли змотаними під широким поясом. – Напевно, я зупинюся на першому варіанті.
• А на кого ж залишите кошенят? – з награним переживанням запитав Ґенма.
• На тебе ж, сонце, думала, що побудеш їхнім татком.
• І їх, і мене без Надії залишаєш?

Замовниця відвела погляд, щоб приховати посмішку, а от Цунаде лише самим поглядом змогла гаркнути на шінобі.

• Хоча, звісно, – повернулася до обговорення Нозомі, – я б не хотіла їх так на довго полишати самих. Хоч за ними і є кому піклуватися, але я дуже слабо в це вірю.
• Але ж це не логічно!

У відкриті двері, які забула закрити Цунаде, впевнено увійшла куноїчі в окулярах.

• Хіба так сильно відрізняється вартість між наймом одного джоніна на декілька тижнів та загону на пару днів? Взагалі не розумію між чим ви всі тут обираєте.
• Рене. – просичала Цунаде ім’я вуличної незнайомки. – Скільки разів я просила тебе не втручатися?
• Я не втручалася.
• Ну, звісно! – роздратовано махнула рукою Хокаґе. – А стукати?
• Ви їх не закрили, а я знову винна! То зачиняйте двері, буду стукати.
• Не будеш. – мов виплюнула Цунаде.
• Не буду. – кокетливо погодилася Рене.

Ґенма бува хотів щось сказати, навіть підняв палець та відкрив рота, але щось в образі цих двох жінок змусило його замовкнути.

• Може Ви і маєте рацію, тим паче часу залишилося зовсім мало, а я хочу встигнути все ж таки застати північне сяйво, а не лише побачити океан. Можливо, хоч так я згадаю, чиєю це було мрією.
• Цікаво… – прошепотів Ґенма, а потім звернуся до Хокаґе. – Пані Цунаде, я хочу очолити загін.
• А я хочу гарячущого чорного чаю із смородиновим соком, але в мене занадто багато іншої роботи, як і в тебе до речі, щоб ми могли це собі дозволити.
• Пані Цунаде…
• Не крякай. – не дала йому договорити Хокаґе.
• Я миттю! – розвернулася на підборах Рене, будучи готовою вилетіти з кабінету.
• Рене! Се… Стояти!
• Га?

Куноїчі знову повернулася до Хокаґе та здивовано поглянула на неї.

• Що я тобі наказала зробити?
• Не забувати пити воду зранку? – обережно припустила Рене.

• Не світити своїми ляшками з гербами.
• Так я і не свічу. Я заховала. – виставила вона праву ногу вперед, вказуючи на те місце, де кріпилася сумка.
• Серйозно?! Ти б ще в трусах самих дефілювала селищем, тату просто тоналкою замазавши!
• А знаєте, а це ідея.
• Вийшла з мого кабінету!
• Цуно?!
• Пані Цунаде, коли ми на людях.
• Пф.
• Вийшла, я сказала.
• Пф. – Рене лише змахнула одного хвоста за спину та ображено надула вуста, відвернувшись.
• О Мудрецю, вибачте за цей балаган.
• Та чому ж, у вас тут весело, не те, що в мене вдома. Ну, там теж не знудишся, але знаєте, слідкувати за всім таким приємніше, ніж приймати участь у подібному.
• Може чаю, перш ніж підписати угоду?
• Я б не відмовилася.
• Рене?
• О, то тепер я потрібна?

• Ага, вийди і повернися з чаєм. Все ж, твій чай завжди найсмачніший.
• А мені можна?
• Ні. – Цунаде з Нозомі хором осадили Ґенму.
• Гадюки. – сказав, мов прокашлявся він у відповідь.
• Повтори?
• А хто вона?
• Багато будеш знати, швидко зістаришся.
• Як нам пощастило з такою розумною Хокаґе.
• Нозомі-сан, чи не могли б Ви закрити очі, поки я його приб’ю.
• Такі величезні, прекрасні очі гріх закривати. – промуркотів Ґенма.
• Цунаде-сама, а дайте мені його з собою у мандрівку, можливо Вам пощастить і він загине.
• Ну, ти і пройдисвіт, Шірануї.
• Стараюся з усіх сил.

[Бий мене, їж мене, шаленій, Нозомі-чан. Цунаде – косплей. Ґенма з-під пензля あづまや (@admy1615)/afterglow1615]

Що замовниця, що Хокаґе одночасно закотили очі, поки Ґенма розплився в самовдоволеній усмішці.

За декілька хвилин увійшла Рене з тацею та трьома горнятками на ній.

