Уже рік

Прискорене серцебиття, болісне тремтіння всього тіла, розширені зіниці й піт, що стікає зі скронь Юнґі. Це все звичайна реакція на нічний кошмар, який мучить його кожну ніч. Спроби дихати глибше й заспокоїти себе марні, як і кожного ранку після нічних жахіть.
“Треба просто почекати і це пройде”, — подумки промовив Юнґі, лежачи на спині.
Він повертається у спогади про сон, але не той жахливий кінець, а там де вони весело мили машину. Сонячну усмішку Хосока, його закоханий погляд, що світиться життям, і мелодійний голос. На зміну страху прийшов смуток. Сльози, що не встигли ринути уві сні, потекли по білявих ланітах, а схлипи заполонили простір кімнати. Боляче. Серце ніби на електричний стілець посадили, а Юнґі змусили спостерігати. Страху більше не залишилося, тільки біль, що пронизує тіло. І немає жодної таблетки, яка могла б приглушити його.
Він згадав момент уві сні, коли погодився піти танцювати з Хосоком на берег моря. Тоді він подумав, що це дуже важливо. А насправді це була згода піти до прірви, в яку він щоразу падає. Ведеться на прохання Хосока, як дитина. Кожної чортової ночі.
Заспокоїти себе неможливо, але Юнґі звик до цього стану. Він останній рік знаходиться у ньому. Від того самого пекельного дня. Кожен ранок починається з кошмару, який вшиває у тіло Юнґі страх. Наступна стадія — біль. Сильний біль у районі грудей розтікається по всьому тілу, не залишаючи його до самого сну. Вдень цей біль трохи відпускає, але не перестає тримати на повідці.
Докладаючи значних зусиль, Юнґі встає з ліжка та бере стакан води з тумби. Прохолодна вода охолоджує і водночас злегка заспокоює біль. Ставлячи стакан на місце, він прямує у ванну, щоб умитися. Деяким людям вмивання допомагає зібратися і почати день. Юнґі не відносить себе до цієї категорії, але без цієї процедури видається ще гірше.
Вода омиває бліде обличчя, намагаючись дати поштовх людині до дій. Але Юнґі це не допомагає. Він дивиться на своє відображення у брудному дзеркалі, бачачи понуру, ледь живу людину. Він давно перестав бути схожим на себе. Його й так білява шкіра набрала нездорового ледь помітного зеленого кольору, чорні мішки під очима, як у панди, та очі, в яких жодного натяку на щастя, чи бажання жити.
Вийшовши з ванної, Юнґі йде на кухню перекусити. Йому не хочеться, але його організм потребує їжі. Вчора він тільки раз поїв, але і той прийом їжі не можна назвати повноцінним.
У холодильнику лежать кілька яєць, які Юнґі вирішує пожарити, а до них зробити тости. Калорійно, шкідливо, але йому абсолютно начхати. Те що він поїв, уже радість.
Поки яєчня шкварчить на сковороді, Юнґі заходить у телефон, бачачи сьогоднішню дату.
Сьогодні рік, як не стало його Хосока.
Відчуття, ніби це сталося тільки вчора, а насправді минув рік. Рік, у якому не було ніяких красок, крім чорної, як пітьма.
Вимкнувши плиту, Юнґі сідає за стіл. У голові відразу спливає спогад, як вони, сидячи за столом, годували один одного шоколадним морозивом. Вони з’їли одне відерце за вечір і на диво не захворіли. Юнґі струшує голову, щоб і далі не занурюватися у спогади.
Він через силу засовує в себе їжу, просто аби рахувалося. У думках тільки одне — сьогодні треба провідати Хосока, наскільки болючим це не було б.
Залишивши немитий посуд у раковині, Юнґі піднімається по дерев’яних сходах у спальню. На обличчі смертельна туга за коханим, а в серці бажання переглянути малюнки Хосока. Він рідко це робить, але зараз хочеться випустити почуття і поплакати над маленькими витворами мистецтва.
