Фанфіки українською мовою

    Я не міг змусити себе поворухнутися. У повітрі повисла напруга, яку неможливо було ігнорувати. Мій погляд затримався на її губах, і я відчув, як усередині щось ламається, немов стіна, яку я будував століттями, дала тріщину. Її обличчя було так близько, що я міг відчути її тихе дихання, яке відлунням гуділо в моїй голові.

    Її погляд ледь вловимо забігав на моєму обличчі, наче вона щось шукала в моїх власних очах. Вуста її трохи розімкнулися, і я відчув, як моє серцебиття сповільнилося. Я майже піддався цьому потягу – майже дозволив собі потонути в цьому моменті.

    І раптом… телефонний дзвінок прорізав тишу.

    Звук був різким, несподіваним, таким, що розбив цей нестерпний момент на крихкі частини. Я відчув, як повертаюсь в реальність. Мене немов облило відром холодної води, і тверезий розум знову взяв гору, витісняючи всі емоції. Я не міг дозволити цьому статися. Я не міг дозволити собі цю слабкість.

    Усе це… Неправильно. Безумовно, насамперед – я професор, людина, яка має зберігати дистанцію зі своїми студентами. Для неї я був суворим, вимогливим наставником, і тільки. Але що гірше – вона не знала про моє прокляття, не знала, що під цим фасадом ховається щось більше, щось жахливе. Для мене – почуття мають бути чужими.

    – Твій телефон, – пробурмотів я, відсторонюючись, киваючи в бік її сумки, з якої лунала тиха мелодія. Моє тіло напружилося, ніби я повернувся до звичної ролі холодного, стриманого професора.

    Рена кліпнула, немов отямившись, і швидко потягнулася до сумки, щоб дістати телефон, що дзвонив. Її руки трохи тремтіли, але вона постаралася приховати це за звичайною стриманістю.

    Випрямившись, я відійшов на крок назад, намагаючись повернути собі звичний контроль. Моє серце все ще калатало в грудях, але я намагався заспокоїтися. Цей момент був небезпечний. Він показав мені, наскільки легко я можу втратити себе поруч із нею. Це було неприпустимо.

    Вона була зайнята телефонною розмовою, але я майже не чув слів. Мої думки все ще крутилися навколо того, що щойно сталося. Це було занадто близько. Занадто реально. Занадто… небезпечно. Усе що відбувається – не повинно відбуватися. Я не міг дозволити собі знову зануритися в це… дивне, невідоме відчуття. Я мало не втратив себе. Вона була моєю студенткою, і все, що відбувалося, було неправильним. Але справа була не тільки в цьому – вона була людиною, смертною, занадто далекою від мого світу.

    Коли вона закінчила розмову, її погляд знову зустрівся з моїм. Її впевненість похитнулася, і в її очах відбилося щось, що я не міг зрозуміти. Лише одне я чітко усвідомлював – щось змінювалося в наших взаєминах, але ніхто з нас не наважувався це визнати.

    – Вибачте за це, – сказала вона, намагаючись повернутися до колишнього тону. – Це був один із моїх замовників. Мусила відповісти.

    – Усе гаразд, – мій голос знову набув холодної стриманості. – Не відволікайся від роботи. Ти сьогодні й так… занадто розгублена.

    Рена мовчки кивнула, знову занурюючись у свої записи, але тепер у її рухах було помітне легке напруження.

    Я зробив крок назад, нарешті узявши з полиці кілька книжок, які мені були потрібні для лекції. Усередині мене все ще вирувала буря, але я ретельно приховував це. Я не міг пояснити, що відбувається, але відчував, що перебувати поруч із нею – було занадто небезпечно. Я повинен був припинити це, перш ніж ситуація знову вийде з-під контролю.

    Пройшовши повз її стіл, перед тим як піти, я на мить зупинився і, озираючись через плече, вимовив:

    – Бережи себе, Мадіан.

    Мої слова прозвучали тихіше, ніж я очікував, але я знав, що вона їх почула. І перш ніж вона встигла щось відповісти, я зник у тіні коридорів, сподіваючись, що зможу придушити в собі це почуття, яке наростає. Але глибоко всередині я вже знав: це був лише початок.

     

     

    Наступний день настав занадто швидко. П’ятниця. Останній навчальний день, і моя лекція – остання в розкладі.