• Не може бути, де ти знайшла смородину? – радісно та здивовано запитала Цунаде, відпиваючи чай, що взяла з таці, яку поставили на стіл.
• Та ви чогось всі тут в селищі геть не закриваєте двері.

• Рене!
• Я жартую.
• Оце спадочок мені дістався. – подивилася Цунаде догори над чашкою, обома руками тримаючи її.
• Так, чай і справді смачний. – погодилася замовниця. – Цікаве поєднання.
• Краще брати лісові ягоди. – в унісон сказали Рене з Цунаде та засміялися.
• Ага, пийте, пийте. – пробурмотів щось сам собі Ґенма на дивані.
• Ой, та не бурчіть Ви так!

Рене взяла останню чашку та віднесла її до Ґенми.

• Тримайте. – з посмішкою передала вона йому чай.

Ґенма спробував зробити ковток, але в нього не вийшло.

• Воу. – вигукнув він, почавши з руки в руку перекидати чашку.
• Загарячий? – збентежилася Рене.
• Ага, і не виливається? – важко видихнула Цунаде вже все зрозумівши.
• Захолодний.
• Що?! – очманіла Рене. – ТА НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!!

Вона вихопила чашку з чаєм та перевернула її, але жодної краплини не пролилося, адже там був суцільний лід.

• Знову це! Йобаний в сраку Кеккей Ґенкай!!!

Рене жбурнула чашку над головою Цунаде прямо у вікно, яке розлетілося на друзки.

• Так, звісно, кричи про це голосніше, А ТО НЕ ВСІ ПОЧУЛИ ЩЕ!
• А? – усвідомила свою помилку куноїчі, а тоді страх та сум розчарування знову змінилися на лють і вона гахнула кулаком по найближчій твердій поверхні.
• Оце так весела маленька мавпочка. – все що встиг сказати Ґенма, поки повторно не заволала Цунаде, підвівшись та обпершись долонями на стола.
• Ану забирайся геть з мого кабінету!
• Я ж не навмисно його заморозила!
• І вікно ненавмисно?! Я взагалі тобі наказувала чекати в приймальні, поки не покличу!
• Ви не можете мені наказувати!

 

• Вийшла з мого кабінету!
• Ви не допомагаєте мені заспокоїтись!
• З’їбалася хутчіше до архіву! Там я тобі за Дев’ятим столом приготувала стільки заспокійливих у вигляді документації, до якої роками руки не доходили, а привести до ладу то все треба, що до наступної вести звідти не вийдеш.
• І в цьому полягало Ваше запрошення додому?!
• Ти знаєш, що ні!

Рене загарчала і потім лише її осінило.

• Точно, заспокійливі. – а тоді вона побачила погляд замовниці і впала перед нею на коліна, схопивши за долоню. – О Скеля з дурнуватими дідами, пробачте мене, я просто дуже сильно перенервувала за сьогодні. Я не знаю, що говорю, і що роблю.
• Та нехай, – все ж, трішки злякано відповіла Нозомі, – в мене все одно вже давно всі книжки позакінчувалися.

• Так, пробачте, – додала Цунаде, – насправді, я собі нічого подібного не дозволяю. Особливо при клієнтах. Ми організація серй… – тут вона помітила вираз обличчя Ґенми і звернулася вже до нього. – Хочеш щось додати?
• Я? Ні, ні в якому разі.
• Добре, тоді зараз ця шулерка звалить до архіву, ми з пані Нозомі закінчимо угоду і ти її проведеш до готелю, де буде час перепочити перед мандрівкою, якщо, звісно, – тепер Цунаде знову зверталася до замовниці, – все ще в силі і ми Вас не налякали.
• Ні на йоту, – зробила ще ковток Нозомі, – я взагалі думаю, може сюди переїхати.
• А кошенята?
• Ну, от і познайомляться з батьком.
• Мабуть, – Ґенма посмикував себе за сорочку, немов в кабінеті раптово почала стояти задуха, – я піду.
• Ні, – заперечила Цунаде, сівши назад до крісла, – ти зачекаєш, проведеш, а потім повернешся.
• Не можете Ви без мене.
• Та головного болю, кхм, тобто життя свого без тебе не уявляю.
• Кращі слова від жінки, які я міг почути.
• Вау, то Ви, – допила чай замовниця, – навіть інколи слухаєте жінок?
• Тебе я буду слухати кожну мить нашої мандрівки.
• Як добре, що з мене і катуваннями зайвого слова не витягнеш.

Ґенма у відповідь лише багатозначно посміхнувся, а Рене давно вже покинула кабінет.

