Упокоєння привиди: заметена хата

Вечоріло. Крізь густі гілки сосон продиралося 4 втомлені мандрівникики. Попереду виднілися хатки учасників Синдикату, оточені парканом. Попереду йшли, розчищаючи дорогу, Ерет та Текно, а за ними плентався втомлений Таббо з Майклом в руках. Дитинча вже напів-дрімало.

Вони пройшли крізь дірку в паркані, бо хвіртка була взагалі з протилежного боку. Хлопці й так були втомлені, навіщо робите зайве коло? Ніде не було світла, всі хатки поступово ховалися в сутінках. Філзи та Нікі тут не було, Текно он лиш зараз повернувся, а Ранбо…

Ранбо не було серед живих. Текно ще досі пам’ятав як його приятеля вбили перед його очима. Єдине, що Ранбо встиг передати — фотографію з Майклом.

— Клятий сніг! Його хтось взагалі тут чистить? — промовив Таббо.
— Ні. Тому ступайте обережно, поки я його розчищатиму.

Сказавши це, Текно обережно почав просуватися вперед, позпихаючи кучугури снігу. Ерет не залишився осторонь. Вони просувалися до хатини Ранбо.

— У тебе є ключ від його житла?
— Ні. Я думав він у тебе.
— Але ж ти голова Синдикату!
— Ну то й що? А ти його чоловік.
— І що нам тепер робити?

Вони зупинились і просто мовчали кілька хвилин. Ерет подивився на них трохи, а потім з нудьги декілька разів тикнув чоботом в кучугуру снігу. Майкл привідкрив свої сонні очиці.

— Таббо! Дивись туди, у вікно!
— Якого…

Всі зиркали в вікно, на яке вказав Текно. Там була привида.

— Ранбо?..