    Я сидів в аудиторії за своїм столом, як зазвичай, готуючи навчальний матеріал. Студенти розсаджувалися по своїх місцях, і я був готовий розпочати лекцію. Цього дня все мало пройти за звичним сценарієм. Я мав зосередитися на предметі, на роботі, але думки про вчорашнє не полишали мене.

    Мадіан увійшла в аудиторію трохи пізніше за інших. Я, як завжди, стежив за кожним її рухом. Вона пройшла до свого звичного місця, і, побачивши щось на своєму стільці, зупинилася.

    На її стільці лежала упаковка акварельних фарб – не простих, а ручної роботи, з доволі дорогої серії. Вони були перев’язані акуратним чорним бантом. Під бантом – записка.

    Рена присіла і взяла її в руки, розв’язавши бант. Я продовжував читати лекцію, але куточком ока стежив за її реакцією. Вона розгорнула записку і прочитала:

    «Сподіваюся, це відшкодує збитки після вчорашньої події

    На її обличчі відбилося здивування. Спочатку вона, здається, подумала, що це хтось із її шанувальників вирішив таким чином привернути її увагу. Зрештою, багато хто бачив учорашній інцидент біля бібліотеки.

    Але потім її погляд затримався на записці. Вона примружилася, ніби щось її насторожило. Уважно вивчивши акуратний, майже ідеальний почерк, вона раптом підняла очі. Її погляд зупинився на мені, якраз у той момент, коли я щось писав на дошці. Дідько… Вона знала цей почерк. Впізнала його.

    Мої очі на мить зустрілися з її. Її здивування змінилося усвідомленням. Я бачив, як на її обличчі повільно відбивалося розуміння, але вона не вимовила ні слова. Лише злегка торкнулася упаковки з фарбами, притиснувши її до себе.

    Я відвернувся, продовжуючи читати лекцію, вдаючи, що нічого не сталося. Але внутрішньо я знав, що цей жест не залишиться непоміченим. Її уважність до деталей, до дрібниць, була майже лякаючою.

    Рена ледь помітно посміхнулася, акуратно поклавши фарби в сумку. Я продовжив лекцію, як ні в чому не бувало, хоча думки постійно поверталися до неї. Я бачив, як вона кілька разів крадькома кидала на мене погляди, але робила вигляд, що зосереджена на записах. Усе повинно було йти як завжди, та відчутна ніяковість між нами все ще залишалася. Я намагався ігнорувати її.

    Коли лекція добігла кінця, студенти почали повільно розходитися. Я збирав свої папери, але помітив, що Мадіан затрималася. Вона не поспішала йти, повільно збираючи свої речі, наче чогось вичікувала.

    Коли останній студент вийшов з аудиторії, я почув її кроки. Вона підійшла до мене з широкою посмішкою, схрестивши руки на грудях. Я відчув її наближення ще до того, як вона заговорила.

    – Знаєте, професоре, – почала вона, дістаючи з сумки коробочку фарб – не можу не задатися питанням… Це ваших рук справа?

    Я підняв погляд від своїх паперів, зробивши вигляд, що й гадки не маю в чому справа. Мої слова були холодними й відстороненими.

    – Не розумію, про що ти, Мадін, – вимовив я з непроникним виразом обличчя.

    Вона намагалась стримати смішок, і в її погляді промайнуло щось грайливе.

    – О, справді? Значить, хтось іще з таким ж педантичним почерком вирішив мені зробити такий «подарунок»? – її голос був сповнений прихованих веселощів, і я зрозумів, що вона не дозволить мені так просто уникнути відповіді.

    Довелося зізнатися. Я зробив глибокий вдих і, змирившись, вимовив:

    – Гаразд. Це був я. – Я склав руки на грудях і додав, намагаючись здаватися холодним – Просто вважав несправедливим, що якийсь п’яний дурень зіпсував твої матеріали. Тож вирішив, що це буде правильно.

    Рена знову тихенько розсміялася. Я не міг зрозуміти, що її так забавляє.

    – То ви справді це зробили? – запитала вона, усміхаючись. – Вибачте, професоре. Просто я працюю з акрилом. А це – акварель.

    На її обличчі грала легка розгубленість, і я відчував, як моє обличчя непомітно напружилося. Я звісно ж був поціновувачем мистецтва, але я й гадки не мав про різницю між фарбами.

    – Я не розбираюся в цих ваших художніх штучках, Мадіан, – сказав я з легким роздратуванням, більше для того, щоб зберегти обличчя. – Фарби та й фарби. Усе одно це був жест із найкращих спонукань.

