Угода

«Стара просто якась невмируща» — лунало в голові білявки, коли вона примостилась на лавку поблизу шпиталю для людей літнього віку. «Реально? Треба ще й нічого собі гроші відвалити за її лікування тут. Та вона навіть хворою не виглядає. Ну, як завжди в принципі: щось в плечі коле, щось суглоб не на те місце встав, коли підіймалась. Та вона це говорить скільки я її пам’ятаю. Я занадто довго її пам’ятаю». Затягнулась останнім стіком для айкоса – пауза для думок. «Могла б вже не сюди переселитись, а на той світ. А при батьках такого звісно не скажеш, вони ж так турбуються за неї, останні гроші ладні віддати за її здоров’я. Сподіваюсь, це лише мені здається, бо це знаєте не рентабельно – старій вже за 70 пора і честь знати. Вона стільки разів говорила про те, що після смерті лишить квартиру мені і схоже,_ передумала помирати. А я жити вже хочу вільно, а то з цими не розживешся норм, те не так лежить в кімнаті, «А чого ти не прибрала?» «А куди ти ідеш?» «А з ким? А надовго?» Та після 18 років вас це не обходить дарагі маї, але вони не розуміють нічо.»
— Молода панна чимось зажурена?
Вона аж сахнулась від несподіванки – русявий середніх літ чоловік присів біля неї на лавку. «Ти хто?» Вочевидь невиголошене запитання промайнуло на її лиці, бо чоловік продовжив з легкою посмішкою на вустах.
— Ми з вами вже бачилась тут, хоча так і не познайомились, проте для цього ніколи не пізно. Мене звати Лука, мій дідусь теж лежить в цьому госпіталі і я час від часу навідуюсь до нього, як і ви до своєї бабусі.
Він простягнув руку для потиску. Вона звернула увагу, що в нього гарні довгі витончені пальці, ніжна і зовсім не забруднена шкіра й навіть нігті підрізані ідеально. Також помітила золотавий годинник, що висунувся з-під коричневого, на вигляд м’якого светра, «Ну ти мабуть не через квартиру сюди ходиш, хоча може підробка з Аліка якась, але виглядають дорого».
— Приємно, Аліна. Можемо на «ти». Старі вони часто хворіють, а ми як хороші онуки маємо про них попіклуватись.
Вона не дуже розуміла навіщо їй продовжувати розмову, можна було б піти собі геть чи сказати йому, щоб гуляв собі далі, але білявка подумала, що нові знайомства це непогано і може бути по-перше корисно, по-друге, цікаво, по-третє, зараз мається настрій для розмов.
— Піклуватись про рідних це прекрасно – «Ой, зараз мб буде тирада про те як це важливо і родинні зв’язки чи ще якась діч» — це наш обов’язок, як ти сказала, але іноді це так не вчасно і так набридає. Дід хворіє часто, ще роки 3 тому мав інфаркт, але викарабкався, чортяка, а тепер мало не кожен місяць, то туди його вези, то туди. – Він ніби обороняючись підняв руки – Ні-ні, звісно я розумію, вони колись допомагали нам, вони виростили наших батьків, але мені здається, приходить час, коли треба відійти собі з миром і так би мовити не заважати іншим жити.
«Неочікувано, то ти теж не супер люблячий онучок, що ж може ми з тобою порозуміємось»
— Та я тебе не осуджую, а то ти так дивишся, ніби я маю тут виступити на захист всіх бабусь і дідів. – Спочатку на її вустах розквітла посмішка, а потім і на його. – Я в принципі погоджуюсь зі сказаним. І я думаю, не тільки до нас з тобою навідуються такі думки, ну, я розумію старість і все таке, мене насправді трохи це лякає, знаєш опинитися на місці моєї баби.
— Так, це лячно.
— Ходиш зі швидкістю 5 м у хвилину, встаєш з крісла 20 секунд, на сніданок, обід і вечерю їсиш жменю таблеток і все одно все болить, це капець. Я думаю, краще до такого не доживати.
Чоловік схвально киває головою.
— Але що ж робити як що вже дожила?
— Не знаю – знову вона всміхається, хоча цього разу він не повторює за нею, його карі очі дивляться зацікавлено і усмішкою, яка чомусь не торкнула лиця. – Самоусунутися. Загубитися. От в моєї подруги була тьотя, яка просто зникла кудись, ніхто не знає куди, були просто здогадки, що вона кинула все і просто гайнула за кордон, подалі від чоловіка, який вимагав, щоб вона прислуговувала йому і обожнювала його, подалі від дитини, яка теж вимагала не мало. Як би в мене така ситуація склалась я б теж може звалила кудись, а то це ж не життя. І так само в баби, це ж вже не життя, а його пародія.
