уламки скла.

Часто суспільство забуває, що не діти винні у вчинках батьків. Часто суспільство забуває, що відношення до дітей не має формуватися на їх матеріальних благах. Діти — це діти. Підлітки — теж діти. З проблемами, травмами, мріями, агресією, спокоєм, шилом в одному місці та власною думкою.

Проблемами, які ці діти часто вирішують власноруч. Без допомоги батьків, без допомоги затхлого суспільства та таких вибілених, небайдужих тільки до власної репутації, навчальних закладів.

Травмами, які не з’являються з повітря. Травмами, які яскраво-червоними стрічками з’являються на передпліччях, зап’ястях чи стегнах, чи, можливо, десь на животі. Або ж не з’являються слідами на тілі, але залишаються глибокими стражданнями непочутих, втомлених, втрачених для себе, сердець.

Мріями, які найвідчайдушніші використовують як топливо. Які є цим осліплюючим світлом в кінці зарослого паразитуючим дикорослим бур’яном тунелю. Які, можливо, і не стають кінцем.

Агресією, яка червоним порохом заповнює їх тіло, дай тільки іскринку.

Спокоєм, який відчувається як човен в повний штиль, знайти б це безвітря.

Шилом в одному місці, яке діє як мотор. Та гальма, буває, відмовляють.

Власною думкою, яку не всі хочуть чути.

Таким дітям байдуже, що про них думає суспільство. Таким дітям байдуже на суспільство. Вони порушують правила, закони порядку та моралі, режим харчування та сну. Вони до пекучого болю в ногах готові бігти чимдалі, тільки б не залишатися на одному місці. Шукати місце, де їх почують, приймуть, скажуть, що це було недаремно. Місце, де їх не знайде воно — це затхле суспільство.

Принаймні Сону був такою дитиною.

Червоні щоки на морозі печуть, очі кровоточать, щоправда не складниками крові, а складниками розріджених уламків стомленого серця. Іноді трапляються гострі частинки, що застрягають в куточках очей, розрізаючи ще сильніше. Лайно. В грудях болить: чи це серце, чи це легені — Сону й гадки не має, та й не хоче мати.

“— Куди біжиш? Надворі ніч. Він тебе точно не почує, не докричишся. Нікчемний. Ти такий нікчемний, Кім Сону. Ненавиджу, ненавиджу ці бісові емоції. Ненавиджу, ненавиджу їх через те, що так легко можуть довести мене”.

Льодяна долоня тягнеться до очей, щоб зупинити цей нескінченний потік уламків чогось людського.

Хочеться кричати, але голос застряг чи то в гортані, чи то в шлунку. Його, здається, зараз знудить власним голосом.

Сону знає, що Чонвон його почує, знає, що відчинить двері, приготує какао, накриє ковдрою і дасть вилитися залишкам уламків, остаточно розріджених в теплих обіймах. Знає, і все одно нікчемно намагається переконати себе в тому, що це не так.

Він стукає у двері. Тричі підряд. Потім двічі. Черговий уламок впав на землю. О ні. Не припиняючи стукає, сповзаючи на підлогу, аж поки двері не відчиняються. Переляканий Чонсон ловить його за льодяні долоні, не даючи остаточно припасти до брудної землі. Холодний вітер роздуває його домашню футболку. “Холодно, мабуть”, — думає Сону.

— Боже, Сону.

Очі круглі, занепокоєні. Сону не хоче, щоб Чонсон-хьон хвилювався через нього. Сону взагалі думав, що Чонсон-хьон сьогодні у нічну зміну.

— Піднімайся, давай, — стискаючи плечі, і, намагаючись звучати спокійно, говорить Пак, — тут холодно, чуєш? Чонвонн-і робить какао… Акуратно.

Сону не говорить. Боїться виблювати голос. В квартирі тепло. І пахне смачно. Сону любить квартиру Чонсон-хьона і Чонвона. Джей допомагає Кіму скинути куртку і зняти взуття. Вішає куртку на гачок, не спускаючи погляду з розбитого серця навпроти, і проводить його на кухню.

У Сону голова нахилена вперед, щоб очей не було видно, і плечі напружені. Стоїть, гойдається. У Чонвона серце розривається, а кулаки сверблять — хочеться вдарити ними стінку чи лице. Атмосфера сіра, любов Сону до квартири хлопців не забарвлює її, як не забарвлює і какао, пара від якого дивним чином контрастує із загальною млявістю. Чонсон пішов, закривши двері до іншої кімнати, Сону вдячний йому за це.

— Сону…

— Я так винен перед тобою.

Цей уламок був найгострішим.

— Будь ласка, не дивись на мене так, наче я здатен тільки на те, щоб стояти перед тобою так і плакати. Я не хочу. Не дивись на мене так, наче я при смерті. Не жалій мене так.

— Сону, я ніколи… Сядь, ну ж бо, какао охолоне.

Кім не поворухнувся.

— Сону, ти не при смерті, ти точно не при смерті. Ти живий. Живіше більшості на цій гнилій планеті, чуєш? — не чує, він не чує, він не тут, не з Чонвоном, він в порожнечі. Голос Яна як маяк, хоче вивести, вивести з цієї порожнечі, вивести до світла, до місця, — Я жодного разу не дивився на тебе так. І не подивлюся. Сядь, прошу. Розкажи, що сталося, тобі стане легше, обіцяю.