    Вона похитала головою, не перестаючи посміхатися. Її пальці повільно ковзали пакуванням, немов розмірковуючи про щось.

    – Чесно кажучи, я давно думала над тим, щоб взятися за акварель, – зізналася вона, і її тон пом’якшився. – Усе відкладала на потім. А тепер… тепер у мене є привід.

    Її голос став тихішим, а погляд знову зустрівся з моїм. У цей момент у її очах було щось, що змусило мене на мить завмерти. Це не була просто вдячність – у цьому було щось більше, що я не міг розпізнати.

    – Дякую вам, – сказала вона, її голос був сповнений щирості. – Але правда, не варто було так витрачатися. Я знаю, наскільки дорогі ці фарби… Я ніколи не змогла б дозволити собі такі.

    Я мовчав, намагаючись залишитися незворушним, хоча її слова зачепили мене більше, ніж я очікував. Я не хотів, щоб вона бачила, що її вдячність мала такий вплив на мене. Мені потрібно було зберегти спокій, як я робив це завжди.

    – Не переймайся. Це не була велика трата для мене, – відповів я, роблячи крок назад, щоб відновити звичну межу між нами. – Я вирішив, що це буде справедливо. Ти не повинна страждати через чиюсь дурість.

    Вона знову посміхнулася, і я побачив, як вона хотіла щось сказати, але на мить зупинилася. В цей момент між нами повисла дивна тиша. Це не було незручним мовчанням, скоріше, воно було наповнене чимось невидимим, чимось, що обидвоє розуміли, але не наважувалися озвучити.

    Я спостерігав, як Рена знову подивилася на фарби, акуратно укладаючи їх у сумку. Вона, здавалося, хотіла розвернутися і піти, але навіть не рушила з місця. Її пальці міцніше стиснули ремінь сумки, що висіла на плечі, і я помітив, як вона злегка прикусила губу, ніби збираючись сказати щось. Але замість звичної впевненості в її голосі раптом з’явилася дивна нерішучість.

    – Професоре, – тихо почала вона, поправляючи пасмо волосся за вухо, і її голос майже непомітно затремтів – А ви коли-небудь бували на художніх виставках?

    Її запитання пролунало несподівано, і я, піднявши брову, глянув на неї з легким здивуванням. Мадіан ніколи не ставила запитання особистого характеру, тим паче такі.

    – На виставках? – перепитав я, трохи спантеличений. – Чому ти питаєш?

    Вона відвела погляд, її щоки ледь порожевіли, ніби вона не була впевнена, чи варто продовжувати.

    – Ну… Просто цікавлюся. – сказала вона, знизавши плечима, але потім швидко додала – Розумієте, я збиралася піти сьогодні ввечері на один захід із подругою, але вона скасувала плани в останній момент. Втекла на побачення. – Рена усміхнулася, але в її голосі прозвучало розчарування. – А квитки вже куплені, і мені не хочеться, щоб вони пропали даремно.

    Я дивився на неї, і всередині мене щось змінилося. Вона явно нервувала, що було для неї нехарактерно. Зазвичай така стримана, зібрана й упевнена вона раптом виглядала… вразливою. Моє серце пропустило удар, коли я усвідомив, що вона насправді збиралася запропонувати.

    – Ти хочеш запропонувати мені піти з тобою? – мої слова прозвучали рівно, але всередині я відчував щось дивне. Пропозиція була несподіваною, і я не знав, що більше дивувало мене – її сміливість чи те, що вона обрала мене.

    Мадіан швидко окинула мене поглядом, злегка збентежена.

    – Якщо вам, звісно, цікаво… – її голос був тихішим, але в ньому все ще звучала надія. – Ви справляєте враження людини, що цінує мистецтво.

    Я не міг не усміхнутися про себе. Вона навіть не підозрювала, наскільки глибоко я занурений у світ мистецтва. У моєму будинку були десятки картин, зібраних за багато десятиліть. Роботи, які я знаходив у маленьких галереях і на маловідомих платформах, твори, які ніхто не цінував так, як я. Я був спостерігачем. Мистецтво завжди було для мене єдиним способом зрозуміти світ, не втручаючись у нього.

    Але що мене вразило найбільше – це те, що вона обрала саме мене. Рена, яка зазвичай тримала дистанцію після тієї зустрічі в барі, вирішила вперше звернутися до мене.

    – Так, мистецтво мене завжди приваблювало, – відповів я, трохи пом’якшившись. – Особливо роботи, які багато хто вважає недооціненими.