— Хороший висновок. Хоча ми не знаємо майбутнього, але хтозна як воно все складеться. Може вищі сили почують твої бажання.
— Ой, я не вірю ні у які вищі сили. Я готова поставити на те, що баба житиме ще років 10, а я так і не отримаю квартиру.
Його лице здалося дівчині солодким, кращого слова вона б не підібрала, на пару секунд воно стало ніби належати людині, яка щойно винирнула з прекрасного сну, з посмішкою, але ще заплющеними очима, на ньому ще лишився відбиток сонної млості і беззахисності.
— Можемо побитись об заклад. Я от поставлю, що люба бабуся ще не довго, хай буде місяць, тішитиме тебе своєю присутністю.
— Ого, це ти загнув місяць. Вона сильна жінка знаєш, тому ти програєш.
— Я не часто програю, хороша інтуїція.
Кілька секунд вони дивились одне на одного мовчки.
— Так, а на що ми закладаємось?
— Ну, давай на бажання.
Вона фиркнула.
— А чого не на гроші?
— Гроші мене не цікавлять, а бажання цікавлять.
— Ех, могла б підзаробити, ну як бажання, то бажання, але не занадто якісь там, не за межею.
Він кивнув і вони потисли руки. Чоловік піднявся з лавки й на останок мовив.
— Ну, то за місяць зустрінемось на цьому ж місці. Скажімо о 12, полудень хороша пора.
Вона встала слідом.
— У нас можуть бути справи чи ще щось.
— Заплануй так, щоб не було справ. Це буде четвер 20 числа наступного місяця, може тоді ми помандруємо до тебе на новосілля.
Не попрощавшись, чоловік розвернувся і пішов собі. «Який впевнений чи він в майбутнє заглянув і побачив кончину моєї бабки?» Всміхнулась своїм думкам. «Та ти дурна, він же просто підкотити хоче так або може це навпаки ошуканець якийсь, знімає типу смішні відео, от прийду я реально через місяць сюди, буду сидіти-чекати на нього, а цей Лука в кущах ховатиметься з камерою.» Аліна ще раз поглянула на світло-коричневу 2-поверхову споруду шпиталю і пішла до метро. «Побачимо, що там буде».
ТИЖДЕНЬ ПО ТОМУ
Шпиталь відчиняє свої двері знову, цього разу це просто відвідувач: русявий чоловік років 30-35 з коротким волоссям (на потилиці та скронях майже немає волосся, а на маківці колоситься чуб), вбраний у базовий приємного кольору жовтий світшот та графітові джинси, верхню губу обрамляють невеликі, не дуже густі вуса. Він крокує, плавно обходячи всіх людей, що часом різко з’являються на шляху чи якісь візки, що не мають шляху, а лише ціль. Він іде занадто упевнено, щоб його хтось зупинив. Медсестра на рецепшені, заклопотана, тому не звертає на нього жодної уваги. Ще трохи часу і він опиняється в частині, де розташовані палати з хворими. Ще мить і він вмощується на жорсткому сірому дивані біля дверей в одну з палат, саме вона йому і цікава. Його погляд ніби скляніє, підборіддя опускається на долоню, а лікоть на бильце дивану і він починає слухати. Розмову в кімнаті ведуть 3 літні жіночки, які скаржаться на свою нудьгу в цьому закладі, попри те, що про них звісно тут піклуються, набридло вже сидіти в цих стінах чи гуляти десь навколо цих стін. «От би гайнути в якесь затишне місце на природі, прогулятися там і щоб без шуму міста, без цих машин і брудного повітря». Таку поїздку чоловік може організувати. І залюбки. Заради неї він сюди прийшов насправді. Давно він вже не возив нікого туди. Ще кілька хвилин розмова триває, жіночки погоджуються, вони всі хотіли б вже вирватись на волю, хоча б у свої домівки. Вони починають згадувати юність і нарікати на старість. «Ну це вже занадто». Русявий підіймається і простує до палати. Входить він в неї вже в білому халаті.
— Доброго дня. Як ваше самопочуття?
Він не представляється, бо це не потрібно, вони й так його вже бачили і напевно знають ім’я й посаду, хоча мабуть кожна володіє різною інформацією. Він не звертається ні до кого конкретно, а вони починають по черзі відповідати.