Він заходить у кімнату та дістає прямокутну коробку приблизно п’ятнадцяти сантиметрів у висоту із верхньої полиці шафи. У ній лише малюнки, які раніше майоріли у різних куточках будинку, чи які Хосок виривав із скетбуків і дарував Юнґі. Коробка із самими скетчбуками пилиться на горищі, а Юнґі не ризикує до неї наближатися. Страшно, що він не витримає того обсягу спогадів, що несе кожен окремий малюнок у скетчбуку.
Юнґі сідає на ліжко, кладучи коробку собі на коліна. Важкий вдих і він знімає кришку коробки. Зверху лежить малюнок з того дня, який сьогодні приснився Юнґі. Там він лежить із заплющеними очима, літаючи у своїх думках. Легкий удар проноситься тілом. Боляче удвічі більше від того, що він сьогодні бачив, як Хосок творив цей малюнок.
Другий малюнок також зображує Юнґі, коли той, на прохання Хосока, намагався його намалювати. Він сидить у зігнутому положенні з маленьким олівчиком, яким кожною новою лінією малював коханого. Юнґі пам’ятає, як з усіх сил старався гарно відтворити Хосока. Однак він не має хисту до цього, тому малюнок вийшов, чесно кажучи, просто жахливим. Хосоку ж так не здалося.
“Твій малюнок — це найкраще, що я бачив у своєму житті” — такі були його перші слова, а Юнґі тільки посміявся, ховаючи злегка рожеві ланіти.
Хосок постійно милувався малюнком і беріг його, як зіницю ока. А Юнґі, поки Хосок не бачив, радів, як мала дитина. Ніхто не цінив його працю так, як цінив її Хосок.
Переглядаючи малюнки, Юнґі ніби дивиться кадри фільму їхнього життя. Хосок малював усе. Їхній будинок, про який воно довго мріяли і нарешті купили; Юнґі, якого кохав більше життя; їхні моменти, проведені за межами дому.
Самотня сльоза скочується по ланіті Юнґі, обпікаючи шкіру жаром смутку і болю. Він давно вже перестав ридати у такі моменти. Плакати також втомлюєшся, якщо плачеш кожного дня.
На дні коробки залишається останній малюнок — один з найдавніших. Малюнок, який Хосок подарував на їхньому першому побаченні. Юнґі тоді запізнився через затори, а Хосок, щоб не нудьгувати, почав малювати інтер’єр кафе. Тоді він ще не малював усе, що бачив, а тільки тоді, коли було нудно.
Поскладавши всі малюнки назад у коробку, Юнґі встає з ліжка та ставить їх на законне місце, щоб рідше діставати звідти. Там забагато спогадів, які калічать і так побите серце.
“Треба зібратися”, — промайнула думка у Юнґі й він вирішив дослухатися до неї.
Він прямує у ванну, щоб змити солоний слід від сльози, й освіжитися. На відображення навіть не дивиться — не хоче розчаровуватися. Йому не хочеться, щоб Хосок бачив його таким, але на те, щоб щось змінити, у нього не вистачить сил.
У спальні він відчиняє дверцята шафи, поглядом вибираючи собі одяг. Хосоку особливо подобався вигляд Юнґі в сорочці та брюках, так чому б не порадувати його в такий день.
Він дістає свій єдиний костюм, відкидаючи піджак назад у шафу, й кладе його на ліжко. Миттєвий спогад пронісся у його голові. У день, коли була люта гроза, вони сховалися під ковдрою та реготали з дурних жартів. Вони навіть не звертали увагу на грім, що пронизував увесь будинок, а блискавок, що освічували кімнати будинку в темряві, не було видно з-під ковдри. Тоді їхній світ здавався таким мікроскопічним, але водночас більшим за Всесвіт. І навіть жар, який створювали замкнутий простір і дихання двох людей, не виганяв їх з цього світу, створеного ковдрою.