    Вона трохи розслабилася, почувши мої слова, – Знаєте, я думаю, що вам сподобається, – тихо сказала вона, її очі знову блиснули. – Там будуть представлені гідні роботи одних із моїх улюблених, нехай і маловідомих, митців.

    Я дивився на неї і відчував, як у мені борються два почуття: бажання залишитися відстороненим і приховати свою зацікавленість, і водночас – дивний потяг до цього моменту, до її щирості. Мадіан була тією, кому дуже складно відмовити. Тим паче зараз, коли вона відкривалася переді мною, і я не знав, що з цим робити.

    – Гаразд, – сказав я, роблячи крок назустріч, – якщо ти наполягаєш, я можу скласти тобі компанію.

    Її обличчя осяялося легкою посмішкою, і це викликало в мені дивне почуття задоволення.

    – Тоді я напишу вам адресу і час, щойно повернуся в гуртожиток. Зустрінемося там? – невпевнено запитала вона.

    – Так, – коротко відповів я, приховуючи за цією відповіддю дивні назріваючі відчуття, що вихором крутились всередині мене. – Зустрінемося там.

    Я знову відвернувся до своїх паперів, але вже знав, що цей вечір буде зовсім не таким, як я очікував.

     

     

    Години тягнулися довго, і врешті – я вирушив на заплановану зустріч. Коли я підійшов до галереї, Мадіан вже була там, але я вловив легку тривогу в її очах. Вона виглядала стурбованою, можливо, тому що я трохи затримався.

    Вона стояла, чекаючи на мене, у довгій бордовій сукні, яка м’яко обтягувала її фігуру. На її плечах була напівпрозора чорна хустка, яка відкривала вид на її стрункі плечі. Сукня не була вульгарною, навіть попри її зухвалий колір. Навпаки, вона підкреслювала її витончену фігуру, приховуючи її достатньо, щоб зберегти елегантність.

    Її волосся, зазвичай недбале, було акуратно укладене у вільний пучок, що робило її образ ще більш витонченим. Червоний колір сукні різко контрастував з її блідою шкірою, роблячи її образ майже гіпнотичним. Я не очікував побачити її такою. Зараз вона виглядала інакше – впевненою і по-справжньому красивою.

    Я наблизився до неї, мимоволі затримавши на мить подих, помітивши, як вона на секунду відволіклася від своїх думок і подивилася на мене. Її обличчя прояснилося, і вона м’яко посміхнулася.

    Я був одягнений у чорний елегантний костюм, під яким була червона сорочка, і це створювало якусь мимовільну гармонію між нами. Ми мали вигляд, немов заздалегідь узгодили наше вбрання, хоча про це ніхто не домовлявся. Моя натягнута стриманість на мить здригнулася.

    – Професоре, – сказала вона з полегшенням. – Ви прийшли.

    Я усміхнувся і нагадав їй:

    – Рено, – м’яко почав я, – ми ж не в університеті. У неформальній обстановці, пам’ятається, я просив тебе звертатися до мене на «ти».

    Вона трохи зам’ялася, опустивши очі, перш ніж знову підняла на мене погляд.

    – О, так, пробач, Астаріоне, – відповіла вона, і її вуста колихнулись у ще теплішій усмішці.

    Моя увага мимоволі затрималася на ній довше, ніж слід було, і я був здивований тим, наскільки вона відрізнялася від звичного образу стриманої студентки.

    – Маєш чудовий вигляд, – сказав я, не стримавши здивування.

    Вона навіть ледь порожевіла і зніяковіло посміхнулася, опускаючи погляд.

    – Ти також, – відповіла вона, поправивши пасмо волосся, яке було акуратно укладене в недбалий пучок.

    Ми увійшли в галерею, взявши по келиху шампанського з фуршетного столика, і я відчув знайому атмосферу – запах старих полотен і фарб наповнив простір. Вона повільно крокувала поруч, вивчаючи картини, а я, незважаючи на всі зусилля залишатися зібраним, не міг перестати думати про те, який незвичний і зачаровуючий вигляд вона має цього вечора.

    Але через деякий час безтурботних обговорень робіт ми натрапили на ту саму картину. Картина, яка змусила мене завмерти на місці.

    На величезному полотні немов відкривався портал в інший світ – темний, порожній і нескінченний. Похмуре приміщення, занурене в повну тишу, з мурими стінами, що здіймаються до неба, як велетенські тіні. Ці стіни тонули в глухому, в’язкому сутінку, їхні висоти неможливо було розгледіти, немов вони йшли в безодню.

