Тінь місячного світла

Дівчина лежала на траві, поміж якихось чагарів, в роздертому одязі і не могла збагнути де вона. Голова гуділа, коли вона намагалася щось пригадати. Поступово спогади почали потроху прояснятися, хоча й не так швидко як їй хотілося. Вона почувала себе слабкою і вкрай виснаженою, але все ж змусила себе сяк-так підвестися і озирнутися. Довкола простягалися густі зарості чагарників, які вже почали потроху забарвлюватися у жовто-червоні кольори осені, а поряд малесенький струмок тихенько дзюркотів поміж камінням. Навкруги було тихо, лише поодинокий спів пташок подеколи порушував навколишній спокій. Місцевість була незнайома, тож дівчина задумалась, наскільки далеко вона змогла відбігти від свого дому і як довго буде знову повертатися назад? В роті досі залишався металевий присмак крові і сирої плоті, від якого її одразу знудило.

Тут вона вперше звернула увагу на свої руки. Вони були брудні і запорошені, та навіть попри це неможливо було не помітити червоні плями, що густо покривали її руки аж по лікті. Що ж, принаймні, вони були знову нормальними, а не вкриті хутром із закрученими пазурами. Дівчину охопив жах, коли вона замислилася, скількох людей вона вбила на цей раз? Ця думка приходила до неї щоразу, коли вона прокидалася ось так невідомо де, після кожного свого олюднення.

Її тіло протестувало з кожним рухом, який вона робила, намагаючись дістатися до струмка. Вона помітила, що досі пересувається на четвереньках здебільшого через фізичну знемогу, а не через те, що досі відчувала себе вовком.

Дівчина поглянула на своє відображення, яке відбилося на поверхні води. Порожні осклілі бурштинові очі, змарніле закаляне брудом лице з засохлими на щоках плямами від сліз, сухі потріскані губи та розпатлане довге темно-каштанове волосся,  всіяне дрібними частинками землі. Вона здригнулася від самої себе, та ще сильніше від легенького морозного вітерцю, який пробіг її спиною, незахищеній густим теплим хутром. Дівчина зітхнула думаючи про те, як їй зараз його не вистачає, оскільки те, що залишилося після її перетворення, тепер лахміттям висіло на ній.

Вона схилила голову і почала пожадливо пити, намагаючись змити неприємний присмак у роті, і водночас смакуючи прохолодну воду струмка. Тоді, як слід вимила руки, після чого сіла на землю і полегшено видихнула, спершись на стовбур дерева,  яке стояло неподалік.

Дівчина раділа, що знову стала людиною, але разом з полегшенням прийшов і неспокій перед тим, що лишило по собі її нещодавне перетворення. Вона думала про всих невинних людей, яких вона нещадно вбила цієї ночі і про себе саму. Вона почувала себе так, ніби її розділяють на двоє: між диких звіром та звичайною людиною. Коли вона була вовком, то почувала себе у пастці, замкненою всередині безжального монстра, а коли – людиною, то відчувала, як звір всередині неї квилить і рветься назовні. Вона навіть не пам’ятала, коли востаннє почувала себе нормальною, певно, що ніколи. Таке враження, що вона все життя була такою, не дивно, що її ім’я Окамі в перекладі означало вовк. Та чи була це її доля, чи ні, проте зараз важливіше було привести себе в порядок і вирішити, як повернутися назад. І хоча здоровий глузд продовжував кричати їй проте, що варто якомога далі триматися від того місця, вона не могла змусити себе піти не побачивши на власні очі весь той жах, який вона спричинила у рідному селі. Принаймні до наступної повні можна було видихнути спокійно і перепочити перш ніж вона знову втратить над собою контроль і перетвориться на розлюченого кровожерного монстра, що несе ненависть і розруху на ні в чому невинний люд.