— Як вам у нас взагалі? Все влаштовує?
Звичайно вони задоволені умовами, проте є маленьке «але» — нудьга. Якийсь час він слухає їхні нарікання, не перебиває, не показує, що йому байдуже, ні, він проявляє зацікавлення і нікуди не поспішає.
— Я вас розумію – розуміння це важливо, кожній людині хочеться, щоб її розуміли – і я підтримую ваше бажання щось змінити, — підтримка це теж не менш важливо, — я подумаю, щоб і з цим можна вдіяти.
«Та що ж можна вдіяти?» промовляє та, що з сивими кучериками. Жіночки ні на що не сподіваються, але він переконує, що немає нічого неможливого і взагалі межі тільки в нашій голові. Русявий виходить з палати, поверх світшоту знову нічого немає. Хвилин 15 минає в очікуванні. Хоча він має багато часу, але очікування не так щоб сильно йому до вподоби.
— Дорогі дами, — звертається він до жіночок, щойно знову заходить до палати. – Головний лікар, наш Андрій Степанович, дав дозвіл на приємне і цікаве проводження часу для вас. Не дивуйтесь так, все таки в нас тут не в’язниця, а нудьга точно позитивно не впливає на ваше здоров’я. Тому ви можете собі спокійно прогулятися в одному чудовому місці.
— Що то за місце? І як ми туди дійдемо? Ми ж знаєте не молоді, хочеться, то хочеться, а ноги вже не понесуть.
На його вустах з’являється чарівна посмішка, що розвіює всі сумніви і підозри в співрозмовниць.
— Та звичайно, я розумію, я не забув би про це, не хвилюйтеся. Я сам довезу вас до того затишного місця, де ви зможете відпочити від бруду і темпу шаленого міста. Не хочу розкривати всі карти, буде не цікаво, але ви можете запитати в мене одне питання.
Жіночки зиркають одна на одну. Та що досі фарбується в білявий колір і підстригає волосся до плеч як було почала робити ще в молодості, говорить:
— А довго туди їхати?
— Ні, не довго. Вам мабуть потрібно зібратись, я почекаю за дверима.
* * *
Вони їдуть вже хвилин 10, п’ять з яких жіночки вихваляли його автомобіль. Можливо вони гадають, що йому приємно це чути, можливо він мав би пишатись, що має таку автівку, але йому байдуже на це. В салоні грає спокійна музика, вони хвалять і це також, бо сучасна музика така нікудишня, вона ніби на мозок давить, а ця розслабляє. Минає ще 10 хвилин і літні жіночки вже поснули. Вони не запам’ятовують дороги, не помічають як пейзаж змінюється за вікном.
Чоловік будить їх. Ще сонні вони вилізають поволі з багряного автомобіля і роздивляються навколо. Вони хотіли опинитися подалі від шуму – в цьому місці тихо, лише листя і трава шелестять на весняному вітерцю. Вони хотіли комфортної атмосфери – ліс, що оточує їх зусібіч видається привітним (принаймні о цій порі), якщо ж природа набридне, то на галявині, зовсім недалеко, стоїть маленька дерев’яна домівка (ким залишена?). Вони хотіли нових відчуттів – вони їх отримають.
— Як вам?
— Ой, чудово, таке гарне місце. Зразу відчутно, що легені наповнюються свіжим, чистим повітрям.
Інші дві кивають також з усмішками на вустах.
— Можливо у вас ще є якесь запитання?
Жіночка, що найближче стоїть, та що найменшого зросту і вся така крихітна, захоплено складає руки на грудях.
— То ваш будинок?
— Ні, не мій. Не впевнений чи він взагалі чийсь.
— То ми можемо тут прогулятися? Це ж не приватна територія?
Його обличчя стає солодким, очі дивляться ніжно й поблажливо.
— Звичайно. Насолоджуйтесь.
Жіночки разом чимчикують вперед, роздивляються квіти, що де-інде ростуть на галявині, знову занурюються в розмову про молодість.
— У них лишилися самі спогади, вони живуть згадуючи старе, а не будуючи нове.
Промовляє собі під носа чоловік, а потім сідає за кермо і рушає. За якусь хвилину, він говорить до порожнього, тихого салону: «Вони ж навіть не запитали як повернутись назад, не запитали де і що це за місце, от недоумкуваті довірливі люди». Чоловік усміхається, але цього разу ця усмішка не схожа на ті, що призначена для людей навколо, вона призначена лише для порожнечі, вона більш схожа на вищир.