    У центрі цього безкрайнього порожнього простору самотня фігура – маленька, безлика людина, закута в важкі кайдани. Фігура стояла навколішки, зігнувшись під невидимою вагою, немов її душа була зламана ще до того, як ці ланцюги торкнулися її плоті. Оточений сірими калюжками на сирій кам’яній підлозі, його спотворений силует тремтів у віддзеркаленнях, наче привид, загублений між двома світами, один із яких ніколи не існував.

    Це зображення ніби поглинуло мене, потягнуло в ту саму темряву, яку я намагався забути століттями.

    Ця людина – це був я. Я бачив себе в цих кайданах, як тоді, понад п’ятсот років тому, коли я став “нічим” – лише вампірським поріддям, рабом, приреченим служити тому, хто мене перетворив. Дві сотні років… Дві сотні років я провів у рабстві, у нескінченних тортурах, у непроглядному пеклі, позбавлений надії, позбавлений… Свободи. Я був тінню, іграшкою в руках жорстокого садиста, і цей відчай, цей біль ніколи не покидали мене. Я відчув, як минуле наздоганяє мене, вириваючи з ретельно охоронюваних глибин моєї пам’яті.

    – Астаріон? – тихий голос Рени повернув мене в реальність. Я відчув її присутність поруч, але не міг одразу відірвати погляд від картини. – Усе гаразд? – її голос був наповнений турботою.

    Я кліпнув і, нарешті, змусив себе говорити.

    – Так, усе добре, – збрехав я, відчуваючи, як голос зраджує мої справжні почуття. Мій погляд знову впав на безлику людину в кайданах. – Просто… ця картина. Вона нагадує мені дещо з минулого.

    Рена підійшла трохи ближче, її погляд ковзнув по полотну, а потім вона знову подивилася на мене.

    – Нагадує? – тихо запитала вона. Її голос був м’яким, без тиску, наче вона знала, що ця картина викликала в мені щось болюче.

    Я не міг більше приховувати це. Мій погляд знову затримався на цьому образі, і я відчув, як старі рани почали кровоточити.

    – Вона нагадує мені часи, коли я не був господарем власного життя, – тихо промовив я. – Часи, коли я був… нічим.

    Рена нічого не сказала, але я відчував її увагу. Вона не вимагала пояснень, не намагалася копати глибше. Вона просто була поруч, дозволяючи мені самому вирішувати, що розповісти.

    – Це було давно, – продовжив я, не відриваючи погляду від картини. Моя вільна рука мимоволі стиснулася в кулак, а кісточки пальців побіліли.  – Дуже давно. Час, коли я був тим, ким не хотів бути. Коли не мав аніякого вибору.

    Я відчув, як її погляд затримався на моєму обличчі. І на мить я усвідомив, що вона розуміє більше, ніж я очікував. Її присутність була тихою, але в ній було щось… підбадьорливе.

    Я нарешті повернувся до неї. В її очах не було жалості, тільки прийняття і, можливо, щось більше – розуміння… Навіть співчуття.

    – Вибач за це, – сказав я, намагаючись повернути свою звичну маску. – Це… просто нагадування про час, який я хотів би забути.

    Я не міг викинути з голови образ, що постав переді мною на полотні. Це чіпляло щось глибоко в мені, витягуючи на поверхню болючі спогади, які я так довго намагався забути. Морок, безнадія, ланцюги – все це було занадто знайоме. І хоча я знав, що це всього лише зображення, картина оживляла старі рани, змушуючи їх кровоточити знову.

    Я почув м’який рух поруч. Рена, підійшовши зовсім близько, уважно спостерігала за мною. Я відчув її занепокоєння.

    – Астаріоне, – її голос був тихим, але проникливим. – Може, вийдемо на вулицю? Тут трохи душно.

    Ми вийшли назовні, залишивши галерею і важку атмосферу за її стінами. Тераса була майже порожня, тільки слабке світло падало на кілька столиків у кутку. Прохолодний вечір огорнув нас тишею, і ця тиша, як мені здавалося, була єдиним способом втекти від спогадів, які пробудила та картина.

    Рена сіла за один зі столиків і, поставивши свій келих на стіл, жестом запросила мене сісти навпроти. Я опустився на дерев’яний стілець, відставивши в сторону келих шампанського, склавши руки в замок на столі, намагаючись повернути собі контроль над думками та емоціями, які на мить вирвалися назовні. Але її очі продовжували стежити за мною, і в них я бачив занепокоєння.