Важко.
Кожне місце в цьому будинку — мінне поле спогадів. Куди не ступи, скрізь підриваєшся на спогаді про нього. А кожен погляд натикається на місця, де вони обіймалися, говорили, цілувалися. Перша мить обіймає теплом і любов’ю, а після усвідомлення, що це в минулому, накриває тяжким болем.
Але як можна позбавитися місця, де проходили найщасливіші миті життя?
Зібравшись і взявши себе в руки перед болісною зустріччю, Юнґі сідає в машину та їде до Хосока. Шкода, що тепер вони можуть бачитися лише там і в його снах, як правило, кошмарах.
Юнґі хоче просто пожалітися коханому на те, як йому погано. Відчути підтримку, яку малюватиме його уява у такому місці. Можливо поговорити, уявляючи, ніби він сидить поруч.
Він швидко долає відстань до кладовища і, залишивши машину біля входу, йде по знайомій стежці. І ось він біля могили Хосока. Сталевими зусиллями у Юнґі виходить стримати сльози. Це місце, мабуть, завжди витягуватиме з нього солону воду.
Навколо сотні могил, але тільки одна змушує серце неприємно стискатися. Погляд Юнґі стикається з кам’яним надгробком. Білими буквами прописане ім’я та роки життя. Занадто короткі роки життя.
Юнґі присідає біля могили, стримуючи сльози. Спогади нападають на нього, ніби хижак на беззахисну жертву. Пройшов рік, а йому досі боляче від усвідомлення, що людини, яка була для нього цілим світом, більше немає.
— Чому ти мене покинув? Я ставив собі це запитання кожного дня, але відповіді так і не знайшов. Моя раціональна сторона розуміє, що ти не винен у цьому, але серце злиться на тебе, — Юнґі замовкає, щоб важко ковтнути і не дозволити сльозам вирватися з клітки, яку Юнґі ставить скрізь, крім дому.
Серце гучно стукає, намагаючись прорвати плоть і вибратися на волю, до Хосока. А Юнґі тим часом продовжує говорити, знаючи, що його ніхто не почує.
— Я не хочу так жити. Жити без тебе. Але я знаю, що ти хотів би, щоб я продовжував жити і насолоджуватися життям. Щодо другого, я не впевнений, що у мене вийде, але жити заради тебе я буду.
“Але ж ти не живеш, а існуєш”, — промовив гидкий внутрішній голос. Втім, він просто сказав правду.
— Я досі пам’ятаю той день, коли ти вирішив порибалити на човні. Навіть попри попередження про можливу бурю, ти не відмовився від цієї затії. І з усієї команди, море забрало тільки тебе, — Юнґі важко згадувати це, але він відчуває, що повинен проговорити це вголос. — Знаєш, а я навіть не повірив спочатку. Думав, що люди навкруги жартують, і ти зараз вистрибнеш із-за дерева і обіймеш мене. Твоїх обіймів я так і не відчув більше.
Юнґі закидає голову і дивиться прямо на небо. Ні, Юнґі сумнівається, що Хосок там. Він сподівається, що той перетворився на метелика, чи на якусь тваринку. Той часто говорив, що хотів би бути у наступному житті милою тваринкою. Просто Юнґі так легше стримати сльози, дивлячись на небо, покрите білими хмарами.
— Уві сні ти постійно просиш мене відпустити, але, чорт, як мені це зробити? Я втомився страждати, але не страждати я не можу. І що мені робити?
Тиша.
Далі він сидить мовчки. Думки шаленим вітром гуляють у його голові, але ні про що конкретно він не думає. І перш ніж піти, він промовляє:
— Не думаю, що у мене вистачить сил приходити до тебе часто. Зрозумій мене, будь ласка, і до зустрічі уві сні.
Юнґі підводиться і квапливо прямує до виходу, щоб швидше поїхати з цього місця. Занадто багато почуттів, що б’ють усе тіло спогадами.