Сім’ї, як у Сону, називають неблагополучними. Вносять до реєстру та забувають. Адже не перша така. Та й не остання. У сім’ях, як у Сону, виростають нещасливі діти, тому Сону не з ними. Він не хоче бути нещасливим. Він не хоче бути серед нещасливих. Сім’ї, як у Сону, не являють собою нічого. Біологічне сміття. Сону не хоче бути біологічним сміттям. Тому Сону не з ними. Сім’ї, як у Сону, існують. Сону не хоче існувати, Сону хоче жити. Тому Сону не з ними.

— Вони знайшли листи від Рікі. Чонвон, я не знаю, клянусь, не знаю, чим думав, коли залишав їх у кімнаті. Тепер це кінець, це точно кінець. Мені кінець. Я не повернусь туди.

Сону трусить. Сону погано. Світ не сірий, ні, світ чорний. Абсолютно пустий. Чи білий? Який колір суцільної порожнечі? Сону скаже, що це колір світу. Органів немає, замість них іржавий механізм. Він кородує із кожною секундою. Якщо світ — це порожнеча, то Сону в цій порожнечі — іржавий механізм. Нічого не зупинить корозію: ні інгібітори, ні сильніші метали. Вона роз’їдає кожну деталь, глибоко, гостро, до нудотного рефлексу.

— Мені байдуже на них, Чонвон, але їх слова… Боже, чув би ти їх слова. Цю отруту, змішану з брудом. Вони насміхалися, чуєш? Їм було смішно з того, що він… Вони… Боже. Їм було смішно з того, що він пішов, розумієш? Я їх ненавиджу. До болючого ненавиджу. Я хочу кричати, чуєш? Я хочу, щоб вони знали, як це. Щоб вони були на його місці. Щоб бісові легені вилізли з їх жалюгідних тіл. Я власноруч хочу забити їх роти сміттям, чуєш? Щоб вони на власному досвіді відчули смак своїх висловлювань. Щоб подавилися, і більше ніколи, — виставив палець, зробив паузу, треба почати дихати, — ніколи, не забруднювали планету своїм існуванням, — криком, істерично задихаючись, але сказав Сону. Горло починало дерти, як і… І що? Немає його, все.

Уламки серця витекли. Від серця залишився тільки звук, що гулом відбивався в черепній коробці Сону. Щоки стягнуло від солених доріг, щипало, очі пекли, голова, здавалося, от-от лусне, голос тремтів. Кім взяв чашку зі столу, випив половину одним ковтком. Не кип’яток. Це не кип’яток, боже. Навіть тут невдача.

— Сону, я не розумію, що за листи? Про що в них йшлося? — рука Чонвона м’яко стиснула плече загубленого в порожнечі хлопця, підтягуючи ковдру й намагаючись допомогти знайти вихід.

— Не в листах…Не в листах справа. Не в тому, що там написано,— так звучить жалюгідність. Так виглядає жалюгідність. Хлопчик з відчаєм на обличчі і метастазами замість серця. Хлопчик, що відчайдушно бажає знайти спокій. — Вони… Вони у мене з собою. В кишенях куртки. Якщо хочеш — візьми. Вони, щоправда, порвані… Але прочитати можливо.

Сону не хоче це згадувати, не хоче про це говорити, не хоче знову їх бачити. Листи чи батьків — байдуже.

Лайно. Тепер квартира Чонвона і Джей-хьона забруднена. Її треба обов’язково провітрити. Слова про порвані листи, про ненависних батьків, спогади про розбитого хлопчика — усе в’їлося в стіни, меблі, повітря цієї квартири. Усе треба вивітрити. Сону важко тут дихати.

Це як справжнє прокляття, без перебільшення — корозія. Хочеш жити — біжи. До пекучого болю в ногах біжи. Так?

— З твого дозволу, — асиметричні клаптики паперу впали на диван між хлопцями. Самопливне руйнування. Корозія. Чим ближче — тим активніше. Сону фізично відчуває це.

— Мені треба йти, — очі печуть, але Кім витер їх рукавами кофти, лице стягнуло, але Кім витер його залишеними на столі вологими серветками, добиваючи сухими, переоцінений м’яз в грудній клітці болить, але заспокоюється.

— Сону, за вікном ніч. Якщо не хочеш говорити про це — можемо перенести розмову, — теплий погляд, і руки, і серце. Зараз це чомусь відчувається таким зайвим. — Тільки не йди зараз. Залишайся тут. Можеш лягли на дивані, або ж ми виженемо Чонсон-хьона зі спальні? Хочеш подивитися щось? Чи краще просто лягти спати, м?

— Ні, Чонвон, дякую, справді. Мені треба подумати в нейтральному середовищі. На самоті. Зараз, — руки почали замерзати, як і голова. Істерика відійшла, залишивши порожню уголовину від висушеного озера, де-не-де залишилися поодинокі водорості, що незабаром зовсім засохнуть.

— Я не можу відпустити тебе в такому стані…

— Я в порядку. Я заспокоївся, бачиш? Я буду в цілодобовому, можеш не хвилюватися, — Сону підвівся, оминув поглядом папір і, холітаючись, пішов до дверей.

— Сону, а листи?

— Залиш собі. Прочитай, спали, змий в унітаз — мені байдуже.

Клац.

Чонвон залишився у вітальні один на один із можливими відповідями.

Сону залишився один на один із руйнуванням.