    – Ти виглядаєш… інакше, – промовила вона, намагаючись знайти потрібні слова. – Я ніколи не бачила тебе таким. Усе нормально?

    Її голос був тихим, але теплим. Це не було питання з цікавості – її справді турбував мій стан. І це було дивно для мене. Я звик, що всі навколо бачать у мені лише холодну й байдужу людину, але зараз це було марно. Вона завжди бачила мене наскрізь.

    Я відвів погляд, не знаючи, як відповісти. Але слова самі злетіли з моїх губ.

    – Ця картина, – почав я, намагаючись говорити спокійно, – вона нагадала мені про час, який я давно хотів забути.

    Рена мовчала, дозволяючи мені говорити. Її очі залишалися уважними, у них не було тиску. Вона чекала, але не намагалася мене підштовхувати. Це давало мені можливість продовжити.

    – Колись, – продовжив я, відчуваючи, як спогади починають оживати, – я не був господарем своєї долі. Багато років я провів під чиїмось контролем, немов маріонетка, нездатна приймати рішення. І в якийсь момент я перестав бути самим собою. Я став іграшкою у чужих руках.

    Рена не відвела погляду, її очі розширилися, але вона не перебивала. Я відчував, як тяжкість минулого повертається, але цього разу я зміг утримати контроль над собою.

    – Це було дуже давно, – сказав я, намагаючись не заглиблюватися в деталі. – Час, коли я не належав собі. Це почуття, ця картина… – я замовк, знову згадуючи образ закутої людини на колінах. – Вона нагадує мені те, яким я був. Зламаним. Слабким…

    Рена, здається, зрозуміла, що це важлива й важка для мене тема, і її голос знову прозвучав м’яко.

    – Вибач, що я… втягнула тебе в це. Я не знала, що ця картина пробудить такі спогади.

    Її слова несли щирий жаль, і я відчув, як її турбота пом’якшила мій внутрішній біль.

    – Не варто вибачатися, – відповів я. – Це не твоя провина. Просто деякі речі ніколи не йдуть від нас, як би ти не намагався їх позбутися.

    Ми обидва замовкли, і ця пауза здалася мені довгою, але не важкою. В її очах я бачив розуміння, і це було для мене несподівано. Вона не вимагала пояснень, не намагалася дізнатися більше. Вона просто була поруч, і цього було достатньо.

    Я знову подивився на неї, і на мить наші погляди перетнулися. Уперше за довгий час я відчув, що хтось може зрозуміти мій біль, навіть не знаючи всієї правди. Це було… дивне відчуття. Вразливість, яку я завжди приховував, тепер була на поверхні, і вона побачила її.

    Я сидів, опустивши плечі, нервово перебираючи пальцями, намагаючись утримати свій внутрішній світ у порядку. І в цей момент Рена, м’яко, обережно, немов боячись мене злякати, накрила мою руку своєю. Її погляд був сповнений такого глибокого розуміння і співчуття, і я відчув як стіни, які я зводив століттями, почали руйнуватися.

    Її дотик був теплим і ніжним, він проник крізь крижану броню, якою я оточив себе. Я відчув, як моє тіло злегка здригнулося, але я не відсторонився. Навпаки, я немов піддався цьому дотику. Її долоня торкалася моєї руки, і в цьому простому, майже невинному жесті було більше розради, ніж я міг очікувати.

    Я мовчав, відчуваючи, як її тепло проникає крізь мою мертвотно холодну шкіру. Відчуваючи, що вона була тут, не з жалю, а з розуміння.

    – Дякую, – тихо вимовив я, голос помітно затремтів, але я швидко взяв себе в руки. – За те, що не розпитуєш більше.

    Її очі блиснули від несподіванки, але вона не прибрала руку, продовжуючи утримувати мій погляд.

    – Усе гаразд. Ти не мусиш нічого розповідати, якщо сам не бажаєш, – відповіла вона так само м’яко, її голос був ледь голосніше шепоту. – Я не збираюся тиснути на тебе.

    Цей момент був для мене новим. Я звик приховувати все, що стосувалося мого минулого, але з Реною все було інакше. Вона не вимагала відповідей, але її простий дотик говорив більше, ніж будь-які слова. Рано чи пізно, можливо, я сам захочу розповісти їй більше. Але зараз це не мало значення. Її присутності тут, поруч, було достатньо.

     

    0 Коментарів