До дому Юнґі доїжджає на автоматі. Він навіть не дуже пам’ятає, як завів машину, зупинявся на світлофорах і повертав кермо на поворотах. Усе якось саме.
Усе темніші й темніші хмари набігли на небо, ховаючи за собою світле сонце. Колись Юнґі було все одно на сонце, бо навіщо воно, коли єдине, яке йому було потрібне, малювало на терасі. Але зараз його темні будні не освітлює його особисте сонце, яке гріло кожного дня.
Важке зітхання злітає із блідих вуст Юнґі й він заходить у будинок. Його виснажила ця поїздка. Чи виснажлива була не сама поїздка, а самотня розмова з Хосоком? Важко не отримувати відповіді, а ще складніше розуміти, що ніколи їх не отримаєш.
На зміну денним білим хмарам прийшли чорні грозові, що одним своїм видом випромінюють небезпеку. Однак Юнґі вони не лякають. Єдине, що було важливе для нього, вони уже давно забрали.
Інколи, сидячи на терасі перед бурхливим морем, з недр свідомості винирало бажання кинутися у саму гущу моря, аби воно забрало його до Хосока. Одну мить бажання досягало свого апогею і Юнґі вставав з дерев’яного стільця. І як тільки він піднімався, перед очима з’являвся до болі знайомий силует. Він нічого не казав, не заважав втілювати це бажання, але Юнґі, ніби холодною водою обливало.
“Хосоку було б дуже сумно, якби я це зробив”
“Він найбільше хотів, щоб я був щасливим”
“Він і так багато страждав, а якщо я помру, кому від цього буде краще?”
Можливо це говорила та його частину, яка бажала жити, і єдиним аргументом, чому Юнґі не повинен піддаватися згубному бажанню, був саме Хосок. Наврядчи його переконав би голос, який говорить мотиваційні промови на кшталт “життя таке прекрасне”.
Уже вечоріє, а буря тільки набирає обертів, погрожуючи змести все і всіх на своєму шляху. Юнґі ж, на відміну від погоди за вікном, повністю спокійний. Від того часу, як він прийшов з кладовища, його не відпускали думки. Але ці думки були не про Хосока, а про нього самого. Він нічого не вирішив, але дещо зрозумів. І щоб впевнитися і зробити переломний крок, йому потрібно поспати.
Лягаючи у ліжко, думки про Хосока знову повертаються. Щоразу, коли Юнґі засинає, його атаковує ураган спогадів і щоразу він хоче швидше його перемогти, щоб зустрітися уві сні з коханим.
Цього разу він провалюється у сон через якихось нещасних п’ять хвилин. Якби він це усвідомив, здивувався б не на жарт. Зазвичай, на погруження у сон йде щонайменше година.
Юнґі оглядається навколо і бачить зовсім незнайомий пляж. Це місце схоже на рай. Білосніжний пісок між пальцями ніг приємно зігріває, пальми по всій лінії моря тихо шелестять під спокійний вітерець, лазурна вода, що так і манить стрибнути й скупнутися. На блакитному небі жодної хмаринки, а сонце відкрито сліпить і гріє. Ні краплі не спекотно, і не холодно.
Юнґі присідає на пісок, проводячи по ньому пальцями. Він відчуває, ніби пісок проводить тепло всередину його тіла.
Наповнений радістю від давно забутих відчуттів, Юнґі повертає голову і бачить позаду Хосока. Секунда і він летить до нього, щоб обійняти коханого.
Так приємно доторкнутися до чужого теплого тіла, яке просочене коханням до тебе. Юнґі довго не може відсторонитися. Він вдихає запах чужого тіла, торкається носом до медової шкіри і насолоджується часом, даним їм.
— Юнґі, ти ж знаєш, що я тебе кохаю? — пошепки промовляє Хосок, міцно обіймаючи Юнґі.