***

• А як тобі така пропозиція, – запропонував Ґенма Нозомі, крокуючи з нею під небом, де почали поодиноко з’являтися перші зірки, – зупинитися до місії у мене?

Нозомі щиро розсміялася.

• А такі, як ти, терплять когось на своїй території зранку?
• Так всього один ранок, а завтра вже вирушаємо. – ця його усмішка. – То разок такі жахливі незручності можу потерпіти, навіть пригостити пересмаженою кавою.
• До готелю. Ведіть мене до готелю.
• Як щодо вечері?
• Так, певно замовлю її собі перед сном та увімкну якусь стару комедію.

• Туше.

Хоч Ґенма і відчував смак поразки, але чомусь усмішка не переставала сходити з його обличчя.

• А покажеш мені селище?
• Га? – він цього не очікував. – Покажу.

Ґенма знову усміхнувся, але цього разу вона була іншою. М’якою. Яка не ховала за собою ніяких зайвих думок, лише передсмак від майбутньої прогулянки та мандрівки з цією мініатюрною панною, яка навіть до плечей йому не діставала.

[Тут мав бути інший колаж, але все ж його я без дозволу не виставлю, тому сховаю в спільноті тг]

[Оновлення: мені дали добро, чуєте, дали добро на використання колажу 😎. Хоч таким чином не вийшло сюрпризу, але вони мають бути разом. Ґенма взятий з-під пензля Maxiuchiha22, а фон – локації з рандомних аніме]

• Сподіваюся, ця подорож не є для тебе передсмертним подарунком самій собі? – неочікувано для себе ж випалив Шірануї.
• Ні. – лише зараз він зрозумів, що її величезні очі зливаються із перед сутінковим небом. – Я завжди зникаю з життя людей в інший спосіб.

Нозомі сказала це з милою усмішкою, похиливши злегка голову набік, але очі її були закритими. Повіки заховали той смуток, що відчула дівчина, говорячи ці прокляті слова, від яких так ні разу і не змогла втекти, від яких так ніколи і не хотіла втекти. Вона любила зникати. Любила та ненавиділа це, але завжди обирала лише цей варіант. Адже насправді, вибір її ніколи й не цікавив, лише дорога, дорога до океану, а можливо цього разу, їй вдасться побачити і північне сяйво на ній. Та чия це була мрія? Вона вже не могла згадати, як і не могла більше стверджувати, що насправді пам’ятає хоча б одну з власних.

• То може ти фантом?
• Фата Моргана. – все ще не відкриваючи очей відповіла Нозомі-сан.
• Ілюзія і тебе не існує?
• Твоя вигадка, – нарешті вона поглянула на нього, – поки ти заснув в архіві на дивані, ховаючись від чергових доручень пані Цунаде та цього життя.
• Отже фея надії.
• Отже, мігрень твоя на наступні декілька днів.
• Ну, – оцінив Ґенма її з голови до ніг, – а фантазія у мене таки шикарна.
• Аби це була вона, а не шизофренія.
• Тоді я ніколи не звернуся до лікаря.
• Брехун.

Нозомі зашарілася та розвернулася, але так різко, що наштовхнулася на куноїчі з кабінету Хокаґе.

Рене закрила очі та спробувала видихнути злість з себе.

• Ну, цього разу, я хоча б на ногах.
• Вибачте. Я вас не помітила.
• Це моя особлива техніка.

• Мені здається, – Ґенма нахилився та підняв пластикову баночку з дороги, – це Ваше, чарівна незнайомко.
• Я ж казала, що імен Ви не запам’ятовуєте. – закотила очі, дещо приревнувавши, Нозомі.
• Оу, дякую. – Рене забрала ліки, але про себе грубо вилаялася через всю цю ситуацію, вона геть не бажала собі такого нового початку в Листі.

«Ти не перестаєш мене розчаровувати, жінко, ні на секунду, хай тобі грець!» – з цими думками куноїчі і полишила своїх нових знайомих.

***

• Та Ви не зробите цього зі мною!
• Ти потрібна мені, Рене.
• Ну, ось, – вказала молода куноїчі на стіл з купою документів, – я все впорядкувала.

Цунаде лише розвела руками в агонії.