— Я тебе також дуже кохаю, сонце, — Юнґі мов кіт муркотить і треться носиком об шкіру Хосока.
Вони зчіплюють руки та гуляють по пляжу. Місце, що схоже на рай, кохана людина поруч, — про це можна тільки мріяти. І Юнґі, розуміючи, що ця мрія зараз відбувається з ним, просто насолоджується нею.
Нікому з них не хочеться говорити, але обом є що сказати. І якщо Хосок набирається сил поговорити, то Юнґі навіть не підозрює, що у ньому зараз сидять слова, які він хоче сказати.
Хосок зупиняється, ніжно спиняючи і розвертаючи до себе обличчям Юнґі.
— Юнґі, я радий, що ти нарешті прийняв думку, що ти повинен жити далі, залишаючи мене в минулому. Кожної ночі я хотів лише одного — аби ти не страждав, бачачи, як я вмираю. Мені від цього боляче. Але найгірше не те, що я відчуваю, а те, що тобі погано через мене.
— Хосоку, ти про що? — злякано запитує Юнґі, а після відчуває удар усередині. Це був удар реальності. Перед очима прокручується останній рік життя, або краще це назвати роком існування.
— Скажи мені, про що ти думав перед сном? — долоня Хосока ніжно лягає на ланіту Юнґі. Великий палець легенько гладить бліду шкіру, заспокоюючи і просячи бути чесним.
— Я.. я думав про те, щоб нарешті вийти з цього стану. Змінити обстановку, переїхати, продати машину, — Юнґі насуплює брови, обдумуючи свої слова, а слідом додає, ніби запитуючи самого себе: — Я думав про те, аби забути тебе?
Хосок лагідно усміхається, підносячи свою вільну руку до пустої ланіти Юнґі. У його очах читається не образа, чи злість, а.. радість і щастя.
— Ти думав про те, аби жити далі. Я не знаю, чи ти зможеш мене забути, але в будь-якому випадку для мене важливо лише те, щоб ти був щасливим.
— Але як мені бути щасливим без тебе?
— Я вірю в те, що ти знайдеш відповідь на це запитання. Однак для цього тобі треба спробувати жити без мене.
— А якщо я назавжди буду закатований у нашому будинку? — боязко запитує Юнґі.
Хосок заперечливо хитає головою, беручи його руку в свою.
— Якби це було так, то цієї розмови не відбулося б.
Юнґі не втримується та притискається до чужих вуст, цілуючи й множачи задоволення.
Він не розуміє своїх почуттів. Йому повинно бути сумно, боляче, але він відчуває дивне полегшення та задоволення від поцілунку. Хіба це правильно, коли він знає, що Хосок частина його сну?
— Знаєш, я ніколи тебе не забуду, бо ти міцно закарбувався у моєму серці, але я хочу жити далі. Спробувати радіти, здійснювати мрії, бути щасливим.
Хосок усміхається своєю найяскравішою усмішкою та обіймає Юнґі, пошепки кажучи йому на вухо:
— Я безмежно радий це чути.
Коли Хосок відсторонюється, щоб піти, ніколи більше не повертаючись, на його обличчі видніється тільки полегшення і радість. Він розвертається та йде.
Юнґі не може утриматися й останній раз підбігає до нього ззаду та обіймає.
— Останній танець, прошу, — Юнґі скиглить, як мала дитина, а Хосок, пам’ятаючи, що той ніколи не був ініціатором у танцях, з радістю погоджується.
Одна рука Хосока лягає на чужу талію, а іншою він бере руку Юнґі, скріпивши їх. Юнґі кладе руку на плече Хосока і починає рухатися. Це так дивно — бути ініціатором танця. Не слідувати за кимось, а щоб за тобою слідували. Зазвичай Юнґі ліниво тягнувся за Хосоком у шаленому танці, а тут він сам тягне Хосока ще активніше рухатися. Диво, не інакше.
Вони кружляють на березі моря, наче грайливі метелики. Танцюючи на теплому пісочку, вони перестають його відчувати, а натомість з’являється ілюзія, ніби вони відриваються від землі. Стоп, це не ілюзія. Лише сон, у якому можливі такі дива. Ноги не відчувають землі, але танець не припиняється ні на мить. І тепер вони ще більше схожі на вільних метеликів, які прикрашають своїми барвистими крилами природу навколо.
Юнґі не втомлюється, а навпаки відчуває настільки багато енергії, що готовий танцювати без зупинки кілька діб. Це присутність Хосока на нього так випливає, чи рішення, яке він нарешті прийняв після року невимовних душевних страждань? Без різниці. Він старається відкинути зайві думки і насолоджуватися останнім танцем з коханою людиною.
— На моїй пам’яті це перший раз, коли ти сам запропонував і вів танець, — приземляючись, сказав Хосок.
Юнґі усміхається і, розуміючи, що пора прощатися, промовляє слова, які так і рвуться з його вуст:
— Дякую тобі за все, — сильно притискаючись до міцної спини, промовляє він.
— Дякую, що відпустив мене, — Хосок гладить руки, що обвивають його талію, та через кілька хвилин зникає у далечині.
Юнґі прокидається.
Цей ранок відрізняється від попередніх. На душі немає того звичайного болю, а на його зміну прийшло дивне полегшення. Камінь з душі впав — ось ідеальний вислів для цього ранку.
У голові спалахами з’являються моменти його сну. Усі слова, сказані Хосоком, природа навколо, їхній танець у повітрі, — це все назавжди закарбується у його пам’яті.
Як за один день і ніч він зміг позбутися болю, що мучив його цілий рік? Хоча цей біль, напевно, завжди буде у його серці, але зараз він займає лише нішеву його частинку.
Насправді ж все не пройшло через один сон. Кожного дня він думав про Хосока, але ці думки супроводжувалися паралельними думками про те, що потрібно його відпустити. Юнґі знадобилося на це рік. Довго? Можливо, але головне те, що він зміг це зробити.
Він встає з ліжка та вдягається у перший одяг, що попадається йому під руку. Захопивши ноутбук, Юнґі виходить на терасу.
Після нічної грози вийшло усміхнене сонце. Погода напряму відображає стан Юнґі, що приємно тішить останнього.
Першою справою він займається продажем автомобіля. Йому потрібно ступити на чистий аркуш паперу без величезного позашляховика, який у місті з трасами та асфальтом, не потрібен зовсім.
Наступний крок переглянути варіанти квартир десь у центрі міста. Цей будинок неймовірний, хоч і пронизаний болючими спогадами, але потрібно рухатися далі. Будинок він наврядчи колись продасть, але залишити його він мусить. Пізніше придумає, що з ним робити.
Так і почався шлях до повернення в життя. Юнґі ніколи не забуде Хосока — людину, яку він кохав більше життя, але він зміг відпустити його.
Біль від втрати дорогої людини завжди буде у серці, хоч би що ти не робив. Проводячи день за днем у спогадах про кохання всього свого життя, втрачаєш життя. І втративши його, залишається тільки існувати. Вибратися з цього стану важко, але якщо цього не зробити, буде тільки гірше.
Хосок навіть попри те, що залишив Юнґі самого на цьому світі, зміг допомогти йому вилізти із процесу “існування”, куди сам його і штовхнув. Але якби Юнґі цього не хотів, йому б ніхто не допоміг.

Моє тіло пам’ятає кожен невагомий дотик твоїх ніжних рук,
А твій погляд, наповнений коханням, назавжди закарбувався у моїй пам’яті

__________

Склавши усі виділені слова, отримаємо останні рядки)

У цій історії немає хеппі енду, де вони у висновку щасливі разом, але я намагалася зробити хороший кінець для Юнґі.

Якщо вам сподобалася ця історія, залиште, будь ласка, лайк та коментар. Для мене це дуже важливо