• Як же з тобою складно.
• Ну, дякую.
• О Хаґоромо, як же він з нею справлявся! – звернулася Цунаде до небес, хоч зверху на неї чекала лише стеля.
• Почав пити, – мовила невинно Рене, поклавши нога на ногу, – і не лише воду.
• Хмільний він – це найгірше на застіллях.
• А я думала, то Ви.
• С….. – засичала Цунаде, але моментально заспокоїлася, згадавши, що тут навіть у стін можуть бути шарінґани. – Сиди мовчки і не біси мене. І як би там не було, – підійшла Цунаде до свого секрету, нависнувши над ним, – все вже вирішено. Завтра заступаєш.
• Ну, ні! Ви ж знаєте, як я з дітьми!
• Годі вже, панянко, – а цей тон П’ятої не міг викликати вже жодних заперечень, навіть, ні, особливо у Рене, цей тон Цунаде дістався від двоюрідного діда, – ти навчатимеш генінів і крапка.
• Це покарання?

Цунаде мовчки подивилася на Рене холодним поглядом, а тоді заплющила очі, видихнула та відкрила їх із посмішкою.

• Хіба що для дітей.

Обличчя Рене в мить скисло, як борщ на сонці.

***

Ґенма розвалився з ногами на дивані в кабінеті Хокаґе.

• Здається, все покращилося, як я пішов?
• Як і зазвичай. – відповіла Цунаде, наливаючи їм саке.
• То хто вона, пані Цунаде?
• А тобі все розкажи, так?

Цунаде грубо скинула ноги підопічного з дивану, щоб сісти поруч, а тоді вони залпом та одночасно випили.

• А то! Скажіть вже, де ви берете цих прекрасних чужинок?

Ґенма хотів було закинути Хокаґе на коліна свої ноги, але отримав такого удару по ним, що аж сів рівно.

• Одна сама прийшла, другу на Кабанчику, а третя зовсім не чужинка, але тобі то знати не обов’язково.
• Кабанчику… – пробурмотів шінобі, добре розуміючи, що і цього разу йому доведеться збирати крихти по селищу, бо ніхто нічого йому не збирається розповідати.
• Ще?
• Ще.

Випили.

• Але ж, П’ята, в неї стихія криги!
• Нагадай, чого я тебе тут терплю?
• Шідзуне із Шашличком нарешті у відпустці, а Ви просто ненавидите бути наодинці, але ніколи в цьому не зізнаєтеся, тому так досі мене серйозно і не прогнали.
• Краще нагадай мені, – Цунаде ображено склала руки на грудях, – щоб я частіше читала те, що підписую, особливо заяви на відпустку.
• Ще по одній?
• Не питай дурниць.
• Ну, серйозно, як ви могли такі скарби від мене ховати?
• Ось тому і ховала, хтивий ти розпуснику!
• Та мене на всіх вистачить, не ревнуйте.
• Давай, повтори, ризикни.
• Давайте краще Ви відправите мене до архіву, або на місію з тією з косичками.
• В тебе і так на носі місія. Позачергова.
• Мене на всіх вистачить, кажу ж. – усмішка, та сама.
• Шірануї, ти знаєш, як я відношусь до сексу на робочому місці. – вказала вона на нього пальцем.
• Саме тому ми і на дивані.

Залишки саке в пляшці, як і сама пляшка полетіли в шінобі, але він вдало ухилився, навпаки ще більше розплившись в усмішці.

• Та я ж жартую, Ви ж прекрасно знаєте, що всі романтичні розваги я залишаю на вільний час.
• Угу, отже переробити робочий план так, щоб у Шірануї Ґенми вільного часу просто не лишилося.
• Жорстоко.
• Ну, ти ж таке любиш. – хитро всміхнулася Цунаде.
• Пані Цунаде… – ця його усмішка просто не злазила з його обличчя цієї ночі. – Що ж це за брудні натяки?
• А тепер вийшов з мого кабінету.
• Па…
• Ти команду на завтра підготував?
• Твою на ліво та через гори.
• В цій будівлі нічого не змінюється.

Ґенма пішов, залишивши Хокаґе в цілковитій самотності, а вона підійшла до свого столу, де між третьою та другою шухлядами, в потаємному сховку, зберігалася підвіска її другого діда із білого золота та у формі молодого місяцю.

• Знову б мені у ту весну. – сумно прошепотіла Цунаде, боляче стиснувши прикрасу в долоні та поглянувши у вікно, де давно спала її непрохана відповідальність, її селище. – Тоді було так затишно. Так… так вдома. Хоч довкола і вирувала війна. Але, як же ти казав діду? – подумки поглянула вона на скелю. – Коли б ми не жили, завжди буде війна? Ти був до сто біса правий, а ось дім, … дім так легко втратити, навіть якщо ти і зміг його захистити. Якщо…

Місяць впав долілиць.

---

З Днем народження, панянки.